Спеціальні та галузеві соціології

3.3. Участь громадян у політичному процесі

Проблема участі громадян у політиці нерозривно пов´язана з виникненням конституційної держави і розвитком демократії. Разом із тим, незважаючи на значний політичний досвід сучасних демократій і дослідницькі традиції, проблема пояснення політичної участі громадян залишається однією з найбільш дискусійних.

У традиційній теорії демократії участь трактується як громадянський обов´язок, як ознака політичного здоров´я, як кращий метод забезпечення, врахування індивідуальних інтересів у політичному процесі [1]. Ця традиція втілює ідеальну модель "людини політичної - людини, здатної виступити в якості громадянина у сфері публічних інтересів. Однак слабким місцем даної моделі є те, що вона містить питання, на які важко дати однозначні відповіді. Наприклад, які соціальні інтереси повинні враховуватися в політиці? У яких формах може реалізовуватися таке врахування? Урахування може бути здійснено у формі права голосування або права знати, чи права самостійно вирішувати, права вето, права делегації, мандата тощо. Усе це - дискусійні проблеми, які не мають однозначного рішення.

Крім того, така ідеальна модель не пояснює багатьох парадоксів сучасного політичного процесу, для якого в цілому характерним є те, що він переважно проходить на електоральній і парламентській сценах, у політичних партіях, об´єднаннях, спілках. При цьому, як зазначає Ю. Габермас, громадськості залишається роль байдужого глядача, вона лише опосередковано включається в політичні комунікації. А остання, по суті, заміщається "демонстративною та маніпулятивною публічністю" організацій, що діють "через голову" публіки [2]. "Людина політична", по суті, перетворюється на "людину голосуючу". І якщо приймати таку інтерпретацію реальності, то це означає відмову від інтерпретації політичної участі з позицій демократичного ідеалу.

Дослідники західних демократій давно пишуть про парадокс масової політики, що має місце у державах із розвиненою демократією: факт у цілому низького рівня інтересу та інформованості щодо політики громадян даних держав, який більше співвідноситься з авторитарними режимами і недемократичними культурами, ніж із демократією. Певне вирішення даного парадокса було запропоновано С. Хантінгтоном і Дж. Нельсоном у концепції "автономної і мобілізованої участі", які звернули увагу на роль неполітичних стимулів примушування до участі. Ідеї даної концепції дістали розвитку в дослідженнях Ван Деса, який переконливо показав недосконалість так званої гіпотези політизації, заснованої на уявленнях про "людину політичну", і аргументував висновок про те, що рівень політичного інтересу серед громадян є функцією ступеня втручання уряду в суспільство.

Даний парадокс здобув нового прояву в посткомуністичних країнах, які стали на шлях демократичного розвитку. Після різкого підйому політичної зацікавленості громадян у ранній період трансформації в колишніх радянських країнах з 1993— 1995 років, у період утвердження процесуальних форм демократи відбувся істотний спад активності, а масова участь у виборах стала носити переважно мобілізаційний характер. Більше того, за даними європейської дослідницької програми "Барометр нових демократій", що здійснюється Товариством Пола Лазарсфельда під керівництвом Р. Роуза, у посткомуністичних країнах Східної Європи до 1996—1997 років у цілому відбувся спад інтересу до політики під впливом зростання економічних і соціальних труднощів; разом із тим, даний спад виявився не настільки значним, як це очікувалося багатьма дослідниками раніше. Такий результат став більш несподіваним у порівнянні з ростом політичного інтересу й участі, який спостерігався з 1993—1994 років у західноєвропейських країнах, і для якого очевидних причин не було.

Одним із найважливіших досягнень України за роки незалежності стало утвердження формальних ознак демократії як політичного режиму (за визначенням Будинку Свободи — встановлення "процедурного мінімуму" демократії). Разом із тим, перманентна криза легітимності існуючої влади, затягування фундаментальних структурних реформ в усіх сферах громадського життя, фактичний соціальний розкол між політичним класом, який формується, й іншими соціальними групами в можливості впливати на прийняття важливих для суспільства рішень, нарешті, парламентська криза, що яскраво проявилася в країні на початку 2001 року, переконливо свідчать про слабкість позицій демократії в країні. Відповідно до результатів міжнародної програми порівняльного вивчення "нових демократій" дотепер для більшості громадян України залишаються неактуальними принципи й цінності парламентської демократії, що підтримуються не більш ніж п´ятою частиною населення країни.

