Соціологія
3.4. Розвиток соціології наприкінці XIX — на початку XX ст.
Кінець XIX ст. став переломним у розвитку соціологічної науки. Заглибившись у тенета натуралізму, соціологи попереднього покоління загальмували розвиток науки на певний час. Але цей час був необхідним для переосмислення суті соціології, що повинна була абстрагуватись від природного, скинути цей зайвий баласт, не пов´язаний з її предметом. Учені нової доби уловили цю тенденцію, і шлях природознавства та соціології розійшлися назавжди.
Провідні соціологічні концепції кінця XIX — початку XX ст., що остаточно окреслили предмет науки, пов´язані з іменами видатних вчених — Е. Дюркгейма та М. Вебера.
Теоретичним обґрунтовуванням ідеології і політики буржуазного реформаторства стала концепція так званого соціологізму, що одержала якнайповніший вираз в працях Еміля Дюркгейма (1858- 1917). Ідейно теоретичним джерелом для Дюркгейма слугували концепції Сен-Сімона і О. Конта, етика І. Канта, психологія народів Вундта, а також ідеї німецької історичної школи права.
Основними соціологічними працями, що належать перу Е. Дюркгейма є такі як "Метод соціології", "Про розподіл суспільної праці", "Суїцид", "Елементарні форми релігійного життя". В співпраці з своїми учнями і послідовниками Е. Дюркгейм видає журнал "Соціологічний щорічник", який зробив великий вплив на розвиток суспільствознавчої думки у Франції і в Європі. Е. Дюркгейм відкрив і очолив першу в Європі соціологічну кафедру в Бордоському університеті, що дозволило соціології стати і прикладною наукою, і навчальною дисципліною.
Соціально-політичні погляди Дюркгейма носили реформаторський характер. Він виступив теоретиком буржуазно-ліберального руху за загальну солідарність, класовий мир і злагоду, боровся за відділення церкви від держави, і школи від церкви.
Для перетворення соціології в самостійну науку необхідною, вважав Дюркгейм, була наявність особливого предмету даної науки і відповідного методу. Соціологія повинна вивчати, вважав він, соціальну реальність, елементами якої є соціальні факти, котрі в сукупності створюють суспільство.
У соціально-філософській концепції Дюркгейма соціологія займає центральне місце серед суспільних наук. Вона озброює, на його думку, всі інші суспільні науки методом і теорією, на базі яких повинні вестися дослідження в різних галузях суспільного життя.
У теоретичному розумінні суспільства Дюркгеймом простежуються дві головні тенденції: натуралізм і соціальний реалізм, перша йде корінням в розуміння суспільства і його закономірностей за аналогією з природою і пов´язана з традиціями XIX ст. Друга припускає розуміння суспільства як реальності особливого роду, відмінної від всіх інших видів реальності (фізичної, хімічної, біологічної), йде своїм корінням в концепції суспільства. Останній висновок вченого був геніальним, він нарешті вивів соціологію з пут природознавства.
За своїм світоглядом Дюркгейм був колективістом. Відкидаючи психологізм індивідуалістичного толку, Дюркгейм проводи в чітку відмінність міжіндивідуальною і колективною свідомістю. Прагнучи виразити динамічний аспект колективної свідомості, її спонтанний нерегульований характер, він ввів термін "колективні уявлення" для позначення емоційно забарвлених загальних ідей і вірувань.
Дюркгейм прагнув виразити ідею моральної переваги суспільства над індивідами. Суспільство оголошувалося "композицією ідей", вірувань і відчуттів всякого роду, які "реалізуються через посередництво індивідів". Отже, як доводить учений, колективне (соціальне) має явний пріоритет перед індивідуальним. Такий принцип отримує у Дюркгейма назву "соціологізм "
Найяскравіше і послідовне втілення дюркгеймівського соціологізму виявилося в його концепції релігії. Витоки і пояснення релігії соціолог пропонував шукати в суспільстві. Походження релігії на прикладі досліджуваного ним австралійського тотемізму, він виводив із структури первісного суспільства, його соціальної організації. Джерелом релігійності вважалася група, що зібралася разом. Спілкування завжди розглядалося французьким соціологом як позитивний факт, як благо, що приносить людям радість і натхнення. Такого роду спілкуванням могло бути, на його думку, тільки спілкування позаекономічне, що здійснюється зовні трудового процесу. Дюркгейм малює яскраву картину контрасту між двома періодами в житті австралійських племен: періодом важкої праці в одиночній боротьбі за існування і періодом колективних святкових торжеств, коли після закінчення трудового процесу все плем´я збирається разом. Одноманітне, і убоге існування змінюється періодом крайньої екзальтації і підйому, коли люди ніби одержимі якоюсь могутньою силою, що підводить їх над дійсністю, яка примушує думати і відчувати інакше, ніж в звичний час. Так створюється уявлення про два якісно протилежних світи: звичний і священний, з´являється віра у велику перетворюючу силу колективності.
