Спеціальні та галузеві соціології
10.2. Історичний шлях і теоретичні набутим соціології злочинності
Засновником соціології злочинності можна вважати бельгійсько-французького вченого Адольфа Кетлє (1796-1874). Він зробив злочинність об´єктом емпірико-соціологічного спостереження, використовуючи дані статистики. З 1827 р. у Франції щорічно оприлюднюються звіти судової статистики, які містять дані стосовно рівня злочинності в країні і в окремих департаментах, абсолютні дані за видами злочинів і способами їх скоєння. Така практика в XIX ст. поширилася на більшість країн Європи. Щорічні звіти кримінальної статистики включали підрахунки злочинів за соціально-демографічними групами, за віком, статтю, а також соціальним станом особи, професією, сімейним становищем тощо. Це давало цінний матеріал для соціологічного аналізу і виявлення відповідних закономірностей. Кетлє майже першим з європейських вчених скористався даними звітів і започаткував напрямок кримінально-статистичного аналізу злочинності.
Таким чином, статистичний метод був історично першим науковим методом соціології злочинності. Кетлє на основі статистичних спостережень сформулював кілька закономірностей злочинності. По-перше, закономірністю було вже те, що рівні злочинності в різних країнах і окремих регіонах держав з року в рік є сталими величинами. В XIX ст. це отримало назву "залізного закону злочинності", тобто сам факт злочинності почав розглядатися не як випадкове явище, а як об´єктивна суспільна закономірність. У 1829 році засновник соціології злочинності оприлюднив перший в історії кримінологічний прогноз на наступний рік, базуючись на висновках щодо закономірної природи злочинності. Його попередні підрахунки по країні й окремим департаментам Франції підтвердилися через рік, коли з´явився черговий звіт кримінальної статистики, і це справило велике враження на громадськість.
По-друге, Кетлє й інші дослідники, які досліджували злочинність, зокрема Андре Геррі, сформулювали різноманітні структурні й динамічні закономірності, яким "підкорялася" злочинність. Так, вчені підрахували співвідношення між чоловіками й жінками, що скоїли злочини. Статевий розподіл злочинності виявився доволі сталим: на 80% чоловіків з року в рік припадало близько 20% жінок. Співвідношення злочинців чоловічої і жіночої статі в сучасній Україні є трохи іншим. У 2002 р. правоохоронними органами було виявлено 270307 злочинців, серед яких жінки складали 33725 (12,5%), чоловіки - 236582 (87,5%). Подібні структурні закономірності є вельми стабільними для певної країни і культури. На початку соціології злочинності було простежено зв´язок між віком і злочинністю. "Схильність до злочину, — писав Кетлє, — зростає достатньо швидко під час досягнення зрілого віку. І далі, сягнувши maximum-y, вона зменшується до кінця життя. Вочевидь, це є постійним законом... У Франції, для злочину взагалі, maximum стосується 24-річного віку; в Бельгії — двома роками пізніше..." [7, 89]. Безумовно, цікавим є те, що соціально-демографічні закономірності зберегли свою актуальність і сьогодні, хоча і з певними корективами. Сьогодні злочинність ще помолодшала, в розвинутих країнах свого піку вона сягає, якщо брати статистику арештів і вироків, у групі молодих людей, яким не виповнилося 20-ти років.
А. Кетлє був математиком і ставив на меті застосувати "числовий метод", тобто арсенал математичних методів, у процесі вивчення суспільства. Зокрема, він використовував поняття теорії ймовірностей для того, щоб у формі числового індексу визначити схильність різних соціальних груп до скоєння злочину. Так, за його підрахунками, у Франції між 1826 і 1844 pp. ймовірність бути засудженим за злочин дорівнювала 0,0001366; для чоловіків - 0,0002243, жінок - 0,0000449. Практичного значення подібні математичні викладки не мали, але вони окреслили важливу тенденцію - сполучення математики з емпіричною соціологією. І, нарешті, Кетлє заснував тенденцію пояснювати злочинність та її коливання соціальними причинами. Суспільство він вважав головним винуватцем злочинності, воно нібито готує всі злочини, а злочинець є лише випадковим знаряддям для виконання того, що має відбутися через недосконалість соціальної системи.
