Соціологія: 100 питань 100 відповідей
Як осмислюються проблеми мови національної ідеї та федерального устрою в соціології громадівців?
Цікаву сторінку в історії соціологічної думки України XIX ст. становлять погляди діячів так званих громад, до складу яких входили різні за характером своїх ідейно-політичних позицій представники інтелігенції. Найвизначнішими ліво - радикалами, які перебували ще в складі "старої громади", були Олександр Потебня, видатний вчений-мовознавець, що дав ім´я цілому напряму у розвитку суспільного знання (потебніанство), і Михайло Драгоманов, вчений-історик, етнограф, літературний критик. Професор Харківського університету Олександр Опанасович Потебня 1835—1891) обґрунтовує, що мова становить особливу форму людської діяльності.
Друга плідна думка — про вплив мови на міфологічну свідомість. Внаслідок наукового студіювання Потебня приходить до висновку, що міфологічне мислення на певному щаблі розвитку єдино можливе, необхідне, воно формальне, тобто не включає жодного змісту: ні релігійного, ні філософського, ні наукового. Мова є головний і першо - образний засіб міфологічного мислення. Міф — вихідний пункт, початок всієї подальшої еволюції духовності: міф — поезія — проза.
Народ творить мову. Мова народжує народний дук, народний дух — національну ідею, національна ідея — національне прагнення, воно — національну волю і дію.
Мова є не тільки одна із стихій народності, але й її найдосконаліше єство. Тому сформульована вченим проблема "мова і народ" має виняткове значення для розвитку української держави як єдиної підвалини у здійсненні національної ідеї. Ті нації, котрі втрачають рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, завжди йдуть "на помочах" і тому не виявляють ініціативи, цієї важливої умови духовного і матеріального поступу взагалі. Вчений рішуче протестує проти Указу 1876 року, внаслідок якого українська мова і українська нація опинилися під тягарем смертного присуду.
Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в такій зміні народного життя, коли традиція народу, яка закладена передусім у мові, переривається до такого рівня, що постає лише другорядним чинником перетворення.
Україна завжди була ареною боротьби між Заходом і Сходом у національному питанні, тому конкретними формами денаціоналізації в Україні постали, з одного боку, колонізація, а з іншого — русифікація. Потебня робить висновок, що денаціоналізація прирікає народ на неповне користування готовими засобами виховання, засвоєння та впливу, на ослаблення енергії думки, на ослаблення зв´язку підростаючих поколінь з дорослими; на дезорганізацію суспільства, аморальність. Денаціоналізація призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань. Потебня дійшов висновку, що двомовність гальмує поступ дитини в шкільній науці, тому що здорове засвоєння чужих мов повинне випливати з потреб практичних (таких цілей у ранньому віці немає). Мати повинна говорити з дитиною рідною мовою. Це, на думку Потебні, буде найліпша підготовка до життя, найраціональніша підготовка мислення вченого чи практичного діяча.
Для усвідомлення позасвідомих підвалин української національності треба, насамперед, добре пізнати і засвоїти українську мову.
Плекання національної ідеї призводить цілу націю до консолідації своїх внутрішніх сил, спонукає волю, скеровує дію. Сила нації може постати лише як наслідок сили одиниць.
Михайло Драгоманов (1841 -1895) у творі "Шевченко, українофіли й соціалізм" робить висновок про "безупинний поступ громадський". Метою цього поступу є здійснення ліберальних та соціалістичних ідеалів, а найвищим ідеалом, до якого усе людство має прийти у сфері суспільного, політичного ладу, є "безначальство", тобто добровільна асоціація гармонійно розвинутих осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу у суспільному житті. Шлях до цього ідеалу — федералізм із властивою для нього децентралізацією та самоврядуванням громад і областей.
Драгоманов був соціалістом і в основу свого вчення клав мужикофільство, що прагнуло винайти такий суспільний лад, у якім би кривда була зведена до мінімуму. Основною одиницею своєї будови вважав громаду як найменшу суспільно-політичну організацію. Він вважав, що формування "громадівництва" спирається на основні права людини: свободу думки і слова, зборів та коаліції, толерантність до політичних та релігійних переконань.
На противагу усякому слов´янофільському містицизму і соціал-демократичному фаталізму Драгоманов висунув принцип культурності і освіти. Він заперечував утопічну теорію загальної соціальної революції. На публіцистичному рівні він виступив як державник, що в національній державі визнає духовне та політичне верховенство однієї нації, а прагнення інших націй вимірює потребами усієї держави.
В основу майбутнього державного устрою він не наважився покласти національний принцип, а намагався замаскувати його принципом обласних автономій. Драгоманов стверджував, що всі народи повинні будувати майбутню федеративну державу, яка є вищою формою державного влаштування. Він відкидав ідеал української національно-політичної самостійності, оскільки ідея української самостійної держави на майбутнє непотрібна, а для загального "поступу" — навіть шкідлива. Державний лад у майбутньому має заступити анархія. Драгоманов був космополітом, тому вважав, що не потрібно Україні відриватися від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі.
З одного боку, можна дорікати Драгоманову за те, що він не був борцем за створення української національної держави, одначе, з іншого боку, необхідно зважити нате, що як прибічник позитивізму, він шукав реальні політичні сили для здійснення цього завдання й зробив висновок, що ґрунту для політики державного сепаратизму — відриву України від Росії — немає.