Вивчаючи релігію первісного суспільства, вбачаючи в ньому прообраз "складних" сучасних суспільств, Дюркгейм переносив особливості тотемізму на сучасні релігії і відкидав ідею Бога, як необхідного головного елементу релігійних систем. Він стверджував, що Бог для віруючих лише "фігуральний вираз суспільства", а священний принцип - не що інше, як "суспільство, перетворене". Звідси майже безмежний вплив релігії на культуру, особу, а також основні закономірності людського мислення. Суспільство є автором і предметом релігійного культу і догматів, воно створює релігію і викликає релігійне поклоніння, воно — Бог і віруючий одночасно.
Методологія соціологічного дослідження, розроблена Дюркгеймом, споріднює його з ідеями позитивізму. Він поділяє натуралістичні установки позитивістів, прагнучи будувати соціологію за прикладом природних наук, з характерним для останніх індуктивним методом і принципом об´єктивного спостереження.
Перше правило, яке повинне було, на думку Дюркгейма, забезпечити об´єктивний підхід до соціальної дійсності, виражалося у принципі: "соціальні факти потрібно розглядати як речі".
Прагнення знайти об´єктивні закономірності соціальних явищ, зумовило високу оцінку можливостей використання статистики в соціології.
Однією з найважливіших проблем методу, Дюркгейм вважав теоретичне обґрунтовування можливостей наукового пояснення соціальних фактів. Він диференціював і застосував в практиці соціологічного дослідження два роди аналізу: причинний і функціональний.
Суть причинного пояснення — аналіз залежності соціального явища від соціального середовища.
Поняття функції запозичене Дюркгеймом з біології і означало, що між даним фізіологічним процесом і деякою потребою організму як цілого існують певні відповідності. Тим самим, Дюркгейм впритул наблизився до методу функціонального аналізу, проте систематично розробити цей метод ученому не вдалося.
Головною ідеєю, Дюркгейма була ідея соціальної солідарності , що надихнула соціолога до прагнення знайти відповідь на питання про те, які зв´язки об´єднують людей в суспільство. Згідно Дюркгейму, силою, що створює суспільне ціле й сприяє його збереженню, є розподіл праці. Головна його теза полягала в тому, що розподіл праці, під якою він розумів професійну спеціалізацію, все більше і більше виконує інтегруючу роль. Як наслідок спеціалізації праці, що зростає, індивіди вимушені обмінюватися результатами своєї діяльності, виконувати взаємодоповнюючі функції, мимовільно складаючи єдине ціле. Отже, в даному напрямку концепція Дюркгейма є протилежною марксизму, що розглядав поділ праці як передумову виникнення соціальної нерівності.
Причиною розподілу праці Дюркгейм вважав зростання народонаселення, обумовлене інтенсивністю соціального життя, зростання "фізичної густини", "об´єму" суспільства. Нормальний стан суспільства, за Дюркгеймом, повинний характеризуватися розвиненим економічним плануванням і нормативною регуляцією трудових відносин, здійснюваною виробничими корпораціями. Вданому випадку він ототожнював нормальне з оптимальним, найкращим.
Разом з нормальним станом суспільства Дюркгейм виділяв "ненормальні форми" розподілу праці. Однією з форм таких ненормальних станів є аномія, тобто такий стан суспільства, при якому відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивідів. Дюркгейм шукав пояснення аномії в нерозробленості правил, що регулюють відносини між соціальними суб´єктами. Наявність нерегульованої конкуренції, класових конфліктів, і деградації робочої сили він визначав як хвороби надшвидкого зростання виробництва і розподілу праці, як побічні продукти природної еволюції.
