Спеціальні та галузеві соціології

3.2. Політика як соціальний феномен

Політика як соціальне явище відбивається не тільки теоретичною, науковою, але й буденною свідомістю людей. Людина сприймає явища політики крізь призму своїх переживань, індивідуальних та групових потреб та інтересів, доступних засобів їх задоволення, розповсюджених стереотипів та міфів. Політика, так чи інакше, є предметом інтересу переважної більшості громадян: за даними щорічного соціологічного моніторингу, який здійснює Інститут соціології НАНУ, протягом 1992-2001 років цікавились політикою 60—67% громадян України. Відповідно полярні позиції у ставленні до політики займали 33-40% респондентів, серед яких чисельність тих громадян, яких дуже цікавить політика, коливалась у межах 9-12% дорослого населення країни. Разом із тим, кожний четвертий або п´ятий громадянин не розміщував себе в полі інтересу до політики. Поряд із різними проявами інтересу до політики у буденній свідомості розповсюджені різноманітні інтерпретації та ставлення до цього явища, одні з яких відбивають відношення до політики як до важливого аспекту суспільного життя, інші - як до "брудної справи".

Яким було б життя суспільства за відсутності політики? Та який сенс це явище має у суспільному житті?

Дійсно, політика у суспільному житті існувала не завжди. Ще Арістотель запропонував розрізняти "дополітичні "та "політичні" суспільства. На ранніх етапах розвитку суспільства, коли переважними технологіями були мисливство та збирання, а суспільне життя більше нагадувало життя великої родини (за визначенням Арістотеля — philia) з незначною спеціалізацією ролей, регулювання соціальних взаємодій здійснювалося природними засобами та завдяки авторитету лідерів, влада яких була мінімальною.

Пізніше внаслідок розвитку засобів матеріального виробництва, аграрної революції, значного підвищення соціальної та демографічної мобільності суттєво посилилася соціальна диференціація людей, соціальні взаємодії стали більш складними, стали формуватися та відтворюватися конфліктні інтереси різних груп людей. В аграрному суспільстві як відповідь на проблеми, що погрожували суспільним розпадом, утворюються невеликі елітні групи, які встановлюють контроль за багатством та владою, а зміст політики рушиться від "сімейної справи" до соціального інституту, який пов´язується з утворенням та підтримкою публічних правил життя та прийняття рішень. Політика виокремлюється як специфічна сфера ведення "публічних справ ".

Відбиваючи цей зміст, стародавні греки словом "роllеіа" позначали засіб організації суспільного життя, суспільних справ у місті-державі. Або, за Платоном, як "мистецтво плетіння" спільного життя у соціальному середовищі різноманітних інтересів та пристрастей. Із подальшим ускладненням суспільств та політики виникала потреба у формалізації правил суспільного життя та ведення публічних справ. Засобом вирішення цієї потреби стало утворення систем політичного адміністрування та законів, владних та публічних механізмів їх забезпечення. Ці форми визначили появу політичної держави як організації, яка має верховну владу на певній території.

Таким чином, політика як цілеспрямована діяльність, специфічні соціальні відносини та соціальний інститут розвивалась як раціоналізація влади в суспільстві, переведення її із сфери приватно-родинних інтересів у публічну сферу взаємодій, що сприяло організації певного порядку спільного життя у складних суспільствах.

Як соціальний інститут політика регулює соціальні взаємодії публічними методами, здійснює розподіл влади, встановлює певний порядок публічної організації суспільного буття та виробляє важливі для суспільства рішення. Політика завжди пов´язана з реалізацією інтересів та соціальних можливостей конкретних груп людей, тому політика є завжди суб´єктною. В процесі функціонування інституту політики виокремлюються соціальні актори, які відіграють різні ролі: тих, хто визначає та контролює політику; тих, хто її реалізує; тих, хто прагне вплинути на аспекти політики, не маючи достатніх ресурсів для її визначення; тих, на кого так чи інакше політика спрямована. Взаємодія носіїв різних ролей, виконання ними специфічних функцій регулюється системою правил та цінностей, які відбивають особливості політичної свідомості та культури певного суспільства та обмежують зміст політики і засобів її здійснення.

