РR в органах державної влади та місцевого самоврядування

Головатий М. Ф. Політичні технології: механізм і мистецтво здобуття політичної влади

Серед багатьох людських прагнень і бажань влада є чи не найпоширенішим і найбажанішим. Влада — це слава, сила, добробут, задоволення. Маєш владу — маєш славу, і навпаки.

Здобувають владу по-різному, але коли йдеться про більш-менш (без зайвих ідеалізацій) демократичні методи і шляхи, то тут насамперед знадобляться конкретні політичні технології.

Політичні технології — це сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб’єкти політичної діяльності (особистості, політичні, суспільні групи, політичні партії, громадські об’єднання, групи тиску та ін. [8, с. 287].

Аналіз політичної діяльності, її особливостей свідчить, що політичні технології застосовують для досягнення мети в політичній боротьбі не лише як певні засоби і методи, але й відповідні системи, що будуються і базуються на певних управлінських ідеологіях залежно від цілей, які поставили перед собою суб’єкти політики, а також від їх природи [3, с. 55].

Серед політичних технологій можна виокремити такі: розробка й ухвалення певних політичних проектів і рішень; реалізація політичних рішень; технології формування політичної влади; виборчі технології; технології організації діяльності політичних партій, організацій, об’єднань; технології формування громадянської свідомості, політичної культури; технології формування громадської думки; технології узгодження суспільних інтересів; технології розв’язання політичних конфліктів тощо.

Xарактер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики [4].

Існує кілька модифікацій, типологізацій політичних технологій. їх поділяють залежно від політичної системи і політичного режиму передусім на демократичні та недемократичні [6, с. 22], на базові та другорядні.

Базові політичні технології використовуються в роботі з великими групами або й усім населенням країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, маніфестації, пікетування, марші підтримки і протесту).

Поділяють також політичні технології на загальні (що стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики). Останні, зокрема, насамперед використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами: публічний виступ, участь у бесіді, дискусії, у розв’язанні конфліктів, виступ на радіо, телебаченні, в пресі тощо. Кожна з указаних технологій має певні особливості використання, завдяки чому політик утверджує себе, завойовує популярність, авторитет (або навпаки). Тобто індивідуальні політичні технології обов’язково містять у собі відбиток особистих, індивідуальних рис того, хто їх використовує, має до них безпосереднє відношення.

Загальними політичними технологіями є технології прийняття політичних рішень, що торкаються максимальної кількості людей (загальнодержавні, загальнонаціональні рішення), та технології виборчих кампаній.

Є загальнообов’язкові умови, за яких будуються, реалізуються і максимально спрацьовують політичні технології. Це — своєрідне, особистісне сприйняття людиною навколишньої дійсності, яке базується на реакціях щодо такої дійсності, на умовах і особливостях життєдіяльності конкретної особистості [1, с. 7].

Використання політичних технологій завжди обумовлене тими конкретними соціальними, політичними ролями, які постійно виконує суб’єкт політики, оскільки кожна окрема людина (особистість) завжди має відповідний соціальний статус, пов’язана з конкретними соціальними проблемами, впливом на їх розв’язання. Саме цим і обумовлені особливості, унікальність, іноді неповторність здавалося б одних і тих самих політичних технологій.

Суттєвим і обов’язковим атрибутом, власне механізмом, інструментом використання політичної технології є політична дія. При цьому виокремлюють психологічну установку (схильність до сприйняття тієї чи іншої ситуації, а вже потім відповідної дії) і психологічну готовність до дії, досягнення очікуваного, прогнозованого результату.

Так чи інакше політичні технології головним чином спрямовані на підготовку, прийняття і реалізацію політичних рішень, здійснення намірів, досягнення відповідного суспільно (чи особистісно) значимого результату. Під політичним рішенням розуміють процес, під час реалізації якого елементи структури, в першу чергу політичної, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному [9].

Більшість політичних технологій, які використовуються у боротьбі за владу, спрямовані на її здобуття, утримання, розширення і зміцнення. Вони називаються виборчими технологіями [3]. Виборчі технології — це певна сума політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади окремого політика або групи політиків, якоїсь політичної організації, блоку, об’єднання, сили.

