Історія української культури
8.3. Українська культура: від проголошення незалежності до сьогодення
Кризу комуністичної тоталітарної системи в СРСР долали масштабною політикою «перебудови», ініціатором якої став Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Одним з напрямів цієї політики стала «гласність». В ідеалі це право знати, що відбувається в світі і в країні, оприлюднення відкритої і повної інформації про будь-яку суспільну діяльність та можливість її вільного обговорення. Своєрідною межею гласності виступають об’єктивність, достовірність, доказовість, перевіреність інформації, які ґрунтуються на чесності, порядності і відповідальності перед законом.
Проголошені гласність та плюралізм у перші роки були мало помітними в Україні. Так, якщо в Москві появилися статті, де викривались сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР (окрім В. Леніна), то нічого такого не відбувалось у Києві. Українські сюжети, як от голод 1932-1933 рр., розправа над українською інтелігенцією, ліквідація автокефальної і греко-католицької церков та інші, не розглядали. На думку Я. Грицака, М. Горбачов радо жертвував «гласністю» в Україні заради збереження політичної стабільності в найбільш неросійській республіці СРСР.
Перші несміливі голоси, які почали розбурхувати гласність і плюралізм, вийшли з середовища інтелігенції, яка безпосередньо була пов’язана з українською мовою та літературою.
Роль першопрохідців у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган - газета «Літературна Україна». У червні 1987 р. пленум Спілки письменників України висловив неспокій станом української культури та екологічної ситуації в республіці. СПУ звернулась до Президії Верховної Ради УРСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй статусу державної.
З весни 1987 р. і до весни 1988 р. відбувається організаційне становлення українського національного руху. Зокрема, у вересні 1987 р. у Києві утворилася перша незалежна українська громадська організація Український культурологічний клуб на чолі з С. Набокою (1955-2003), О. Шевченком та О. Матусевичом. З весни 1987 р. у Львові неофіційно діяло Товариства «Лева», яке в жовтні того ж року заявило про свою офіційну діяльність. У жовтні 1987 р. Ігор Калинець, М. Осадний, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші проголосили створення «Української асоціації незалежної творчої інтелігенції». Ці та інші товариства з метою національного відродження організовували вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам’яток культури. 21 жовтня 1989 р. у Львові відновлено діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР», яким українській мові надано статус державної в УРСР. 1 грудня 1989 р., під час візиту М. Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. 13 січня 1990 р. у Києві відбулась спільна наукова конференція Руху та Інституту історії АН УРСР, присвячена річниці об’єднання УНР і ЗУНР, а 21 січня того самого року на честь цієї річниці відбулась акція між Львовом та Києвом - «живий ланцюг».
До речі, утвердження закону про державний статус української мови у короткій перспективі почало давати позитивні результати. Вже в грудні 1989 р. у Львівському політехнічному інституті було відкрито кафедру української мови.
На цій хвилі перевидаються та з’являються перші наукові праці з історії України, зміст або тематика яких належать до заборонених у Радянському Союзі.* Ця історична література швидкими темпами розкуповувалась у книгарнях і почала виконувати велику національно-просвітню роль на етапі відродження заборонених сторінок української історії, культури та права української нації на державну незалежність.
Крім того, видаються заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М.Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», В. Стуса, Є. Сверстюка та ін.
Проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України започаткувало новий етап розвитку української культури. Адже після хвилі національного піднесення, певної ейфорії Україна поринула в складний і тривалий процес подолання тоталітарної спадщини, утвердження державної незалежності та суверенітету. Не оминуло це і українську культуру, яка на тлі економічної слабкості фінансується за залишковим принципом, є заручницею складного історичного минулого, що передусім відображається у культурній відмінності регіонів. І мова тут не стільки про етнографічне різнобарв’я, яке насправді не несе якихось загроз, скільки про сприйняття національних цінностей.
Відповідно перед державною політикою в сфері культури та громадськими інститутами стоїть завдання відродження та збереження багатої духовної і матеріальної спадщини, її популяризація, утвердження національних цінностей та пріоритетів, виховання почуттів гордості та прагнення ідентифікувати себе з нею, забезпечення сприятливих умов розвитку та інтеграції в світовий культурно-історичний процес. Не менш важливою складовою є розширення функціонування державної мови.
На законодавчому рівні ці завдання та пріоритети затверджено в лютому 1992 р. законом «Основи законодавства України про культуру». 14 грудня 2010 р. набрав чинності новий закон «Про культуру».
У січні 1995 р. почав діяти закон «Про бібліотеки та бібліотечну справу», а в червні 1995 р. - «Про музеї та музейну справу в Україні». З вересня 1997 р. набрав чинності закон про «Про благодійництво та благодійні організації». В Україні діє закон «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (жовтень 1997 р.).
Доповнюють законодавчу базу культурної сфери укази Президента України та Постанови Кабінету Міністрів України.
