Спеціальні та галузеві соціології

4.2. Аналіз культури як системи

Особливості системної методології та її застосування в аналізі культури.

Як бачимо, культура в соціології розглядається як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах. При цьому в одних випадках культура розглядається як певна цілісність, а в других — робиться акцент на елементах, які її утворюють.

Так, на думку В. Біблера, культура є формою самодетермінації індивіда в горизонті особистості, критерієм самовизначеності людини, її розумності. М. Каган, намагаючись пов´язати окремі пласти культури в єдине ціле, приймає за основу означення культури як позабіологічного, виробленого, особливого, характерного лише для людини способу діяльності. При цьому життєздатність соціуму забезпечується виконанням таких завдань культури, як забезпечення суспільства усім необхідним для його прогресивного розвитку та забезпечення мобільності, динамічності, продуктивності. Сказане можна звести до спільного знаменника, скориставшись означенням культури, запропонованим О. Якубою: "Культура — це якість суспільства, втілення досягнень його розвитку".

Суть іншого бачення культури полягає в тому, що даний феномен складається з безлічі елементів. Серед тих дослідників, у кого ця позиція виражена найяскравіше, назвемо А. Мильнікова, Е. Баллера та С. Косолапова. А. Мильніков, аналізуючи культуру, робить певні зрізи цього поняття, намагаючись розглядати її під різними кутами зору, не змішуючи між собою окремих критеріїв, виділяючи, зокрема, інституційну, трудову і нормативну, художню та науково-технічну культури. Інші ж два автори поділяють культуру на матеріальну (знаряддя праці, техніка, культура праці, матеріальні цінності) й духовну (духовні цінності і їх "оречевлення", духовна діяльність, морально-етична культура). Такій позиції більше відповідає означення культури, запропоноване Н. Смелзером, у якого культура - це, перш за все, сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для членів суспільства - людей, пов´язаних певним способом життя.

Однак зазначимо: вищезгадані підходи в чистому вигляді майже не зустрічаються (тут йдеться лише про тенденції), і соціологи найчастіше досліджують соціокультурні явища, використовуючи науковий апарат загальної теорії систем, яка передбачає вивчення явищ зі складною структурою, котрі водночас мають розглядатися неподільними. При цьому поняття системи означає певну сукупність елементів, які взаємодіють один із одним і з навколишнім середовищем для досягнення певної мети, утворюючи при цьому нерозривну цілісність. Елементи є складовими частинами кожної системи. Вони можуть, у свою чергу, також виявлятися системами, тобто бути підсистемами великої системи. Якщо у системи немає навколишнього середовища, вона називається замкненою; якщо ж існують інші, пов´язані з нею системи, які впливають на неї, і на котрі вона теж впливає, то така система — відкрита. В загальній теорії систем виділяють три головні аспекти:

системологію — науку про системи;
системну методологію, або так званий системний підхід;
системну філософію, в якій центральними ідеями виступають: упорядкована цілісність (ціле є більшим суми своїх частин); самостабілізація (здатність зберігати стійкість у протистоянні зовнішнім збуренням); самоорганізація (здатність реорганізовувати себе і еволюціонувати); ієрархізація (система є частиною (підсистемою) системи вищого рівня).

Згідно з системним підходом, культура є складною відкритою системою, що взаємодіє з іншими системами.

Статика і динаміка як основні характеристики культури-системи.

Виділяють дві групи основних категорій, які характеризують культуру як систему: статика (структура) і динаміка. Перша виділяє основні підсистеми і елементи культури, включаючи їх зв´язки і відносини. Друга описує її динаміку, характер, типи соціокультурних змін. Структурно культура аналізується багатьма дослідниками, в першу чергу — представниками структурного функціоналізму; проблеми динаміки культури найповніше представлені в рамках інтегральної соціології.

Так, Т. Парсонс розглядає культуру як організовану систему, що спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та впливає на всі соціальні процеси. Культура у Т. Парсонса відзначається стабільністю, сталістю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства взагалі. Значно меншу увагу він приділяє культурним змінам і відхиленням.

Що ж стосується безпосередньо елементів, які утворюють культуру, то їх досить багато. Однак, основною підсистемою культури більшість соціологів визнає систему цінностей, і це, зрозуміло, для того, щоб визначити, що значуще, а що — ні, що є добро і зло, і людина, і суспільство постійно застосовують певні мірки, критерії. Саме цінності орієнтують людину і спільноту в оточуючому світі, заохочують до певних дій чи бездіяльності.

