Спеціальні та галузеві соціології
РОЗДІЛ 7. СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
Релігія старіша за історію або є її початком. Мабуть, перші люди використовували релігійні церемонії для маркування найбільш важливих подій суспільного та особистого життя. Магічне, сакральне значення мали похорон, полювання, торгівля, весільні обряди та інші соціально значущі події, які нагадували людині про її залежність від невідомих, непідконтрольних, надприродних сил, впливали на долю людини і суспільства. Давнішні цивілізації залишили нам численні свідоцтва могутнього впливу релігії на всі сфери громадського та приватного життя стародавніх суспільств - торгівлю, державне врядування, систему судочинства, закони любові і шлюбу та ін. Першими письмовими джерелами або текстами, які мали релігійний характер, були папіруси та пергаменти, згодом книги, такі як "Сказання про Гільгамеша" (біля 2000 р. до н. е.), поеми Гомера (біля VII ст. до н.е.), Біблія (II тис. до н. е.), Веди (И тис. до н. е.), Коран, Талмуд, Авеста та ін. У священних релігійних книгах викладалися основи віровчення, які вміщали космогонічні теорії, вчення про спасіння та здобуття безсмертя, норми та ритуали, виконання яких гарантувало вічне життя, доктрини про Судний день, зміст та ціль життя, взаємовідносини смертної людини та вічного Бога. Давнішні цивілізації, культура яких сягала висот духовного та матеріального споживання, були першими центрами духовних знань, в яких накопичувалися та упорядковувалися стосунки людини і Бога (богів) на землі та після смерті. Різні народи уявляли Бога або богів "олюдненими" силами природи, тваринами, птахами, які керували земним світом, водночас знаходячись за межами людського досягання. Зародження, розвиток і падіння величних культур було пов´язано з впливом релігії як соціального інституту, який був мало не найпотужнішим важелем інтеграції соціальних груп, прошарків, класів або соціальних змін. Протягом історії відбулося чимало спроб здійснити релігійні революції - простими громадянами і володарями, полководцями і жрицями, фараонами і сенаторами, саме тому, що в лоні релігії формувалися підходи до соціальної, політичної, економічної організації суспільства.
Із давніх часів і до сьогодення було запропоновано безліч теорій щодо вивчення і розуміння релігії як духовного та соціального феномена. Платон і Демокріт, Ібн Сіна і Фома Аквінський, Дідро и Спіноза, Кант і Варт та багато інших дослідників — філософів, фізиків, математиків, натуралістів — намагалися увійти в сутність і походження релігійних вірувань, пояснити існування цього явища на основі природничих теорій, побудувати докази існування або відсутності Бога (богів), користуючись законами людської логіки і науки.
Витоки соціології релігії
Можна констатувати, що наука віддавна і широко цікавилася релігією. Соціологія релігії як самостійна частина соціології почала формуватися в середині XIX століття, коли економічні і політичні процеси в європейському суспільстві "змінили" місце та роль релігії у суспільній свідомості. Ідеологія просвітництва, соціально-філософська критика церкви як соціального інституту й німецька філософія створили підґрунтя для постанови питання про необхідність нового соціального порядку та осмислення місця релігії в ньому іншими методами пізнання (на відміну від теології) ^ Остання не піддавала сумніву обумовленість соціального і особистого життя Божою владою і керівництвом, однак пояснення багатьох природних явищ і феноменів так і залишалося поза природничо-науковою методологією.
Спроби поєднати земне та небесне знайшли відображення в працях Гоббса Томаса ("Левіафан, або матеріал, форма і влада держави церковної та громадянської"), Монтеск´є Шарля Л. ("Про дух законів"), Канта Еммануїла ("Релігія в межах тільки розуму"), Юма Девіда ("Природна історія релігії", "Дослідження принципів моралі") та інших філософів XVIII-XIX століть.
Таким чином, соціологія релігії генетично пов´язана з розвитком соціальної філософії, загальної соціології, окремими філософськими течіями. Значні здобутки соціологічного знання в галузі релігії з´явилися, насамперед, завдяки працям Е. Дюркгейма, М. Вебера, Б. Малиновського, Р. Мертона, І. Ваха, Р. Белла, Е. Трельча.
Одними із перших соціологічних концепцій релігії можна вважати теорії М. Вебера, Е. Дюркгейма, які представили понятійний апарат науки, концепції релігії, визначили соціокультурний фон релігії як суспільного явища. Вони формували власне концепції релігії на фоні відносин "релігія-суспільство" в широкому контексті, спираючись на суспільні механізми, соціальну структуру, культуру тощо. Сучасна теоретична соціологія релігії представлена Пітером Л. Бергером (концепція секуляризації), Томасом Лукманном і Пітером Беєром (концепція приватизації і глобалізації релігії), Нікласом Луманном (функціональна концепція релігії в контексті диференціації суспільного життя), Робертом Беллахом (концепція цивільної релігії), Даніелем Ервю-Лежером (концепція релігії як форми колективної пам´яті), Хосе Казановою (концепція реприватизації релігії), Родні Старком і Вільямом Бейнбріджем (економічна теорія релігії).
