• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Соціологія

4.2. Основні напрямки сучасної соціології

Позитивістські традиції, що панували у соціології протягом усього XIX ст. дещо загальмували загальний розвиток науки. Практичне вивчення подій і явищ суспільного життя без їхнього теоретичного узагальнення часто межували з примітивізмом, пов´язаним з простою констатацією фактів. Праці М. Вебера, Е. Дюркгейма і В. Парето дали поштовх до заповнення теоретичної порожнечі, що формувалась у межах позитивістської соціології попереднього історичного етапу розвитку цієї галузі суспільних знань. Тому дослідники XX ст. часто навіть не усвідомлено ставили за мету своїх наукових концепцій не просто практичне дослідження тих чи інших соціальних подій, явищ чи процесів, а й обов´язкове теоретичне осмислення їх. Таким чином, соціологічна наука поступово з майже емпіричної трансформувалась в теоретико-практичну з гармонійним поєднанням цих частин наукового знання.

Усі концептуальні напрямки сучасної соціологічної науки можна розділити на дві умовні категорії — ті, що досліджують суспільство як цілісну систему, його складові в їх загальному взаємозв´язку, а також ті, що досліджують окремі соціальні підсистеми. Серед першої групи напрямів провідне місце у сучасній соціології займають структурний функціоналізм і теорії конфлікту.

Структурний функціоналізм

Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Теоретичне підґрунтя для становлення структурно-функціонального аналізу було сформоване ще задовго до виникнення соціології як науки. Так ідеї функціонування суспільства як системи взаємопов´язаних елементів знаходимо ще у Платона та Аристотеля, мислителів епохи Відродження. Дещо пізніше Т. Гоббс у своєму "Левіафані" порівнює суспільство з живим організмом, де кожен орган виконує специфічні функції. Наукове ж підґрунтя для формування структурного функціоналізму було закладене у працях О. Конта, Г. Спенсера та Е. Дюркгейма. Зокрема у соціальній статиці О. Конта йдеться про будову суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємно проникних один у одного елементів. Г. Спенсер, продовжуючи традиції Т. Гоббса, також порівнює суспільство з живим організмом, але робить це порівняння уже опираючись на наукову теорію. Саме у Спенсера вперше вживаються окремі категорії, що нерозривно пов´язані з структурно-функціональним аналізом, наприклад, соціальна система, соціальний інститут тощо. Дюркгейм доводить що суспільство — це колективне ціле, що будується на індивідуальних свідомостях, що пояснення соціального життя слід шукати не у діяльності окремого індивіда, а у закономірностях суспільного життя узагалі.

Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:

· дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв´язаних і взаємозалежних підсистем;

· дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв´язків усередині них

· визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.

Саме тому один із попередників структурно-функціонального аналізу А. Радкліфф-Браун зазначив, що "функціоналізм — це спроба осягнення суспільного життя як цілісності, як певної функціональної єдності" [8, с. 127].

Основоположниками структурно-функціонального аналізу прийнято вважати американських соціологів Толкотта Парсонса (1902 - 1979) та Роберта Мертона (нар. в 1910 p.).

Основи своєї наукової концепції Т. Парсонс виклав у працях "Структура соціальної дії" (1937), Соціальна система" (1951) та "Теорії суспільства" (1964). Парсонс неодноразово вказував, що його соціальна теорія ґрунтується не на даних емпіричних досліджень, а на логічному узагальненні. Учений був впевнений, що наукова теорія повинна формуватися на усвідомленні соціологом теоретичних засад своєї концепції, що виходять з логіки, а не з практики. Теоретичні засади концепції Парсонса опиралися на праці Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето.