Якщо ж розглядати цінності з понятійної точки зору, то це, перш за все, матеріальні предмети, ідеї чи властивості, по відношенню до яких індивід чи група займають позицію оцінювання, приписуючи їм певну роль у житті. При цьому слід розрізняти декларовані цінності (ті, які проголошуються як вагомі) і реальні цінності (ті, які підтверджуються в реальній поведінці), оскільки вони не завжди збігаються. Цінності можуть бути як відкритими, так і прихованими (латентними), однак їх ієрархія для конкретного індивіда завжди збігається з цінностями тих груп, з якими він себе ідентифікує. Зрозуміло, що окремо взятий індивід не може змінювати ціннісну систему — таке право мають лише ті, хто займає особливе положення в соціальній групі, або спеціальні соціальні інститути.

Розрізняють такі групи цінностей:

смисложиттєві (уявлення про добро, зло, щастя, ціль і сенс життя);
вітальні (цінності життя, здоров´я, особистої безпеки, добробуту, сім´ї);
суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище, служіння людям);
міжособистісного спілкування (чесність, безкорисливість, доброзичливість);
демократичні (свобода совісті, політичного вибору, національний суверенітет);
партикулярні (прив´язаність до малої батьківщини, сім´ї, віра в Бога).

У рамках одного соціуму провідні цінності загалом єдині (звичайно, якщо не йдеться про екстремальний стан суспільства, наприклад, релігійні війни). Однак і у відносно стабільному суспільстві можуть виникати ціннісні конфлікти, оскільки культурні орієнтації різних соціальних груп часто не лише суттєво різняться між собою, але і виявляються певним чином у соціальній поведінці, наприклад, електоральній. Якщо ж основні цінності є теоретично обґрунтованими і вибудувані в певну доктрину, то тут уже може йтись про ще один елемент культури — ідеологію.

До структурних компонентів культури також відносять соціокультурні зразки поведінки, закріплені в обрядах, звичаях і традиціях, а також соціокультурні уявлення — регулятиви, що сформовані на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду. На їх базі створюються поняття — думки, ідеї, знання, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності через фіксацію їх ознак.

Поняття фіксуються насамперед у мові, яка будучи одним із основних елементів культури, впорядковує досвід людей. Так, використання писемності дозволяє повноцінно розвивати культуру, передаючи необмеженій кількості людей цінності, значення і смисли. Натомість культура, яка не має мови і залежить лише від людської пам´яті, приречена залишатись примітивною, оскільки, як розуміємо, людська пам´ять є обмеженою.

Розглянувши ті категорії культури-системи, що характеризують її статику, зупинимось на характеристиці категорій, які демонструють зміни, що відбуваються з культурою, зокрема на категорії соціокультурної динаміки, яка є центральною в творчості автора інтегральної соціології П. Сорокіна. Динаміку культури він убачає у циклічній зміні соціокультурних типів: змінюється форма культури — змінюється і тип суспільства. На думку соціолога, будь-яка велика культура є не просто конгломератом різноманітних явищ, які співіснують, не будучи ніяким чином пов´язаними між собою, а є цілісністю, всі складові частини якої пронизані єдиним засадничим принципом і виражають єдину і головну цінність. У випадку ж змін однієї з них, інші неминуче підлягають подібній трансформації.

П. Сорокін виділяє три форми культури:

· ідеаційну (основна реальність, цінність — Бог; культура — інтровертна);

· чуттєву (живе і розвивається в емпіричному світі почуттів);

· ідеалістичну (синтез ідеаційного і благородних форм чуттєвого).

Формам культури відповідають три форми істини: раціональна; чуттєва і духовна. У відповідності до цього виділяються і три типи мислення. В першому випадку, істинна реальність розглядається як нематеріальне і вічне буття, фізичні запити і потреби людини при цьому мінімізуються за рахунок гіпертрофованого акценту на духовних устремліннях особистості; в другому — реальністю вважається лише те, що відкривається органам відчуттів (почуттів), задоволення фізичних потреб абсолютизується; в третьому - здійснюється синтез чуттєвого і нечуттєвого пізнання та критерію істинності.