У жовтні 1994 р. видано президентський указ з визначенням статусу «національний» для найвагоміших осередків культурного життя - художніх колективів, навчальних закладів, бібліотек, музеїв, заповідників. Цей указ захистив і зберіг на державному рівні найцінніші осередки культури від морального і фізичного руйнування. Указами президента України були встановлені галузеві професійні свята - Дні музеїв, бібліотек, українського кіно. Укази «Про Всеукраїнський фонд відтворення визначних пам’яток історико-архітектурної спадщини», «Про збереження історичної забудови у центральній частині міста Львів», «Про забезпечення збереження будівлі Одеського державного академічного театру опери та балету», «Про реконструкцію Національного художнього музею» сприяли збереженню та відтворенню архітектурної спадщини, розвитку національного мистецтва. Серед постанов Кабінету Міністрів України, звернемо увагу на постанову від 1993 р. «Про державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», яка в 2002 р. була доповнена постановою «Про затвердження Комплексної програми збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури смт Батурина», «Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури», «Про мінімальні соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні» та ін.
Велику роль у культурному розвитку відіграли президентські укази, спрямовані на матеріальну підтримку обдарованої молоді. Зокрема «Про державні стипендії діячам науки, освіти та культури», «Про надання державних стипендій найбільш обдарованим молодим митцям України». Указом «Про державну підтримку культури та мистецтва України» затверджене положення про порядок надання ґрантів президента України молодим діячам театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії. Виділені також довічні стипендії для видатних діячів культури та мистецтв, які досягли 70-річного віку. Діють стипендії Кабінету Міністрів України, обласних і міських адміністрацій та рад для обдарованої молоді тощо.
Найвищими державними інститутами, які безпосередньо виконують державну політику в сфері культури, є Міністерство культури і туризму та Міністерство освіти і науки. Відповідно за владною вертикаллю такі інститути діють на рівні обласних та районних адміністрацій. Законодавче регулювання на рівні Верховної Ради здійснюють комітети з питань культури і духовності та питань науки і освіти.
Відповідно до цього, попри політичні, економічні та історичні проблеми, загальний баланс культурного розвитку все-таки виглядає як позитивний, хоча і важко сприймати однозначно. Нагромаджений за століття культурний переважно вдалося зберегти, а це унікальні музейні зібрання та бібліотечні фонди, самобутні творчі колективи й дитячі мистецькі школи та студії, безцінні твори народних майстрів, пам’ятки архітектури тощо. Труднощі з фінансуванням не призвели до закриття жодного театру, концертної зали чи філармонії. Навпаки, у вересні 1999 р. у Полтаві було урочисто відкрито нову виставкову залу - галерею сучасного українського мистецтва. Отримали нові приміщення Київський дитячий музичний театр, Київський театр ляльок. Здобули державний статус львівський театр «Воскресіння», молодіжний театр ім. Леся Курбаса. Створено муніципальний театр «Хортиця» у Запоріжжі. Відбудовано Михайлівський золотоверхий собор у Києві, реставровано Золочівський замок, Палац Розумовських у Батурині, Одеський національний академічний театр опери та балету та багато інших. Це хоч і поодинокі приклади, на фоні десяток пам’яток архітектури, які потребують від держави відбудови чи реставрації, але досить показові.
Найбільшим добутком культурного життя стало ліквідування відкритих чи прихованих перепон на шляху розвитку національної культури. Суспільство звільнилося від ідеологічних штампів марк- сизму-ленінізму, вперше за багато десятиліть одержало вільний доступ до надбань світової культури. Закладено основи для відродження історичної пам’яті, повернення забутої або забороненої культурної і мистецької спадщини, вивільнення творчої ініціативи, розгортання широкого спектру стильових напрямів, активізації культурного життя в регіонах, піднесення народної творчості тощо.
У перше десятиліття незалежності створено умови для розвитку приватних закладів культури - це галереї, театри, музичні та танцювальні колективи тощо, які формують конкурентне середовище. Хоча реальністю є і те, що багато колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак, культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом на шпальтах газет, у теле- та радіоефірі практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.
На думку авторів посібника «Культурологія» за редакцією І. Тюрменко, найефективнішим способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Щоб виконати таке завдання, потрібно залучити найширші і різноманітніший спектр культурних надбань як України, так і світу.
Суперечливі, іноді шкідливі тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культура якого впродовж майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства.
У цьому контексті значна частина українського суспільства бачить потребу сформувати новий національний проект. Це проект молодого амбітного посттоталітарного суспільства, яке переросло період хуторянства, провінційності і прагне розвивати якісно новий культурно-історичний вимір. Це не просто зміна поколінь, це передусім зміна пріоритетів, ментальна перебудова - процес звільнення від одних стереотипів і вироблення інших. Адже за словами Л. Костенко, живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. Відповідно проблеми України для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, частина неспростованих й досі. На думку поетеси, треба постати відкриттям для світу, а не морально ущербнутим народом. Розвиваючи цю тему, Л. Костенко пише, що ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.
Перед нами стоїть непростий і нелегкий шлях модернізації, переосмислення української національної культури, її позиціювання в світовому культурному просторі як самобутньої та самодостатньої системи - системи, яка має всі підстави стати активним гравцем цього культурного простору, не тільки як споживач культурних продуктів, а й як виробник і партнер світового культурного обміну. У зв’язку з цим ключове значення належить освіті, яка від часу проголошення незалежності перебуває в стані експериментів, вироблення державних стандартів, реформ тощо.
