Соціологія
5.2. Початки української соціології
Початком української соціологічної науки прийнято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів, праці яких були надруковані у місцевому журналі "Громада", який видавався у 1878 - 1882 pp. та інших виданнях.
Українські вчені, що емігрували з Батьківщини в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціології, оскільки праці видатних європейських соціологів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні, тому представники Женевського гуртка мали змогу бути ознайомлені як з їхнім змістом, так і були безпосередньо знайомі з авторами багатьох з цих праць. З одного боку це вплинуло на характер наукових робіт українських вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, та соціал-дарвінізм, тому дослідження вітчизняних науковців не принесли нічого принципово нового в світову соціологію. Проте, їхні соціологічні ідеї будувалися не тільки на засадах європейської науки, а й під впливом реальної соціальної ситуації в Україні. Тому для наукових концепцій представників Женевського гуртка є характерним поєднання позитивістських, марксистських чи соціал-дарвіністських поглядів з проблемами демократії, національного і культурного відродження України, питання про побудову самостійної Української держави. До того ж представники Женевського гуртка не були так би мовити, "чистими" соціологами. Так, С. Подолинський був економістом, М. Драгоманов — істориком, Ф. Вовк — антропологом, не були чистими соціологами й їхні послідовники — історик М. Грушевський, політолог В. Липинський, юрист Б. Кістяківський. Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригінальні трактовки ідей західних учених з включенням до них суто українських і не тільки соціологічних принципів.
Так, у наукових і публіцистичних працях Сергія Подолинського (1850-1891) поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські погляди з теорією соціальної солідарності. Учений доводить, що не перших етапах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі між класами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком — соціальна неоднорідність у суспільстві. Проте, чим вищим стає рівень соціальної боротьби, тим більше посилюється потреба людей у зближенні та солідарності. В майбутньому як зазначав дослідник, люди прагнутимуть не до боротьби, а до об´єднання у громади, бо соціальна злагода краща, ніж боротьба. Надалі закони Дарвіна діятимуть також, але проявлятимуться вони у тому, що індивіди прагнутимуть завоювати перші позиції у науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення особи.
У монографії "Ремесла і хвабрики на Україні" (1880) Подолинський вдається до аналізу соціального становища українських робітників, їх відносин з роботодавцями. Ця праця також містить загальні засади соціальних поглядів ученого — причини соціальної нерівності Подолинський вбачає у привласненні роботодавцями доларової вартості. Цікавою є думка дослідника, що причини соціальної мобільності він вбачає у належності індивіда до тієї чи іншої національності (с. 398).
Найвидатнішим представником Женевського гуртка, одним із його засновників та редактором журналу "Громада" був відомий український історик, Михайло Драгоманов (1841-1895). Коло його соціологічних інтересів було широким і доволі різноманітним. Так, учений приділяв чимало уваги аналізу соціологічної методології, працював у сфері філософії історії, сприяв розробці теорії соціального прогресу, був одним із фундаторів української політичної соціології, в межах якої вивчав проблеми влади та федералізму. Погляди ученого були близькими до наукових ідей класиків світової соціології — О. Конта, Дж. Мілля, Г. Спенсера, хоча останнього він і критикував за його органі-стичну теорію. Драгоманов першим з українських вчених вжив термін "соціологія" під час читання лекцій у Київському університеті. Соціологію він визначав як "науку про діяльність людей у суспільстві" (Захарченко, 232). Як і О. Конт вважав соціологію фактично тотожною з суспільствознавством взагалі, інші суспільні науки, на його думку, мають стати лише розділами соціології.
Суспільство у М. Драгоманова виступає системою, що містить в собі три складові — матеріал, до якого входять окремі індивіди та народності; так звані "суспільства" — сім´ю, клас, державний і міждержавний союзи; продукти суспільної діяльності. Одним із головних методів у соціології визначав порівняльно-історичний, за яким порівнював не тільки соціальне значення окремих історичних осіб, а й цілих епох.
Історичний підхід учений застосував і у своїй теорії соціального прогресу, вважаючи його об´єктивним ходом історії. Його думки про соціальний прогрес далекі від фаталізму і підкреслено оптимістичні. Прогрес — це суто соціальна закономірність, яка твориться суто людьми, без участі Божої волі. Драгоманов відкидає ідею регресу, а тимчасове уповільнення розвитку освіти, техніки чи науки, як-от у період Раннього Середньовіччя, вважає лише стадією підготовки до наступного етапу соціального прогресу. Зрозуміло, що український учений гостро критикує теорію циклічності Д. Віко, оскільки у ній поряд з соціальним прогресом знаходиться місце і соціальному регресу. Для Драгоманова історичний прогрес — явище, що охоплює усі країни світу одночасно. Тому, як зазначає учений, історія України та історія Європи є невід´ємними одна від одної.
Як і Г. Спенсер, Драгоманов був прихильником у еволюціоністського напрямку у соціології. Незважаючи нате, що учений допускає і революційні принципи розвитку суспільства, усе ж тільки соціальна еволюція мислиться ним як єдиний нормальний шлях соціального розвитку. Еволюція, як вважав соціолог, охоплює одночасно усі сфери суспільного життя — політику, економіку, культуру та ін.