Глибокий аналіз взаємодії релігії і суспільства представлений дослідниками XIX та XX століть. Серед них: Гегель Георг В. Ф. "Дух християнства і його доля", "Лекції з філософії релігії"; О. Конт "Курс позитивної філософії"; Г. Спенсер, Е. Дюркгейм "Елементарні форми релігійного життя"; К. Маркс "Економічно-філософські рукописи 1844 р.", "Тези про Фейербаха"; М. Вебер "Протестантська етика й дух капіталізму", "Господарча етика світових релігій", "Соціологія релігії (типи релігійних спільнот)"; Г. Зіммель "Соціологія", "Релігія"; Леві-Брюль Люс´єн "Первіснобщинна свідомість", "Надприродне й природа первісної свідомості"; Маліновський Броніслав К. "Основи віри й моралі", "Магія, наука та релігія й інші есе"; Лукач Д. Георг "Своеобразие естетичного"; Маннхейм Карл "Діагноз сучасності"; Белла Роберт Ніллі "Привычки сердца", "Хороше суспільство"; Бергер Пітер Людвіг "Священная завеса", "Єретичний імператив"; Булгаков С. Н. "Два града", "Апокаліптика й соціалізм"; Сорокін Пітірим "Система соціології"; Трельч Ернст "Абсолютність християнства та історія релігії", "Соціальні вчення християнських церков і груп", Франк С. Л. "Світло в пітьмі. Досвід християнської етики й соціальної філософії"; Франкл Віктор "Підсвідомий бог"; Фрейд Зигмунд "Мойсей й монотеїзм", "Майбутнє однієї ілюзії"; Фромм Еріх "Мати або бути", "Психоаналіз й релігія" та ін.
Визначними дослідниками проблеми релігійності українського народу в соціокультурному контексті можна вважати М. Костомарова, І. Огієнка, М. Шлемкевича, В. Яніва, 0. Кульчицького, І. Мірчука, які визнавали за релігійною складовою одне з провідних місць у національному характері та свідомості українців, зазначали релігійність характерною рисою україців як соціальної спільноти. Ґрунтовними дослідженнями релігії та релігійності українського суспільства в сучасних умовах займаються А. Колодний, Л. Филипович (у філософсько-культурологічному аспекті), В. Єленський, Н. Черниш, Я. Стоцький (з точки зору соціологічного підходу).
Всі існуючі теоретичні концепції взаємодоповнюють одна одну, критикують, суперечать одна одній, але дають у кінцевому підсумку багатогранну картину соціального буття релігії. Народження соціологічної рефлексії над релігією було обумовлено наявністю соціологічних елементів у філософській та антропологічній думках, теологічних концепціях, психологічних теоріях тощо. Всі вони намагалися описати природу релігійних явищ, місце і роль індивіда й суспільства в духовному розвитку людства.
Релігія розглядається філософами та культурологами як складова процесу становлення і реалізації суплених якостей людини, елемент освоєння світу речей та ідей. Психологія вбачає в релігії сферу спілкування людини з тим, що вона вважає надприродним (явищами і феноменами), сферу особистого релігійного досвіду. В соціологічних роздумах віра в існування надприродного пов´язується з формуванням різних форм соціальної поведінки, суспільної активності, яка чи підтримує існуючий соціальний порядок чи, навпаки, заперечує його через протест завдяки щільній ціннісній детермінації.
Соціологи намагалися відтворити як історичну перспективу релігії, так і сучасні процеси зміни її форм та функцій. Соціологія досліджує релігію в її відношенні до суспільства, піддаючи аналізу її зв´язки з соціальними інститутами, формами організації соціального життя, вивчає розвиток самої релігії під впливом різних факторів в реальному історичному контексті. Тобто, предметом вивчення соціології релігії є фактори та детермінанти релігії як соціального явища, її закономірності, специфіка прояву, генезис й функціонування, структура та елементи релігії, її функції, роль, місце в суспільстві, сутність, рівень, характер впливу релігії на особистість, культуру, соціальну систему, а також форми, наслідки взаємодії та зв´язку релігії і різних елементів суспільного життя (політики, економіки, сім´ї, культури, освіти тощо).
Відповідно рівня соціологічних знань соціологія релігії належить до числа спеціальних теорій середнього рівня. Дослідницьке поле соціології релігії представлено відносинами "релігія-суспільство" й "держава-церква" в розумінні суспільних механізмів та соціальної структури; теоріями секуляризації; дослідженнями суб´єктивних аспектів релігійності суспільства в значенні її обумовленості соціально-демографічними, расовими та іншими чинниками; новітніми релігійними рухами; тендерними студіями в релігійному просторі.
Поняття про релігію
Термін "релігія" латинського походження (rеligio), що означає благочестя, побожність, предмет культу. Поняття "релігія" піддається визначенню настільки, наскільки людина здатна охопити своє ставлення до Бога (надприродного, сакрального) — спілкування, взаємовідносини, предметні стосунки, акт містичного переживання та єднання. Релігія є унікальним своєрідним явищем духовної сфери життєдіяльності окремої людини і водночас формою суспільної свідомості. Що є предметом релігійного переживання: філософська абстракція буття Бога чи реальна фізична сутність за межами людського розуміння і досягання? Яке визначення може задовольнити як безпосередніх суб´єктів релігійного досвіду, так і вчених-дослідників?
Неоднозначність цього поняття, складність його визначення і трактування знайшло відображення в науковій літературі з релігієзнавства, соціології, психології та філософії релігії. Перше, що слід зазначити, релігія - це складне багатогранне явище, яке має дві сторони: "земну" (культурний, суспільний, індивідуальний вимір) і "сакральну" - трансцендентний. Трансцендентне виявляється в мові, ритуалах, міфі, святому письмі, містичному акті комунікації, натхненні та мудрості, трансі людини, яка намагається подолати невизначеність і конечність земного буття.
У межах соціологічного аналізу представники теорії інтеракціонізму розглядають релігію як систему взаємозв´язків, взаємовідносин та символічних дій людини чи соціальної групи, які спрямовані на те, що лежить за межами матеріального світу (Бога, богів, надприродних сил), або чому надано священне та сакральне значення. Функціональна теорія акцентує увагу на функціях, які релігія виконує в суспільстві, а структуралістський напрям досліджує місце релігії в системі суспільних відносин, розкриває взаємозв´язки інституціональної релігії з іншими формами людської діяльності.