На законодавчому рівні базовим у цій сфері є закон «Про освіту», прийнятий ще в травні 1991 р. Верховною Радою УРСР. Від часу видання і до сьогодення цей закон був доповнений численними поправками, але базові засади, а саме те, що освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами є незмінним.
Чинне законодавство гарантує молоді здобуття обов’язкової повної загальної середньої освіти. Ця нормативно-правова база дає змогу розвивати систему освіти з урахуванням власного та світового досвіду, надбань кращих учительських колективів та результатів педагогічних експериментів. В основі цих пошуків, експериментів покладено україноцентричне спрямування змісту шкільної освіти, за яким пріоритет надається розгляду суспільно-історичного процесу становлення української нації, самобутності її культури й самосвідомості в контексті розвитку світової науки і культури.
За даними Державної служби статистики України на 2010 р. в державі зафіксовано 15,6 тис. дошкільних навчальних закладів різних типів та форм власності. З них 900 закладів не працювало. У них здобувають дошкільну освіту 1273 тис. дітей, що становить 56 % від загальної кількості дітей від 1 до 6 років. Для 110 тис. дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, працюють 2,5 тис. закладів компенсувального типу, де разом із здобуттям дошкільної освіти діти отримують корекційно-відновлювальну та реабілітаційну допомогу. До недавнього часу спостерігалось закриття дитсадків. Позитивна динаміка приросту і збільшення зайнятості населення призвів до потреби будівництва нових.
В Україні загальноосвітні навчальні заклади поділяються на три ступені: І ступінь (початкова школа); II ступінь (основна школа); III ступінь (старша школа). Загальноосвітні навчальні заклади всіх трьох ступенів можуть функціонувати інтегровано або самостійно.
Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей функціонують спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань. Громадяни, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання, здобувають загальну середню освіту у вечірніх (змінних) школах. Крім того, створено сектор загальноосвітніх навчальних закладів приватної форми власності. У 2010/2011 н. р. в 20300 денних загальноосвітніх навчальних закладах України (без спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів) навчалося 4299 тис. учнів. У порівнянні з 2009/2010 н. р. кількість шкіл скоротилась на 300, а учнів на 196 тис. На 2010/2011 н.р. в загальноосвітніх навчальних закладах працювало 515 тисяч педагогічних працівників, що на 7 тис. вчителів менше ніж 2009/2010 н. р. Спостерігається позитивна тенденція щодо збільшення кількості вчителів, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра й на тепер їхній відсоток становить 88,6.
В Україні здійснено реальні кроки щодо реалізації політики, спрямованої, передусім, на розширення сфери використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови.
Для задоволення мовних потреб осіб інших національностей у 2008/2009 н. р. в Україні з 20047 денних загальноосвітніх навчальних закладів 1199 із навчанням російською мовою (в них здобували освіту 403719 учнів), 1628 шкіл - із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368594 учні). Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською) та двома мовами (українською та угорською, українською та польською). Російську мову як предмет вивчають 1292518 учнів, а як факультатив або в гуртках - 165544 учнів.
Отже, кількість російських шкіл в Україні становила 5,9 % від загальної їхньої кількості (для порівняння, у 1991/1992 н. р. їх було 3364, що становило 15,9% від загальної кількості). Водночас можна стверджувати, що в Україні створено найкращі умови для задоволення мовних потреб представників національних меншин, а також українців за національністю, які рідною мовою вважають російську.
Однак стан загальноосвітніх навчальних закладів пов’язаний зі складними проблемами, передовсім це складне матеріально-технічне забезпечення шкіл. Насамперед від цього потерпають сільські школи, які потребують капітальних ремонтів, а часто і будівництва нових приміщень, оновлення матеріально-технічної бази, долучення до сучасних інформаційних систем, забезпечення засобами навчання, посібниками, навчальною літературою тощо. Складні економічні процеси та демографічна криза позначились на закритті багатьох сільських шкіл.
Важливою вимогою сучасності є комп’ютеризація середньої школи. Міністерство освіти і науки України розробило й активно запроваджує в життя комплексну програму комп’ютеризації школи та під’єднання до мережі Інтернет.
До системи загальної середньої освіти належать також позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, професійно-технічні навчальні заклади, вищі навчальні заклади І рівня (вищі професійно-технічні навчальні заклади і технікуми) та ІІ рівня (коледжі) акредитації. Ці заклади освіти забезпечують здобуття повної загальної середньої освіти, кваліфікації, освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст (навчальні заклади І рівня акредитації) та бакалавр (навчальні заклади ІІ рівня акредитації).
Станом на 2010 р. в Україні діяло 976 професійно-технічних навчальних закладів та 505 закладів I-II рівня акредитації.