Політика є багатоаспектним явищем. Таке розмаїття втілюється у функціях політики як соціального інституту. Успішна реалізація інститутом політики соціального призначення передбачає виконання ним наступних найважливіших функцій: © власно-регулятивна. У процесі конкурентної взаємодії соціальних груп відбуваються досягнення, розподіл та реалізація влади в суспільстві. Виділяються групи і лідери, які здатні найбільш ефективно реалізовувати свою волю, підкоряти своїм інтересам діяльність інших людей. Реалізуючи цю функцію, інститут політики тим самим впливає на процеси стратифікації суспільства, виявляє соціальну силу певних груп, вносить суб´єктивний чинник до процесу прийняття рішень. З точки зору виконання цієї функції, ми оцінюємо політику як таку, що сприяє концентрації або плюралізації владних відносин;

§ ресурсно-регулятивна. Політичні відносини виникають у зв´язку з проблемою встановлення та забезпечення порядку розподілу соціально значущих ресурсів, необхідних для задоволення потреб різних груп людей. З виконанням цієї функції пов´язана оцінка політики як справедливої або несправедливої, ефективної або неефективної;

§ комунікативна функція. Політика сприяє безпосередньому та опосередкованому спілкуванню, до якого залучаються члени суспільства з приводу влади, владного розподілу ресурсів та контролю за ними. Ця функція реалізує одну з найважливіших потреб особистості — бути в соціумі та відчувати свою причетність до нього. Виконання цієї функції формує уявлення про реальну політику як закриту або відкриту, як таку, що орієнтується на соціальний діалог або авторитарне нав´язування цінностей;

§ інтегративна функція. Визначаючи соціальні цілі, засоби їх досягнення, владно розподіляючи ресурси, політика тим самим мовби плете "невидимі сітки", які зв´язують суспільство у цілісний соціальний організм, стимулюють суспільну злагоду. Це — "мистецтво плетіння", неволодіння яким здатне призводити до зворотного ефекту — посилення конфліктів та дезорганізації суспільства. З точки зору виконання цієї функції, ми можемо оцінювати політику як легітимну або нелегітимну, таку, що сприяє суспільній злагоді або конфліктам.

Відомим є тезис Ф. Ніцше про те, що рушійним фактором життя є "воля до влади ", навколо якої концентрованими колами стягнуті пристрасті, інстинкти самозбереження, бунт проти відчаю життя, "надлюдина ", яка заперечує світ моральних норм. Дійсно, влада відіграє одну з провідних ролей в організації суспільного життя та самореалізації людини; влада здатна набувати різних форм існування. Політика виникає з приводу влади, хоча і не обмежується владними відносинами.

М. Вебер визначив владу як здатність досягати бажаних результатів навіть усупереч опору з боку інших. Суспільна історія доводить, що сила (англійською — might) — фізична могутність або психологічний примус — є базовим природнім вираженням влади. Саме на такому значенні терміна влади як могутність (англійською — power), примус наголошували Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Ф. Ніцше, 3. Фрейд. До такого визначення К. Маркс додав уявлення про спорідненість могутності і власності, яка має не природне, а суто соціально-економічне походження. Маркс стверджував, що при будь-якому типі економічної організації, яка заснована на приватній власності на засоби виробництва, утворюється пануючий клас, який володіє цими засобами та здійснює над ними контроль. Ті ж, хто не володіє засобами виробництва, мусять продавати свою робочу силу, знання та вміння власникам на умовах, які власники і встановлюють. Завдяки економічній владі пануючий клас вирішує долю тих, хто на нього працює.

Однак суспільство не мало б здатності існувати тривалий час, якщо б влада виникала тільки з такої сили. Люди здатні ламати ті правила, які вони не шанують. Тому організоване життя людей значною мірою залежить від утворення консенсусу з приводу цілей (культурних цінностей) та відповідних засобів їх досягнення (норм). Такі різні прояви влади Н. Макіавеллі охарактеризував як природні та надприродні аспекти могутності. Перші діють стихійно, ірраціонально; другі укорінені у розумних діях людей та є силою, що упорядковує суспільство. Для пояснення останніх проявів влади, джерел її виникнення та підтримки соціологи застосовують концепції інтересу та суспільного договору (наукові традиції закладені та розвинуті Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локком, Г. Спенсером), згоди за цінностями (Г. Гегель, Ж. Фрьонд), ідеології (К. Маркс, Ф. Енгельс, К. Манхейм, Л. Альтюссер, Е. Шилз), гегемонії (А. Грамши), дискурсу (М. Фуко, П. Бурд´є).