В основі соціологічної концепції ученого три категорії - соціальна система, соціальна функція та соціальна рівновага. Під соціальною системою він розумів комплекс повторюваних і взаємопов´язаних соціальних дій. Беручи за основу теорію соціальної дії М. Вебера, Т. Парсонс ставить в площину свого дослідження такі питання як залежність соціальної дії індивіда від ситуації, соціальних норм, що прийняті суспільством та дій інших індивідів. Для нього є важливим розв´язання такої проблеми як співвідношення дій окремого індивіда з його особистими інтересами і потребами та суспільства з усталеним у ньому порядком. Парсонс доводить, що дія індивіда є усвідомленою, але він будує її, опираючись на цінності, принципи і норми суспільної поведінки. Отже, діяльність людини залежить від трьох факторів - соціального виміру, що ґрунтується на певному усталеному соціальному порядку, соціальних нормах, особистісного виміру, який опирається на усвідомлення соціальним суб´єктом власних вчинків та культурного виміру, підґрунтям якого є прийняті у суспільстві культурні цінності. Існування останніх є обов´язковою умовою стабільного функціонування соціальної системи, оскільки культурні цінності, прийняті особистістю, дозволяють їй безболісно сприймати норми обов´язкової поведінки в межах соціальної системи. За такою системою фундаментальні суспільні цінності повинні стати цінностями особистості, що і є основою її соціальної дії. Тільки за таких умов досягається стабільне функціонування соціальної системи, соціальна рівновага. Втім, як доводить Парсонс, соціальна система мусить володіти також засобами контролю за соціальними діями окремих суб´єктів, що повинні протидіяти порушенням соціальної рівноваги. Розробивши теорію соціальної системи і рівноваги у ній, Парсонс тим самим применшив значення соціальної динаміки, соціальних протиріч та конфліктів, за що його концепція згодом зазнала чимало критичних зауважень, особливо з боку прихильників теорії соціального конфлікту.

Отже, наукові розробки Парсонса стали прогресивною соціологічною концепцією того часу, яка пояснювала загальні механізми існування суспільства як цілісної системи, роль і місце у ньому окремих елементі в, зв´язки суспільства з такими соціальними системами як особистість та культура. Проводився глибокий аналіз основ формування стабільності у соціальній системі, насамперед у суспільстві. Разом з тим, концепція Парсонса містила ряд недоліків. По-перше, вона носила суто теоретичний характер і мала значний розрив з практикою. По-друге, його наукова теорія стала аналізом суспільства узагалі, разом з тим аналіз дрібніших соціальних систем досліджувався Парсонсом меншою мірою. По-третє, вона описувала загальні особливості функціонування суспільства, не враховуючи специфічні особливості окремих суспільств. І нарешті, концепція Парсонса стала теорією суспільства у стані рівноваги, минаючи проблему соціальних протиріч і конфліктів, що виникають у ньому.

Таким чином, соціологічна теорія Т. Парсонса потребувала уточнення і коригування.

Враховуючи недоліки наукової концепції Т. Парсонса, його послідовник Роберт Кінг Мертон поставив за мету удосконалити її. Насамперед Мертон виступив проти тези Парсонса про всеохоплюючий і всезагальний характер структурно-функціонального аналізу, відкидаючи значимість емпіричних досліджень. Враховуючи неповторність різних соціальних явищ, Мертон пропонує ввести так звані теорії середнього радіуса дії. Завдяки останнім відбувається накопичення і узагальнення емпіричних даних, на основні чого згодом поповнюється фундаментальна соціологічна теорія. Таким чином, теорії середнього радіуса дії виступають своєрідним містком між емпіричними дослідженнями та теорією суспільства як цілісної системи. По-друге, на відміну від свого попередника, чия концепція носить здебільшого структуралістський характер, теорія Мертона передусім функціональна. Функцією Мертон називає те явище, яке слугує саморегуляції соціальної системи або пристосування її до середовища. Усі функції Мертон поділяє на ті, наслідки дії яких передбачаються соціальними суб´єктами (відкриті), та ті, чиї наслідки не усвідомлюються соціальними суб´єктами (приховані або латентні). Якщо ж наслідки дій соціального суб´єкта ведуть до послаблення саморегуляції соціальної системи, має місце так звана дисфункція, тобто формування нестабільності в межах соціальної системи. На відміну від Парсонса, який лише припускав існування протиріч і конфліктів у межах соціальної системи, але не досліджував їх, Мертон приділяє цій проблемі достатньо уваги. Назву терміну, що характеризує стан нестабільності соціальної системи, відхилення її від стандартних рамок, він запозичує у Е. Дюркгейма, називаючи таке явище аномією. Дисфункції на думку ученого полягають у порушенні рівноваги між двома частинами соціальної системи: цілями та інтересами соціальних суб´єктів, що випливають з меж культурних цінностей соціальної системи та нормативних засобів соціального контролю. Інакше кажучи, якщо зразки поведінки не знаходять підтримки з боку культури, то соціальні норми стають другорядними, соціальний суб´єкт на них не зважає і не дотримується їх.