Помітним є падіння престижності робітничих професій. Спостерігається закриття окремих навчальних закладів та скорочення учнівського контингенту. За даними Міністерства освіти і науки України, в 2007 р. діяло 930 професійно-технічних навчальних закладів, у яких навчалось 449,8 тис. учнів. Хоча така тенденція пов’язана і з реформування мережі професійно-технічної освіти. В основу покладена спеціалізація профтехучилищ за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства. Тобто в окремих випадках йдеться не про закриття, а про оптимізацію мережі навчальних закладів та структури підготовки фахівців.
У професійно-технічних закладах України на 2010/2011 н. р. 349 тис. учнів оволодівали приблизно за 526 робітничими професіями. 63,8 % учнів одночасно з професією здобували повну середню освіту. На базі ПТУ здійснюється навчання тимчасово безробітних, перепідготовка та підвищення кваліфікації робітників.
На 2009 р. навчальний процес забезпечувало 46,9 тис. Педагогічних працівників, з них 22,1 тис. старших майстрів та майстрів виробничого навчання.
У сфері вищої освіти України в останні роки здійснено кроки щодо подальшого скорочення і впорядкування мережі вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації. У 2010/2011 н. р. Чисельність цих закладів становила 854. З них 349 навчальних закладів ІІІ-IV рівня акредитації. До цього переліку належать і відомчі навчальні заклади. Для порівняння у 1991/1992 н. р. в Україні працювало 910 вищих навчальних закладів (754 - І-ІІ рівня акредитації, 156 - ІІІ—IV рівня акредитації). Зауважимо, що впродовж 2010/2011 н. р. активно об’єднували вищі навчальні заклади України.
Слід зазначити, що така тенденція здебільшого не пов’язана із закриттям навчальних закладів ІІ рівня акредитації, а з оптимізацією цієї ланки вищої школи, досягненням ІІІ—IV рівня акредитації тощо. Відповідно ми спостерігаємо відкриття нових вищих навчальних закладів ІІІ—IV рівня акредитації.
У перші роки незалежності України особливо помітним стало відкриття університетів «Києво-Могилянська академія» (офіційне відкриття 24 серпня 1992 р., а в 1994 р. надання статусу - Національний університет «Києво-Могилянська академія») та «Острозька академія (відкриття в 1994 р., а в 2000 р. Острозька академія отримала статус національного університету - Національний університет «Острозька академія»).
У 1989 р. на освітній карті УРСР з’явився навчальний заклад - Міжрегіональна академія управління персоналом, який сьогодні є найбільшим недержавний вищим навчальним України ІІІ—IV рівня акредитації, у чиїх стінах навчається понад 40 тис. студентів.
Чисельність студентів вищих навчальних закладів станом на 2009/2010 н. р. становила 354,2 тис. у вищих навчальних закладах І—ІІ рівня акредитації та 2245,2 тис. - ІІІ-ІУ рівнів акредитації. Для порівняння - у 1991/1992 н. р. чисельність студентів становила 739,2 тис. до 876,2 тис.
Відповідно до закону «Про вищу освіту» в Україні діють такі освітні рівні: неповна вища освіта - молодший спеціаліст, базова вища освіта - бакалавр, повна вища освіта - спеціаліст, магістр.
З 1997 р. по 2009 р. постановами Кабінету Міністрів України встановлено перелік напрямів підготовки, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста (292 спеціальності), бакалавра (141 спеціальність), спеціаліста (339 спеціальностей) та магістра (357 спеціальностей).
В національній системі безперервної освіти постійною ланкою є післядипломна та дистанційна освіта. Формально післядипломна освіта забезпечує фахове удосконалення громадян, поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь і навичок. Вона забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі здобутого раніше рівня освітньої і професійної підготовки, набутого практичного досвіду та індивідуальне самостійне навчання людини незалежно від віку. Україна має достатньо сформовану мережу навчальних закладів і підрозділів післядипломної освіти.
За останні роки розвиток інформаційних технологій зробив актуальною проблему модернізації системи освіти. Суть такої модернізації найбільше відобразилася в концепції дистанційної освіти, яка, завдяки такому глобальному явищу як Інтернет, охоплює широкі шари суспільства та стає найважливішим фактором його розвитку. В Україні на основі вищих навчальних закладів створено більше 30 центрів дистанційного навчання.
Отже, за роки незалежності в Україні створено відповідну законодавчу та нормативну базу вищої освіти, з урахуванням соціально-економічної ситуації і практичного досвіду діяльності.
Українська вища школа відзначається високим потенціалом. Реформи, які було розпочато від часу проголошення незалежності стосувались збереження досягнень минулого й одночасно приведення системи освіти відповідно до соціально-економічних вимог часу, процесів державотворення, забезпечення умов для перспективного розвитку вищої освіти на шляху входження України в систему міжнародної освітньої системи.
Згідно з реформою вищої освіти визначено класифікацію навчальних закладів за формою власності: державні, комунальні, приватні. Відповідно до законодавства державному вищому навчальному закладу ІІІ—XV рівня акредитації може бути надано статус національного. За даними національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, в Україні на 2010 р. діяв 91 вищий навчальний заклад зі статусом національний.