Між представниками різних концепцій "надприродніх" проявів влади існують суттєві розбіжності у поясненні цього феномена. Якщо прибічники концепцій інтересу як джерела влади акцентують увагу на можливості досягнення згоди у суспільстві з приводу форм та засобів організації суспільного життя, здатності влади встановлювати "правила гри" за результатами конкуренції групових інтересів, то прибічники концепцій ідеології, гегемонії, дискурсу бачать у "ціннісній згоді" з приводу влади суттєві конфлікти, які нерідко мають латентні форми. Так, М. Фуко стверджує, що у кожному суспільстві існує панівний клас, який ненав´язливо "дисциплінує маси" в практиці їхнього повсякденного життя завдяки розповсюдженню певних інтерпретацій сенсів та введенню норм. За М. Фуко, влада виникає в процесі виробництва знання (про кращі форми правління, демократію, справедливість, ризики і т. п.) та у боротьбі за легітимацію певних дискурсів. Особливу роль у цьому процесі відіграють агенти політичної соціалізації та вироблення знання. Саме ЗМІ та система освіти транслюють від домінуючих у суспільстві груп до всіх інших груп політичне знання, домінантну ідеологію та дискурси, способи інтерпретації дійсності. Знання про політику та суспільство виробляється соціальними вченими, експертами в галузі політики, журналістами. Тому в їхній волі виявляється можливість представити знання про дійсність в тій чи іншій формі. Так, згідно з М. Фуко, утворюються політичні дискурси як системи квазінаукових знань, які репрезентують реальність. Але дискурси, які розповсюджуються, фактично конструюють та роблять реальними об´єкти дискурсу, іншими словами, підтримують практику носіїв влади.

Таким чином, влада у сучасних суспільствах має, насамперед, символічне джерело, але її функціонування отримує об´єктивовані форми конкретних правил, методів та результатів розподілу ресурсів, форми підтримки певних життєвих можливостей людей у конкретному суспільстві.

Джерело соціальної стабільності полягає у здатності існуючої влади функціонувати у межах легітимності. Логіка такого розуміння привела М. Вебера до формулювання концепції влади як впливу, авторитету (англійською — authority). Це прояви влади, які ґрунтуються не на примусі, а на довготривалій згоді людей прийняти ціпі та засоби правління, на поводженні за певними правилами. Саме останнє і відбивається терміном легітимність.

У наукових працях кінця XX століття отримали поширення дві провідні інтерпретації походження легітимності влади:

§ уявлення про те, що легітимність влади є власною рисою самого феномена влади. Це прояв релевантності волі та цілей носія влади волі та цілям оточення, на яке воля суб´єкта спрямована. Тобто легітимною може бути така влада, яка враховує, відбиває інтереси соціального оточення, підлеглих;

§ інтертфетація легітимності як продукту людської свідомості, результату сприймання підлеглими владних інституцій. А оскільки легітимність - це результат сприймання влади, то таке сприймання можна цілеспрямовано формувати за допомогою спеціальних політичних технологій, що конструюють той чи інший імідж та дискурс влади.

У різних типах суспільства утворювались і домінували різні джерела влади як авторитету, впливу, які співвідносились із певним типом економічних зв´язків. Першу наукову типологію засобів легітимації влади було запропоновано М. Вебером. Він стверджував, що доіндустріальні суспільства покладалися, перш за все, на традиційні засоби впливу, де влада набувала легітимності завдяки підтримці культурних зразків, які історично склались та існували тривалий час. Традиційна влада ґрунтується на колективній пам´яті суспільства, і тому набуває сакрального характеру. Могутність імператорів у стародавньому Китаї, як і панування знаті у середньовічній Європі, спирались на легітимність завдяки традиціям.

Проте традиційні засоби впливу втрачають свою домінантну роль в індустріальних суспільствах. Ханна Арендт (1963 р.) довела, що традиційна влада може існувати настільки довго, наскільки переважна більшість членів суспільства поділяє таку спадщину і погляд на світ; однак розвиток індустріального виробництва, спеціалізації праці, урбанізації життя, сучасного наукового мислення та культурного розмаїття підривають таку форму влади. Ні прем´єр-міністри, ні президенти сьогодні не можуть правити тільки завдяки Божому благоволінню. Хоча і в сучасному індустріальному світі продовжують існувати впливові монархії, які входять у політичне поле з певними ознаками традиційної влади. Більше того, якщо у сучасних націях-державах простір традиційної влади звужується, то у повсякденному житті вона існує у широких вимірах.

Інший тип засобів впливу, який став домінуючим із розвитком індустріального суспільства, М. Вебер назвав раціонально-легальним (іноді використовується назва "бюрократичної влади"). Це влада, легітимація якої здійснюється завдяки приписаним, законодавчо встановленим правилам та формам контролю.

Тобто, легітимація такої влади стає функцією правління, уряду, формальних організацій, бюрократії, які діють у політичному полі суспільства. Однак вносячи раціоналізацію у владні відносини та політичний процес, функціонування таких форм породжує суттєву проблему — ерозію влади.