І головне тут, мабуть, полягає в тому, що встановлення формального "процедурного мінімуму" демократичного режиму і розвиток громадянського суспільства, що втілює прагнення громадян брати на себе відповідальність за вираження і реалізацію публічних інтересів, - це несинхронні процеси, що аж ніяк не означають того, що демократичні зміни в політичній свідомості і поведінці, розвиток громадянського суспільства автоматично йдуть за встановленням демократичних форм. В результаті, формально демократичний режим, що утверджується в країні, опинився у своєрідній посттоталітарній пастці. Така пастка пов´язана з відсутністю твердої структури підтримки демократії як із боку громадян, так і з боку еліт, що функціонують. Квінтесенцією прояву даного стану виступають періоди виборів у представницькі органи влади. Саме в дані періоди найяскравіше оголюються парадокси участі громадян у політичному процесі, які позначають "посттоталітарні пастки" соціально-політичної системи, що трансформуються. Парадокси "посттоталітарних пасток" накладаються на нерозв´язні парадокси демократичного ідеалу політичної участі, що ще більш ускладнює пояснення політичної поведінки громадян. Так, питання про те, наскільки багато чи наскільки мало для демократичного ідеалу 69% участі українських громадян у голосуванні на виборах, які відбулися в країні 31 березня 2002 року, — виводить нас на логічне питання про пояснювальну силу даного розуміння політичної участі.

Участь у виборах до представницьких органів влади виступає найважливішою формою "входження " громадянина до політичної системи, до сфери організації публічних інтересів і вираження свого відношення до неї. Політична участь громадян стає функцією таких чинників:

результату досвіду "входження" громадян у політичну систему;

стану їх "політичного Я", чи громадянської самосвідомості;

зацікавленості громадянина існуючим політичним режимом;

ціннісної згоди або незгоди з системою;

відкритого або латентного примушування до підтримки режиму;

цілеспрямованого випадкового впливу з боку соціального оточення;

випадкових факторів системи, середовища, особистості.
Участь громадян у політиці може бути розглянута і більш

широко у порівнянні з "демократичним ідеалом" політичної участі, а саме як функція:

громадянськості як стану особистості, її інтенції включення в суспільство;

міри свободи людини в державі, обумовленої характером політичного режиму;

політики, здатної більшою чи меншою мірою бути публічною трибуною для трансформації приватних інтересів у спільні.

Участь у політиці означатиме дії, за допомогою яких громадяни відповідно до їх громадянського права беруть участь у виборі та встановленні правил суспільного життя, розподілі влади і ресурсів і, навмисно чи ненавмисно, у визначенні політичного курсу. Дана дефініція близька відомому визначенню, представленому Г. Мак-Клоським у Міжнародній енциклопедії соціальних наук (1968). Ця дефініція є дуже широкою і містить спектр можливих позицій участі, що відбивають різну інтенсивність, форми, факторну обумовленість і результативність.

Найважливішим чинником політичної участі громадян і, більше того, прояву "людини політичної" як суб´єкта політичного поля є ефективність політичного режиму, його здатність сформувати у громадян віру в можливість впливати на політику і на визначення ситуації в суспільстві чи в громаді в цілому (почуття ефективності). Традиційно, починаючи з робіт С Ліпсета, Д. Істона, Г. Алмонда, в соціології політики почуття ефективності політичного режиму вимірюється за допомогою таких показників:

почуття (не-) задоволеності комплексом інтеріоризованих особистістю об´єктивних ситуацій:

існуючою політичною системою;

економічним ростом;

соціальними нерівностями;

інституціональним устроєм суспільства;

суб´єктивні уявлення про ідеальний і реальний зв´язок між громадянином і політичною системою:

уявлення про роль громадян у політиці держави;

уявлення про власну роль у політиці.