Загалом, на думку П. Сорокіна, будь-яка культура-цивілізація переживає стадії зародження, розквіту і руйнації (одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша); сучасний йому стан західної культури діагностував як кризовий. Останнє, однак, вважав цілком нормальним, оскільки (згідно з теорією соціокультурної динаміки) у майбутньому повинна з´явитись нова цивілізація, що призведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який може перерости у "сяючий інтегральний порядок" у цілому світі.

Проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства.

Однією з основних проблем, які розглядаються в рамках системного підходу, є проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства. Тут можемо виділити два основних напрямки аналізу культури як системи: "культура - підсистема суспільства" і "суспільство — підсистема соціокультурної надсистеми".

Так, з точки зору Л. Уайта, культура утворюється з безлічі стійких і автономних структур, організацій, кожній з яких властива певна сила і своя власна мета, і які знаходяться у прямій залежності від конкретної ситуації в суспільстві (ці структури мають назву "векторних"). Л. Уайт виділяв такі підсистеми культури:

§ технологічна: складається з матеріально втілених інструментів і техніки їх використання, завдяки яким відбувається взаємодія людських індивідів і колективів із природним середовищем — засоби виробництва, засоби існування, матеріали для побудови житла, засоби нападу і захисту; роль цієї підсистеми, на думку Л. Уайта, є визначальною у функціонуванні і розвитку культури в цілому;

§ соціальна: включає в себе стосунки між людьми, відповідні типи поведінки; охоплює також системи родинних стосунків, політику, етику тощо;

§ ідеологічна: ідеї, вірування, знання, міфологія, релігія, народна мудрість тощо.

§ Ідеї Л. Уайта пізніше були розвинуті Е. Маркаряном, який виділив у культурі три підсистеми:

§ природно-екологічна культура (звернена до природного середовища);

§ суспільно-екологічна культура (пов´язана з регуляцією людей);

§ соціорегулятивна культура (пов´язана з духовним виробництвом);

Саме в останній, на думку дослідника, зосереджено найчутливіші вузли культури, які дозволяють їй здійснювати свої різноманітні соціальні функції в суспільстві.

На думку Т. Парсонса, суспільство є вищою формою організації людства - раціональною системою, що має складну структуру.

Воно складається з підсистем (серед яких є і підсистема культури), які взаємодіють між собою, і від функціонування яких залежить соціальний порядок. Система "суспільство" є самодостатньою, тобто має в наявності всі необхідні засоби для успішного проходження двох взаємозв´язаних процесів - тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо довкілля.

Т. Парсонсу заперечують Л. Козер, Р. Дарендорф та інші дослідники-конфліктологи, піддаючи критиці ігнорування нестабільності і конфлікту. Визнаючи конфлікти як природній стан суспільства, вони погоджуються з тим, що слід уникати соціальних потрясінь і регулювати суспільні конфлікти усіма можливими засобами, в тому числі засобами культури.

До певної міри об´єднує дві зазначені позиції Р. Мертон, вказуючи на місце культури в суспільстві як інституту соціального контролю: оскільки в основі соціального життя лежать норми і цінності, тобто елементи культури, то конфліктність суспільства можна подолати шляхом створення нових соціальних інститутів, що сприятимуть його інтеграції.

Цілком протилежної точки зору щодо проблеми взаємовідносин культури і суспільства дотримується П. Сорокін. Він не погоджується з тим, що суспільство є системою найвищого рівня, натомість вважає, що найвищий рівень систем утворюють соціокультурні, сфера впливу яких поширюється на суспільства. Останні при цьому трактуються як сукупність індивідів, що перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. В той же час існують системи нижчого рівня: мова, етика, релігія, мистецтво тощо. Концепція культури П. Сорокіна до недавнього часу виступала як унікальна. Однак, останнім часом вона стає все популярнішою і творчо розвивається соціологами. Зокрема, поширеною є так звана синергетична концепція культури, згідно з якою культура розглядається як складна відкрита динамічна система, що здатна самоорганізовуватись (при цьому всі процеси, які в ній відбуваються, не є сталими), а сам процес самоорганізації тлумачиться як становлення нового соціокультурного цілого. До сказаного додамо лише, що згідно з синергетичною концепцією, системи не виникають і не функціонують самі по собі (оскільки нічого не виникає безпричинно), а лише на якійсь основі і в силу якоїсь необхідності, тож самоорганізація можлива лише в тих системах, які містять дуже велику кількість елементів, тобто у великих відкритих системах, на зразок культури.