Пізніше, в останню чверть XIX ст. і на початку XX ст., соціологія злочинності розвивалася в межах так званої соціологічної школи в науці кримінального права. Вона виникла в межах кримінальної юриспруденції як реакція на певну догматичність кримінального права і недосконалість юридичної системи, які, на думку критиків, не забезпечували захист суспільства від злочинності і застаріли морально. Новий загальний напрямок у науці кримінального права його прибічники називали позитивістським, оскільки вони намагалися ґрунтувати власні висновки на емпіричних спостереженнях і даних природничих, "позитивних" наук. Усе почалося з сенсаційного "відкриття" італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1836—1909). Він висунув гіпотезу існування так званого природженого злочинця (Homo delenquente) — тип людини, яка приречена стати небезпечним злочинцем, вбивцею, насильником через свою спадковість і психофізіологічні особливості.
Ломброзо дав зовнішній опис природженого злочинця, який збивався з малюнками доісторичних первісних людей: голова тупа, неоковирного вигляду, несиметричне обличчя, маленькі хижі очі, величезні квадратні щелепи, низьке, відкинуте назад чоло, бровні дуги і вилиці, що виступають назовні, відстовбурчені або загострені вуха, густі пасма жорсткого волосся, рідка борода або повна її відсутність. До того ж - понижене відчуття болю, моральна тупість, бажання вкривати власне тіло різними татуюваннями. Ломброзо пояснював феномен Homo delenquente атавізмом, тобто відхиленням, яке зумовлене зберіганням у певної категорії людей біологічних особливостей далеких пращурів. Отже, застосовувати до природжених злочинців ті ж самі кримінальні закони й методи превенції, як і до інших людей, нераціонально, їх треба або ув´язнювати на невизначений термін, або тримати в тюрмах довічно, або робити спеціальні хірургічні операції (лоботомія, кастрація), або виключати зі списку живих. Тепер в кримінальному процесі ключовою фігурою повинні були стати медики, біологи, різні експерти, а не власне юристи. Довкола гіпотези Ломброзо точилися гострі дискусії кілька десятиліть. В рсшті-решт зійшлися на тому, що італієць не зовсім коректно робив спостереження (обмірював черепи злочинців), і нібито ця гіпотеза не підтвердилася.
Поряд з антропологічною гілкою в межах позитивістського напрямку почала розвитися соціологічна школа, засновники якої виходили з того, що вчинками людей управляють як спадковість, так і чинні соціальні умови. Розробляти цей напрямок взявся сподвижник Ломброзо, професор Римського університету Енріко Феррі (1856-1928). Він написав фундаментальну працю "Кримінальна соціологія", де намагався роз´яснити задачі нової науки, яка б сполучала теоретичні і практичні функції, об´єднувала дані юриспруденції, психології, біології стосовно злочинності і надавала їм соціологічного напрямку. Ідеї соціологічного підходу до злочинності знайшли своїх прихильників у Німеччині, Франції, Росії та інших європейських країнах, що й посприяло формуванню соціологічної школи в науці кримінального права. Головним своїм завданням прибічники напрямку вважали розробку теми соціальної етіології (причин) злочинності. Ідея полягала в тому, що впливати на рівень злочинності можна, усуваючи причини, які її породжують. Але попередньо треба було виявити причини, описати, зважити їх вплив на злочинність. Такий шлях привів прибічників соціологічної школи до теорії факторів.
Ця теорія пояснює злочинність у традиції детермінізму, згідно з якою кожному явищу, змінам і тенденціям відповідає певна причина (фактор). Дослідники зосередилися на пошуку причинно-наслідкових зв´язків. До уваги бралися кілька десятків факторів, які можуть впливати на злочинність. Серед них - космічні (пора року, частина доби), кліматичні і фізичного оточення, антропологічні, медичні, демографічні, нарешті, власне соціальні (економічні кризи і коливання цін на хліб, житлове питання, майнова нерівність, стан освіти та релігії, професія, місце проживання, пристрасть до алкоголю, бродяжництва, азартних ігор тощо).
Аналіз кримінальної статистики залишався головним методом, яким користувалися дослідники. Було виконано безліч наукових робіт на тему етіології злочинності, цей напрямок чинний і до сьогодні. Прикладом подібних робіт може бути стаття відомого дослідника Є. Н. Тарновського (у дореволюційний період очолював статистичний відділ Міністерства юстиції Російської імперії): "Вплив хлібних цін та врожаїв на рух злочинності проти власності в Росії". Аналізуючи динаміку майнових злочинів за 1874-1894 pp., автор дійшов висновку: щорічний показник крадіжок та пограбувань у Росії перебуває у прямому співвідношенні з цінами на хліб і сягає максимальних величин у ті роки, які позначені неврожаями, голодом, стрімким підвищенням ціни на хліб. Така ситуація склалася у голодні 1891—1892 pp. й протрималася ще два роки, на думку дослідника, тому, що економічно слабке населення не в змозі було протягом тривалого часу повернутися до нормального життя [8]. Теорія факторів не досягла своєї кінцевої мети, бо так і не розкрила "загадку злочинності". В ХГХ ст. багатьом ученим та політичним діячам здавалося, що достатньо нагодувати нижні класи, вирішити житлову і подібні соціальні проблеми, й у абсолютної більшості населення відпадуть мотиви до злочинів. Але швидкий соціально-економічний поступ XX ст., навіть суспільство "масового споживання" в Америці, не вирішили питання злочинності. У більшості країн світу злочинність продовжувала збільшуватися протягом всього XX ст.
Із наукової точки зору, методологія детермінізму виявилася недосконалою, це було доведено шляхом вивчення властивостей складних систем, до яких належить і суспільство. У останніх даремно шукати первинних і вирішальних факторів, бо усі елементи скріплено павутиною прямих та зворотних зв´язків. Отже, постало питання подальшої теоретичної інтерпретації злочину й злочинності.
Розвиток соціології злочинності XX ст. відбувався в межах соціологічного напрямку в кримінології, який абсолютно домінував в США, де власне кримінологія розглядається як соціологія злочинності. Саме в американських університетах були створені майже всі відомі соціологічні пояснення злочинності, їх можна звести до трьох груп або напрямків: (1) трасмісійні концепції; (2) теорії соціальної напруги; (3) теорії контролю.
Трансмісійні теорії постали на методологічному фундаменті теорії наслідування, запропонованої видатним французьким соціологом, кримінологом, статистиком Габріелем Тардом (1843-1904). Він висунув гіпотезу, що головним чинником суспільного життя є наслідування ідей, винаходів, способу життя, тобто "інтеріндивідуальні" відносини. Інновації розходяться в соціумі як промені від одних людей до інших. Люди схильні мавпувати більш авторитетних, високопоставлених, І освічених осіб, отже, "промені" наслідування полягають від вищих до нижчих прошарків, від міста до села, від освічених прошарків до неписьменних тощо. Ці загальні тези дозволили Тарду стверджувати, що злочин є актом пристосування і наслідування, який через свою простоту і невибагливість знаходить широке поширення у суспільстві.
Першими, хто порушував закони моралі й держави, були провідні верстви, а потім вже новації підхоплювали нижні прошарки суспільства: пияцтво, звичка палити, бродяжництво пішли від благородних пілігримів; отруєння, вбивства за допомогою найманців, підпали на початку були прерогативою феодалів; розбоями та грабунками займалося дворянство, а потім усе це поширилося на нижчий клас. Тард показав на прикладах, як у сучасній Франції злочинні винаходи набувають характеру епідемії. Так, жінки винайшли засіб поливати своїх коханців купоросом (першою це зробила у Парижі вдова Грас 1875 p.), а потім це вже поширилося на села. [9, 192]. Найбільш відому та поширену концепцією цього типу — теорію диференційної асоціації (зв´язку) - запропонував класик кримінології Едвін Сазерленд (1883-1950). Він розглядає поширення злочинності як процес навчання й передачі кримінального досвіду, як культурну трансмісію, як інтеракцію (міжособовий зв´язок, контакт).
Ця теорія непогано пояснює існування професійної злочинності, а особливо - злочинність у неблагополучних кварталах великих міст, де діють молодіжні банди, що вербують собі нових членів із середовища емігрантів, кольорових і подібних груп населення, які скупчуються в цих підозрілих місцях. Теорія заснована на тому факті сучасного життя, що вибір контактів, суб´єктів спілкування, референтних груп не є вільним, фактично він обмежується місцем проживання і соціальним станом сім´ї. Отже, злочинність поширюється на кшталт інфекційної хвороби від одних носіїв вірусу до інших, якщо вони контактують між собою. Фактично доповнює цю теорію концепція конфлікту культур також відомого американського кримінолога Торстена Селліна (1896-1994). Вона стверджує, що суспільство поділено на достатньо ворожі соціальні кола, де чинні власні соціальні норми. Представники цих кіл не переступають заборони групи, до якої належать, а порушують норми інших груп. Поняття "злочинець" і "девіант" є звичайнісіньким ярликом, що навішує одна група на представників іншої.
Теорії соціальної напруги засновані на ідеях Дюркгейма стосовно аномії в суспільстві і пов´язують злочин із класовим становищем індивіда та певними соціально-психологічними явищами сучасного життя. Класичною теорією подібного штабу є концепція Роберта Мертона (нар. 1910 p.), який хоча й не займався кримінологією як такою, але прийшов до пояснення злочинності в Америці шляхом аналізу форм соціальної поведінки та манери пристосування різних індивідів до вимог культури. Він звернув увагу на те, що значні прошарки сучасного суспільства не мають змоги використовувати "нормальні" засоби для підтримки матеріального стандарту життя, отже вони вимушено порушують закони, вдаються до злочинної діяльності. Разом із тим, ця теорія від початку мала певні обмеження. По-перше, люди в ній розглядаються як атоми, що не зчіплюються один з одним. Це органічний недолік усіх концепцій, які полишають за бортом "трасмісійні" погляди на злочинність, тобто не розглядають момент спілкування й передачі відповідних цінностей, звичок, методів, знань і вмінь від особи до особи. По-друге, теорія Мертона створювалася для Америки. Автор сам підкреслює, що "відсутність можливостей" та завищення матеріальних прерогатив ще не досить для виникнення справжньої структурної напруги. Якщо можливості відсутні для нижчих прошарків у традиційному суспільстві, то це звична й нормальна річ: вихідці з принижених каст і не можуть претендувати на високі життєві стандарти. Інша справа - сучасна Америка, культура якої побудована на ідеї індивідуального успіху, гонитві за матеріальними благами, конкуренції. Гроші перетворюються на самоцінність, вони в достатній мірі анонімні й абстрактні, аби приховати своє джерело. "Американська мрія", - стверджує Мертон, - не має межі, і тому ступінь "грошового успіху" є величиною невизначеною й відносною" [10, 86].
Найбільш вдало подібна теорія пояснює корисливі злочини, те, що американці звуть monetary crime. Різні кримінологи намагалися удосконалити й розвинути теоретичні ідеї Мертона. Д. Матза в теорії делінквентного дрейфу і А. Коен в теорії аномії і соціальної дезорганізації (обидві теорії з´явилися у 60-ті pp. XX ст.) суттєво доповнили Мертона за рахунок спостережень над стилем життя молоді, мігрантів у районах гето, нетрищ великого міста. Аномія — невизначеність цінностей й норм у свідомості представників цих прошарків -полегшує раптовий перехід індивідів до девіантної поведінки й скоєння злочину. Р. Агню на початку 90-х pp. оприлюднив Загальну Теорію Напруги, суть якої він сам пояснював вельми спрощено: якщо ми погано поводимося з людьми, вони можуть розсердитися і скоїти злочин [11, 127].
Теорії контролю використовують ідеї теорії управління і поділяються на два типи: 1) теорії соціального контролю, що пояснюють злочинність як результат діяльності державних установ і офіційних зовнішніх чинників контролю; 2) теорії саморегуляції. Теоретичними підвалинами багатьох концепцій, які пояснюють злочин як порушення саморегуляції індивідів, є психоаналітичні ідеї 3. Фрейда і теорія соціальної дії Т. Парсонса. їхні класичні теорії мають властивості інтегрувати різні концепції і пояснення, тому що вони засновані на ідеї ієрархічної структури особистості, де кожний наступний (більш високий) рівень контролює попередні елементи. А у структурі особистості виділяються і біологічні компоненти (організм), і індивідуальні (особистість), і соціальні (норми, що засвоює індивід), і культурні (цінності, притаманні суспільству).
Такий підхід може, наприклад, непогано пояснити злочини, які найбільше жахають громадськість - масові й серійні вбивства. Є категорія людей, які не можуть контролювати власні сексуальні і некрофільні імпульси (Фрейд вважав, що людині генетично властиві два базові інстинкти - сексуальний, або Ерос, і потяг до смерті, або Танатос). У них або сила природжених інстинктів вища за пересічний рівень, або є серйозні дефекти особистості, супер-Его, які не дозволяють індивіду впоратися з підсвідомістю. Отже, конфлікт організму і особистості закінчується катастрофою, коли неконтрольовані потяги стають рушійною силою кримінальної поведінки і призводять до страшних злочинів. Цьому сприяють різні природжені й набуті дефекти психіки, алкоголізм і наркоманія, біографічні обставини, що змінюють особистість і вбивають сили саморегуляції. Дослідження мотиваційної сфери відповідних категорій насильників і вбивць доводить, що поділ на два "основні інстинкти" є досить умовним: сфера підсвідомого у патологічних випадках породжує двоголових монстрів, коли сексуальний потяг переходить у некрофілію, а потяг до смерті, руйнування — у збочені сексуальні стосунки. Ось яскравий приклад поєднання двох основних інстинктів: насильник Анатолій Сливко, перебуваючи під слідством, розповів, як підлітком став свідком автокатастрофи: пошматовані трупи, агонія, кров — саме тоді він вперше відчув сексуальне задоволення [12, 6].
Проблему некрофільських убивств на багатому емпіричному матеріалі дослідив відомий спеціаліст у галузі кримінальної сексології Ю. М. Антонян, який тривалий час мав нагоду спостерігати серійних вбивць у московському інституті ім. В. П. Сербського, де вони проходили психіатричну експертизу за призначенням правоохоронних органів. Він вважає, що психічний стан некрофільських убивць корелює з високим рівнем їх дезадаптації. Останнє сприяє тому, що у внутрішньому світі цих людей відбувається активна авто-комунікація, тобто інтенсивне спілкування із самим собою. Вони зіштовхуються з потужними власними станами свідомості ("таємні супутники", голоси, демонічні сили, "воно") і потягами, що не характерні для переживань інших людей. У багатьох агресивних осіб у період піку агресивності надто звужується раціональність, і вони потрапляють у стиснуте становище, яке виключає зміни й альтернативи. Ці люди потерпають від двох обставин: вони відчужені і у них немає особистого ресурсу приборкати небезпечні потяги.
Для подібних злочинців характерним є "безжалісне" Его (Я), абсолютно замкнена на собі психіка, для якої існування інших людей є чимось нереальним. Вони, за висловом Колінза Вілсона, чинять з іншою людською істотою так, "ніби то дешевий інструмент, який можна відразу викинути після використання як одноразовий носовик" [13, 254]. Ці риси цілком підтверджують описи своїх психічних станів, які на слідстві давав Чикатило (мовою оригіналу): "ничего с собой поделать не мог"; "это доставляло неизъяснимое удовольствие"; "чувствовал, что если сейчас не нападу, то потеряю сознание"; "не могу сказать, с какой целью я это делал, но стоны, крики, агония давали мне разрядку и какое-то наслаждение"; "ничего с собой сделать не мог. Одну девушку, которую я повел лесом, я искромсал ножом. Меня всего трясло, произошло семяизвержение"; "при виде крови начинал бить озноб, весь трясся, совершал беспорядочные движения"; "я не обращал внимания на крики и стоны, не думал и о том, что меня могут поймать, и действовал как "заведенный"; "резал, колол, бил не только жертву, но и ее одежду, деревья, кусты, траву; срывал и ломал ветки, разбрасывал части тела, иногда долго их носил по лесу и только потом закапывал" [14, 344]. Отже, з точки зору теорії управління, подібні злочини породжуються дисгармонією між підсистемою організму і підсистемою особистості у структурі злочинної дії. Автоматично це блокує всі інші (більш високі) чинники контролю, бо вони мають сенс лише як складові особистості, індивідуальної свідомості.
Сучасні американські кримінолога М. Готгфредсон і Т. Герші запропонували власну загальну теорію злочину, яка відстоює погляд на злочинність як недоліки саморегуляції певних прошарків населення. Вони заперечують, що злочин сприяє кращій соціальній адаптації і може бути надійною формою зайнятості. Вони ставлять під сумнів раціональні аспекти злочину і дивляться на нього як на миттєву втрату розуму, "зрив", емоційну й ірраціональну дію. Американські кримінологи бачать у злочині проблему саморегуляції, недоліки виховання й соціалізації. Вони особливо підкреслюють значення сімейного виховання і манеру поводження батьків з дітьми. Обов´язковими умовами процесу формування надійної саморегуляції вони вважають: 1) любов батьків до дитини; 2) батьківський нагляд; 3) розпізнання девіантної поведінки; 4) покарання за девіантні вчинки. Вони досить аргументовано пояснили криву розподілу злочинців за віком: саме в молодіжному, ювенальному віці виникають найбільші проблеми з саморегуляцією. У подальшому переважна більшість людей набуває сталої системи саморегуляції, отже крива різко падає [15]. Треба зазначити, що і наведена теорія в способі її обгрунтування має американське коріння. Автори не бачать раціональних підстав займатися злочинною діяльністю в країні, де легальні заробітки є високими, а ризик, який супроводжує злочини, не перекриває можливі прибутки. Це вони переконливо аргументують різними числами та підрахунками, але, як відомо, далеко не всі країни і народи знаходяться у подібних соціально-економічних умовах. У бідних країнах злочинність, безперечно, має іншу функцію, ніж ситуативне задоволення неврівноваженої психіки.