Існують два підходи до визначення поняття "релігія" — змістовний та функціональний. Перший намагається знайти головні властивості і ознаки, які відрізняють релігію від інших соціальних явищ (що є релігія?); другий — визначити, яку роль вона виконує в системі суспільного життя (як вона працює?). Перше визначення відображає віру людини в надприродні створіння, явища, і їх реальні вияви в житті людини, друге — реалізацію вірувань в системі особистих і суспільних відносин.
Таким чином, релігія визначається як:
· соціальний феномен, що відображає певну сферу життя індивіда та суспільства;
· форма суспільної свідомості;
· засіб практичного духовного освоєння світу;
· світоглядна система координат;
· життєва позиція і діяльність.
Функції релігії
Місце та роль релігії в суспільстві визначається низкою функцій:
Інтегративна — релігійні вірування та норми в системі інституцій забезпечують соціальну солідарність, здатність утворити безконфліктне суспільство, злагоду, згуртованість, рівновагу суспільних відносин;
1. Світоглядна (смислоутворююча) - релігійні вчення та догми допомагають людині визначити своє місце в суспільстві і всесвіті, сформувати відповідні поняття про світоустрій, соціальні інститути і структури, форми поведінки і норми людської діяльності за допомогою вкладених змістів, показати значення життєвих подій в світі розуміння кінцевих цілей та устремлінь;
2. Ідеологічна - релігія виправдовує/осуджує і узаконює соціальні устої, які відображають інтереси керуючого класу або еліти за допомогою вчення та доктрини;
3. Компенсаційна - характеризує процес зняття життєвих суперечностей і проблем шляхом ідеалізації "іншого" світу, що відображається в релігійних доктринах (всі земні страждання і несправедливості праведних людей закінчаться в майбутньому житті (Царство Боже), і кожен там знайде заспокоєння) і дозволяє впевнено орієнтуватися в реальних життєвих ситуаціях;
4. Комунікативна — забезпечує спілкування, соціалізацію, передачу релігійного досвіду, обмін, засвоєння інформації суб´єктів релігійного життя (віруючими, релігійними громадами, духовенством, релігійними організаціями тощо);
5. Легітимуюча — норми поведінки людини в суспільстві чи соціальній групі (морально-етичні, сімейні та ін.) стають загальноприйнятими завдяки їх схваленню в релігійних вченнях і церкві;
6. Функція соціального контролю дозволяє орієнтуватися населенню в своїх діях і вчинках згідно з загальноприйнятими суспільно-релігійними цінностями і очікувати покарань або винагород за їх дотримання (або недотримання);
7. Регулятивна - характеризує нормативно-установчий вплив релігії через систему вимог до поведінки віруючих за допомогою релігійних установок, переконання, норми, ціннісні орієнтири.
Функціональна роль релігії в суспільстві визначається через результати її впливу на особисте чи соціальне життя: на макрорівні - ступінь практичного впливу релігії в межах конкретного суспільства, держави, нації, етносу, великої соціальної групи; на мікрорівні - впливу на особистість, малі соціальні групи.
В одному і тому ж суспільстві релігійні традиції, почуття, дії можуть бути позитивними (функціональними) для одних соціальних груп і негативними (дисфункціональними) для інших.
Концепції походження релігії
Розмаїття теорій щодо походження та сутності релігії свідчить про світоглядний плюралізм й складність дослідження самого феномена. Теоретики використовували при аналізі релігії різні методи пізнання. Найбільш відомими є теорії психологічного спрямування Ф. Шлейєрмахера та У. Джемса, які досліджували суб´єктивний аспект релігії; психоаналітичні концепції 3. Фрейда (релігія в світі відношень патерналізму, невротизму); К. Юнга (релігія як породження "колективного несвідомого"); Е. Фромма (соціологічні доповнення психоаналітичних концепцій); соціологічні концепції Е. Дюркгейма (ототожнення релігії з суспільною свідомістю); М. Вебера (релігія в "ідеальних типах"); К. Маркса (виникнення релігії як засобу пригноблення однієї соціальної групи іншою); Е. Трельча (походження релігійних організацій і груп). Магічну основу в релігії вбачали Б. Маліновський та Дж. Фрезер.
Усі теорії можна розділити на п´ять напрямків, які виділяються на основі утворюючої домінуючої ознаки і, як правило, абсолютизуються у значенні першопричини, це — об´єктивно-ідеалістичні, суб´єктивно-ідеалістичні, психологічні, біологічні, екзистенціальні.
Типологія релігій
Історія свідчить, що за весь час існування людства релігія набула найрізноманітніших форм. Множину релігійних систем і вірувань, системи релігійних уявлень і богослужіння, окремі віросповідання, які існували раніше і які існують сьогодні, можна розрізняти за декількома критеріями.
За критерієм типу соціального суб´єкта (носія певного релігійного світогляду) виділяють племінні, національні, світові релігії. Племінні релігії являють сукупність місцевих традицій, обрядів, ритуалів, які надають зміст життю людини через персоніфікацію природних явищ, що формує релігійно-міфологічну картину світу. Для них характерними є такі риси: 1) поклоніння духам природи і предків; 2) відсутність служителів культів як професійної групи; 3) культова практика у формі особливого для кожного племені святкування, яке носило магічний характер і супроводжувалося танцями, іграми, піснями на честь духів, яким вклонялися. Форми племінних релігій: магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, шаманізм. Поява групи людей, що починають професійно займатися відправленням релігійних обрядів й жити частково або повністю за їх рахунок, відрізняє дві останні форми як такі, що відображають особливості соціальної організації суспільства.