Формування віри в ефективність політичного режиму має бути важливим цільовим компонентом політичного процесу. Підтвердження цієї гіпотези означає, що проблема "посттоталітарних пасток" демократії в сучасній Україні пов´язана не стільки з якістю "людини політичної", скільки з неефективністю сформованої системи (форм, правил і процедур) участі громадян у політиці.

Проте слід зазначити, що за винятком типу особистості, для якої політика, влада є пристрастю або вираженням актуалізованих особистісних потреб, участь у політиці нерідко стає вторинною, інструментальною подією: люди беруть участь у політиці, бо бачать у цьому засіб підвищення свого престижу, статусу, доходу, засіб задоволення психологічних потреб. Участь у політиці здатна додавати людині почуття власної сили, значущість як у власних очах, так і з точки зору соціального оточення.

Визначення позицій політичної участі громадян — це ще одна традиційна тема для соціології політики. Разом із тим, у вітчизняній науці дана тема тільки починає розвиватися, усе ще залишаються недостатньо визначеними способи пояснення реальних фактів позиціювання громадян у політичному полі. Один із перших варіантів вирішення даної дослідницької задачі був запропонований Лестером Мілбратом в роботі "Політична участь" (1965 р.). На основі емпіричних даних про політичну поведінку громадян США Л. Мілбрат обґрунтував виділення двох основних і внутрішньо неоднорідних типів участі у політиці, а саме:

тип "тих, хто бере участь", у сукупності яких виділяються три підгрупи учасників в залежності від ступеня активності:

активність "гладіатора", що відрізняється високим ступенем включеності й інтенсивності; частка групи в загальній чисельності громадян США, за оцінками Л. Мілбрата, складала не більше 3%;

"перехідна " активність, що виявляється у відвідуваннях передвиборних зборів і мітингів, у зустрічах з активістами партій і політичними лідерами, в участі у фінансуванні політичних кампаній партій та лідерів тощо. За даними Л. Мілбрата, частка такої групи не перевищує 7—9% від чисельності громадян;

активність "глядача", масштаби якої не виходять за межі актів голосування й участі в обговоренні найбільш гострих політичних проблем із колегами, друзями, сусідами і членами родини. Представники даної групи учасників зазвичай орієнтовані на підтримку лідерів, які володіють помітним впливом. Дана група є найбільш масштабною, її чисельність досягає 60%;

тип "апатичної (чи — відчуженої) публіки ". За оцінками Л. Мілбрата, до даного типу може бути віднесено близько 30% громадян.

Таким чином, центральною ідеєю Л. Мілбрата було уявлення про те, що ступінь участі у політиці може бути ієрархізованим, а ієрархія участі може вимірюватись в термінах часу, енергії та ресурсів: кожному спадному рівню повинні відповідати менші індивідуальні внески в політику.

Даний підхід приваблює своєю чіткістю, разом із тим представляється занадто спрощеним, оскільки припускає жорстку локалізацію громадян за шкалою активності. Проте людська поведінка виявляється набагато складнішою і мінливою. Так, зокрема, участь у мітингах і зборах зовсім не обов´язково припускає цільову, навмисну поведінку громадян; нерідко така участь стає продуктом випадкових обставин чи примусу з боку адміністрації організацій, авторитетних особистостей тощо. В останньому випадку громадян, яким притаманний такий тип поведінки, навряд чи можна віднести до відповідної групи за класифікацією Л. Мілбрата.

