Порівняльне літературознавство
4.3. "Traduttore-traditore": критерії точності і творчого самовираження інтерпретатора
Критерії точності перекладу (тобто його адекватності, міри наближення до оригіналу) є предметом дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних» синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, не властиві першотворові, щоби відтворити його дух.
Багато дослідників пропонують оцінювати переклади за критеріями «точність» і «вірність». Вірність - це артистизм, художність, мистецька якість. Точність - збереження обсягу, форми тощо. Щоправда, як не без резону зазначає А. Ткаченко, такий критерій часом служить самови- правданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів». Він посилається на жартівливий афоризм Генріха Гайне: «Переклад, мов жінка: якщо гарна, то невірна, якщо вірна, то негарна». Але поняття вірності й художності в українській мові не зовсім збігаються.
У російському варіанті, - зауважує А. Ткаченко, - гра словом «верньїй» (у значеннях: адекватний, достеменний і - з інтимної сфери - незрадливий) схоплюється виразніше; а в нас, хоча словники й подають «вірний» і як «точний», і як «правильний», усе ж таки переважає первинна основа слова «віра». Але й росіяни не досягають повної відповідності, оскільки німецьке Übersetzung - жіночого роду (буквально - пересадка). Тобто в оригіналі словогра ще виразніша («Пересадка, мов жінка...». Навіть на цьому прикладі видно, як непросто, та, власне, й неможливо, досягти абсолютної відповідності «копії» оригіналові. Тим паче, коли «копіювальник» - творча людина, котрій нелегко приборкувати політ власної фантазії
Відмінність підходів і тенденцій в історії перекладу особливо впадає в око, коли зіставити перекладні версії одного й того ж твору. Низка таких перекладних версій творить серію, що й відрізняє переклад від оригіналу, який має унікальний характер Якщо розглянути серію українських «Гамлетів», яку започаткував Павлин Свєнціцький (перша дія трагедії опублікована у львівському журналі «Нива», 1865), а продовжили Юрій Федькович (вільний переклад з німецького посередника, 1870-ті роки), Михайло Старицький (1870-ті роки; тут п´ятистопний ямб оригіналу замінено на хорей), Пантелеймон Куліш (між 1882 і 1886, опубліковано 1899 за редакцією І. Франка), Леонід Гребінка (1939), Віктор Вер (1941), Михайло Рудницький (переклад для Українського театру у Львові, прем´єра - 1943), Юрій Клен (розпочато 1930-1931 p., а завершено в еміграції), Григорій Кочур (1964), можемо помітити тенденцію від вільного до більш точного перекладу, а також наявність паралельних підходів.
Перекладається не лише текст, а й культурно-історичні його контексти. Перекладознавці терміном реалія окреслюють ті лексеми і вирази, які є носіями етнокультурної інформації, чужої для об´єктивної дійсності мови-сприймача в бінарному зіставленні. Роксолана Зорівчак виокремила різноманітні способи відтворення семантико-стилістичних функцій таких реалій засобами мови перекладу:
- транскрипція (транслітерація) - точна передача звучання іноземного слова графемами мови-сприймача: борщ - borshch, козак - kozak;
- гіперонімічне перейменування - переклад гіпонімів (слів тексту-ориґі- налу, що називають видові поняття) гіперонімами (словами мови-спри- ймача, що означають родові поняття): борщ - soup, козак - warrior, старенька свитка - old coat (coat - пальто та інші види верхнього одягу);
- дескриптивна перифраза - вживання описового звороту для відтворення реалій оригіналу: борщ - beetroot soup, козак - Ukrainian warrior;
- комбінований спосіб - поєднання транскрипції з описовою перифразою для максимальної передачі семантики реалій оригіналу: borshch, or beetroot soup; kozak (Ukrainian warrior); «А про вечорниці так і не споминай!» («Маруся» Г. Квітки-Основ´яненка) - "And also, don´t mention to her the Vechernitzi, the evening gathering and revel of youths and maidens" (переклад Флоренс Лайвсей);
- калькування - відтворення способу чужого словотвору чи структури (взаєморозташування і смислового відношення) словосполучення у мові перекладу: радянізм «сільська рада» - a village council (a rural council);
- міжмовна конотативна транспозиція (переміщення на конотативному рівні) - заміна реалії, яка в тексті оригіналу функціонує не стільки в денотативному (прямому), скільки в конотативному (переносному, образному, асоціативному) значенні, реалією, що виконує подібну функцію в мові перекладу. Скажімо, для англійців калина (a guelder- rose, a snowball tree) - не більше ніж кущ із гіркуватими ягодами, а тому, інтерпретуючи фразу Г. Квітки-Основ´яненка «Маруся почервоніла, як калина», Ф. Лайвсей вдалася до англійського відповідника a cranberry («журавлина») - лексеми, що вживається в англомовній літературі з конотативною семантикою дівочої цнотливості й червоної барви: "She became crimson as clusters of the cranberry";
- метод уподібнення полягає у відтворенні семантико-стилістичних функцій реалії мови-джерела іншомовним аналогом - реалією мови- сприймача: перекладаючи казку І. Франка «Вовк війтом», канадська перекладачка Марія Скрипник передала реалію «війт» канадським аналогом «а reeve» - голова сільської чи міської ради в Канаді; а також контекстуальне тлумачення реалій та ін.