Подолання "ненормальних форм" ученому видавалось можливим лише шляхом встановлення правил, що жорстко регламентують відносини між класами, введення справедливості і рівності "зовнішніх умов", тобто рівності соціальних можливостей. Отже, Дюркгейм започатковує теорію соціальних норм, які потрібні для регулювання відносин у суспільстві.
Крім теоретичних концепцій і досліджень, присвячених різним формам суспільної свідомості, широку популярність набув аналіз Дюркгеймом такого явища як самогубство. Соціолог вибрав цю тему, оскільки тут йому трапилася нагода застосувати до емпіричного матеріалу принципи соціологічного методу: вивчення соціального факту як зовнішнього по відношенню до індивіда, визнання існування особливої реальності — суспільної, що визначає поведінку індивіда незалежно від його волі. Виходячи з цього, Дюркгейм відкинув пояснення самогубства через індивідуальні психологічні мотиви і висунув суто соціальні причини цього явища. Навіть такий чинник, як індивідуальна психічна схильність, не кажучи вже про інші, розглядався крізь призму соціальних умов.
Згідно концепції Дюркгейма, відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств і чисельності населення) є функцією декількох соціальних змінних: відносин, що складаються в релігійних, сімейних, політичних, національних і інших групах. Головною межею більшості соціальних змінних є ступінь соціальної інтеграції або соціального зв´язку.
Велике значення Дюркгейм надавав класифікації самогубств, поділивши їх на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні. Класифікація самогубств допомогла Дюркгеймові виявити деякі типові явища сучасного йому суспільства.
Отже, для Дюркгейма було важливим розкриття сутності самогубства як явища, породжуваного кризовим станом суспільства.
Питання про природу суспільства і його кризу, про інтеграційне соціальне начало, про значення суспільної солідарності і розподіл праці, про сутність і функції суспільної свідомості, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки, — всі ці проблеми належать до числа фундаментальних проблем теоретичної соціології, які продовжують дискутуватися і в наш час. Вчений остаточно сформулював предмет соціологічної науки, розробив нову її концепцію, що базується на соціологізмі, поглибив методологію науки — все це дозволяє поставити Дюркгейма у ряд найвидатніших соціологів усіх часів.
Остаточний злам у розвитку соціології від класичної до сучасної науки зробив нарівні з Дюркгеймом його сучасник — німецький вчений Макс Вебер (1864 - 1920). Вебер був всебічно ерудованою людиною, спеціалістом у галузях філософії, економіки, соціології, політології, права. Взагалі, важко знайти галузь суспільствознавчих наук, яка не стала б предметом детального аналізу цього геніального мислителя. Багатогранність таланту Вебера дозволила розробити йому цілий ряд концепцій у різних напрямках теорії і методології соціологічної науки. Основними з них були праці, пов´язані з розвитком методології соціологічних досліджень, аналізом капіталістичного суспільства, проблемами соціології політики і соціології релігії.
У своїй найвідомішій праці "Протестантська етика і дух капіталізму" учений виступає критиком теорії марксизму і намагається дати пояснення реальним причинам виникнення і бурхливого розвитку капіталізму в Європі у другій половині XIX ст. (на думку Вебера пояснення суті капіталізму на засадах історичного матеріалізму, яке зробив Маркс, мало утопічний характер). Вебер погоджується з Марксом, що капіталізм досяг у Європі небаченого розвитку. Але учений відкидає об´єктивність його формування і пояснює, що капіталізм у цей час набув широкого розмаху лише у Західній Європі. Тому треба шукати насамперед суб´єктивні фактори розвитку капіталізму у Старому світі. Таким суб´єктивним фактором Вебер бачить "дух капіталізму", якого не існувало у Вавилоні, Греції чи Римі, хоча окремі риси капіталістичного виробництва були і тоді. Під "духом капіталізму" учений розуміє певний менталітет, що сформувався саме в цей час, складовими ж його були чесність, пунктуальність, старанність, діловитість, ощадливість, наявність чеснот і видимих чеснот, прагнення до наживи, традиції. Підґрунтям для виникнення капіталістичного духу була релігія, а саме протестантський аскетизм, протестантська етика. Моральна база аскетичного протестантизму полягає в тому, що не лише якимись періодичними каяттями і молитвами, а поступовим стабільним збагаченням в результаті важкої і наполегливої праці можна довести людям і Богу про свою виборність. "Провидінням Божим усім без винятку надана своя професія, котру треба прийняти і на її ниві працювати; професійне покликання — це не доля з якою треба змиритися, а вимога Бога до кожної окремої людини працювати на славу Його", — писав Вебер [2, с. 359].
