Порівняльне літературознавство
4.5. Тисячоліття українського перекладу
Український переклад має свої початки в Середньовіччі і пов´язаний із тлумаченням Книги книг - у IX віці слов´янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов´янською (староболгарською) мовою (грецький переклад Старого Заповіту, відомий під назвою «Септуаґінта», виконало у II ст. до н. е. сімдесят двоє перекладачів, а Вульґату - латинський переклад Старого й Нового Заповітів - здійснив наприкінці III й на початку IV ст. св. Єронім із давньоєврейських і грецьких оригіналів). Духовний подвиг солунських братів започаткував переклад у слов´янських народів, які прийняли кириличну абетку, в тому числі й в Україні-Русі. В наступних найближчих століттях письменники витлумачували з давньогрецької на старослов´янську наукові і мистецькі твори. Наші предки читали роман «Александрія» про Александра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші «бестселери» середньовічної Європи.
Перша школа слов´янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Кирила й Мефодія та їхніх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме: переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов´янську - у Східній), перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, їм притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу, імена тодішніх перекладачів залишилися здебільшого невідомі
У XV-XVIII ст. до читача прийшли українські версії поезій Овідія (Іоанн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листів без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел «Декамерона» Боккаччо (перекладач - Кулик) та інших найвидатніших творів зарубіжної літератури. Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.
Прикладом такого вільного пристосування тексту-ориґіналу задля потреб національної культури є й славетна Верґілієва «Енеїда», «перелицьована» І. Котляревським, перше видання якої появилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій- переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648- 1653), австрійця А. Блюмавера (1783-1786), росіянина Н. Осипова (1791-1796). На початку XIX ст. частина письменників ішла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як- от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпіну; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка - переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»).
Поети-романтики відмовились од пересміювання твору-ориґіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й.-В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» А. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Є. Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Л. Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, А. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов´янських мов, що їх здійснили учасники «Руської трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалми Давидові) і «Слова о полку Ігоревім» (М. Шашкевич, Т. Шевченко, П. Куліш).
Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фіґаро» П. Бомарше), Вадиль Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича).
З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Іліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов - Агатанґел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полот- нюк, Іван Чирко, Іван Дзюб, Іван Бондаренко, Роман Гамада та ін.
Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб´язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи Античності до Модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Бок- каччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса), Степана Масляка («Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека).
Підсумком 130-річної історії українського перекладу В. Шекспіра стало повне зібрання його творів у шістьох томах (Київ, 1984-1986). Перекладацькі здобутки Миколи Терещенка, Михайла Ореста, Ігоря Качуровського, Олега Зуєвського, Дмитра Паламарчука, Дмитра Павличка, Євгена Поповича, Михайла Москаленка, Ростислава Доценка, Анатоля Перепаді, Алли Татаренко та багатьох інших майстрів дають підстави говорити не лише про збереження самобутності первотвору, а й про можливості творчого самовираження інтерпретатора.
Сучасні дослідники простежують дві течії в історії українського перекладу Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів - від Гр. Кочура до М. Москаленка. Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови. Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору. Очевидно, надалі ці лінії не лише не зникнуть, а й доповнюватимуться іншими виразними тенденціями.