У національних релігіях представлені релігійні вірування й обряди нації від нижчих прошарків до представників вищої знаті. Вони мають такі ознаки: 1) монотеїзм або політеїзм; 2) обов´язкові жертвоприношення, які відкривають шлях до прощення й милості Бога (богів); 3) система поклоніння, яка охоплює всі сторони життя людини на землі та в позаземному світі. Форми національних релігій: давньоєгипетська, давньоримська, давньогрецька, також сікхізм, юдаїзм тощо.
Світові релігії характеризуються такими особливостями: 1) виникнення під впливом історичних подій серед великої кількості людей; 2) космополітичний характер проповіді; 3) уніфікація обрядів незалежно від культури та національної приналежності. До світових релігій відносять буддизм, християнство, іслам.
У сучасних умовах в багатьох країнах світу виникають нові культи, релігійні групи, що обумовлено кризовими явищами і процесами в духовному житті, суспільній ідеології й масовій свідомості. Нові напрямки зазвичай є поєднанням елементів традиційних релігій, спіритизму, теософії, окультизму та містичних дій. До групи нетрадиційних релігійних вірувань відносять нехристиянські рухи, релігії орієнталістського напрямку, езотеричні об´єднання, неоязицтво, саєнтологічні рухи, сатанізм.
За критерієм кількості надприродних створінь, які стали предметом релігійного шанування та поклоніння, виділяють монотеїстичні й політеїстичні релігії. За тривалістю впливу й панівним станом в суспільстві можна виділити традиційні і нетрадиційні релігії.
Релігійність
Природа релігійних почувань складна для пояснення, але значно простіша за проявом. Релігія завжди відігравала дуже активну політичну роль, була одним із провідних чинників державного життя. Доказом цього може бути дуже вимовна теза XV—XVII ст.: cuius regio, eius religio (чия влада, того віра), що, врешті, спричинило громадянські й міждержавні війни (напр., у Чехії з приводу гуситства, або скрізь по всій Європі на ґрунті антагонізму між католицизмом і реформацією).
У психології, соціології, релігієзнавстві індивідуальна і колективна релігійність розглядаються як складне явище, яке має декілька вимірів: релігійна віра, релігійний досвід, релігійна поведінка (діяльність). Соціолог Ч. Глок виділяє такі елементи системи релігійності: почуття та емоції, культову активність, вірування та переконання, знання та уявлення про світ, реалізація вищезгаданих елементів у повсякденному житті. Відповідно цим елементам (незалежно від віросповідання) існують емоційний, ритуальний, ідеологічний, інтелектуальний, поведінковий рівні.
Релігійна віра є різновидом віри взагалі. Функції релігії і церкви як інтегруючих інститутів, що об´єднують великі групи людей на основі спільних релігійних ідей і світоглядних позицій, спираються на здатність людини до віри/вірування. Будь-яка людина, має віру як "підставу сподіваного і доказ небаченого" з приводу священного або несвященного. Базовою ознакою релігії є віра як духовна і філософська категорія. Основними джерелами віри в людському житті виступають природні інстинкти. З давніх-давен людині притаманне відчуття того, що вона не єдина у Всесвіті. Сприйняття Всесвіту не обмежується біосферою, яка доступна для спостерігання людським оком. Ті фізичні реалії, які homo sapiens лише усвідомлює в силу своєї обмеженості, продовжують своє існування в інших вимірах, досягти яких людині можна через віру. Будь-хто бажає бачити себе безсмертним і не може змиритися з думкою про майбутню фізичну тлінність. Неможливо згуртувати людей у релігійні громади, якщо б не було психологічної здатності вірувати.
Релігійна віра виступає як особисте уявлення про сакральне, вплив божественного на особисте та соціальне життя, місце надприродного в системі цінностей. Віра має чотири компоненти: ментальний, емоційний, вольовий і поведінковий. По суті, релігійна віра не потребує емпіричної верифікації, обгрунтування чи підтвердження інструментами науки, яка своїм об´єктом дослідження завдячує досяжному для перевірки об´єктивному світу на відміну від надприродного. Спосіб відображення в релігійній вірі навколишнього світу (раціональний, логічний, чуттєвий та ін.) щільно пов´язаний з особливостями культури і свідомості певної нації. Так, на українську ментальність найкраще лягає кордоцентризм — розвиненість душевного (емоційно-чуттєвого) початку, потреба відчути серцем зв´язок із Богом та світом.
Людині притаманна потреба в цінностях, які б визначали абсолютну межу допустимого в повсякденному відношенні до людей, тварин, предметів, природних і надприродних явищ. Священне є невід´ємним атрибутом людської свідомості, оскільки людина завжди шукає щось позараціональне, що може стати авторитетним джерелом формування цінностей. Соціальний вплив соціальних ролей, норм і референтних груп (завдяки яким відбувається засвоєння колективних уявлень через традиції, діяльність церковних інституцій, систему виховання) є елементом процесу сакралізації життя та його виявів.
Із поняттям священного пов´язаний релігійний досвід, визначення якого є більшою мірою предметом філософії релігії. Адже осягнути й піддати емпіричній перевірці досвід містичного відчуття Бога як особи, так і групи неможливо. Безпосереднє осягнення і переживання зв´язку з надприродним становить релігійний досвід тільки тоді, коли підтверджується його значимість для особистості або групи згідно з їх світоглядною концепцією. Духовна сторона релігійної діяльності відтворюється в розробці релігійних ідей, систематизації та Інтерпретації догматів і вчення. Практичний бік стосується місіонерської діяльності окремих індивідів та груп, організаційної та управлінської діяльності релігійних об´єднань, громад, спільнот. Суто культова діяльність має форми релігійно спрямованих дій віруючих та символічних боготворчих актів - поклони, складання рук, молитви, обряди хрещення, вінчання, проповідь та ін.