Таким чином, Мертонові вдалося виправити певні теоретичні викривлення Парсонсівської системи структурно-функціонального аналізу, зробити її більш гармонійною і упорядкованою.

Сам же структурний функціоналізм і на сьогодні залишається одним з провідних методологічних підходів у соціології.

У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім´ї, вивченні соціальної стратифікації.

Теорії соціального конфлікту

Структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса став всеохоплюючою теорією соціального порядку. Проте, навіть враховуючи коригування цієї концепції з боку Р. Мертона, дана система містила ряд недомовок. Найбільша з них — недостатня увага до соціальних конфліктів. Навіть соціологічна теорія Р. Мертона, яка на відміну від парсонсівської розглядала соціальні конфлікти у суспільстві, бачила їх лише у якості дисфункцій, що порушують стабільність соціальних систем. Тому природно, що у теоретичній соціології другої половини XX ст. з´являється ряд концепцій, які не лише поставили за мету проведення всебічного аналізу соціальних конфліктів, а прагнули дослідити їх як явище багатогранне, виявити у конфліктах окрім дестабілізуючого фактора, позитивні ролі у соціальній системі.

Існує ряд відносно незалежних одна від одної концепцій соціальних конфліктів, проте їх можна об´єднати у єдину теорію соціального конфлікту — конфліктологію.

Серед теорій соціальних конфліктів найперше можна виділити наукові концепції Ральфа Дарендорфа (нар. 1929 р.) та Льюіса Козера (нар. 1931 p.).

На думку Р. Дарендорфа, конфлікт — це співвідношення між соціальними елементами, котре будується наявних (суб´єктивних) та латентних (об´єктивних) суперечностях [8, с. 148]. Соціологу своїй теорії конфлікту доводить, що вони — річ об´єктивна і є виявом соціальної неоднорідності суспільства. На формування конфлікту впливають відносини панування-підкорення, джерелом конфлікту є боротьба за владу та авторитет. Причому конфлікти можуть виникати між соціальними суб´єктами, що мають як однаковий соціальний статус (держави, народи, політичні партії) так і такими, що мають різний статус (підприємці і робітники, начальники і підлеглі). На думку ученого, основними характеристиками соціального конфлікту є його інтенсивність та міра застосування насилля. Інтенсивність конфлікту, за Р. Дарендорфом, - це рівень енергії, яку вкладають у конфлікт його учасники. Міра насильства вказує на засоби, які вкладають у конфлікт соціальні суб´єкти — від переговорів та компромісів до війни. Оскільки конфлікти — річ об´єктивна, позбутися їх повністю неможливо, але важливо розробляти заходи, що пом´якшують конфлікт, регулюють його. Тобто мова іде не про усунення причин конфлікту, а про пом´якшення його згубного впливу. Шляхами вирішення конфлікту Р. Дарендорф вбачає переговори, посередництво, арбітраж.

Ще радикальнішою є теорія конфлікту, розроблена Л. Козером. Учений вказує що структурно-функціоналістська теорія Парсонса-Мертона є половинчастою, бо у ній немає місця позитивним функціям соціальних конфліктів. Завдання його концепції - не лише дослідити причини, гостроту та тривалість соціальних конфліктів, а насамперед, прагнення осягнути позитивне значення соціальних конфліктів. Козер, як і Дарендорф, вважає, що об´єктивними умовами виникнення конфлікту є соціальна неоднорідність і відсутність стабільної вертикальної мобільності у суспільстві. Джерелами виникнення конфлікту є боротьба насамперед за владу та власність - основні фактори, що дестабілізують соціальні відносини. Чинниками, що загострюють конфлікти, Козер називає емоції учасників конфлікту, цінності й проблеми, що мають найбільше значення у спричиненні конфлікту, а також усвідомлення суб´єктами конфлікту значимості цих цінностей і проблем. На відміну від Маркса, який вважає, що конфлікт є тим гостріший, чим більше його сутність усвідомлюється його учасниками, Козер доводить, що гострота конфлікту залежить навпаки, від не усвідомлення суб´єктами конфлікту його сутності.