Без знання суті, характеру, особливостей, без досконалого володіння політичними технологіями досягти успіху в політичній діяльності, боротьбі практично неможливо. При цьому слід враховувати, що як і будь-які інші, наприклад соціальні, управлінські, політичні технології також містять у собі психологічні, педагогічні, іміджеві, популістські тощо складові й елементи, які тісно взаємодіють між собою і використання яких в сумі обумовлює ступінь ефективності, дієвості реалізації окремо взятої технології.

З точки зору специфіки, унікальності та певної типологізації доцільно і повчально буде розглянути конкретні політичні технології, що були використані окремими громадянами, політиками, політичними структурами й організаціями безпосередньо в ході парламентських та місцевих виборів 2002 року. Xарактерно, що порівняно з попередніми виборчими кампаніями у 2002 році не лише кількість бажаючих отримати мандат парламентарія загальнодержавного, місцевого та регіонального масштабу сягнула вже не десятків, а сотень осіб, а й було використано безліч таких політичних технологій, які раніше майже не мали місця в політичному процесі на теренах України. Розглянемо окремі й найяскравіші з них.

Виборчі технології: “Нагадую, це — Я”

Найпоширенішими політичними технологіями в період масових виборчих кампаній, референдумів є ті, що розраховані:

а) на звичайну (як більшість громадян), пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то й взагалі майже ніяких зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що в суспільстві залежить;

б) на те, щоб просто познайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприйме його громадськість, чи варто далі пробувати сподобатися оточуючим, електорату.

До таких технологій вдаються ті, хто спочатку засвідчив себе активною громадською, політичною діяльністю, але потім за різних обставин дещо зменшив свій потенціал, втратив налагоджені зв’язки. Вдаються до технологій нагадування про себе і ті, хто лише розпочинає торувати шлях у політику.

Ось приклади на підтвердження сказаного.

Олесь Доній — випускник Київського університету, один з найактивніших організаторів, учасників, лідерів студентської революції на камені — голодування 1990 року в Києві, тодішній голова Української студентської спілки. Це йому 1990 року тодішній Голова Верховної Ради України, потім перший всенародно обраний Президент України Леонід Макарович Кравчук надав слово в парламенті для оприлюднення вимог голодуючих. І треба сказати відверто, як і його соратники, Олесь справедливо почувався тоді переможцем. Поступово молодий політик відійшов у тінь, хоча був членом президії Громадського комітету опору “За правду!”, керував молодіжним штабом Форуму порятунку.

До Верховної Ради Олесь Доній спробував потрапити під час березневих виборів 2002 року. На попередніх виборах він не пройшов до парламенту. Спочатку, ще наприкінці січня, у поштових скриньках жителів лівого берега Києва, зокрема Дніпровського району, раптом, коли ще по-справжньому не велася передвиборча пропаганда, з’явилася простенька невеличка листівка з фотографією Олеся, звичайно студентських років, у якій не було ніяких обіцянок, окрім одного твердження, або просто думки Олеся: “У політику мають прийти нові люди”. Просто і об’єктивно. Усіх, кого за будь-яких обставин не влаштовує існуюча влада, особа нового політика може зацікавити. А оскільки цілком задоволених своїм життям людей фактично віднайти, і не лише в нашому суспільстві, неможливо, то розраховувати на увагу громадян можна і не безпідставно. До того ж сим- патики Олеся на довгих бетонних парканах Лівобережжя літерами, що читалися і з літака, написали: “Доній”, “За Донія”, “Голосуй за Донія”.

На авторитет Олеся та реклама хоча б опосередковано, а працювала: тисячі людей йдуть і їдуть щодня повз згаданий паркан, то хочеш чи ні, а коли на виборчій дільниці отримаєш в руки бюлетень — прізвище симпатичного колишнього студента Олеся Донія згадаєш.

Трошки пізніше, наприкінці лютого 2002 року Олесь Доній розповсюдив роздруківку невеличкого інтерв’ю з газети “Україна молода” (22.02.02), в якому розповів про свою діяльність у такому ідеологічному проекті, як створене ним кафе “Барикада” — місце зустрічей, дискусій, відпочинку. А в середині березня, за два тижні до виборів, ім’я Олеся Донія з парканів було змито, а замість нього ще більшими літерами повідомлялося, що кращим кандидатом є Поліщук, а блоком чи партією — достеменно “Руський блок”. Реалізатори політичних технологій не дрімали. На жаль, і вдруге Олесь Доній до парламенту України в 2002 році не пройшов.