Отож поняття «етнокультурна реалія», «мовна картина світу», «національне світовідчуття», «творча індивідуальність письменника», «мистецьки^ шедевр» мають безпосереднє відношення до перекладу: відмінності в будові мовних систем і специфіка національно-культурних середовищ, у яких функціонують першотвір і переклад, неоднаковість життєвих досвідів і духовно-світоглядних орієнтацій автора й перекладача і, нарешті, мистецька унікальність оригіналу зумовлюють неможливість перенесення всіх його параметрів у нову культурно-мовну систему.
Розмірковуючи в есеї «Завдання перекладача» (1923) над проблемою перекладаності/неперекладаності, німецький філософ Вальтер Беньямін звернув увагу на ту обставину, що оригінал живе в часі: оновлюється мова, яка зродила цей твір, постійно змінюючи його звучання і значення; так само розвивається й рідна мова перекладача, через що співвідношення між оригіналом і перекладом виявляється асиметричним:
...художнє слово вікуватиме у мові автора, в той час коли навіть найвидатніші переклади марніють у процесі зростання своєї мови й гинуть у процесі її оновлення
Творчі сумніви перекладача, коли він береться за інтерпретацію чужого тексту, й водночас магічну силу притягальності цього тексту добре передав Іван Драч у поезії «Розмова з другом-перекладачем»:
Є щось святотатницьке в перекладі.
Ну переклади троянду - матіолою.
Граціозність Венери - Попелюшкою голою.
Запахів несумісність - вся в перекладі!
Перекласти, перевезти, перевести.
Перевести славу за мізинок слова?!
Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а віртуозні жести?
Ну, а фібри словошлюбів - золота ж основа,
Вся посічена інакшістю чужого подиху.
Подих - хай чудесен, хай на диво дивословен.
Кожне слово славне, славне аж до подвигу...
Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!
Спроби слово в інше слово вбгати -
Ой кричить твоє й моє: ми ж близнюки, ми ж парні...
Ні! Не буду більш переклад хижо ганити -
Сам я з тої ж словобуцегарні.
Сам спішу до Лорки! Навіжено сам я - до Неруди!
Віддаюсь як проклятий твоєму ямбу і хорею...
Але що це, що? О, як судомить нагло груди.
А, це ти! Ну що ж - переклади мене...
Стріляй мене - зорею...
Чимало перекладів, які проектують оригінал на відмінну культурну і стильову площину, можуть розцінюватися як невідповідне прочитання, невправне тлумачення. Однак проблема лежить глибше - у відмінностях культурних кодів (національних систем цінностей, норм, стилів). Як зауважив Григорій Грабович, Гребінчин напівбурлескний переклад «Полтави» А. Пушкіна був своєрідним «культурним непорозумінням», невдалими були й чимало ранніх і пізніших спроб росіян збагнути «культурну мову» Шевченка, яка була такою зрозумілою для всіх українців Очевидно, у процесі міжнаціонального діалогу відбувається реструктуризація і розвиток культурних кодів, які шукають і знаходять відповідні внутрішні резерви для взаємного розпізнавання і рецепції. Ось чому Джордж Стейнер пов´язує культурний прогрес із перекладом: постійно переформульовуючи власні попередні значення, культура розвивається через переклади свого канонічного минулого. Притім зауважмо, що «культурне порозуміння» аж ніяк не передбачає якоїсь асиміляції культурних кодів - вони продовжують залишатися своєрідними.
Відомий вислів Бенедетто Кроче "traduttore - traditore" (перекладач - зрадник) значною мірою правдоподібний: перекладач передає лише частину оригіналу, натомість додає щось від себе. У такому разі порівняння оригіналу з перекладом треба здійснювати не лише за критеріями їх збігу і розбіжності, а й мірою співвідношення між ними. Великі твори чинять опір перекладові, тому цю галузь вважають не просто посередницькою, а творчою. Конгеніальні переклади народжуються у вогні співтворчості.
Можливості творчого самовираження перекладача полягають не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайденні мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу. Скажімо, на відміну від поширеної практики перекладу комедії «Піґмаліон» Бернарда Шоу з використанням суржику, жаргону чи діалекту, Микола Павлов інтерпретував соковитий «кокні» Елізи Дулітл не лише на лексичному, а й фонетичному рівні:
Не хочу торгувать на вулиці хвіалками. Хочу буть продавшицею в магазіні.
А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра´ільному...
Вважають, що хороший переклад - це непомітний переклад, інтерпретатор повинен репрезентувати читачеві не себе, а автора. І все ж є чимало перекладів, у яких помітно яскраву творчу індивідуальність інтерпретатора, принаймні відчувається перекладацький його стиль. Порівняймо експресивну, дещо орнаментальну манеру М. Лукаша і стриманий, інтелектуальний, лаконічний почерк Г. Кочура. Лукаш тяжів до націоналізації оригіналу застосовуючи стилістичні засоби, характерні для української фольклорної і романтичної традиції, тоді як Г. Кочур уникав офольклорнення, зрідка вдаючись до архаїчних шарів лексики чи поетизмів.