Своєю чергою, національний ВНЗ, що має вагомі наукові здобутки, проводить дослідницьку й інноваційну діяльність, інтегрує освіту та науку з виробництвом, бере участь у міжнародних проектах і програмах, може отримати ще й статус дослідницького.
На середину 2010 р. статус дослідницького надано: Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут», Національному університету «Львівська політехніка», Київському національному університету ім. Т. Шевченка, Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого, Львівському національному університету ім. І. Франка, Національному університету «Острозька академія», Національному університету «Києво-Могилянська академія», Національному гірничому університету України, Національному університету біоресурсів і природокористування
України, Національному технічному університету «Харківський політехнічний інститут», Харківському національному університету ім. В. Н. Карабіна, Київському національному економічному університету ім. В.П. Гетьмана, Національному авіаційному університету, Східноукраїнському національному університету.
Шлях входження України в міжнародний освітній простір передбачає перехід на якісно нові стандарти. Саме із цією метою пов’язане приєднання України до європейської реформи створення спільної зони європейської вищої освіти - Болонського процесу.
Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти в різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв’язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами. 19 травня 2005 р. у норвезькому місті Берген на конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов’язавшись внести відповідні зміни в національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 р.
На сьогодні 45 європейських країн включно з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці в забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб’єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.
Проректор Національного університету «Львівська політехніка» Ю. Раш- кевич вважає, що реальні кроки на шляху інтеграції до Болонського процесу зроблено лише в 2009 р.: впроваджено ECTS (Європейську систему трансферу та акумуляції кредитів - ця система кількісної оцінки компонентів освітніх програм (предметів, модулів, блоків) у кредитах основується на повному навчальному навантаженні студента, необхідному для осягнення декларованих цілей відповідного компонента програми. ECTS ґрунтується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне навчальне навантаження студента за один навчальний рік), поставлене завдання до кінця 2009/2010 н. р. запровадити додаток до диплома європейського зразка та ін.
Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» М. Згуровського, в контексті Болонського процесу існує значна кількість проблем української вищої освіти, серед яких: надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей (кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше); недостатнє визнання в суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою; загрозлива в масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом; збільшення розриву зв’язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці; невиправдана плутанина в розумінні рівнів спеціаліста і магістра: має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом.
Однією з негативних сторін Болонського процесу в Україні вважається різке скорочення аудиторних годин (лекцій і практичних занять) із відведенням левової частки часу на підготовку студента самостійно. Це було б виправдано, як би на практиці це не зводилось до того, що частину матеріалу (що не вміщається в аудиторні години) студент самостійно простудіює. Втім не варто очікувати, що за короткий термін більшість українських студентів за рахунок зменшення часу перебування в аудиторіях, буде більше проводити часу в бібліотеках, навчально-дослідних лабораторіях тощо. Результат один - різке зниження якості підготовки і втрата конкурентоспроможності.
Слід звернути увагу й на те, що спостерігається втрата наукового потенціалу, матеріально-технічні бази багатьох ВНЗ перебувають у незадовільному стані. З року в рік прогресує тотальна бюрократизація навчального процесу, що не знає жодних розумних меж. Невдовзі це призведе до того, що у ВНЗ буде по горло роботи й без студентів.
Очевидною проблемою є також і те, що система вищої освіти, як і вся українська система освіти, масово готує кадри для репродуктивної та алгоритмічної праці, тоді як усі тенденції світового розвитку й посилення конкуренції потребують творчого підходу й ініціативи в усіх сферах економічної діяльності. Завчені студентом книжки й конспекти без творчих здібностей, ініціативи та практичного досвіду виявляються непотрібними в сучасних умовах. Ці й низка інших причин неминуче призводять до системної кризи у вищій освіті України.
У сфері науки вищою державною науковою організацією України є Національна академія наук України. На сьогодні час при НАН України функціонує 3 секції (фізико-тех- нічних і математичних наук; хімічних і біологічних наук; суспільних і гуманітарних наук), що об’єднують 14 відділень наук: математики; інформатики; механіки; фізики та астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; ядерної фізики та енергетики; хімії; біохімії, фізіології та молекулярної біології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства. В Академії діє 6 регіональних наукових центрів подвійного з Міністерством освіти і науки підпорядкування: Донецький (Донецьк), Західний (Львів), Південний (Одеса), Північно-східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Кримський (Сімферополь) та Інноваційний центр (Київ).
Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них наукові установи. У структурі НАН України діють національні заклади: Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут», Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія», Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка, Національний дендрологічний парк «Софіївка», Національний науково-природничий музей, Національний музей народної архітектури та побуту України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника.
До структури НАН України також належать організації дослідно-виробничої бази (дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, обчислювальні центри). Загалом тепер у НАН України діє 173 наукові установи та 46 організацій і підприємств дослідно-виробничої бази.
Важливими осередками науки України є провідні ВНЗ, особливо ті, що мають статус дослідницьких.
На початок ХХІ ст. науковий комплекс України охоплював понад 1,4 тис. наукових організацій. Науково-технічні роботи виконувало 113 тис. спеціалістів. В Україні була створена національна система атестації наукових кадрів.