Опираючись на свою думку про нерозривність історичних процесів у всьому світі, Драгоманов відстоює ідеї федералізму, який у нього асоціюється з поняттями "свобода" та "демократія". Учений зазначає, що навіть після буржуазних революцій у Європі у соціальному порядку у країн мало що змінилося, оскільки вони перейшли від абсолютизму монархічного до абсолютизму парламентського. Ідеалом демократичної федерації Драгоманов вбачав Швейцарію, у якій тоді жив і працював. Що стосується міжетнічних відносин у федеративній державі, соціолог відстоював ідею національної рівності. Він заявляв, що є неприпустимим надання привілеїв для якоїсь однієї нації, а держава повинна задовольняти інтереси всіх народів.
Торкаючись проблем політичної соціології, український вчений досліджував питання влади, взаємної відповідальності держави і особи, взаємовідносин держави і суспільства, світської і церковної влади. Вчений доводить, що над загальнодержавними інтересами повинні стояти загальнолюдські інтереси.
Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка Федір Вовк (1847-1918). На його думку соціальні явища як і явища природи розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне ж учений вважав продовженням природного.
Соціологія, як гадав Ф. Вовк, - наука про громадське життя, і вона разом з деякими іншими науками, такими як-от археологія чи етнографія становить єдину науку про людину - антропологію.
На якісно новий рівень свого розвитку українська соціологія вийшла в кінці XIX — на початку XX ст., коли відбулось остаточне її виділення в окрему галузь суспільних знань.
Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Максима Ковалевського (1851-1916). Вже під час навчання у Харківському університеті він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. По закінченні університету навчався а потім довгий час працював за кордоном. Був одним із засновників Міжнародного соціологічного інституту, а з 1907 р. і його президентом. М. Ковалевський був особисто знайомий з багатьма визначними соціологами того часу — Г. Спенсером, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, К. Марксом.
Його соціологічні погляди були близькими до ідей О. Конта та Г. Спенсера, С. Подолинського та М. Драгоманова. Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму. Соціологія, на його думку, є наукою, що на основі конкретних соціальних фактів визначає основні тенденції розвитку соціальних явищ. У двотомній праці "Соціологія" (1910) він визначив основним завданням науки визначення механізмів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, що є близьким до трактувань завдань соціології на сучасному етапі, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.
Поєднавши ідеї Подолинського та Драгоманова, відштовхуючись від теорії еволюціонізму, Ковалевський визначив, що соціальний прогрес є поступовим перебігом соціальних явищ від їх більш простих до більш складних форм, у такий спосіб забезпечується соціальний прогрес. Останній не залежить від волі конкретних індивідів, хоча й забезпечується ними. Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. Прогресом, на його думку, власне і є зростання такої солідарності в усіх її проявах. Підкреслюючи плюралістичні ідеї М. Драгоманова, М. Ковалевський доводив, що соціальний прогрес забезпечується рядом факторів — політичних, економічних, культурних, проте жоден із цих факторів не є вирішальним.
Представником органістичної школи в українській соціології був Олександр Стронін (1826-1889). Предметом дослідження ученого насамперед стали аналіз суспільства та його соціальної структури Застосовуючи провідний у своїх дослідженнях метод аналогій, як і усі органіцисти, Стронін порівнює суспільство з організмом, а соціальні інститути — з його частинам. Оскільки суспільство є близьким до живого організму, то логічно, зазначає дослідник, наблизити соціальні науки до природничих.
Будову суспільства Стронін подавав у вигляді піраміди, на вершині якої знаходиться еліта, а в основі — більшість. Користуючись методом аналогій, і спираючись на свої органістичні погляди, учений доводить, що така будова є виявом соціального розвитку, адже так само, пташина зграя летить, вишикувавшись у трикутник. Така структура суспільства є стійкою, адже більшість лежить в основі піраміди. Коливання ж у верхівці нездатне порушити стійкість суспільної піраміди, пале з іншого боку не дозволяє йому бути повністю нерухомим, перейти до стагнації.
Характеризуючи соціальну структуру суспільства, вчений уявляє її у вигляді піраміди, яка відображала соціальну ієрархію російського суспільства. її вершина — привілейована меншість (законодавці, судді, адміністрація), далі йде клас капіталістів, а в основі піраміди — селяни та ремісники.
Розглядаючи основи соціального життя, Стронін виділяє три закони функціонування суспільства — біологічний, соціальний та політичний.
Одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф Володимир Антонович (1834-1908), який обґрунтував свої ідеї у праці "Три національні типи народні" (1888). Нацією учений назвав групу людей, "рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом" (32). Цікаво, що учений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи В. Антонович вважає культуру та етику.
Ідеї ї федералізму, та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко (1856-1916). Установленні ідей федералізму І. Франка можна виділити два етапи: на першому обґрунтовується концепція громадівського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому; на другому етапі він припускав утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості.