Релігійність соціальної спільноти (особи) має зовнішній і внутрішній поведінковий вимір, і тому вимагає чітких внутрішніх й зовнішніх критеріїв їх проявів. Така дихотомічна модель є поширеною серед багатьох вчених-релігієзнавців і використовується в практиці прикладних досліджень. Методологічні і теоретичні проблеми соціологічного дослідження релігійності складають визначення таких показників як рівень релігійності, характер релігійності, стан релігійності, динаміка релігійності.
Критерії релігійності
До зовнішнього прояву релігійності ми відносимо кількість споруджених храмів, церковних споруд, зростання чисельності парафіян (прихожан), членства в релігійних організаціях. Внутрішні критерії є набагато складнішими для визначення і вимірювання. Це саме ті складові людської свідомості, волі, розуму, які обумовлюють ставлення людини до того, що вона вважає надприродним, священним, і що втілюється в релігійній символіці та обрядах. Втім існують показники, які є подвійними за сутністю. Наприклад, обрядовість. Чисельність учасників не може бути об´єктивним показником, якщо ми не знаємо відчуття і мотиви участі в обрядах. Також кількісний вимір зростання релігійності може бути лише зовнішнім виявом через популізм, моду, імітацію кон´юнктурно-престижної поведінки.
Результати аналізу соціологічних досліджень свідчать про рівень сучасної релігійності в українському суспільстві через з´ясування таких взаємозв´язків як релігійна віра та життєві Цінності, віра та політика, віра та геополітичні орієнтації, віра та ставлення до держави й суспільства тощо. Аналіз рівня релігійності в регіональному вимірі демонструє чітку лінію зниження рівня релігійності із заходу на схід України. Церква і все, що пов´язане з нею, лишається для значної кількості галичан, волинян, буковинців й закарпатців невід´ємною складовою способу життя і системи соціальної комунікації, а для мешканців півдня і сходу України релігійні інституції ці функції значною мірою втратили. За результатами нашого соціологічного дослідження отримано емпіричне підтвердження значно вищого рівня релігійності в жителів сільської місцевості, порівняно з міським населенням.
Соціально-демографічні чинники релігійності. Аналогічною до типу поселення є ситуація зі статевою зумовленістю рівня релігійності. Як показують результати опитування, релігійність жінок є більшою від релігійності чоловіків — 70% жінок проти 50% чоловіків.
Зростає вплив соціальних чинників на рівень і характер релігійності, зокрема:
освіти (у людей із початковою та неповною середньою освітою рівень релігійності вищий, ніж у. людей із вищою освітою — майже 70% проти 53%);
матеріального стану (рівень релігійності людей із "крайніми" показниками матеріального стану — "дуже низький" і "високий" — є дещо вищим від решти майнових категорій людей);
роду занять (найвищий рівень релігійності тут знову серед "крайніх" категорій, зокрема керівників, тобто тих, хто впевнено почуває себе в житті, а також серед інвалідів і пенсіонерів, які звертаються до Бога за розрадою та за допомогою).
У процесі національної самоідентифікації відбувається поповнення кількості віруючих. Для національних меншин виконання релігійних обрядів і дотримання релігійних свят свого народу є свідченням відновлення культурної спадщини, зміцнення позицій нації в суспільстві. На релігійність суттєво впливає корінна культура нації, історична пам´ять народу.
Релігія як суспільний феномен. Витоки релігії як соціального феномена можуть бути розглянуті як із точки зору світської науки, так і з позиції теологічної. У першому випадку - саме в контексті діалектичного процесу взаємозв´язку і взаємообумовленості антропогенезу і соціогенезу пояснення природи релігії лежить у площині реального життя людини, його практичної діяльності, суперечливому розвитку індивідуальної і колективної свідомості, екзистенціальних коренях конфліктів, потреб та інтересів людей. Теологічний погляд відштовхує спонтанне зародження релігії під впливом біологічних, географічних, економічних або інших факторів й визнає вроджену, апріорну "вбудованість" відносин людини з Богом (тобто виникнення релігії як певного роду зв´язку) після втрати безпосередніх відносин із Ним.
У суспільстві як соціокультурній системі релігія пов´язує людину з трансцендентним шляхом абсолютизації цінностей, ідеалів, норм та зразків поведінки. І водночас релігія є соціальним інститутом суспільства, де соціальною базою виступає зібрання віруючих. У процесі ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється й ускладнюється релігійна складова.
Особливості потреб населення і духовних запитів у складних обставинах формування нового соціуму, індивідуалізація життя, відкриття культурних кордонів призвели до зростання ролі екзистенціальних характеристик в процесі формування релігійного світогляду людини. Як зазначає Є. Головаха, в періоди кризи окремих соціальних інститутів зажди є інституціональні резерви, які відтворюють ті форми солідарності, яких не вистачає для збереження соціуму. Духовний вакуум колишніх суспільств соціалістичного спрямування став заповнюватися з релігійного інституціонального резерву. Процес модернізації релігії охопив майже всі релігійні угруповання. Тих, хто не зможе чи не встигне пристосуватися до зміненого світу, очікує згасання і втрата своїх прихильників.