З роздумів Вебера випливає, що "дух капіталізму" — це певна система мотивацій індивіда, яка складається з чотирьох факторів:
1) позитивна моральна санкція накопичення капіталу;
2) аскетизм, який виражається не тільки у прагненні обмежити до мінімуму, але в культивуванні такого способу життя, який виховує аскетичну особистість;
3) необхідність максимального прояву своїх можливостей у вибраній професії; ця необхідність поєднує як багатого капіталіста, так і простого робітника;
4) наявність специфічних чеснот (працелюбство, вірність слову, тверезість мислення, чесність та ін.).
Таким чином, Вебер доводить, що накопичення капіталу, перехід до капіталізму і його розвиток стали можливими лише завдяки моральним підґрунтям протестантської етики, основною цінністю якої є копітка праця. Таке припущення ученого можна підтвердити подіями, що стались уже після його смерті, зокрема "німецьким економічним дивом" - надшвидкій відбудові економіки цієї країни після II світової війни, що стала можливою лише завдяки титанічній праці громадян Німеччини, які були виховані в дусі "протестантської етики".
Чималий внесок зробив Вебер і у розробку теорії соціальної стратифікації. І тут також учений дискутує з Марксом. Вебер не ставить в основу усієї соціальної площини виключно економіку, як це робить марксизм. Дійсно, Вебер погоджується, що представники різних соціальних верств - ремісники, селяни, торгівці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків. Тому багатство — це один із факторів, що впливає на формування соціальної нерівності в суспільстві Проте, крім класів, учений виділяє також і так звані статусні групи — об´єднання людей за інтересами. При чому до подібних об´єднань входять люди з різними статками, проте такі статусні групи мають різний престиж в суспільстві. Отже інший фактор, що визначає позицію особи в суспільстві — престиж. І нарешті третій фактор стратифікації — політичний чинник — влада. Це означає, що можна не мати великих доходів і не користуватись авторитетом у інших, але можна через закон чи насильство підкорити інших собі.
Праця "Три чисті типи легітимного панування" присвячена проблемі політичного лідерства. У ній Вебер доводить, що відносини панування — підкорення можуть лежати утрьох площинах — підпорядкування традиції, підпорядкування авторитету особистості і підпорядкування соціальним нормам. Таким чином, Вебер виділяє три типи панування (лідерства) — традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне лідерство сильне тоді, коли існують непорушні традиції і звичаї. Це панування, за якого владні функції здійснюються особами знатного походження. Харизматичне лідерство ґрунтується на віру послідовників у харизму (буквально — "дар Божий" — надзвичайні лідерські здібності) особи. Це той тип влади над масами, який мають пророки, військові герої та великі демагоги. Легальне лідерство ґрунтується на певній системі запроваджених правил — законів, що визначають, хто і коли кому підпорядковується.
Чимало зроблено Вебером і для вдосконалення соціологічної теорії та методології. Головними досягненнями його наукової концепції є вчення про "ідеальний тип", теорія "соціальної дії" та категорія "розуміюча соціологія".
Поняття "ідеальний тип" він розглядає як методичний засіб пізнання об´єктивної реальності, що здійснюється за допомогою емпіричних досліджень. "Ідеальний тип" М. Вебера — це образ, спосіб систематизації результатів мислення, продукт людської фантазії. Позаемпіричне походження "соціальних типів" дозволяє їм служити ніби масштабом для співвіднесення з емпіричною реальністю ("капіталізм", "християнство", "середньовічне господарство" та інші є прикладом для ідеальних конструкцій). Отже ідеальний тип позбавлений фактичної реальності. Він потрібен при проведенні соціологічних досліджень, в ході яких соціолог встановлює тотожності і відмінності фактів, виявлених у досліджуваних явищах та ідеальними типами цих явищ - продуктами людської думки.