Технології “Нагадую, це — Я” використовують найчастіше і найпослідовніше. Не лише листівкою, а й започатковуючи бодай невеличке, кількаразове, власне періодичне видання (що далеко не кожному до снаги). У таких виданнях час від часу з’являються фотографії патрона, розповіді про його непересічну, результативну діяльність, про спілкування з політиками, людьми, які є не просто найавторитетнішими, а й представляють вищий ешелон національної еліти тощо. Розрахунок досить простий — читач, пересічний громадянин постійно пам’ятає, що автор і герой такої технології реальний, він діє, працює заради вирішення проблем.

Упродовж усієї депутатської діяльності саме до такої технології активно вдається багато депутатів, політиків, громадських діячів. Проблема тут, очевидно, виникатиме лише з коштами на утримання видання та з людьми, які можуть зробити це якісно, професійно, етично. Бо іноді стосовно кандидата, його авторитету, популярності можна отримати й діаметрально протилежний результат.

Нагадують про себе і кількома, або навіть однією публікацією на актуальну для багатьох громадян тему.

Так, В. Литвин — нинішній Голова Верховної Ради України, спробував підтвердити свій вчений докторський ступінь досить ґрунтовною науково-публіцистичною статтею “Тест на життєздатність України” (“Урядовий кур’єр”, 17.01.02), у якій тодішній Голова Адміністрації Президента України В. Литвин відверто пояснює, чому він є однозначним прихильником інституту президентства взагалі.

Інша гучна публікація “Міфи і реалії громадянського суспільства” (“Факты и комментарии”, 19.01.02) фактично спрацювала дещо у зворотному напрямі щодо авторитету автора, оскільки, на жаль, виявилась дуже подібною до статті американського політолога, віце-президента Фонду Карнегі Т. Карозерса. Ми наводимо цей факт абсолютно не спростовуючи високий інтелект і науковий рівень Володимира Михайловича. Можна лише заздрити працездатності автора, який встигав і Адміністрацією керувати, і перебувати на лікуванні після дорожньої пригоди, і впродовж тижня виступити з публікаціями, для підготовки яких люди витрачають місяці, а то й роки.

Нагадувати про себе можна, надрукувавши у періодиці матеріал, який або вічно “на часі”, або з’являється під конкретну дату. Невелику статтю “Слово про мову” (“Урядовий кур’єр”, 22.02.02) на той час віце-прем’єр-міністр України підписав просто і демократично — Володимир Семиноженко. Ні посад, ні титулів, ні звань, але з фотографією (щоб не подумали, що це інший Семиноженко, однофамілець) і з твердженням, що проблема мови для України надто актуальна.

Досить часто політики, громадські діячі нагадують про себе, вітаючи громадян у різні святкові дні. Але найкраще і найвдаліше з точки зору психології це виглядає тоді, коли політик ще й долучає себе, своє власне життя до такої події. Так, народний депутат України Олександр Задорожний до 23 лютого 2002 року, трохи більш як за місяць до виборів, привітав киян, а точніше тих, чия доля пов’язана з Дарницьким вагоно-ремонтним заводом, дотепною лубочною листівкою з Днем захисника Вітчизни. І не просто написав щирі й теплі слова. В листівці було вміщено ностальгічного змісту фотографію із сімейного альбому О. В. Задорожного, а саме — прийняття військової присяги самим Олександром Задорожним — молодим і хвацьким вояком. До речі, Задорожний не просто регулярно нагадує своїм виборцям про себе. В багатьох школах, бібліотеках, зокрема Дарницького, Харківського районів, він створив спеціальні юридичні консультаційні пункти, де на стендах висвітлено не лише суспільно-політичне життя столиці, а й власну депутатську діяльність, зрозуміло, з фотографією обранця народу. Більше того, за півтора місяця до виборів правознавець

О. Задорожний час від часу почав коментувати відповідні правові ситуації на телебаченні, що ще більше підтвердило, що депутат чудово оволодів не лише технологією нагадування про себе, але й звітує про свою діяльність. Відтак політик О. Задорожний розуміється на політичних технологіях і вміло використовує їх.

Нагадати про себе можна, підписуючись від імені великої політичної сили, але одночасно висловлюючи і власну точку зору. Так кандидат у народні депутати від Компартії України по виборчому округу 214 м. Києва Володимир Майборода, вітаючи ветеранів в день 23 лютого, “назвав” усіх винуватців наших проблем. Він написав: “Вы создали своим самоотверженным трудом и геройски защитили в жестоких боях с врагами наше социалистическое Отечество, ныне предательски разрушенное правящей верхушкой и буржуазными холуями: медведчуками, юлями тимошенками, “зятьками” США панами ющенками, тигипками, суркисами, кравчуками, пустовойтенками и другими. На выборах 31 марта эти перевертыши и национал-демократы снова хотят путем обмана и шантажа попасть в парламент. Мы уверены, ветераны — мудрые люди и на этот раз не дадут себя обмануть”. (Мову оригіналу збережено.)

Можна просто листівкою, чи у спеціальній газеті привітати електорат з черговим святом, нагадуючи про себе, а можна зробити це ще краще — розповісти про самого себе невідривно від певного свята. Це чудово зробив, зокрема, народний депутат України Леонід Черновецький, який привітав усіх жінок з 8 березня 2002 року (менше місяця залишалося до виборів) спеціальною газетою, в якій умістив своє інтерв’ю під назвою “Жінки в житті народного депутата Леоніда. Черновецького”. Зрозуміло, що йшлося про найдорожчих (вміщено фотографії) жінок для кандидата в народні депутати на черговий термін — про маму, дружину, доньку, та ще й серед політиків-жінок він виділив Наталію Вітренко та Юлію Тимошенко, хоча й зізнався, що “не підтримує ідеологію Вітренко і не відчуває її як людину”(?). В даній політичній технології останнє явно було непотрібним, бо спрацювало зовсім не на користь Черновецького.

Леонід Черновецький не оминув увагою і сильну стать. У газеті “Правда Лівобережжя” (№ 1, 2002) він тепло привітав чоловіків з нагоди Дня захисника Вітчизни, коректно вказавши при цьому, що цей день “став продовженням традицій Дня Радянської Армії та Військово-Морського Флоту” та ще (і це досить суттєво) вмістив військову фотографію свого тата (1945 рік) та свою військову фотографію (1971 рік). Така діалектика поколінь у цілому завжди спрацьовує на позитив.

Виборчі технології: “Я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”

Досить часто політики, громадяни, які лише пробують зійти на політичний олімп, вдаються до технологій-переконань, що саме вони можуть зробити і зроблять те, до чого не додумався або чого неспроможний зробити будь-хто інший. Як правило, при цьому громадянам пропонують іноді майже фантастичні (хоча й не позбавлені сенсу) пропозиції, заходи, проекти. Так Геннадій Балашов упродовж кількох років фактично експлуатував одну й ту саму виборчу технологію, хоча й міняв манеру її використання. Він настирливо пропагує таку ідею, як відміна податку на додану вартість. Якщо це зробити, то, за твердженням пана Геннадія, матимемо можливість знизити ціни на 20 %, збільшимо прибутки громадян і прибутки підприємств, створимо додаткові робочі місця, а відтак вирішимо багато з реально існуючих проблем.

Цікаво, що Геннадій Балашов у кількох спеціальних випусках “Комсомольськой правды в Украине” у лютому 2002 року опублікував авторську “Казку про злі податки, або Про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”. Досить цікавий, фантастично-дитячий комікс, у якому, до речі, однозначно проглядають симпатії автора — політика Балашова до виборчого списку Політичної партії “Яблуко”. Не будемо брати особливо до уваги використання в коміксі імен Бен Ладена, Моніки Левінсь- ки та ін., спроби Геннадія Балашова довести читачам, що з потенцією і сексом у нас все в порядку, навіть у Верховній Раді. Але — до чого, зокрема, останнє?