Позитивне чи дисфункційне значення соціального конфлікту залежить від того, наскільки жорсткими є норми соціального порядку у соціальній системі. Чим жорсткішою є соціальна система, у якій відбувається конфлікт, тим більше він проявляє свою руйнівну силу. Натомість у нежорстких системах, конфлікт має позитивне значення, адже завдяки йому руйнуються старі і віджилі норми, що гальмують прогрес соціальної системи. Замість них установлюються більш сучасні, прогресивні принципи її функціонування. У цьому і полягає, на думку Козера, функціональне призначення соціального конфлікту. Конструктивне значення конфлікт має лише тоді, коли він носить м´який характер, що знову ж таки залежить від "жорсткості" соціальної системи.

Таким чином, з одного боку, конфліктологія виступила проти принципів структурного функціоналізму, ставши до нього альтернативною концептуальною системою. З іншого боку, теорії конфлікту гармонійно доповнили структурно-функціональний аналіз, зробили його більш гнучкою науковою концепцією.

Концепція соціального обміну

Концепції структурного функціоналізму і конфліктології стали науковими теоріями, що обґрунтовували загальні закономірності функціонування суспільства я к єдиної цілісної соціальної системи. Разом з ними в соціології XX ст. з´явилось і ряд теорій що досліджували соціальні явища на рівні менших соціальних систем, зокрема окремих соціальних груп. Однією з провідних парадигм такого плану стала концепція соціального обміну, розроблена американським соціологом Джорджем Хомансом (1910 - 1989).

В основі теорії соціального обміну лежить концепція утилітаризму, що була розроблена ще у XVI11 ст., сутність якої полягає в тому, що рушійною силою людської діяльності є прагнення до матеріальної винагороди. Об´єктом досліджень Дж. Хоманса була мала соціальна група, яка функціонує в рамках більшої соціальної системи. Соціальний обмін у групі опирається на три складові — діяльність — конкретний вчинок особи, взаємодію — коли дія одного суб´єкта стимулюється іншим, та почуття — внутрішній психологічний стан особи. Зовнішнє середовище створює умови у яких відбувається соціальний обмін у групі.

Дж. Хоманс визначив основні принципи соціального обміну:

• людська діяльність залежить від її успіху. Чим частіше буде винагороджуватись дія, тим більшою буде ймовірність такої дії;

• коли дія у минулому супроводжувалася успіхом, то такий успіх стимулюватиме до подальших вчинків;

• чим ціннішим буде наслідок дії для особи, тим більша ймовірність вчинення нею такої дії;

• чим частіше особа винагороджувалася за певну дію, тим менш цінною для неї буде така винагорода;

• уразі неотримання очікуваною винагороди, особа чинить дії, зумовлені негативними емоціями [8, с. 158].

Таким чином, згідно з концепцією соціального обміну, люди взаємодіють між собою на основі аналізу свого колишнього досвіду і потенційних винагород та покарань.

Варто зауважити, що хоча концепція соціального обміну здебільшого стосується мікросоціології, Дж. Хоманс розглядав малу соціальну групу як взірець більших соціальних систем, а отже подібна взаємодія, як гадав учений, відбувається у суспільстві узагалі. Усі ж соціальні утворення постають як наслідок соціального обміну.

Феноменологічна соціологія

Проблеми взаємодії індивідів, розуміння дій і вчинків одних осіб іншими, питання тотожності і відмінності наукового осмислення світу та реального відчуття його людиною стали предметом дослідження такого напрямку сучасної соціологічної науки як феноменологічна соціологія.