Питання взаємодії систем культури і суспільства провокує появу похідних проблем, пов´язаних із вивченням механізмів впливу культури на життя соціуму. Відтак постає проблема визначення функцій культури в суспільстві. Серед існуючих спроб їх класифікації найбільш поширеною є схема, згідно з якою виділяють такі функції:

§ пізнавальна (дослідження галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство загалом, його спільноти, групи й індивіда зокрема);

§ соціальної пам´яті або передавання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);

§ освітньо-виховна (культура перетворює людину на особистість у процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання; набута і засвоєна культура є базою для інноваційної діяльності);

§ регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку); в комунікативна (культура виступає одним із найрозповсюдженіших і найефективніших засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати один одного);

§ інтегративна і дезінтегративна (культура здатна як згуртовувати людей, забезпечуючи цілісність спільноти, так і поділяти їх, протиставляючи один одному).

Як бачимо, в цій класифікації (до речі, як і в багатьох інших) в один реєстр зводяться різномасштабні функції. Тож дехто з дослідників культури вважає, що слід шукати ті закономірності, які б допомогли перетворити перелік соціальних функцій культури із хаотичного рядоположення в певну цілісність. Один із можливих варіантів вирішення цього завдання полягає у виявленні основної функції культури.

Так, існує точка зору, що основна функція культури полягає у здатності останньої нормалізовувати соціальне життя та діяльність індивідів (підґрунтя цієї концепції можемо знайти ще у працях Г. Спенсера, на думку якого, розвиток усіх складних об´єктів - суспільство, природа - відбувається на підставі спільних закономірностей). Зокрема, М. Мамардашвілі трактує культуру як здатність людини володіти нею ж здобутим знанням універсуму, як систему кодування, відтворення, трансляції відповідних умінь, досвіду, знань, що має знакову природу. З його концепцією перегукуються ідеї Л. Іоніна, на думку якого, індивіди свідомо кодують свою поведінку з метою організації і нормалізації власної діяльності.

Сказане зводить у цілісну версію Е. Маркарян, вважаючи основною функцією культури адаптивно-негентропійну. Зміст цієї функції полягає у впорядковуванні і організації культурних процесів та самозбереженні системи "культура — суспільство", а сама функція виявляється у двох аспектах — адаптації (функціонування і розвиток) та негентропії (здійснення стратегії адаптації — вироблення ефективних механізмів для якнайкращого здійснення адаптації). Іншими словами, культура тут виступає як інформаційна система, функція якої — встановлення критеріїв відбору суспільством шкал цінностей із метою забезпечення свого повноцінного розвитку при відсутності значних катаклізмів, катастроф. Крім того, це означає, що культура задає людині критерії поведінки навіть у тих випадках, коли це не цілком усвідомлюється розумом, виступаючи як універсальний механізм організації суспільного життя, внутрішнє джерело його розвитку.

Насамкінець зауважимо: питання про принципову відмінність тверджень "культура — підсистема суспільства" і "суспільство — підсистема культури" не варто сприймати буквально, адже жодна культура не може функціонувати без людини, яка створює суспільство і водночас живе в ньому (в тому, що нею ж створено). Соціальне і культурне, суспільство і культура не співвідносяться як ціле і частина, система і підсистема, а натомість виступають як два взаємопов´язаних аспекти суспільного життя, які окремо слід розглядати лише аналітично — з метою кращого розуміння культурних процесів, що відбуваються в суспільстві. Що ж до специфіки зазначених аспектів, то вона полягає в тому, що соціальний контекст віддзеркалює суспільне життя з огляду на зразки і способи поведінки людей, згуртування їх у групи, а культурний аспект - з огляду на значення, цінності і норми, завдяки яким люди або групи взаємодіють між собою.