В Україні збережено попередню систему підготовки педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації (кандидатів та докторів наук). Аспірантура і докторантура є формами підготовки науково- педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації, які відкриваються при вищих навчальних закладах ІІІ—!V рівня акредитації і прирівняних до них закладах післядипломної освіти та наукових установах.
За даними Вищої атестаційної комісії України, підготовка кандидатів та докторів наук проводиться за 26 науковими напрямами, а захист дисертацій за 475 спеціальностями. Публікуються результати дисертаційних досліджень у фахових періодичних виданнях затверджених ВАК України, перелік яких за всіма науковими напрямами у 2010 р. становив 882 друкованих та 24 електронних видань. З 2009 р. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського отримує обов’язковий електронний примірник наукових фахових видань України.
Непозбавлена наукова сфера і чималих проблем. Фінансування наукових досліджень залишається вкрай недостатнім. Якщо на початку 1980-х рр. для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8 % національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1 %, а в наступні роки 0,5 %. Національна наука потерпає від обмеженого доступу до новітньої наукової інформації та має недостатню матеріальну базу. Як результат учені не зацікавлені працювати в наукових установах країни. Найбільше затребуваними в розвинених державах є українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики, програмісти.
Очевидним є те, що наукою не зацікавлений вітчизняний виробник, прикладні розробки НАНУ та провідних ВНЗ, за рідкісним винятком, залишаються на архівних полицях. Державний сектор економіки практично знищено, а приватна власність, що виникла з надр держави, не довела свою ефективність та інноваційність.
Ніхто не заперечує, що українській науці є чим пишатися. Проте імена українських учених у світовій літературі згадуються все рідше і рідше. Ми самі в цьому винні, бо ніде в Інтернеті не знайти оригінальні роботи наших корифеїв. Адже в світі вже виросло нове покоління вчених, які вважають, що те, чого немає в Інтернеті, немає ніде.
Ці та інші проблеми свідчать, що є потреба зміни політики держави у сфері науки, зупинити дію руйнівних чинників, які є великою загрозою інтелектуальному потенціалу як гаранту динамічного розвитку, престижу й безпеки України.
Не оминули проблеми перехідного періоду і мистецтво незалежної України. Незважаючи на матеріально-фінансові негаразди, державі таки вдалось зберегти колишні установи та заклади культури, просвіти, мистецтва тощо. Як результат культурно-мистецьке життя з року в рік стає насиченішим.
Виявом нової соціально-культурної ситуації є сплеск театрального життя. Відкрито багато нових мистецьких колективів, театрів, студій комунальної та приватної власності. Театральний репертуар постійно поповнюється новими постановками. В театр приходять фахівці, менеджери, продюсери, які вміють працювати в умовах ринкової економіки.
Загалом на 2010 р. в Україні, за даними Державної служби статистики України, діяло 140 професійних театрів (державних, обласних, міських, приватних та інших) і 83 концертні організації, які відвідало 10,8 млн. осіб. Помітним є скорочення відвідуваності цих закладів культури. Так, у 1990 р. діяло 125 професійних театрів і 44 концертних організацій, які відвідало 32, 6 млн. осіб.
У цирковому мистецтві України діє один національний цирк, 11 державних цирків, державне підприємство «Державна циркова компанія України», державне підприємство «Цирковий творчий колектив «Зірки України», українська дирекція з підготовки циркових атракціонів та номерів, харківське державне художньо-виробниче підприємство, дирекція пересувних циркових колективів України.
Розвиток національної кінематографії належить до одного з найважливіших системних чинників, як і театральне мистецтво, формування духовних цінностей українського народу. Як свідчить світовий досвід, передові позиції в розвитку індустрії кіно займають ті держави, де створені належні правові, організаційні, фінансові та технологічні умови, які активно використовуються для розвитку національного кіновиробництва, розбудови кіномережі, забезпечення доступу глядачів до споживання національних мистецьких вартостей.
На 2010 р. спостерігалось збільшення кількості кіновідвідувань, зростання валових надходжень від кінопоказів, інвестування у будівництво та переоснащення кіномережі. Станом на кінець 2009 р. в Україні діяло понад 275 кінозалів, оснащених найсучаснішою апаратурою. У великих містах продовжується будівництво мегамаркетів з багатозальними кінотеатрами.
Особливої уваги надавали утвердженню статусу української мови у кіномережі. На початок 2010 р., від часу введення в дію рішення Конституційного Суду України (20 грудня 2007 р.), Державною службою кінематографії України видано для кінотеатрального показу 328 державних посвідчень на право розповсюдження і демонстрування фільмів, з них: 154 фільмів дубльовано державною мовою; 51 фільм озвучений державною мовою; 94 фільми, субтитровані державною мовою; 29 фільмів артхаузного кіно з синхронним перекладом державною мовою під час демонстрації.
Незважаючи на зростання кількості відвідувань кіно середньо- статистичним жителем України, пропозиція у сфері кінообслуговування не відповідає запитам суспільства.