Методологічні витоки феноменологічної соціології, або як ще її називають, феноменології знаходяться у працях М. Вебера, Дж. Мідата Е. Гуссерля. Феноменологія вважається різновидом "розуміючої соціології" М. Вебера, основоположником її вважається австрійський соціолог Альфред Шюц (1899 - 1959). Відкидаючи традиції позитивізму, у своїй праці "Смислова будова світу" (1932) соціолог визначає, що існують суттєві відмінності між науковим осмисленням дійсності та її повсякденним розумінням. На основі цього учений розробляє концепцію інтерсуб´єктивного світу повсякденного життя. Соціальне середовище трактується ним не як об´єктивна реальність, як його, наприклад, пояснювали теоретики структурного функціоналізму, а як характер людської взаємодії, принципом якої є те, що кожна людина неповторна і включається у взаємодію з іншими на основі власного світобачення і світорозуміння. Людські вчинки за Шюцом, ґрунтуються не лише на об´єктивній ситуації до якої потрапляє індивід, а насамперед на його особистому досвіді. Саме тому, взаємодія індивіда зі знайомими людьми та незнайомими суттєво відрізняється, і чим менш є пізнаним суб´єкт взаємодії індивідом, тим випадковішими будуть його дії. Вчений також доводить, що кожна дія, яку чинить індивід, пов´язана з очікуванням ним адекватної дії з боку інших індивідів, і так само інші індивіди очікують у відповідь адекватного розуміння своїх дій з боку першого індивіда. Такі очікування у відповідь на свої дії Шюц називає раціоналізацією соціальної дії Звичайно усі речі і всі дії мають суб´єктивний характер, але вони всі опираються на принципи, що діють у вищій реальності — повсякденному світі. Проте, об´єктивний закон функціонування повсякденного життя — це унікальні дії кожного індивіда, що опираються на їхній життєвий досвід, звідти повсякденне життя є наскільки реальним і звичним, настільки ж об´єктивно непередбачуваним. Тому, головним, на думку Шюца, завданням соціології є розуміння процесу становлення об´єктивності соціальних явищ на основі суб´єктивного досвіду індивідів.

Пізніше висновки про повсякденну реальність знайшли логічне узагальнення та доповнення у працях його послідовників — П. Бергера та Т. Лукмана. Заслуга феноменологів полягає у тому, що саме вони визначили, що головним об´єктом соціологічного дослідження має бути повсякденність — як сфера людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття, що наукове пізнання не може бути об´єктивним, якщо воно відходить від реалій повсякденного життя.

Отже, феноменологічна соціологія, незважаючи на відхід від традиції побудови соціологічної концепції на основі емпіричного дослідження соціальних об´єктів, сприяла формуванню більш чіткої картини соціальної взаємодії у суспільстві. Завдяки феноменологам доповнилося і удосконалилося розуміння таких важливих соціологічних категорій як соціальна дія, соціальна функція, соціальна роль.

Символічний інтеракціонізм

До проблем соціальної взаємодії вдалися і представники ще одного напряму соціології XX ст. — символічного інтеракціонізму, засновником якого вважають американського соціолога Джорджа Міда (1863 — 1934). Основні принципи символічного інтеракціонізму Мід виклав у своїй праці "Розум, Я і суспільство" (1934). Вирішальним засобом соціальної взаємодії представники цього напряму вважають її символічне відображення. Тобто процес соціальної взаємодії відбувається на основі системи символів, основними серед яких Дж. Мід вважає мову та жести. Соціальний символ являє собою відображення соціальних норм і принципів. Він з´явився фактично із появою у людини свідомості, і саме соціальні символи, на думку ученого, є одним із критеріїв, що відрізняють людину від тварини. Суспільство ж, як зазначав соціолог, являє собою не що інше, як обмін символами.

Ідеї Дж. Міда знайшли своє продовження у працях його послідовників, що входили до Чиказької та Айовської соціологічних шкіл - Г. Блумера, А. Стросса, М. Куна та ін. Символічний інтеракціонізм сприяв формуванню теорії соціальних ролей, у якій символи соціальної взаємодії трансформуються у соціальні ролі. Деякі соціологи на цій основі у межах символічного інтеракціонізму виділяють так званий соціодраматичний підхід, представники якого визначають соціальне життя як реалізацію символів та соціальних ролей.