Спеціальні та галузеві соціології
6.1. Мораль як об´єкт наукового аналізу
Мабуть, жодне явище соціального життя — чи то наука, чи політика, чи право, чи релігія, не мали в історії науки такої кількості тлумачень, як мораль. Значною мірою це обумовлено як специфікою самої моралі, так і тим, що, незважаючи на сталий інтерес вчених до моральних феноменів, питання про природу та сутність моралі й досі є дискусійним. І все ж таки всю різноманітність точок зору щодо цього питання, які сформувалися в різних науках, можна об´єднати в три великі групи чи підходи. Першу групу складають різні модифікації натуралістичного пояснення природи моралі, другий напрямок умовно можна назвати "гуманістичним", у третю групу об´єднуються власне соціологічні трактування.
Натуралістичний підхід до пояснення природи моралі виник приблизно в середині XIX століття, майже одночасно з соціологічним, та був іншим боком прояву панування позитивізму в суспільствознавстві. Сутність цього підходу, як відомо, полягає в поясненні моралі з позиції еволюціонізму. Згідно з ідеями класичного еволюціонізму, вважалося, що мораль виникла в суспільстві в результаті природного добору, завдяки більш розвиненим, ніж у тварин, психічним та інтелектуальним функціям людини, тому її можна розглядати як механізм адаптації людства до умов суспільного існування, як необхідну умову спільного способу його життя.
У 60-70-ті роки XX століття до ідеї біологічного пояснення моралі повернулися представники міждисциплінарного напрямку (який отримав назву "Соціобіологи"), найбільш відомі представники якого працювали у США (Е. Уілсон, Д. Береги, Ч. Ламсден, Р. Тріверс та ін.). Своє завдання соціобіологи вбачали у вивченні біологічних основ соціальної поведінки тварин чи людини, залучаючи для цього дані таких наук як екологія, соціальна психологія, етнографія тощо.
Соціобіологи внесли свою корективу до теорії Ч. Дарвіна: індивідуальна пристосованість живих істот вимірюється не тільки (й не стільки) успішним виживанням конкретного окремого особня, а й збільшенням шансів на виживання його найближчих родичів. А історію людства вони розглядають як еволюційний процес, у ході якого відбувається взаємодія специфічних людських генів із культурними формами, що поступово виникають. Усю людську поведінку в широкому значенні цього слова, в тому числі й мораль, представники цього напрямку пов´язують із дією певних генетичних механізмів, а сама соціальність, на їхню думку, задана тривалим процесом еволюції людини та суспільства.
З іншого боку, в межах соціобіологи викреслилося й таке розуміння моралі, згідно з яким вона може розглядатися як особливий соціокультурний феномен, покликаний компенсувати послаблення біологічних механізмів, які забезпечують самозбереження та є паракультурним, епігенетичним за своєю природою чинником, механізмом, що компенсує специфічну людську агресивність, якій немає аналогів у тваринному світі.
Другий підхід, який ми умовно назвали "гуманістичним", об´єднує, в першу чергу, фахівців з етики та філософії в цілому. Сутність концепції, яка розвивається в межах цього підходу, полягає в тому, що при розгляді природи моралі акцент робиться на аналізі її духовних компонентів. М. Бердяев казав колись про необхідність виділення цих компонентів поряд з елементами соціальними як особливу задачу етики. Таке розрізнення складових моралі, на думку М. Бердяева, необхідне для розуміння феномену моралі як такого, звільненого від "терору соціальності" [1, 54].
Сучасний російський філософ Р. Апресян вважає, що мораль виникає на етапі розпаду первісної общини й поступового переходу до ієрархічних формувань державного типу як свого роду протест (часом неусвідомлюваний) проти роз´єднання людства, як інтенція до подолання відокремленості й розрізненості звичних людських зв´язків. Поряд з ідеалом єднання мораль проголошує й ідеал рівності, ідеал людяності.
Вона виникає як результат соціокультурного "зняття" досвіду взаємовідносин "мати—дитина", які слід розглядати як ідеальні, усталені, міжособистісні відносини, що органічно включені в прастандарт моралі та можуть вважатися її джерелом. Досвід переживання такого типу відносин є в абсолютної більшості людей, причому цей досвід має характер особистого переживання, тому є зрозумілим майже для всіх. Це той перший тип взаємовідносин, які є зразком солідарності, єдності. Зв´язок матері та дитини визнається й багатьма сучасними вченими як основа соціального життя. І коли ми сприймаємо материнство не просто як вид міжособистісних відносин, а як соціокультурний феномен, то в цьому плані воно дійсно є еталонним. І якщо основним змістом моралі можна вважати єднання людей, то сама вона є спробою встановити відносини типу "мати-дитина" між зовсім чужими людьми, всупереч їхній соціально обумовленій відчуженості та відокремленості [1].