Дещо по-іншому, конструктивніше і з надією на успіх у виборчій кампанії 2002 року нагадав про себе народний депутат України, член виборчого блоку “Єдність” Олександр Губатенко. Він опублікував свій “Звіт перед виборцями” у спеціальному випуску Київської економічно-політичної фундації “Відрадний”. І не просто доповів, що зробив, а проаналізував, скільки і якого характеру було звернень громадян округу до нього та його помічників, виклав власне бачення суспільних процесів, що мають місце в Україні. Більше того, він вмістив у своєму Звіті схвальні думки про себе людей, яким можна дійсно довіряти — ректора НТУУ “КПІ” Михайла Згуровського, тодішнього Голови Солом’янської райдержадміністрації Валерія Татарчука, директора заводу “Елекон” Миколи Колотая, інших поваж- них осіб і навіть кандидата в народні депутати по його ж виборчому округу № 218 м. Києва, колишнього голови Жовтневої райдержадміністрації Миколи Підмогильного. Піарівська виборча технологія відтак з усіх сторін була виконана блискуче. Прозвітував (є про що). Вибачився (не все зроблено). Засвідчив, що спроможний зробити більше (чудово — є перспектива). Ось його слова: “...я бачу свій депутатський шлях іншими очима... добре видно, що було зроблено не так, що не вдалося, що можна було зробити краще, доцільніше... Вдалося далеко не все. Проте набуто досвіду, і він дозволить мені у майбутньому працювати набагато ефективніше, ким би я не був”. Як бачимо, і зазіхань на депутатство майже немає, і виглядає звернення природно, щиро, відверто.

Інтересну передвиборчу технологію подібного ж характеру використав кандидат у депутати Київради по виборчому округу № 28 вчитель Дмитро Гордієнко. Він не просто розповів про себе, виклав свою програму дій, пообіцявши, зокрема, в 2003 році мінімальну пенсію в м. Києві 400 гривень та лінію метро від станції Лівобережна до масиву Райдужний, але разом з тим поклав у поштову скриньку кожному виборцю проект договору про відповідальність і співпрацю між Дмитром Івановичем Гордієнко (якщо він стане депутатом) і сім’єю, яка цю угоду підпише.

Не біда, що невідомо, скільки сімей такий договір підпишуть, як збере ті договори пан Гордієнко, який контроль за їх виконанням можливий (якщо він можливий взагалі), а головне — ні Гордієнко, ні окремо взята сім’я, ні сам договір не мають юридичної сили. Очевидно, розрахунок робився на політичну, правову малограмотність тих, хто на такий гачок клюне. Хоча як передвиборча технологія такий пасаж досить оригінальний.

Ще більш вдало у подібному плані спрацював кандидат у депутати Київради В. І. Непоп (виборчий округ № 80 м. Києва). Він розповсюдив своєрідний “Договір-наказ депутату до Київради Непоп В. І.” зі своїм підписом. Виборці (в разі підтримки Непоп В. І.) повинні були підписати Договір-наказ, предметом якого визначається “об’єднання зусиль та спільних дій для надання необхідної допомоги, правового захисту Виборцю в питаннях суспільно-політичного, правового та місцевого значення”. Не біда, що обов’язки сторін у згаданому документі виписано так, що вони фактично повторюють обов’язки виборців і депутата відповідно до чинного законодавства. Такий варіант підзвітності депутата своїм виборцям не може бути абсолютно програшним, оскільки значна частина народних обранців, на жаль, про отой самий народ забуває в день, коли оголошені результати виборів.

Виборчі технології: “Клонування, або Шоу двійників”

Виборча технологія, пов’язана з появою у списках, а потім у мандатах однофамільців, взагалі не нова. І не лише у світовій практиці — в Україні її хоча й обережно, а все ж опробували ще у 1994 році, потім у ході довиборів у народні депутати, коли в одному з округів, де мала висуватися кандидатом Юлія Тимошенко, було висунуто чотири кандидатки з таким самим прізвищем, одна з яких мала ще й ім’я Юлія.

Передвиборче шоу-клонування 2002 року перевершило усі очікування:

Олександр Олександрович Мороз — лідер Соціалістичної партії України і Олександр Федорович Мороз — перший номер у списку кандидатів від політичної партії “Всеукраїнська партія трудящих”, 1967 року народження, освіта середня спеціальна, проживає у м. Києві, електрик малого приватного підприємства “ВПК”;

У Тараса Стецьківа (Львів) з’явився претендент на мандат — ще один Стецьків;

У Тараса Чорновола — брат-близнюк Тарас Чорновіл. Преса активно дискутувала з цього приводу.