З поняття ідеального типу формуються вчення про соціальну дію та розуміючу соціологію. Соціологічна концепція Вебера є не колективістською як у Дюркгейма, а навпаки, індивідуалістичною. Це проявляється у трактуванні ним суспільства як соціальних дій окремих індивідів. Соціальною дією Вебер розуміє не кожну дію, яку творить індивід, але лише ту, що формується у його свідомості і направлена на інших індивідів. Так, наприклад, випадкове зіткнення двох велосипедистів не є соціальною дією, а звичайним явищем, як явище природи. Проте наступні дії (сварка між ними або взаємні вибачення), які робляться свідомо і спрямовані на свого співрозмовника, уже є соціальними діями. На ґрунті аналізу соціальних дій Вебер відштовхується від позитивізму і доводить, що завдання соціології є не лише встановити соціальний факт і описати його, а й пояснити, тобто кожна соціальна дія повинна бути "зрозумілою". Так Вебер підходить до питання "розуміючої соціології" (праця "Про деякі категорії розуміючої соціології"). Згідно Веберу, соціологія є наукою розуміючою, тобто такою, що розуміє соціальну дію і тим самим прагне причинно пояснити її розвиток і результати. При цьому під соціальною дією розуміється людська поведінка, "коли і наскільки вона має для діючого суб´єктивний зміст" [2, с. 135]. Таким чином, можна констатувати факт, що саме Вебер, поєднуючи позитивізм з прагненням проаналізувати соціальні явища, перестав трактувати соціологію, як однобоку науку, без практичного змісту. Саме завдяки Веберу, після низки наукових пошуків, соціологія набула сучасного теоретико-емпіричного обличчя.
Отже, Вебер не лише дослідив ряд практичних проблем суспільства в якому він жив (наприклад, наукове дослідження капіталізму, політичного лідерства, релігійних систем світу), а й розробив сучасну методологію соціологічних досліджень, є автором теорії соціальної дії за що, природно, входить до когорти соціологів з світовим ім´ям.
Серед інших соціальних проблем кінця XIX — початку XX ст., які досліджувалися науковцями, було питання функціонування і розвитку політичних еліт. За вирішення цієї проблеми узявся італійський філософ, політолог, соціолог і політичний діяч Вілфредо Парето (1848 - 1923). Суспільство Парето поділяв на дві великі групи — невелику за чисельністю еліту і масу (нееліту). Взаємодія еліт відбувається в дуже простий спосіб. У ході розвитку політичного процесу, частина еліти втрачає важелі управління над суспільством, перероджується, деградує і опускається в маси. Натомість у надрах нееліти формується група осіб, здатних до соціального управління і готових поповнити еліту, що вона й робить. В такий спосіб між елітою і масою відбувається обмін окремими представниками. Таке явище називається циркуляцією еліт. Якщо ця циркуляція відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Прогресивна ж частина нееліти, навпаки, не може зайняти свої законні місця у еліті. У такому випадку настає соціальна революція, сутність якої, на думку Парето, в оновлені складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні, таким чином, суспільної рівноваги.
Кінець XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитку психології, яка виокремившись з біології сформувала поле для власних наукових досліджень. В той же час соціологію не задовольняло уже просте натуралістичне пояснення багатьох соціальних явищ, наприклад таких як громадська думка, соціальна взаємодія, утворення окремих соціальних організацій, тобто тих, які крім соціального мали ще й психологічний підтекст, Тож природно, що обидві наук" зблизили предмет своїх досліджень, що і призвело до утворення у соціології наприкінці XIX ст. багатьох психологічних напрямків, головними з яких слід вважати групову психологію, теорію наслідування, інтеракціонізм, інстинктивізм та ін.
Групова психологія ставила за завдання вивчення соціально-психологічних чинників розвитку та функціонування великих соціальних груп. До групової психології слід віднести дві течії — психологію народів і психологію юрби. Автори концепції психології народів — німецькі вчені Морітц Лацарус та Хейнмаль Штенталь доводять особливість етносу як соціальної групи. Ця особливість полягає в так званому "народному" духу, пов´язаному з спільністю мови, традицій, звичаїв, моралі, менталітету певного народу.