Таке розуміння генезису та сутності моралі вказує лише на щось ідеальне, абсолютне в її змісті. Але в розвиненому вигляді мораль неоднорідна: ідеал моральної досконалості по-різному тлумачиться в контексті різних соціальних ціннісних систем. Тому для розкриття моралі в усій її повноті — уявлення ідеального в ній — треба співвіднести з реаліями суспільного життя, представити не лише ті компоненти моралі, які складають перший ідеальний її шар. В історії людства в кожній суспільній системі було стільки інтерпретацій моральних ідеалів та цінностей, скільки існувало соціальних суб´єктів. Причому ці інтерпретації можуть не просто суттєво відрізнятися одна від одної, а й бути прямо протилежними, антагоністичними. Соціологічний підхід до моралі адекватний як раз цьому рівню, шару моралі, тобто соціально визначеній, партикулярній моралі.
Свої витоки соціологічне трактування моралі бере в ідеях О. Конта та Е. Дюркгейма й коротко може бути сформульоване так: мораль є соціальною.
Е. Дюркгейм, як відомо, вважав, що мораль є функцією соціальних зв´язків, що складаються на даний момент, механізмом соціальної адаптації, який обслуговує соціальну систему, сприяє її стабільності, сталій динаміці.
У межах соціологічного підходу мораль розглядається як особливий механізм функціонування суспільства, специфічна функціональна структура, як особлива форма регуляції (організації) взаємовідносин між окремими особистостями, між особистістю та суспільством, між окремими елементами суспільства (соціальними інститутами, спільнотами тощо), яка нарівні з правом та іншими видами соціального регулювання забезпечує стабільність у суспільстві.
У відомому соціологічному словнику за редакцією академіка Г. Осипова (в статті, присвяченій соціології моралі) зазначається, що, на відміну від інших галузей соціології, ситуація в сфері соціології моралі є, мабуть, найневизначенішою. Дискусійними та внаслідок цього невирішеними є важливі методологічні питання щодо її предмета, міждисциплінарних зв´язків, відсутнє чітке уявлення про методи тощо. Одну з основних причин такої ситуації автор вбачає в специфіці самої моралі, в її "розчиненості" майже в усіх сферах людського життя [34, 728—729].
Спробуємо більш детально пояснити, що мається на увазі.
Дійсно, мораль не локалізується в якійсь одній, чітко окресленій сфері людської діяльності. Так, для науки "ареалом перебування" є сфера пізнання, для політики - царина міждержавних, міжкласових, міжпартійних відносин тощо. Мораль же володіє свого роду всепроникаючою здатністю, регулюючи майже всі людські відносини, заохочуючи та караючи нас за всі наші вчинки та провини.
Як регулятор соціального життя мораль має поліфункціональний й амбівалентний характер. Вона може зміцнювати, охороняти певний соціальний устрій, а може й руйнувати, підточувати його. Мораль може викликати у людини задоволеність собою, своїми вчинками й карати її нещадним самосудом докорів сумління, почуттям провини, остракізмом громадської суспільної думки. Як засіб освоєння навколишнього світу, як спосіб пізнання мораль має оцінювально-імперативний характер, регулюючи поведінку людини з позицій добра та зла. При цьому, даючи оцінку тому чи іншому вчинку у відповідності до загальноприйнятої системи цінностей, мораль одночасно велить діяти згідно з цією системою.
Щодо питання про структуру моралі, то у вітчизняній етичній науці існувало два підходи до його розгляду - функціональний та діяльнісний. У межах першого мораль розглядалась переважно як форма суспільної свідомості, як сукупність норм та принципів, якими люди керуються у своїй поведінці. Враховуючи, що мораль є практично орієнтованою формою духовних відносин зі світом, розгляд моралі з позицій діяльнісного підходу передбачає виділення в моралі кількох взаємопов´язаних підструктур: моральної свідомості, моральної діяльності та поведінки, моральних відносин. У структурі індивідуальної моралі до вказаних елементів додаються моральні якості особистості як своєрідний підсумок її розвитку, результат складних перетворень зовнішніх нормативних моральних вимог у внутрішній, особистісний план.
Проблема людських чеснот і пороків (у сучасному звучанні — моральних якостей) належить до числа найстаріших та традиційних в етиці. Вона є одним із головних пунктів застосування етичного знання в практиці виховання і соціалізації в цілому. Таке розуміння структури моралі дозволяє вийти на рівень її конкретно-соціологічного аналізу, в тому числі здійснити процедуру операціоналізації понять та емпіричну інтерпретацію моральних феноменів, які підлягають вивченню методами соціологічної науки.