Польський дослідник Ю. Козелецький вивів закономірності виникнення ерозії раціонально-легальної влади: довготривала відсутність зміни лідера, який займає керівну посаду, призводить до падіння ініціативності з боку останнього, його здатності до ризику у прийнятті політичних рішень у неординарних ситуаціях, до зростання байдужості у політиці (згадаємо наголос, який робив М. Вебер у своїй лекції "Політика як покликання та професія", на пристрасть як одну з найважливіших рис політика-професіонала), підвищення залежності від оточення, яке також непомірно збільшується (згадаємо закони Паркінсона). І, як наслідок, — падіння ефективності влади, або її здатності своєчасно вирішувати актуальні проблеми суспільного буття із застосуванням найменшої кількості ресурсів та з найменшим опором з боку тих, на кого рішення спрямовані. Ю. Козелецький також довів, що чим вищі позиції влади, тим сильнішою стає тенденція ерозії влади. Яскравим прикладом прояву процесу ерозії влади є брежнєвський період в історії Радянського Союзу з другої половини 1970-х років.

М. Вебер також ідентифікував ще один, додатковий тип досягнення влади — харизматичний. Це влада, яка отримує легітимність завдяки екстраординарним персональним якостям, які має конкретна людина і які спонукають оточення до відданості та покірності. На відміну від традиційної та раціонально-легальної влади, харизма найменше пов´язана з соціальними організаціями і є, перш за все, соціально-психологічною рисою особистості. Звертаючись до аудиторії, яку утворюють послідовники, лідер, що має харизму та прагне до більш високого рівня влади, часто встановлює власні правила. Харизма виростає з персональних якостей, але також відбиває очікування суспільства, певного соціального середовища на появу лідера зі специфічними якостями. Оскільки харизматична влада залежить від особистості, то харизматичні режими рано чи пізно опиняються перед кризою свого існування. Протидіяти кризі, що погрожує, можуть лише механізми рутинізації харизми, тобто, за М. Вебером, трансформації харизматичної влади у будь-яку комбінацію традиційної та бюрократичної влади.

Сучасні дослідники проблем легітимності влади вважають, що типологія засобів досягнення авторитету, яка була запропонована М. Вебером на початку XX століття, недостатня для вивчення стану сучасних політичних режимів, особливо режимів перехідного типу. Так, відомий американський дослідник Д. Хелд пропонує виділяти такі варіації легітимації влади, які широко застосовуються у сучасних режимах:

· прийняття влади під загрозою насилля;

· традиційні форми;

· прийняття (точніше — непротиріччя) влади як наслідок політичної апатії;

· прагматичне підкорення заради індивідуальної (корпоративної) користі;

· соціетально-інструментальні мотиви підкорення, уявлення про те, що існуючий режим може стати інструментом реалізації ідеї загального блага;

· погодження з нормами, що встановлює режим;

· погодження з ідеалами, на які орієнтується режим.

Д. Хелд вважає, що справжнім проявом легітимності є тільки два останніх типи, коли влада отримує дійсну підтримку з боку більшості громадян. Проте подібні ситуації зустрічаються вкрай рідко, а останній тип легітимності — погодження з ідеалами - скоріше продукт уявлення, ніж вірогідний або реальний стан суспільства. Представники постмодерністської теоретичної хвилі (3. Бауман, Ю. Габермас та інші) додають, що найважливішими факторами легітимності влади у суспільствах "пізньої модерності" стали почуття особистісної свободи, що виникає внаслідок певних дій з боку влади, а також сприймання дій влади як таких, що відповідають вищій (моральній) необхідності.

Нижче представлена загальна модель факторів легітимації влади на рівні політичного режиму.

""

Один із парадоксів суспільного життя полягає в тому, що люди постійно незадоволені владою, що існує, і все ж таки часто погоджуються "жити" з нею. Питання полягає в тому, чи існують якісь межі, поза які влада не має можливості виходити, не провокуючи суттєвий опір підлеглих? Це питання одвічно мусять вирішувати носії влади. Проблема легітимності влади стала однією з центральних навіть при усталених демократичних режимах; ця проблема є однією з найважливіших і в посткомуністичних суспільствах, що трансформуються. При цьому слід зазначити, що поширення кризи влади відбивається у таких показниках:

· зростанні сумніву, розчаруванні в авторитеті влади;

· незгоді громадян із діями влади;

· відмові признавати повноваження інститутів влади;

· зростанні протести цих дій;

· поширенні соціальної аномії.