Релігійні організації
Елементом соціальної структури й особливим видом об´єднання людей за релігійним критерієм є релігійні організації. Вони мають всі ознаки соціальної організації: координація і субординація, централізація влади, організаційна культура, правове/нормативне регулювання діяльності за статутом, наявність послідовників зі спільною метою та інтересами, їх можна охарактеризувати в двох аспектах. Перший вимір — це суто організаційний (тобто за видом управлінської структури і побудови). Існують такі їх види: релігійна громада (структура, яка здатна забезпечити високий рівень особистого включення віруючих у релігійну практику в її різних формах), релігійне управління (центр), монастирі, релігійне братство, духовний навчальний заклад. Другий визначає вид релігійної організації як різновид соціальної системи чи групи, що володіє необхідним комплексом цілей та цінностей, специфічних засобів а реалізації, завдяки яким віруючі включаються в систему релігійних відносин. Розглядають такі їх види:
1. церква (інститут священства/духовенства, чітка ієрархія духовних за змістом посад, розгалужена нормативна система поведінки та санкцій);
2. конфесія і деномінація (чітка організація вертикальних та горизонтальних зв´язків, рівність членів та виборність керівництва, ієрархічність управління за ознаками виконання релігійних функцій);
3. секта (тоталітарне начало, наявність власного лідера, ізоляція послідовників від членів сім´ї, які не сприймають її вчення, використання чудес або інших містичних явищ із метою посилити вплив і повну залежність від лідерів чи організаційної верхівки секти).
Релігія та українське суспільство
Зміна суспільного ладу і входження України в світовий простір (культурний, економічний, політичний) зумовили трансформацію релігійних інституцій, які існували за радянських часів, і появу нових релігійних рухів та організацій, формування нових відносин релігії і суспільства, церкви і держави.
Починаючи з 1988 року, коли поступово почали скасовуватися обмеження на створення релігійних організацій, і до 2000 року їх кількість в Україні зросла майже в 4 рази і перевищила 25 тисяч. Зареєстровано статути 50 релігійних центрів. У "доперебудовні" часи легально діяли лише Український екзархат РПЦ (Російської православної церкви) та об´єднання євангельських християн-баптистів України (складова частина Всесоюзної Ради ЄХБ). Створено майже 250 монастирів і чернечих згромаджень, де мешкає 5130 ченців і черниць (раніше було тільки 9); працює більше 120 духовних навчальних закладів, де здобувають освіту майже 18 тисяч слухачів; функціонує близько 200 періодичних релігійних видань. Впродовж десятиліття було утворено цілу низку релігійних інституцій, діяльність яких донедавна була заборонена законом: понад 200 місій, більше 50 братств; близько 7,7 тисяч недільних шкіл.
Різноманітність конфесій - складна доля й надбання релігійного середовища в Україні. Зміцнення статусу релігійних інституцій, розвиток їх інфраструктури є позитивною ознакою, яка вказує на великий потенціал інтегративної функції релігії. Поліконфесійність українського народу при домінуванні православного світогляду зумовлена поліетнічним складом населення. Різноманіття релігійних утворень в Україні склалося протягом довготривалого процесу національного державотворення, історичного формування етнічних груп, політичного впливу держав із різними релігійними підвалинами. Але наявність різних релігійних систем в суспільстві може обертатися іншим боком й породжувати соціальне напруження, міжцерковні конфлікти, ускладнення релігійної ідентифікації суспільства й особистості за умов відсутності чіткої системи регулювання міжрелігійних і міжцерковних відносин у вигляді юридично закріплених і легітимованих населенням норм.
У певному розумінні можна сказати, що рівень конфліктності в релігійному середовищі України вищий, ніж у суспільстві в цілому. Стан між- і внутрішньоконфліктних стосунків, що склалися внаслідок складної взаємодії історичних причин, особливостей політичного й культурного розвитку країни та геополітичного положення, приховує загрозу громадському спокою, миру й злагоді. Такі конфлікти віддзеркалюють широкий спектр проблем розвитку українського суспільства й здатні перейти в гостру критичну фазу. Так, релігійні конфлікти можуть бути типологізовані за ознаками суб´єктності (міжцерковний, міжконфесійний та ін.), сфери прояву (майнові, догматичні та ін.), тривалості (короткочасні, довготривалі), характеру прояву (латентний, силовий та ін.) тощо.
Буде коректним сказати, що домінуючою релігією серед населення країни за кількістю приходів та самовизначенням населення є християнство (зокрема православна гілка). Християнство в Україні налічує 57 напрямків, обіймає 96,6% всіх релігійних громад: православні складають 52,4% громад, протестанти - 27,1%, католики - 16,4%. В Україні діють 292 монастирі, 227 місій. Утім в країні живуть мусульмани, іудеї, буддисти та представники інших релігійних течій і вірувань, на що вказує кількість релігійних організації, яка подвоїлася з початку 90-х років XX століття.
Роль церкви може бути дуже позитивною в розбудові національної державності, духовного відродження, становленні міжконфесійного миру. Втім, на сучасному етапі можна спостерігати колізії в лоні християнських, мусульманських, іудейських та інших релігійних громад, які, за оцінками деяких авторів, можна вважати природніми процесами самовизначення українського народу в незалежній українській державі.
Україна є поліконфесійною державою, на теренах якої розповсюджені всі світові релігії. Але саме традиційна релігія впливає на більшу частину населення, тому що історично пов´язана з формуванням національної держави й етнічної культури. Дослідження релігійного чинника показує, що роль традиційної релігії в суспільстві не завжди збігається з її поширенням та масштабами сповідування. Активізація релігійної діяльності не впливає суттєво на духовне самопочуття і практичну поведінку більшості населення в Україні, про що свідчить статистика зростання форм злочинності та аморальності, розбіжностей із християнськими заповідями і цінностями.
Стабільно високим залишається рівень довіри населення до церкви як духовного затишку і спасіння. В той же час церква як соціальний інститут не має вирішального впливу на соціально-економічну, політичну й етичну поведінку населення. Безперечно, труднощі і суперечності економічної, політичної, культурної трансформації суспільства обумовили міжконфесійну боротьбу, некоректне втручання релігійних організацій в освітні, армійські, державні структури.