Автор концепції психології юрби французький учений Постав Лебон (1841 -1931) доводить, що окрема особа діє зовсім не так, як у натовпі, отже натовп — це окрема соціальна субстанція зі своїми особливостями. Лебон виділяє два види юрби — різнорідну (гетерогенну), чиє об´єднання було випадковим, та юрбу однорідну (гомогенну) - об´єднання на підставі певних спільних інтересів. Юрба, на думку ученого, є явищем руйнівним. Вона перекручує психологію і соціальну поведінку осіб, що до неї входять, після чого вона може бути неадекватною і неконтрольованою.
Обмеженість досить цікавої концепції Лебона полягає в тому, що він не чітко уявляв соціальну структуру суспільства, виділяючи у ній усього два елементи — еліту і юрбу. Таким чином, навіть організовані соціальні інститути, чия діяльність була доволі плідною, у Лебона асоціюються з юрбою.
Автор теорії наслідування, французький соціолог і криміналіст Габріель Ікрд (1843 - 1904) різко критикує натуралістичні концепції за те що вони "не бачать" особливостей і не можуть пояснити соціальних явищ. Зі свого боку, головним фактором соціального прогресу Тард вбачає наслідування - повторення поведінки одних індивідів іншими. Головним об´єктом наслідування, на його думку, є винаходи. Наслідування проходить три етапи: відкриття - опозиція відкриттю - адаптація (пристосування) до відкриття. Коли люди звикають до попередніх відкриттів і суспільство стабілізується, відбувається нове відкриття, так цикл наслідування починається заново і в такий спосіб суспільство прогресує. Вчений вважає, що джерелом наслідування у традиційному суспільстві був звичай, у сучасному — мода.
Інтеракціонізм як напрямок соціології і соціальної психології з´явився наприкінці XIX ст. і досліджував питання міжособистісних взаємин (інтеракцій). Так, один з представників цього напрямку, американський соціолог Чарлз Кулі вважає, що взаємовідносини між людьми сприяють утворенню певних об´єднань, які Кулі називає первинними групами. Тут індивіди пізнають дійсність, формують свої ідеали, переконання і цінності. До первинних груп учений відносив сім´ю, колективи друзів, взаємодію між сусідами тощо. У процесі спілкування індивіда з іншими людьми соціальні зв´язки розширюються, в такий спосіб індивід стає все більше включеним у суспільство. Отже, робить логічний висновок учений, індивід, первинні групи і суспільство поєднуються в єдину систему — психологічний (а по-суті соціально-психологічний) організм.
Цікавим психологічним напрямком у соціології кінця XIX — початку XX ст. був інстинктивізм, який пояснював виникнення соціальних явищ на основі біологічних інстинктів людини. Так, один із засновників інстинктивізму, американський психолог Уільям Мак-Дугалл (1871 - 1938) спробував на основі інстинктів створити психологічну теорію суспільства. Він вважав, що інстинкт породжує в людини певне почуття, яке згодом виливається в конкретні вчинки людини, сукупність яких становить певне соціальне явище. Так війна є породженням забіякуватості людини, процес накопичення капіталу є виявом скнарості та заздрощів, самоприниження у поєднанні з цікавістю й інстинктом утечі призводить до формування релігії.
Система Мак-Дугала є однобокою і більш близькою до натуралізму, ніж інші психологічні напрями у соціології цього часу. До того ж вона ніяким чином не підтверджувалась даними емпіричних досліджень.
Своєрідним продовженням інстинктивізму, його відгалуженням, була концепція психоаналізу, розроблена австрійським психологом і лікарем-психіатром Зиґмундом Фрейдом (1856-1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті підсвідомих імпульсів, переважно сексуального характеру. Згідно з Фрейдом, розв´язання сексуальних протиріч має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку кожної людини, а й в історичному процесі.
Таким чином, теоретичні розробки кінця XIX — початку XX століття поклали початок новому етапу соціологічної науки, пов´язаному зі зростанням ролі соціології в суспільному житті, подальшому вдосконаленню науки, її інституціоналізації.