Будучи палким патріотом України та української нації, Франко виступав проти націоналізму, що проповідувався німецькими соціал-демократами. Вчений зауважив що соціалізм соціал-демократів не принесе панацеї від хвороб, засобом прогресивного розвитку суспільства є вирішення соціальних проблем.
Окрему сторінку соціологічної спадщини України на рубежі XIX—XX ст. представляли ідеї Михайла Грушевського (1866-1934).
Соціологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля та М. Вебера. Вершиною його наукових соціологічних поглядів стала праця "Початки громадянства" (генетична соціологія), опублікована 1921 р. у Відні. Провідною ідеєю твору стало обґрунтування основних закономірностей становлення і розвитку суспільства. Індивідуалізм чи колективізм є пріоритетним принципом розвитку суспільства? Які фактори переважали в трансформації суспільного життя? Які стадії соціального розвитку пройшло людство? Які особливості формування українського суспільства? Ось основні питання, відповіді на які намагається знайти автор "генетичної соціології".
Досліджуючи соціальний розвиток різних епох, М. Гру-шевський визнає, що на окремих стадіях розвитку суспільства роль окремих осіб була дуже значною. Проте, як доводить соціолог, поява таких осіб була виявом об´єктивних закономірностей соціального розвитку суспільства на даній стадії. Значно більший вплив на трансформацію суспільства мали соціальні общини — племена, класи, і особливо народи. Тому, можна констатувати факт, що хоча український вчений і не відкидає впливу індивідуального чинника на хід історії, все ж за своїми поглядами він, як і Е. Дюркгейм, є колективістом. Як і більшість соціологів того часу, Грушевський вважає, що закони розвитку суспільства є об´єктивними, завдання ж соціолога полягає у тому, щоб серед маси фактів відкинути випадкове, і встановити таким чином закономірності соціального розвитку. Така думка зближує концепцію Грушевського з теорією "ідеального типу" М. Вебера. Учений доводить, що на історичний розвиток суспільства впливав не один фактор, а усі вони, узяті разом. Саме тому соціолог критикує концепцію Маркса, згідно якої лише економічні відносини стали основою розвитку суспільства. Втім і сам Грушевський погоджується, що не усі чинники однаково детермінували соціальний розвиток. Провідними з них учений вбачає біологічний, економічний і психологічний, які по-різному впливали на суспільство на різних етапах його розвитку.
Загалом автор "генетичної соціології" виділяє три стадії суспільства — початки суспільної організації, племінно-родову організацію та класово-державний устрій. На кожній із цих стадій і діють основні детермінуючі чинники соціального розвитку: на початках суспільної організації переважаючим є біологічний чинник, при переході до родо-племінної общини домінує психологічний фактор, а з виникненням класового суспільства і держав — економічний.
В заключній частині "Початків громадянства" — "Українських переживаннях", яку автор не встиг закінчити, досліджується проблема становлення українського суспільства. Автор опрацьовує багатий етнографічний матеріал, наукову спадщину своїх попередників - М. Зібера, М. Сумцова, Ф. Вовка та ін. Ця частина "генетичної соціології" цінна тим, що вперше в історії українського суспільствознавства була зроблена узагальнена спроба сформувати сучасну концепцію розвитку українського суспільства й української нації. Особливий інтерес викликає його концепція виникнення та розвитку української нації. Грушевський простежує історію виникнення, становлення та розвитку української нації, відзначає її особливості та характерні риси, розглядає той шлях боротьби за національне визволення, який вона пройшла. Аналізуючи складний та суперечливий процес розвитку українства, він зазначає, насамперед, ті особливості класової структури української нації, які вплинули на його розвиток.
Предметом наукового інтересу Грушевського була і політична соціологія. Як відомому політичному діячу, йому були близькими проблеми становлення демократії і створення незалежної національної держави в Україні. Учений обґрунтовує ідею права кожного народу на створення власної держави. Таким чином провідним суб´єктом політичних відносин, їх рушійною силою виступає саме народ, а український народ, як вважає Грушевський, на початку XX ст. досяг такого рівня розвитку, щоб мати власну державу.
Вчений вважає, що вже у XVII ст. українську народність почали залишати всі її вищі класи, які перейшли в ряди державно-керуючої народності. Представником українського народу став демос. Повторне дезертирство представники вищого класу, утвореного із козацьких старшин, здійснюють у XVIII ст. Вони "йдуть" у російське дворянство, в розряд якого їх зарахував уряд Росії за зраду інтересів українського народу. Селянство, демос, на думку М. Грушевського, лежить в основі самого поняття "українства". Завдяки цьому український визвольний рух завжди був пов´язаний із соціальним протестом: мотиви соціального характеру збігаються із національними і тісно переплітаються з ними. Трудові маси утворюють головний національний кістяк, стають запорукою національного розвитку, тоді як класи великих землевласників і фабрикантів, за рідким винятком, утворюються з чужорідних елементів, відірваних від національного ґрунту.
Отже, основний підсумок першого періоду розвитку вітчизняної соціології полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити.