РR в органах державної влади та місцевого самоврядування

Бабкіна О. В. Держава і громадянське суспільство: комунікаційні аспекти і протиріччя третього тисячоліття

Для розуміння розвитку сучасних політичних процесів в Україні велике значення має проблема розвитку демократії і процесу демократизації. Серед багатьох факторів демократичних перетворень не можна не виокремити такі, як певний рівень соціально-економічної модернізації суспільства, ступінь розвитку політичної культури, створення масового середнього класу, становлення громадянського суспільства.

Сутність, головна ознака громадянського суспільства, що робить його підоймою легітимації державної влади й соціальної демократизації, полягає в його відмежованості, відокремленості від державної машини як апарату громадського адміністрування. Громадянське суспільство — це альтернатива, контрагент державного врядування з властивими останньому формалізмом, ієрархією, централізованою директивністю й етатистськими замахами. Це не структурна одиниця, а насамперед спосіб життя людей у стилі приватності, сфера людської свободи, це життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного у її житті. До речі, в англійській мові воно так і називається — “civic society”.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства аж ніяк не означає їх взаємовиключної антагоністичності, а навпаки, зумовлює їхню потребу одне в одному. Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони — немов дві органічні складові збалансованої соціальної цілісності, життя людини, як нерозривні сфери суспільного буття, перебувають одночасно у нерозривному зв’язку та опозиції, немов своєрідні спаринг-партнери, доповнюють і стримують одне одного. Саме взаємодія держави з її візаві — громадянським суспільством — визначає тип існуючого політичного режиму: тоталітарного, авторитарного чи демократичного.

Держава потрібна громадянському суспільству, аби запобігти загрози руйнування спільноти, що незмінно виникає в її додержавному чи позадержавному стані, коли кожна людина почувається цілком вільною і керується не лише власними інтересами й уявленнями про належне, а мотивами, що визначають її дії, постають насамперед реальні потреби та вимоги здорового глузду, а не офіційні директиви чи партійно-ідеологічні максими. До того ж слід зауважити, що складовою громадянського суспільства як царини неформального, державно нерегламентованого життя людей є й позалегітимні, “тіньові” прояви суспільної взаємодії, наприклад кримінал. Визначний соціальний мислитель XX ст. Карл Попер зазначив з цього приводу: “У числі серйозних недоліків західних суспільств слід згадати злочинність, що проявляється в багатьох формах — наприклад, у зловживаннях свободою ринку. Ці зловживання значно почастішали після Другої світової війни і в наш час становлять серйозну проблему для нашого суспільства” [2].

Отож держава має бути відповідальною за розвиток соціальної кооперації, за дотримання порядку, збереження умов господарювання, протидію сили, що загрожують соціальній цілісності й спрямовані на руйнування “соціальної солідарності”. Порушення органічної збалансованості між державою і громадянським суспільством призводить або до політики етатизму, або, в разі абсолютизації принципу “Laisser faire” (вимоги відпустити життя суспільства на вільний і безконтрольний самоплив, лібералістське покладання надій тільки на підприємницьку ініціативу та самоврегулювання засобами конкуренції, механізмами попиту та пропозиції тощо), до стихії руйнівного хаосу.

Нині держава все активніше (і це стосується не тільки Сходу, а й Заходу) втручається в господарювання, контролює ключові його галузі шляхом націоналізації або й через безпосереднє управління.

Сучасній західній політології, політичній свідомості та світовій політичній практиці у ставленні до проблеми “держава — суспільство” властива тенденція поступового витіснення антиетатистських поглядів і концепцій, що становили основу традиційної ліберальної свідомості, концепціями “посилення регулюючої ролі держави як гаранта демократії і прав людини, як інструмента соціально-економічних перетворень” [4]. Здійснення кейнсіанської ідеї про необхідність активного державного впливу на економічне й соціальне життя як засобу стабілізації господарчих, виробничих і політичних процесів призвело до поширення у другій половині XX ст. практики “держави загального добробуту”, що може бути кваліфіковане як своєрідне, сучасне втілення ліберальної філософії, як неолібералізм. Згідно з цією концепцією цілковите панування приватної власності та вільної конкуренції призводить до надмірної соціально-економічної поляризації населення, до загострення боротьби класів і верств між собою. Державне ж регулювання економікою сприяє подоланню соціальних проблем та класових антагонізмів шляхом створення змішаної економіки, завдяки активній регулюючій ролі уряду й політиці соціальних послуг. Держава нині все більше визнається активним учасником економічного й суспільного життя. Державні “інтервенції”, регулюючи втручання у господарювання, вважаються необхідними й неминучими хоча б через те, що профілактичні заходи уряду (економічні та політичні) дозволяють попередити соціальні конфлікти.

Істотна різниця між ліберальним світоглядом та способом мислення, характерним для тоталітарних суспільств, полягає в тому, що перше “сприймає добробут держави як те, що остаточно визначається добробутом індивіда, натомість друге розглядає державу як самоціль, а індивідів — лише як необхідні складові, чий добробут має підпорядковуватись містичній усезагальності, що слугує прикриттям інтересів правителів” [3]. Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що сфера приватного життя людей цілком або переважно підпорядковується державі, яка активно втручається у її процеси, регламентує їх здійснення й централізує управління ними, піддає формалізації та збюрокраченню, етатизації — політиці поширення необмежених повноважень держави на геть усі царини життя. Подібні ознаки тоталітаризму неважко знайти й у більш пізніх, навіть нам відомих суспільствах. Однак і тут сфера свободи, громадянського, цивільного хоча й піддається утискам, звужується, проте не зникає зовсім. Свідченням цього були хоча б такі феномени, як дисидент- ство, “кухонне вільнодумство”, “авторська” пісня тощо. Усе ж громадянське суспільство — це не сукупність якихось утопічно досконалих індивідів з розвинутим почуттям демократичної громадянськості, а здійснення невмирущої потреби й невід’ємного права кожного на приватне життя, на особисті уподобання. Одним з наслідків демократичного реформування радянського суспільства, відтворення й розширення вільної, спонтанної, приватної складової життя громадян постало визнання принципу плюралізму, відновлення у правах поняття “громадянське суспільство”, яке перед цим було вилучене з нашого політичного лексикону, а зараз стало одним з ключових.

Якщо тоталітаризм характеризується пригніченням громадянського суспільства й прагненням цілком підпорядкувати його державі, то авторитарний режим складається зі співіснування сильної державної влади, спроможної реформувати життя спільноти, проводити непопулярні рішення, та розвиненого громадянського суспільства, яке протистоїть їй, стримує надмірні етатистські посягання. Повноцінне цивільне, приватне життя людей потребує існування держави як своєї передумови. Але й саме розвинене громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитарної влади.

Через те що держава, офіційна влада завжди тяжіє до абсолюту, спільнота потребує мати важелі “противаг” щодо неї. Громадянське суспільство є запорукою “стримування” держави, важливою складовою суспільного поділу влади поряд з велезвісними її “гілками”. Саме прагненням обмежити самовладдя абсолютизму була породжена в західному світі практика конституціоналізму, відповідно до якої основний закон держави є визначенням межі поширення прерогатив влади, своєрідною угодою про її обмеження, окресленням “простору” життєдіяльності громадян у “цивільному” плані. Конституція — це своєрідна демаркація кордону між компетенціями верховної державної влади, з одного боку, та правами й свободами громадян — з іншого. Вона покликана насамперед регламентувати владу правителя, встановити принципи, яким має відповідати здійснення владних функцій. Історично конституції приймали передусім для того, щоб зупинити сваволю влади (через це конституційну монархію ще називають обмеженою монархією).

Так само й інший атрибут сучасної демократії — парламентаризм, який виріс із станового представництва, є механізмом транслювання й вираження інтересів окремих верств на кону функціонування державної влади, домагання їх урахування і здійснення. Іншим каналом висловлення волі громадянського суспільства є політичні партії, значущість яких у політичному житті демократичної спільноти не потребує доведення. Існують й інші форми стримуючого, а отже демократизуючого впливу громадянського суспільства на державу, такі як політичні вибори чи неінституціалізовані форми громадянської непокори (яскравим прикладом останніх, свідченням впливовості громадянського суспільства можна назвати нинішні події у Сербії, Болгарії чи й у всіма забутій Албанії).

Держава покликана насамперед захищати особисту свободу й власність, здобуту власною ж працею людей; вона повинна діяти тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; людям потрібно мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, у разі якщо він спиратиме свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у випадку його розвалу. Отож не тільки держава потрібна громадянському суспільству, а й, навпаки, громадянське суспільство є чи не найпершим, що уможливлює демократичну правову державу, хоча б через те, що виконує важливу легітимізуючи роль стосовно держави. Адже саме визнання й прийняття поспільством владних структур і настанов надає їм ознак правдивості, законності, прийнятності, уможливлює їх дієвість і зрештою стабільність існуючого ладу.

На вітчизняних теренах спроби розрізняти суспільство і державу відбуваються принаймні від часів імператриці Катерини ІІ, яка 1785 року видала указ про “Жалувану грамоту дворянам”. У ньому вперше в Росії було проголошено визнання громадянського (цивільного) стану бодай однієї верстви населення — дворянства. Адже досі, ще відповідно до указу Івана ГУ, дворяни так само, як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи в селян забрав Борис Годунов, згадаймо про “Юріїв день”), вважалися власністю государя. Катерина мала намір видати ще й закон, за яким усі руські люди, що народилися, починаючи з поточного року, незалежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами. Відбиттям процесів формування громадянського суспільства у вітчизняній історії можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто структуровано репрезентували різні верстви населення. Своєрідним втіленням норм громадянського суспільства був общинний уклад селянського життя у ХІХ ст.

Передумовами, а разом з тим і суттєвими ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності і відкритою конкуренцією, структурованість суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому, відповідна множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, найголовніше, вільна особистість з розвинутим почуттям власної гідності і цінування приватності особистого життя. Громадянське суспільство — це таке існування людини, коли вона має перед собою державу, дотримується її настанов, але усе ж не допускає того, щоб держава й її структури цілком поглинули її особистість і життя, завжди зберігає й цінує компонент приватного у власному ставленні до подій чи у їх здійсненні. Громадянське суспільство — це виокремлена від держави структура суспільства, площина приватного, реального життя, автономна сфера суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентуванню з боку влади, сфера безпосередніх і розмаїтих інтересів, їх вираження й здійснення. Це форма спілкування людей як приватних осіб, поведінка яких регулюється безпосередньо самими ж людьми, невідчужено, насамперед через норми моралі. Громадянський стан суспільства означає ще й структурованість спільноти, її складеність з різних верств і прошарків, соціальну диференційованість. Це також свобода асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями, коли окремі верстви населення утворюють свої угруповання й добровільні об’єднання як інституції вираження їхніх інтересів. Це плюральне й конфліктне суспільство.

Після Першої світової війни в науці формується протистояння двох принципово різних концепцій розуміння й тлумачення суспільного життя і форм державної влади. З одного боку, це традиція визнання суверенітету нації, громадянського суспільства, розуміння держави як уособлення нації (французька соціально-політична школа). З іншого — переконання в тому, що влада (суверенітет) належать державі, а нація, громадянське суспільство є не що інше, як орган держави. Його висловлюють в основному представники німецької школи. Проблеми суспільно-економічного розвитку, що їх відчула більшість країн світу наприкінці ХІХ — у XX ст., перманентно висувають державу й державне управління у центр дискусій про способи оздоровлення економіки, про роль держави у здобутті суспільного добробуту, у розв’язанні проблем в інших галузях. Саме від держав та урядів передусім нині чекають розв’язання таких нагальних проблем людства, як припинення гонки озброєнь і роззброєння, подолання розриву між індустріально розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, охорона навколишнього середовища, сировинна, енергетична, продовольча проблеми тощо. На рівні міждержавних відносин — до урядового регулювання належить розв’язання таких нагальних проблем людства, як припинення гонки озброєнь і роззброєння, боротьба з тероризмом і поширенням наркотиків, забезпечення миру й співробітництва, подолання розриву між індустріально розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, та ін.

Визнання того, що цілковите домінування приватної власності й вільної конкуренції призводить до надмірної соціально-економічної поляризації населення, до загострення боротьби класів і верств між собою, усе більше наводить на висновок про можливість подолання соціальних проблем та класових антагонізмів засобами державного регулювання економічних процесів, створення змішаних форм власності, про допустимість активної регулюючої ролі держави, потребу у політиці соціальних послуг і гарантій, у державній практиці підтримання належного рівня економічного розвитку шляхом збільшення державних видатків, відповідно зростання податків, державного регулювання виробництва і розподілу, здійснення широких соціальних програм.

Ідеї прийнятності і навіть необхідності державного впливу на економіку і соціальне життя як засобу стабілізації й опти- мізації господарчих, виробничих і політичних процесів, обґрунтовані свого часу у кейнсіанстві, послужили основою чисельних варіантів неоліберальної концепції і практики “wellfare state”, яка набуває поширення в західному світі у другій половині XX ст.

У XX ст. держава все активніше (і це стосується не тільки Сходу, а й Заходу) втручається в економіку, зосереджує під своїм контролем ключові її галузі шляхом їх націоналізації або й через безпосереднє управління. Здійснення кейнсіанської ідеї про необхідність активного державного впливу на економічне й соціальне життя як засобу стабілізації господарчих, виробничих і політичних процесів призвело до народження й реалізації у другій половині століття ідеї “держави загального добробуту”, що може бути кваліфіковане як своєрідне, сучасне втілення ліберальної філософії, як неолібералізм. Згідно з цією концепцією цілковите панування приватної власності та вільної конкуренції призводить до надмірної соціально-економічної поляризації населення, до загострення боротьби класів і верств між собою. Державне ж регулювання економікою сприяє подоланню соціальних проблем та класових антагонізмів шляхом створення змішаної економіки, завдяки активній регулюючій ролі держави й політиці соціальних послуг. Держава все більше визнається активним учасником економічного й суспільного життя. Державні “інтервенції”, регулююче втручання в господарювання вважаються необхідними й неминучими хоча б через те, що профілактичні заходи уряду (економічні та політичні) дозволяють попередити соціальні конфлікти.

Громадянське суспільство — це виокремлена від держави структура суспільства, площина приватного, реального життя, автономна сфера суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентуванню з боку влади, сфера безпосередніх і розмаїтих інтересів, їх вираження й здійснення на відміну від держави — діяльності умовної і формальної; це форма спілкування людей як приватних осіб, поведінка яких регулюється безпосередньо самими ж людьми, невідчужено, насамперед через норми моралі. Громадянський стан суспільства означає ще й структурованість спільноти, її складеність з різних верств і прошарків, соціальну диференційованість. Це і свобода асоціації індивідів за інтересами й уподобаннями, коли окремі верстви населення утворюють свої угруповання й добровільні об’єднання як інституції вираження їхніх інтересів.

Громадянське суспільство — це певний механізм неформального соціального партнерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів. Воно передбачає свободу асоціації індивідів, коли добровільні об’єднання й організації виражають інтереси і прагнення верств населення. Союзи підприємців, найманих робітників, органи виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати дотримання цивілізованих відносин між усіма учасниками виробництва й обміну, пом’якшувати зіткнення численних приватних устремлінь. Важливими інституціями, що репрезентують окремі, групові інтереси на загальному, державному рівні, в сучасному суспільстві є політичні партії, які на загал вважаються атрибутивним феноменом громадянського суспільства.

Соціальна структурованість, диференційованість є невід’ємною ознакою громадянського суспільства; конкуренція й мобільність роблять його життєспроможним і збалансовано стабільним. Отож будь-які спроби вилучити конфлікти із суспільного буття виявляються марними й безпідставними — їх неможливо позбутися цілком і завдання влади полягає в тому, щоб регулювати їх, створювати рівні вихідні шанси для всіх учасників групових змагань, забезпечувати дотримання встановлених правил взаємодії. Від того, у який спосіб і наскільки успішно вона справляється з цим завданням, залежить міра її авторитетності й легітимності серед поспільства.

Громадянське (його ще можна назвати цивільним, неказенним) — це суспільство, емансиповане від держави, сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захищених законом від прямого втручання й довільної регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється у приватному житті громадян, в існуванні вільного ринку, у безперешкодному поширенні національних, духовних, релігійних, моральних тощо цінностей. Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених між ними особових зв’язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів, можливостей і способів висловити та здійснити їх. Громадянське суспільство — це сфера дійсного життя людей на противагу штучності, умовності, формальності й бюрократичності державного, казенного, офіційного його пласту; це сфера свободи, на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку. Якщо в громадянському суспільстві мотивами, що визначають дії людей, є насамперед їхні реальні потреби та вимоги здорового глузду, то для держави й виконавців її волі понад усе є формальний бік справи. Будь-яка подія в житті людини визнається реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального її засвідчення: складання відповідного протоколу, підписання офіційного акту тощо.

Аналізуючи сьогоденні процеси політичного життя України, слід виходити зі специфіки пострадянського суспільства, на фундаменті якого відбувається розбудова нових політичних структур. Крім того, істотним за такого аналізу виявляється врахування й інших параметрів.

По-перше, порівнюючи історичні обставини виникнення інститутів представницької демократії в західних країнах із сучасними українськими, необхідно визначити передумови, наявність або відсутність яких обумовлює плин цього процесу. По-друге, необхідно враховувати сучасний стан і особливості розвитку демократичних інститутів там, де вони існують вже давно. Так, “приміряючи” відомі з досвіду західних країн ознаки партій, парламентів, виборів, конституцій, опозицій тощо до вітчизняних реалій, необхідно не тільки зосереджуватись на нормативних моделях або на зразках, які не завжди відображають сьогодення західних суспільств. Насамперед нині вони піддаються дуже серйозним змінам, не враховувати які не можна. Крім того, подекуди західні зразки враховуються не тільки в науковому аналізі, але свідомо чи підсвідомо на них орієнтуються діючі політики, які намагаються творити вітчизняні демократичні інститути на кшталт західних. В їх діяльності яскраво проявляється конфлікт між розумінням власної вигоди, доцільністю та уявленням про те, “як повинно бути”, що засноване на тому, що було властиво “колисці” демократії в більшості випадків, а не сьогодні.

Очікування моменту визрівання наших політичних інститутів до рівня “класичних” моделей характеризує не тільки багатьох вітчизняних теоретиків і практиків, але й західних (тези про “незавершеність інституціоналізації партійної системи”, “початок становлення громадянського суспільства”), нібито Україна повинна чекати завершення цих політичних процесів, повторюючи (хай навіть зі своєю специфікою) вже пройдений шлях, який країна тільки розпочинає.

Між тим на початку XXI ст. неможливо повторити той розвиток, який був властивий демократичним системам минулого, за інших історичних обставин. Наприклад, якщо подивитись на умови виникнення громадянського суспільства на Заході, то стає очевидним, що нині таких обставин немає у жодній з країн світу, тим паче в Україні. Своєрідність історичної ситуації в Україні, як і в деяких інших пострадянських країнах, полягає в тому, що усвідомлена розбудова демократичних інститутів після класичної багатолітньої тоталітарної диктатури потребує водночас формування основ громадянського суспільства та відповідних соціальних інститутів. Дуже популярне порівняння сучасних посткомуністичних трансформацій з країнами Латинської Америки, що звільняються від наслідків різних видів диктатур, потребує врахування тієї обставини, що в жодній з цих країн, навіть за особливої жорсткості їх авторитарних режимів, не були зруйновані майже всі способи економічної та соціальної самодіяльності і групової ідентифікації, які історично склалися в них.

А в Україні в складі СРСР задля “великої мети” — побудови безкласового суспільства — цілеспрямованому руйнуванню або тотальному одержавленню піддавались практично всі соціальні спільноти: класові, станові, релігійні, професійні, ідеологічні тощо. Хоча саме вони на межі XIX-XX ст. ставали структурними підґрунтями політичних систем західної демократії. Країни Східної Європи, так само, як і частина колишніх радянських республік, зберегли релігійні, національні, а де-не-де навіть політичні форми громадянського суспільства.

Для України ж, так само, як і для Росії, характерним є розвиток механізму соціальної інженерії, що обумовлює їх унікальність. У той же час саме ця особливість уможливлює найбільш сприятливий контекст для найсучасніших факторів, які в інших країнах торують собі шлях крізь уламки спільнот, що існували в минулому. Чи можна сподіватися, що на цьому ґрунті виникнуть громадянські структури, які століттями виростали з багатошарової соціальності західноєвропейського суспільства в процесі його еволюції? Між тим на появу саме таких структур очікують прибічники ліберально-демократичних цінностей в Україні.

Чи можливе взагалі на початку XXI ст. виникнення громадянського суспільства на кшталт індустріальної стадії розвитку людства?

Світовий досвід свідчить, що витоки політичної активності мас в демократичному процесі — розвинене громадянське суспільство. Саме воно створює міцний фундамент реальної демократії. Становлення зрілого громадянського суспільства в Україні вимагатиме багатьох десятиріч, проте деякі його елементи і структури вже сьогодні стають опорою утвердження сильної демократичної влади. Відомо, що громадянське суспільство структурно являє собою сукупність об’єднань, асоціацій, спілок (професійних, творчих, культурних, освітніх тощо), які пов’язані між собою не вертикально ієрархічними залежностями, а горизонтальною мережею взаємовідносин. Громадянське суспільство створює таке соціальне середовище індивідів, де відбувається їх громадська життєдіяльність. Незалученість до структур громадянського суспільства порушує визначеність політичних поглядів і позицій людей, підпорядковуючи їх кон’юнктурним тенденціям. Лише в надрах громадянського суспільства народжується і набуває розвитку демократична політична культура. На цій основі політична демократія перетворюється на спосіб життя громадян.

Таким чином, вплив громадянського суспільства на політичну систему, державну політику і право, правовий статус людини є найважливішим виміром демократії. На жаль, історичний досвід і логіка сучасного розвитку України не сприяють швидкому і безупинному вирішенню Україною цього завдання. За влучним висловом В. Полохала, реалії і динаміка соціополітичного розвитку України кінця 90-х років свідчать про існування “негромадянського суспільства”. В пострадянській Україні, яка потрапила в смугу тривалої економічної кризи і перетворилась на одну з найбідніших країн Європи, сьогодні майже не існує “середнього класу” — соціальної бази громадянського суспільства. Замість нього сформований соціум “середнього українця” як основи суспільства “негромадянського”.

Відсутність в Україні адекватної з точки зору політичної теорії соціальної бази демократії ускладнює політичну демократизацію, перехід до ринкової економіки. З розпадом СРСР, поглибленням економічної кризи і початком реформ “колишній середній клас” (в основі якого була не власність, а інституціональна позиція в державній системі) маргі налізувався при поляризації суспільства. “Новий середній клас” так і не з’явився. Проблема формування соціальної бази демократизації, “нового середнього класу”, заснованого не на відносинах з державою, а на відносинах приватної власності, залишається невирішеною і в сучасній Україні.

У цьому полягає особливість посткомуністичної трансформації України — необхідно створити “клас підприємців”, і успіх демократизації значною мірою залежить від того, коли це відбудеться.

Специфіка протікання процесу демократизації в Україні полягає у збереженні при владі ключових груп старого ра- дянського правлячого класу, у відсутності фази досягнення суспільного пакту між представниками протидіючих у ході демократизації сторін, збереженні для цього класу певних гарантій політичної й економічної безпеки та включення його в нову політичну систему як легітимного учасника демократичного процесу.

Сучасний перехідний до ринкової економіки виявився не стільки власне періодом переходу, скільки періодом становлення — в майбутньому — подоланням моделі, далекої від сучасного регульованого ринку, виробничої демократії, соціального партнерства, суспільної солідарності. Сучасна модель, з одного боку, окреслює підходи до цього, а з іншого — блокує рух до них. Якщо деякі стабілізаційні авторитарні системи були здібні проводити успішну економічну політику, то господарські наслідки тоталітаризму виявилися жахливими. Жодне з ідеологічних завдань соціалістичних держав радянського типу не було такою мірою реалізоване, як заміна ринку централізованою плановою економікою. Наприкінці комуністичної ери Лех Валенса висловився з приводу складнощів економічної перебудови таким чином: “Досить просто приготувати юшку з акваріумних риб, значно складніше зробити акваріум з юшки”. Дійсно, в економічному плані наслідки соціалізму найтяжчі. Враховуючи всі ці обставини, революційне прагнення до введення ринкової економіки тягне за собою серйозний політичний ризик. Неминучі витрати на цьому терені пов’язані з високою ціною у вигляді народного протесту проти негативних соціальних наслідків імпровізованого переходу до ринкової економіки, а також з електоральними поразками реформаторських урядів. Інакше кажучи, політична свобода в країнах незрілої демократії є перепоною на шляху реалізації реальних потреб економіки. Чим енергійніше і послідовніше новий уряд здійснює перехід до ринкової економіки, тим вищою виявляється соціальна ціна реформ. Тому політичні сили опиняються перед дилемою — так званою шоковою терапією, або поступовим переходом до ринку із “справедливим розподілом соціальних витрат реформ”. Досвід останнього десятиріччя доводить, що політичний протест під час системної трансформації часто стає надійним показником швидкості проведення реформ.

Література

  1. Ноттурно М. А. Відкрите суспільство та його вороги: суспільство, влада та бюрократія // Політична думка. — 1996. — № 3-4. — С. 7.
  2. Попер К. Открытое общество и его враги. — М., Феникс, 1992. — Т. 1. — С. 8.
  3. Рассел Б. Власть. Новый социальный анализ. — Лондон: UNWIN BOOKS, 1996. — С. 184.
  4. XIII Всемирный конгресс Международной ассоциации политических наук (Париж, 15-20 июля 1985 г.). — М., 1987. — С. 8.