Подібні та інші невідповідності запропонованої теоретичної схеми до реальних фактів політичної участі стали стимулом подальших теоретичних пошуків. Компромісний варіант пояснення був запропонований С. Вербою та Н. Наем, які у своїй пояснювальній моделі спробували врахувати не тільки ознаки форм та інтенсивності участі, але й психологічні фактори. За даними авторами, в основі вибору позиції політичної участі лежить сукупність трьох домінантних факторів:

За результатами емпіричного дослідження, проведеного в 60-х роках XX ст. серед громадян США з використанням зазначеного підходу, автори виділили 6 різних типів участі у політиці, які слабо перехрещуються і є лише частково ієрархізованими, а саме:

"активісти", які спрямовують свою енергію на різноманітні форми політичної участі, що виходять за межі власне електоральних форм;

"учасники кампаній", чия активність пов´язана винятково з електоральними формами, однак у цих формах участь є інтенсивною і різноманітною;

"провінціали", які беруть участь тільки в тих політичних формах, що дозволяють вирішити місцеві, локальні проблеми (міста, району, села, вулиці, будинку, організації);

"егоїсти", для яких стають значущими тільки ті політичні форми, що дозволяють вирішити деякі особисті чи сімейні проблеми конкретних учасників;

"голосуючі", чия участь виявляється тільки в акті голосування в день виборів;

нарешті, цілком пасивні, чи відчужені громадяни, які не беруть участі ні в яких політичних формах активності.

Можна також дискутувати з приводу логічної строгості критеріїв побудови даної типології і визначення типів участі у політиці, що представляються аж ніяк не безперечними. Зокрема, потребують подальшої диференціації як позиції "голосуючих" (протестне або позитивне голосування), так і "тих, хто не бере участі у політичних формах" (неучасть як прояв протесту, незнання чи пасивної позиції) тощо. Разом із тим, важливою перевагою даного підходу стало звернення уваги не тільки на кількісні ознаки участі, але й на якісні, пов´язані з мотивацією й обумовленими нею конкретними формами політичної участі громадян.

Відкриття ролі дискурсу, систем значень у політичному процесі стало джерелом нового повороту у теоретичних поясненнях феномена політичної участі, у якому значну роль відіграють фактори культури, маніпулювання знанням і так звані "культурні посередники". Але якщо все наше знання розглядати лише як продукт маніпулювання, то виникає питання — а чи можна в щось вірити? Невизначеність цінностей, віри, значень підштовхує індивідів до конструювання власної, у тому числі політичної ідентичності у складних взаємодіях з політичними структурами і лідерами.

Невизначеність політичних значень утворює можливість балансування у політиці, ситуативного визначення індивідуальної тактики поведінки. Чи можливо пояснювати політичну участь громадян у такій ситуації (чи її інтерпретації)? Відповідь - ні; можливо тільки описувати типові репрезентації множинних індивідів у політичному процесі.

У 1980-1990-х роках однією з найбільш впливових у соціологічних дослідженнях стала "радикальна модель " політичної участі громадян (уперше була запропонована британським соціологом Патріком Далеві), яка є певним критичним синтезом накопиченого соціологією теоретичного та емпіричного знання про численні фактори, які впливають на участь громадян у політиці, роблять таку участь значною мірою ситуативною та визначають особливі позиції участі. Сукупність факторів політичної участі громадян за "радикальною моделлю" представлена у такій схемі.

Радикальна модель факторів політичної участі громадян:

Існуючі типології політичної участі поки не отримали достатньої емпіричної перевірки в політичному полі українського суспільства. З метою більш успішного прогнозування політичної поведінки громадян також потребує кількісної оцінки і динаміка розподілу позицій участі громадян. Усе це повинно стати важливими задачами систематичних соціологічних моніторингів у регіонах і в країні у цілому