У складних фінансово-матеріальних і нормативно-правових умовах розвивається і музейна сфера. Порівняно з 1990 р., коли на території України діяло 214 музеїв, у 2008 р. працювало 478 музеїв державної та комунальної власності. У них зберігається майже
12 мільйонів музейних предметів державної частини музейного фонду України, проте експонується лише десята частина цього багатства. Загалом в Україні, враховуючи державні та комунальні, діє близько п’яти тисяч різноманітних музеїв та виставок, які поділено на такі типи: археологічні, військово-історичні, військово-технічні, геологічні, декоративно-ужиткового мистецтва, етнографічні, історико-археологічні, історико-архітектурні, історико-культурні, історичні, краєзнавчі, літературні, меморіальні, музеї вищих навчальних закладів, музеї різних видів мистецтв, музичні, народної архітектури та побуту, науково-технічні, приватні, природничі та медичні, релігійні та ін.
За останні роки наймасштабнішим музейним проектом є спорудження в Києві культурно-мистецького та музейного комплексу європейського рівня «Мистецький арсенал». Цей проект передбачений, як вікно в Україну для світу і вікно у світ для України. Помітною подією стало відкриття в м. Коломиї музею «Писанки».
Однією з ключових проблем музейної сфери є відсутність органу, який би займався пошуком і поверненням культурних цінностей України з-за кордону.
Крім музеїв, збереженням культурної та наукової національної спадщини займаються архіви України. Сучасна система державних архівних установ України, підпорядкованих Державному комітету архівів України, охоплює 709 установ (13 центральних, 25 обласних та в Автономній Республіці Крим, 2 - у містах Києві та Севастополі, 488 архівних відділів райдержадміністрацій, 168 архівних відділів міських рад та 13 галузевих архівів). У складі Національного архівного фонду - понад 56,5 млн. одиниць зберігання (не менше 5 млрд. документів, 50 млрд. аркушів). За мінімальними оцінками, сукупна грошова вартість документів Національного архівного фонду становить не менш як 500 млрд. грн.
Сучасні вимоги до діяльності архівів передбачають оцифрування документних архівних фондів. Однак, через брак фінансування, створення інформаційного цифрового простору архівів проходить дуже повільно. Часто, якщо ці процеси і відбуваються, то вони є нескоординованими, малоефективними, тому не відповідають потребам сучасного цифрового суспільства. Постійне збільшення архівного фонду потребує нових архівних будівель, а з 1991 р. в Україні не споруджено жодної архівної будівлі.
Центрами збереження та розвитку національної культури є бібліотеки. Статистичні дані свідчать, що кількість масових універсальних бібліотек порівняно з 1990 р. (25,6 тис.) скоротилась до 19,5 тис. у 2010 р. Втім збережені та розвиваються провідні бібліотеки України: 16 загальнодержавного рівня, 26 обласних, 22 багатогалузеві. До найбільших бібліотек належить Національна бібліотека України ім. В. Вернадського (Київ), Державна науково- технічна бібліотека (Київ), Львівська наукова бібліотека ім. В. Сте- фаника, Національна парламентська бібліотека (Київ). В Україні працює 28 бібліотек з більш як стоп’ятдесятилітньою історією.
Релігійне життя України характеризується надзвичайною інтенсивністю, динамічністю і водночас конфліктністю. Стрімко зростає кількість різноманітних конфесій і культів. На 2003 р. в Україні існувало багато конфесійних напрямів, серед яких є нетрадиційні для нашого суспільства, наприклад, кришнаїти або мормони. Загальна кількість релігійних громад усіх конфесій зросла з 10, 8 тис. у 1991 р. до 27, 5 тис. у 2003 р.
Найглибші історичні корені в Україні має християнство. За приблизними оцінками, кількість християн перевищує 34 млн., але практиків вірян серед них не більше 12 млн. осіб. Усі вони поділяються на три напрями - православні, католики і протестанти.
Зростає прагнення до створення єдиної національної церкви. Втім за наявної політичної ситуації ця мрія є нездійсненою.
Насамкінець звернемо увагу на сучасну українську літературу, яка існує у вільному суспільстві, де кожен може писати й читати те, що йому подобається. У ній розвиваються масові жанри - детектив, трилер, еротична повість, мелодрама, порнографічна література, містика. Дослідниця Р. Харчук, яка найцілісніше систематизувала сучасну українську літературу, виділяє такі її напрями: неопозитивізм в сучасній українській прозі; неомодерний стиль як компенсація розгромленого українського модернізму; літературний андеграунд; «Станіславський феномен» - найпомітніше явище українського постмодернізму; особливості жіночого письма; альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників.