Що ж до спроб об´єднати зазначені два підходи при означенні культури, то тут можна скористатись підходом, який слідом за Ф. Тенбруком пропонує Л. Іонін, характеризуючи культуру як репрезентативну. Головна характеристика репрезентативної культури полягає в тому, що всі елементи даної системи є дієвими в силу її активного прийняття або пасивного визнання, які і визначають ситуацію в суспільстві. Більше того, таке розуміння культури до певної міри здатне примирити і дві наведені вище тенденції розгляду культури - об´єктивістську і культурно-аналітичну, оскільки в дане визначення культури входять не лише об´єктивні інститути і структури, але й наші уявлення про характер цієї об´єктивності. Інший варіант "синтезу" — розвиток запропонованого П. Сорокіним соціокультурного підходу, згідно з яким суспільство розглядається як єдність "культурності" і "соціальності", що створюється в процесі людської діяльності.

Аналіз сучасних соціокультурних систем.

Культура сучасного суспільства являє собою сукупність різноманітних пластів і складається з домінуючої культури та субкультур — автономних цілісних утворень всередині домінуючої культури. Субкультури поділяють на позитивні (наприклад, професійні культури) і негативні (наприклад, деякі молодіжні культури, які є негативною реакцією на існуючі цінності та норми домінуючої культури, а також етнічні субкультури, релігійні та конфесійні субкультури тощо. Крім того, в будь-якому суспільстві можна виділити високу (елітарну) і масову (спрощену в змістовному і художньому відношеннях, технологічно доступну для всіх) культури, а також низку спеціалізованих культур (політичну, економічну, правову тощо), які виділяються в процесі діяльності людей.

Така багатошаровість сучасної культури, на перший погляд, справляє враження повної хаотичності, однак, на думку деяких дослідників, зокрема Л. Іоніна, в цьому є своя логіка, яка полягає у поступовому переході від культури моно-стилістичної до культури полістилістичної і утворенні якісно нової системи субкультур, тобто "культур в культурі", з чітко визначеними межами знань, норм, цінностей, уявлень, смаків, ідеалів, традицій. Однак більшість соціологів все ж схиляється до думки, що наявність великої кількості субкультур не можна оцінювати однозначно позитивно хоча б тому, що розвиток субкультур часто призводить до внутрішньої замкнутості, водночас породжуючи таке явище як культурна маргінальність, коли індивід знаходиться на межі різних культур.

Наприклад, для сучасного українського суспільства є характерним оголення таких двох полюсів культури як традиційно-патріархальний та інституційний, які утворюють два конкуруючих начала в боротьбі за вплив на індивіда і соціальні групи. І якщо перший пов´язаний із традиційними моральними цінностями, то другий — із цінностями та ідеалами сучасного суспільства. Природньо, що сила впливу у кожного з полюсів вища там, де існує відповідне соціокультурне середовище. В першому випадку, це периферія, відносно замкнута, ізольована, а тому така, що дозволяє зберігати традиційні цінності достатньою мірою (приміром, сучасне село). В другому — це середовище мегаполісу, для мешканців якого традиційні цінності становлять незначну вартість, хоча й тут спостерігаємо інтерес до традиційної культури, бажання підкреслити свою культурну приналежність. Наприклад, жителі сучасних великих міст часто несвідомо прагнуть внести етнічні акценти в інтер´єр свого житла, прикрашаючи його традиційними виробами — рушниками, посудом, килимками тощо, навіть якщо сусідство останніх із модерними виробами виглядає не зовсім доречним.

У глобальному ж аспекті в сучасній культурі можна виділити дві основні системи — Захід і Схід. Західна традиція концентрується на індивідуальності, підкреслює активне ставлення людини до світу, який сприймається як арена її діяльності; для західної культури характерні раціональність, прагматизм. Натомість східна традиція заохочує відмову від особистості на користь безликого абсолюту, надає перевагу зануренню в себе, пошуку нірвани як істинного смислу буття, відсутності спраги до життя; східна культура культивує інтуїтивне пізнання, увагу до медитації, самонавіювання. Особливості західної і східної соціокультурних систем детально досліджувались у працях А. Тойнбі, О. Шпенглера, Н. Данилевського.

Узагальнюючи зазначимо, що в контексті системного аналізу культури підсилюється ряд методологічних вимог, до яких належать концептуальний опис та систематизація фактів, класифікація нових знань в уже існуючій системі, накопичення знань, можливість проведення порівняльних досліджень тощо. Системний підхід визначає практичну спрямованість соціокультурних досліджень — наукова робота, педагогічна робота, організація культурно-мистецької діяльності тощо. Саме у межах системного підходу широко застосовують досягнення сучасної науки.