Алмонд Г, Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Политические исследования. - 1992. - №4.
Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Дантон. Сравнительная политология сегодня. Мировой обзор. Учеб. пособ. - М., 2002.
Амелин В., Дегтярев А. Социология политики // Социология в России / Под ред. В. А. Ядова. - М., 1998.
Амелин В. Н. Социология политики: Спецкурс. - М., 1992.
Арон Р. Демократия и тоталитаризм: Пер. с фр. - М., 1993.
Артемов Г. П. Политическая социология: Учеб. пособ. - М., 2002.
Бараматова С. П. Політична соціологія. Курс лекцій. — К., 2003.
Баталов Э. В. Политическая культура современного американского общества. - М., 1990.
Баталов Э. В. Типология политических отношений. - 1995. - №2.
Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. - М., 1992.
Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. - К., 1995.
Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. - М., 1993.
Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. — М., 1985.
Бурлачук В. Ф. Символ и власть. Роль символических структур в построении картины социального мира. - К., 2002.
Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мира: Пер.с англ. - СПб., 2001.
Вебер М. Политика как призвание и профессия. // Избранные произведения. - М., 1990.
Виноградов В. Д., Головин Н. А. Политическая социология. -СПб., 1997.
Вишняк О. Електоральнасоціологія:історія,теорії,методи.-К.,2000.
Вятр Е. Социология политических отношений: Пер. с польск. -М., 1985.
Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. - М., 1997.
Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. - К., 1997.
Даль Р. О демократии. - М., 2000.
Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе. // Вопросы философии. - 1990. - №2.
Джанд К Сравнение политических партий // Хрестоматия по срав
нительной политологии. - М., 1997.
Дмитриев А. В. Политическая социология США: Очерки. -Л., 1971.
Доган М„ Пеласси Д. Сравнительная политическая социология:
Пер. сфр.-М., 1994.
ДювержеМ. Политические партии: Пер. с фр. и предисл. Л. А. Зиминой. - М., 2000.
Зарубежная политическая наука I Отв. ред. Ю. С. Пивоваров. -М„ 1994.
Кочанов Ю. Политическая топология: структурирование политической действительности. - М., 1995.
Клюев А. В. Человек в политическом измерении. - СПб, 2000.
Кола Д. Политическая социология: Пер.сфр.-М., 2001.
Корольке В. Г. Основы паблик рилэйшнз: Учеб. пособ. - К., 1997.
Куценко О. Д. Начала политической социологии (Лекции). -Харьков, 1996.
Куценко О. Д. Общество неравных. - Харьков, 2000.
Куценко О. Д. Тенденции формирования и структура региональной элиты в Украине // Этнические и региональные конфликты в Евразии. Книга 2. Россия, Украина, Белоруссия / Общ. ред. А. Зверева, Б. Коппитерс, Д. Тренин. - М., 1997.
Липсет С. Американская демократия в сравнительной перспективе // Сравнительная социология. Избр. переводы. - М., 1995.
Липсет С. Политическая социология // Американская социология. Проблемы. Перспективы: Пер. с англ. — М., 1972.
Макарин А. В. Бюрократия в системе политической власти. -СПб., 2000.
Мангейм Дж.-Б., РичР.-К. Политология. Методы исследования. -М., 1997.
Маркс К. К критике политической экономии // Маркс К., Энгельс Ф. -Соч.-Т.ІЗ.
Маркс К. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. - Соч. - Т.З.
Масловский М. Политическая социология бюрократии. - М., 1997.
Наумкина С, Пилипенко В., Привалов Ю. Социально-политическая эффективность управленческой деятельности (Теоретико-методологический анализ) - К., 1999.
Ольшанский Д. В. Политическая психология. - СПб., 2002.
Основи політичної науки. Курс лекцій І За ред. Б. Кухти. -Львів, 1997.
Основы политической науки: Учеб. пособ. І Под ред. В. П. Пугачева.-М., 1993.
Патнэм Р. Чтобы демократия сработала. Гражданские традиции в современной Италии. - М., 1996.
Петровская М. М. США: политика сквозь призму опросов. -М., 1982.
Политическая культура населения Украины. Результаты социологических исследований. — К., 1993.
Политическая социология: Учеб. / Под ред. Ж. Т. Тощенко. - М., 2002.
Политология I Под ред. Н. И. Сазонова. - X., 1998.
Рукавишников В., Халман Л., Эстер П. Политические культуры и социальные изменения. Международные сравнения. - М., 1998.
Современная социальная теория: Бурдье. Гидденс. Хабермас: Уч. пособ. - Новосибирск, 1995.
Современные социально-политические процессы и динамика массового сознания: Учеб. пособ. / Под ред. М. А. Фроловой. - М., 1992.
Українське суспільство: десять років незалежності. — К., 2002.
Цыганков П. А. Политическая социология международных отношений. -М., 1994.
Шварценберг Р. Политическая социология: В 2-х частях. - М., 1992.