Представники неопозитивізму акцентують на тому, що літературний твір не можна розглядати відірвано від історичного контексту, традиції тощо. До представників цього напряму, яких Р. Харчук називає поколінням «батьків», належить В. Дрозд (1939—2003, останній роман «Листя землі»), Є. Гуцал (1937-1995, останній роман «Блуд. Україна: розпуста і виродження»), Р. Іваничук як автор традиційних для української літератури історичних романів та інших. У межах цього напряму, але як митців, які поєднують інші стильові тенденції, Т. Харчук аналізує творчість В. Шевчука та М. Матіос (новели «Нація», історико-психологічний роман «Солодка Даруся» та інші). До речі, В. Шевчук, який є одним з моральних авторитетів шістдесятників, вважається головним авторитетом для нової української прози - неомодерністів і посмодерністів. До останніх його романів належить «Привид мертвого дому» (2005) та «Сон сподіваної віри» (2007). Крім того, В. Шевчук є фахівцем з історії української літератури («Із вершин та низин: Книга цікавих фактів із історії української літератури», «Муза роксоланська: Українська література ХІІІ-ХVІІІ століть. Ренесанс і Бароко» та ін.).
Неомодерністи надають українській традиції суб’єктивності, міфологізують та створюють «високу літературу». Представниками неомодерного напряму є В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко та С. Процюк. Перші троє у 1990-х рр. були членами групи «Нова література», а С. Процюк був учасником літературної групи «Нова дегенерація».
Літературний авангард представляють В. Діброва - письменник «задушевного покоління», Б. Жолдак - автор прози, написаної суржиком, Л. Подерев’янський - «творець мінус-культури», Ю. Вин- ничук - батько «чорного» гумору в українській літературі.
Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько - найвідоміші представники «станіславівського феномену» в літературі. Найхарактернішою ознакою постмодерного дискурсу є виразне «західництво» і різке неприйняття традиційних цінностей - як соцреалістичних, так і неонародницьких, неопозитивістських. У постмодерній літературі переважає іронія, гра, а не сатира, сарказм чи гротеск. Постмодернізм апелює до жанрів масової літератури - детективу, трилеру, анекдоту, інтерв’ю, але це не означає, що вона стала масовою у прямому сенсі слова. Звертаючись до масових жанрів, ця література намагається говорити про складні речі доступною мовою. До того ж, Ю. Андрухович засновник відомого літературного угруповання «Бу- Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада), яке виникло у Львові 1985 р. і стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Апофеозом «Бу-Ба-Бу» став фестиваль «Вивих-92».
Виокремлюють твори авторів жінок, а саме тих, які творять феміністичний дискурс сучасної української прози. Основними представниками є О. Забужко (авторка романів «Польові дослідження українського сексу» (1996), «Сестро, сестро» (2003, 2005) та інших літературних праць) та Є. Кононенко (найбільший успіх у критики мав дебютний роман «Імітація», який побачив світ у 2001 р.).
До молодих письменників належить С. Жадан - «Вічний підліток», І. Карпа - дівчинка, яка не бажає бути скромною, Л. Дереш, С. Поваляєва та Т. Малярчук. Головним ворогом «альтернативи», зрозуміло, є «нормальний» світ, який уособлюють не тільки традиційні «сірі» громадяни й громадянки, тобто міщанство, нові українці, псевдоінтелектуали, усі без винятку політики, масова і провінційна культура, зокрема глянцеві журнали, тупе телебачення й попса, а й українське герантократичне суспільство, яке традиційно продовжує ігнорувати молодь, тримаючи час у муміфікованих руках.
Важливе місце в сучасній літературі посідає письменник В. Шкляр. У 2011 р. рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії за роман «Залишенець. Чорний ворон» (2009), яку з власних переконань відмовився отримувати.
Не втрачає гостроти і творчість Л. Костенко, яку часто називають моральним авторитетом. У грудні 2010 р. світ побачив її прозовий роман «Записки українського самашедшого», в якому розкрито складні будні сучасного українського суспільства. Упродовж двох місяців тираж роману сягнув 45 тисяч, а до кінця 2011 р. продано 100 тисяч книг.
Однак, поки що про повноцінну масову літературу в українському варіанті говорити не доводиться, що спричинено відсутністю українського книжкового ринку й української книжкової індустрії. У цьому контексті показовою, а одночасно і оманливою є статистика. У сфері книговидання за даними Книжкової палати, станом на 15 червня 2009 р. українською мовою в країні було видано 6457 книжок накладом 11170 тисяч примірників, а російською - 2460 книжок накладом 8341,2 тисячі примірників. За даними Міністерства юстиції, на сьогодні в Україні зареєстровано 25933 україномовних, 3659 російськомовних та 17690 україно-російськомовних газет та журналів.
Отже, українська культура від часу завершення Другої світової війни на всіх українських історичних землях розвивається в межах єдиного державного простору - УРСР, аз 1991 р. в незалежній державі Україна. У складі тоталітарної системи культура з повним державним забезпеченням була покликана возвеличувати режим, що унеможливило демократичний і творчий розвиток та утвердження самодостатності української культури. Особливо, якщо взяти до уваги, наміри створити на основі російської культури єдину радянську. Це породило опозиційний рух у культурному середовищі - шістдесятників, які захист української культури перетворили в основний рупор боротьби за державний суверенітет та незалежність. У незалежній Україні культура, попри історичні, економічні, політичні, правові та організаційні труднощі, розвивається у всіх сферах та напрямах.