Водночас із "легалізацією" церковних громад і конфесійних утворень (які існували ще за радянських часів), і саме на цьому фоні, відбувається становлення нових релігійних акторів (наприклад, харизматичних рухів, неорелігій). Новизна останніх проявляється саме в їх ролі та характері взаємодії з іншими соціальними інституціями в трансформаційному суспільстві, намаганні відобразити світові і національні особливості розвитку, заповнити духовну порожнечу, яка з´явилася після руйнування радянської ідеологічної системи.
Треба зазначити, що цифри, які характеризують релігійно-інституційний процес у суспільстві, певною мірою аберовані політичним процесом та міжконфесійними конфліктами. Протистояння продукує штучне створення релігійних громад, яких, як виявляється, реально не існує. Це здійснюється як з метою піднесення авторитету тієї або іншої церкви, так і для отримання права претендувати на культові споруди, монастирські комплекси, будівлі, які колись належали різним церквам. Майнова приналежність і права церков нині викликають численні дискусії через деякі особливості українського законодавства про свободу совісті та релігійні організації.
Окрему проблему складає успіх "новопротестантських" рухів, який пояснюється відчуженістю сучасної української молоді від традиції, виплеканої у сфері ортодоксальності; невизначеністю і фрагментарністю духовного клімату, в якому відбувалася соціалізація покоління, чиє повноліття припало на кінець 80-х — початок 90-х років XX століття; розбіжностями між духовними запитами цієї генерації і відповідями на них з боку традиційних церков; виключною активністю закордонних місіонерів і їх фінансовими можливостями, які значно вищі за ті, що мають традиційні церковні організації, а також особливостями цих рухів, передусім харизматичного спрямування.
Харизматичні церкви стимулюють скерованість своїх членів на особистісний життєвий успіх, видимою ознакою якого є фінансове процвітання, професійна спроможність, кар´єрні досягнення і тілесне здоров´я. Десятина та інші пожертви, молитви за зцілення постають тут важливими засобами реалізації Божого слова, а особиста успішність - індикатором правильності духовного життя. За умов хиткості особистих досягнень, відсутності скільки-небудь надійних гарантій збереження свого статусу і бізнесу (що в трансформаційних суспільствах особливо гостро відчувається дрібними й середніми підприємцями) "новий протестантизм" стає досить привабливим для осіб, які потребують "нової духовності", гарантованих за наслідками відносин із трансцендентним, надприродним. Неомістичні та орієнталістські рухи і течії присутні у сучасній Україні швидше як світоглядний феномен, аніж поважний інституційний чинник.
Дані соціологічного моніторингу останніх 10 років, проведеного Інститутом соціології НАН України, свідчать про традиційно високий бал довіри до церкви та духовенства в порівнянні з іншими соціальними інститутами (після сім´ї та колег), випереджаючи ЗМІ, міліцію, прокуратуру, суди, уряд, місцеві органи влади, профспілки, армію, політичні партії. Разом із цим, зростання членства населення в релігійних організаціях, церковних громадах має незначний рівень. Проте наявності однієї з суттєвих інституціональних ознак — утворення організацій і офіційного членства в них — недостатньо для глибоких висновків. Суспільна практика свідчить, що рівень релігійності українців (наприклад, кількості прихожан або тих, хто виконує релігійні обряди) значно зростає, до того ж члени деяких релігійних груп не реєструються в державних органах.
Однак характерною рисою релігійності українців є обрядовірство, яке можна вважати тим критерієм, що дозволяє фіксувати тільки її зовнішні прояви. При неглибокому поверховому знанні віровчення багато людей прагнуть дотримуватися обрядів чи традицій без смислової прив´язки, часто розглядають їх як самодостатнє для заспокоєння совісті, прагнень духовного порятунку. Саме діяльність організацій релігійного спрямування, наявність віруючих людей і професійної групи служителів, функціонування релігійних норм та санкцій без виявлення смислоспрямовуючого впливу релігійних догматів на поведінку особистості та соціальних груп можна назвати зовнішньою інституціоналізацією.
Держава і церква
Дві основні інституції сучасного світу є уособленням земної та божественної влади. Для обох спокуса панування стоїть надзвичайно гостро, тому боротьба за перше слово визначати долю країни продовжується й досі. За історичні періоди існувало чотири напрямки розвитку державно-церковних стосунків: перший - держава є єдиним апаратом влади та примусу, другий - правлячий монарх визнає за певним віросповіданням статус офіційно-державного, третій - відділення церкви від держави і розподіл влади над земними справами і духовними, четвертий - божественні закони керують державою.
Державно-церковні відносини — це сукупність форм взаємозв´язку між інститутами держави та інституціональними релігійними утвореннями, що історично склалися та змінювалися. В їх основі закладено законодавчо закріплені уявлення про місце релігії та Церкви в житті суспільства, їх функції, сфери діяльності та компетенції всіх суб´єктів цих відносин. З іншого боку, на ці стосунки впливають ідеї й уявлення віруючих громадян й різних релігійних об´єднань про їх бажану спрямованість і характер. Демократичні держави, на відміну від тоталітарних (особливо з сильним громадянським суспільством), намагаються враховувати інтереси віруючих різних релігійних об´єднань таким чином, щоб волевиявлення одного не ущемлювало волі іншого громадянина або невіруючого.
Релігія і політика
Релігія і церква можуть виступати суб´єктами політики, які через соціально-політичні доктрини впливають на суспільство в цілому і соціальні групи зокрема. Релігійні орієнтації щодо правильного устрою суспільного життя є підґрунтям політичних дій як особистості, так і суспільних рухів, партій тощо. Політична сторона може бути представлена як знеособленими суб´єктами поличних процесів — державою, політичними організаціями, партіями, рухами тощо, так і персоніфікованими — президентом держави, лідерами політичних угруповань, політичною елітою тощо.