У Олександра Чубатенка — народного депутата по 218 (м. Київ) виборчому округу з’явився однофамілець Геннадій Чубатенко, що на той час проживав у м. Миколаєві, тимчасово не працював, самовисуванець...

Клонування — виборча технологія, розрахована насамперед на неуважних, недолугих, байдужих тощо людей і яка в підсумку якщо серйозно не введе виборця в оману, то все ж відбере бодай частину голосів у тих, хто на них по-справжньому, як Олександр Чубатенко, заслуговував.

Виборчі технології: “Теледебати”

Цей тип політичної технології надто поширений і чи не найпотужніший, оскільки дає змогу охопити найбільший громадський загал, оперативно і своєчасно донести свою точку зору, позицію до кожного, навіть байдужого виборця, вплинути на його уподобання, а то й на вибір. Зрозуміло, однак, що за багатьох обставин (все на виду — і людина (зовнішність), і мова, і інтелект, і переконання, і життєвий погляд...) теледебати можуть виявитися і останнім виступом людини — майбутнього політика перед своїми виборцями.

Популярність і успіх теледебатів як політичної технології залежить від багатьох чинників, але головними є такі:

  • дебатуючі (учасники дискусії) повинні представляти якщо не діаметрально протилежні сторони (ідеї, ідеології, програми, блоки, об’єднання, партії), то бодай хоч у чомусь несумісні (хоча б у тактичних кроках досягнення задекларованих програм);
  • дебатуючі повинні мати не лише високу загальну, політичну культуру, але й вміти брати участь у дискусії (не кожного професіонала у своїй справі і навіть відомого політика можна сприймати як учасника дискусії, на це здатні лише суто публічні політики, а таких небагато).

Очікуваних теледебатів достатньо високого рівня, у ході яких глядачі дійсно б не нудьгували, в період передвиборчої кампанії 2002 року в Україні фактично не вийшло. Сумували не лише глядачі, але й самі диспутанти, і навіть ведучі.

Згадайте бодай одну телебесіду — керівника партії “Нова сила” Миколи Кушнірова та лідера Всеукраїнського об’єднання християн Валерія Бабича.

Спочатку телеведуча поставила обом учасникам дискусії по черзі по кілька запитань, більшість з яких ніяких труднощів для кожного не становила. Та коли Валерій Бабич коментував, у який спосіб очолюване ним об’єднання планує створити в Україні 300 тисяч робочих місць, а Микола Кушніров розповідав про механізм зростання населення в Україні до 120 мільйонів чоловік (майже в 2,5 раза!), від посмішки в даному випадку не утрималася і сама ведуча теледебатів. Можливо, тому, що фантастичних обіцянок громадяни України і до того вже чули немало, але таких...

Після ведучої досить “зручні” запитання ставили один одному В. Бабич і М. Кушніров. Кому ж як не В. Бабичу, наприклад, відповісти було на запитання, як покінчити з розбратом між релігійними конфесіями. У Бабича було і є своє бачення цієї проблеми, як у християнина-демократа.

Обидва диспутанти не критикували владу, Президента, а навпаки, підтримували їх. А питання щодо права мати, зберігати і носити зброю М. Кушніров обґрунтував тим, що в країні... високий рівень злочинності, люди повинні мати можливість самі себе захищати. Дивна логіка. Давайте позбудемося тоді правосуддя, правоохоронних органів, профілактично-виховної роботи, а “палитимемо” один в одного — у кого ліпша, зброя і більше набоїв, той і правий.

За дві хвилини до закінчення дебатів дали можливість поставити запитання і телеглядачам. І навіть у цей відведений для них мізер часу глядачі встигли почути “перлини” на зразок: треба здійснити територіальний переділ земель (мати сім земель в Україні) та ін.

Відтак теледебати, як політична технологія, в Україні поки що є далеко не досконалим кроком до політичного олімпу.

Підсумуймо сказане.