Взаємодія держави і церкви як соціальних інститутів регулюється конституційно-правовими нормами. Правовий статус церкви в системі державного устрою може визначатися як
· офіційно узаконена і панівна церква (державна церква);
· конституційно визнана традиційна релігія (конфесія) в суспільстві;
· конституційно узаконене відокремлення церкви від держави і школи.
Церква історично вплетена в систему політичної діяльності, Що проявляється в масових суспільно-політичних рухах, підтримці або протистоянні політичній еліті, мобілізації віруючих щодо вирішення суспільно значимих проблем, впливі на відносини парафіян із суспільством, формуванні політичного або аполітичного світогляду.
Взаємовплив релігії і політики настільки тісний, що основні тенденції "їх розвитку - релігієзація політики або політизація релігії - характерні для всіх типів суспільств, у яких тільки існує можливість вільно сповідувати релігію. За останнє десятиліття Україна зазнала саме політизації релігії, коли служителі та учасники релігійних організацій почали брати участь у політичній діяльності, виборах, з´явилися політичні партії і рухи на релігійній основі, регулювання політичних конфліктів стало відбуватися за участю або під впливом церкви (релігійних організацій). Ставлення до політики більшості з віруючих виявляються аполітичними, оскільки політика, за релігійними уявленнями, розглядається як брудна справа, арена протиборства та реалізації вузькогрупових інтересів, не пов´язаних (а то й прямо протилежних) з ідеалами самопожертви, любові, піклування про ближнього.
Релігія в світі
Не можна обійти увагою сучасний стан релігії в масштабах світового розвитку людства. Це, насамперед, глобалізація релігії, яка проявляється в формуванні теології, зрозумілої для всього людства, створенні несуперечливої картини світу для різних культур, суспільств та цивілізацій. Світовий розвиток релігії є вкрай неоднозначним. Поряд із посиленням екстремістських течій і релігійного фундаменталізму (як запобігання руйнуванню традиційного порядку та розподілу зон релігійного впливу) значна вага припадає на секуляризацію суспільного життя. Можна сказати, що XX століття було яскраво представлене такими суспільними процесами як секуляризація й екуменізм, які відобразили зміни в релігійних системах усього світу.
Секуляризація - процес звільнення різних сфер суспільного життя (держави, політики, права, культури, освіти, національних відносин) від санкціонування релігійними або церковними нормами і масової та індивідуальної свідомості від впливу релігійних ідей. Секуляризації зазнали європейське й американське суспільства, коли Церква втратила право визначати напрямки і принципи суспільного розвитку, втручатися в справи уряду і віддала свої традиційні функції іншим соціальним інститутам (окрім функції спасіння душі). Натомість релігія і Церква перестали задовольняти потреби людей, які під впливом науково-технічного прогресу відчужувалися від природних засад і трансформували релігійність у приватну сферу.
Поняття екуменізму як теологічного руху набуло декілька значень: 1) рух за об´єднання нехристиянських конфесій в одному середовищі; 2) узгоджені дії християнських і нехристиянських організацій; 3) рух за об´єднання християнських конфесій. Духовним змістом екуменізму є бажання різних релігій і конфесій віднайти універсальні релігійні ідеї і символи, які б забезпечили кожній людині можливість сповідувати свою віру і відчувати рівність щодо інших людей у своїх стосунках і відповідальності перед Богом. Організаційний вимір екуменічної ідеї представлений Всесвітньою радою церков, до якої, за принциповими міркуваннями, не входять деякі з протестантських, католицьких і православних організацій.
Тенденції сучасності, з одного боку, представлені духовно-релігійною приватизацією, а з іншого — прямуванням суспільства до глобалізації та універсалізму світоглядних пріоритетів. У першому випадку — проголошення різновекторності мислення, ідей і концепцій як визнання існування декількох істин у світі, в іншому — рух до певного об´єднання ідей і концепцій в руслі єдиного шляху людства.
Сьогодні релігія і суспільство розвиваються дистанційно один від одного — постмодерністське суспільство потребує такого інтелектуального і теологічного рівня релігій, який би задовольнив нові суспільні потреби і виклики в інформаційно-технологічному середовищі. Особливості потреб населення і духовних запитів у складних обставинах формування нових соціумів, індивідуалізація життя, відкриття культурних кордонів між багатьма країнами світу призвели до зростання ролі екзистенціальних характеристик у процесі формування релігійного світогляду людини. Світ сприймається як спільний життєвий простір усіх культур, народів і релігій. Потенція церков до здійснення всесвітньої сотеріологічної місії опиняється під загрозою і має бути реалізована за нових форм та методів комунікації. В іншому разі вчені прогнозують нульовий рівень її реалізації.
Методи вивчення релігії
Релігію як соціальний феномен можна досліджувати в двох аспектах: зовнішньо — саме так, як вона ввижається сторонньому спостерігачу, і внутрішньо - як вона відкривається людині, що її сповідує і живе у відповідності з духовними та моральними принципами й настановами даної релігії. Зовнішній бік релігії — це світогляд, який визначається системою конкретних положень і проявляється в культових діях. Внутрішній бік є доступним тільки тому досліднику, який стає на шлях сповідування й "вживання" в певну релігію.
Соціологія намагається виконати важке завдання — емпірично зафіксувати релігійну дійсність, спираючись на факти, вірування, звичаї, традиції, дії. Широко застосовуються в соціологічних дослідженнях релігійного життя історичний та порівняльний методи, генетичний підхід, методи антропології та етнографії. В соціологічних дослідженнях слід використовувати як якісні, так і кількісні методи збору первісної інформації: метод аналізу документів, опитування, фокус-групи. Кожен із цих методів має свої вади та обмеження, що випливає з можливостей того інструментарію, за допомогою якого збираються та інтерпретуються емпіричні дані.