Влада — це не просто магічне і солодке слово. Влада, як наголошувалося, — це статус, авторитет, добробут і навіть недоторканність. Для кожного це щось своє, а в результаті сукупність пільг і можливостей щодо задоволення інтересів і потреб. Але усім нам — громадянам України — потрібні ті, хто не заради власного благополуччя прийшов у вищий законодавчий орган держави, до місцевих органів влади, а заради нас усіх, хто делегував їм такі повноваження. А відтак з часом, коли народні обранці вже XV скликання Верховної Ради будуть виправдовувати (а дехто й ні) наші сподівання своєю працею, громадсько-політичною діяльністю, серед багатьох питань постане і вже постає висхідне — а в який же спосіб, завдяки чому конкретний народний депутат потрапив до тієї ж Верховної Ради? Це питання цікавить і цікавитиме постійно і пересічних громадян, і спеціалістів — вчених, зокрема соціологів, психологів, політологів, оскільки люди досягають своєї мети не лише завдяки розуму, талану, здібностям чи професійній підготовці. Можна досягти певних результатів, у тому числі й у політичній боротьбі (а вибори такими і є) за допомогою вдало вибраних прийомів, політичних технологій. Про них мають знати і звичайні виборці — громадяни, які опускають бюлетені до урн не механічно, а з відповідними надіями і сподіваннями.

Врешті автор не переслідує найменшої мети когось у чомусь запідозрити, звинуватити чи піддати сумніву. Він об’єктивно розглядає ті конкретні політичні технології, які використовувалися в ході виборів 2002 року і які, ми глибоко переконані, будуть використовуватися і в подальшому.

Якщо це так, то риторичним є запитання: хто ж виграв тоді, на березневих 2002 року виборах?

Виграли насамперед усі причетні до видавничої діяльності, бо такої кількості друкованої продукції — від маленьких листівок до багатосторінкових газет, буклетів і товстезних книг — в Україні не видавалося, мабуть, і за кілька останніх років. І це теж політичні, виборчі технології.

Виграли, бо мали багато роботи, засоби масової інформації, кіномитці. І хоча дещо програв пересічний споживач інформації, якого завалили пустою і нецікавою інформацією, біографіями, інтерв’ю, було немало і вдалого. Скажімо, окремі рекламні ролики — СДПО, Жінки за майбутнє, Зелені тощо, досить пристойні малометражні замальовки-кінофільми про Л. Кравчука, В. Литвина, ток-шоу Оксани Марченко з Наталією Вітренко та ін. Вчимося, врешті, і ми розповідати про національну еліту як про звичайних і далеко не простих співгромадян. Це вже свідчення росту політичної культури. Приємно.

Виграли, нехай і тимчасово, окремі діти, підлітки, молодь та люди похилого віку, які розклеювали листівки, розносили по квартирах, розкладали у поштові скриньки. Вони й ще заробили, коли їм доручали (тепер вже не кандидати і їхні виборчі команди і штаби, а виконавча влада, господарники) змивати передвиборчі обіцянки з парканів, будинків, що зробити, між іншим, не завжди було просто і легко — клеїлося часто високо (щоб не зірвали інші кандидати) і на хороших клеях (заробили й ті, хто клей продавав).

Виграли численні члени та активісти передвиборчих груп, команд, штабів. Хоча б отримали матеріальний зиск.

Виграли окремі працівники мистецтва (чого вартий бодай понад п’ятнадцятитисячний концерт найпопулярніших ансамблів на майдані Незалежності, організований 24 березня 2002 року Блоком озимого покоління!).

Нехай тимчасово, частково, але виграли й ми усі, бо побачили розмаїтий, часто непередбачуваний, унікальний “спектакль”, що в політиці називають виборчими технологіями, або просто — виборами. Чи виграв або якою мірою виграв увесь український народ? Поживемо — побачимо...

Література

  1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
  2. Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі. — К., 1993.
  3. Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг: Навч.-метод. посіб. — К., 2001.
  4. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.
  5. Головатий М. Ф. Професія — політик. — К., 2000.
  6. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності. — К., 2002.
  7. Общественное мнение и власть: механизмы воздействия. — К., 1993.
  8. Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершинин и др. — М.: Гардарики, 2000.
  9. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
  10. Психологія масової політичної свідомості та поведінки. — К.,1997.
  11. Стратегія планування виборчої кампанії / К. Пейн, К. Хед, Ш. О’Коннел. — К., 1997.
  12. Щёкин Г. В. Теория социального управления и кадровой политики. — К., 2000.