Історія української культури
8.2. Державна політика в сфері культури в УРСР (друга половина 1940-х - 1980-ті рр.)
Незважаючи на страхітливі людські та матеріальні втрати, Україна вийшла з війни сильнішою, оскільки різні українські етнічні землі були об’єднані в складі однієї держави.
Наприкінці червня 1945 р. Чехословаччина віддала УРСР Закарпаття, ще в жовтні-листопаді 1939 р. до УРСР приєднано Галичину та Західну Волинь,
а в червні-серпні 1940 р. Північну Буковину і частину Бессарабії. Хоча значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) залишилась у складі Польщі. Встановлення нових кордонів супроводжувалось обміном населення. Він регулювався окремими договорами з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.). У результаті на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; водночас з України до Польщі й Чехословаччини репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис. євреїв і 33 тис. чехів. З України переселено частину румунів, угорців та представників інших національних меншин.
Війна дещо модифікувала традиційну відмінність між «українським селом» і «російським містом». Міста на Сході залишалися «російськими» (якщо не в кількісному, то в культурному значенні), тоді як у Західній і Центральній УРСР серед мешканців великих міст український національний чинник. Одночасно вперше за всю історію новітнього часу українці здобули перевагу в двох найбільших і найважливіших з політичного та культурного боку містах - Києві та Львові.
Найважливішу зміну, спровоковану війною, викликало приєднання до складу УСРС Західної України з 7 млн. населенням. Це було давньою мрією багатьох українців. Ліквідація поділу полегшувала на майбутнє справу здобуття української політичної самостійності. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР сильно змінило баланс російсько-українських відносин та впливу російської культури. Адже західноукраїнське населення було позбавлене комплексу «молодшого брата» - почуття національної меншовартості. Найменш зрусифікована Західна Україна була в складі СРСР одним з найменш радянізованих регіонів.
Поза тим, у повоєнні роки було розгорнуто новий політичний терор. Однією з головних жертв терору стала українська інтелігенція. 26 липня 1946 р. ЦК ВКП (б) ухвалив резолюцію про «серйозні недоліки і помилки» керівництва української компартії. Серед численних звинувачень щодо ЦК КП(б)У домінувала недостатня увага «до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва». Від серпня до жовтня
1946 р. виявилося п’ять ідеологічних постанов ЦК КП(б)У: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. У них містився детальний перелік проявів українського націоналізму в мистецтві, науці й культурі. Партійні резолюції відкрили кампанію «критики» й «самокритики» в пресі та на засіданнях наукових і культурних інституцій. Почалася тривала кампанія проти «ідеологічних збочень» багатьох діячів науки і культури. За ними слідували масові арешти науковців, літераторів, діячів культури в 1946-1947 рр.
Переслідування української інтелігенції було частиною широкої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946 р. і за ім’ям її головного виконавця, голови відділу агітації й пропаганди А. Жданова, одержала назву «ждановщина».
Показовим є розгром у 1946 р. історичної школи М. Гру- шевського у Львові. По суті, остаточною метою комуністів було припинити розвиток української історичної науки у Львові.
29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Постанова містила бездоказові звинувачення праць вчених істориків про те, що вони є антинауковими, складеними в антимарксистському дусі, несуть грубі політичні буржуазно-націоналістичні помилки. Постанова вимагала від українських істориків писати історію з позиції класової боротьби та російсько-української єдності.
У 1947/1948 н. р. з Львівського державного університету звільнили, як політично неблагонадійних, а також виселили у далекі краї СРСР 37 професорів, доцентів та асистентів. Репресії щодо українських вчених мали негативні наслідки, а псевдонаукові праці офіційних істориків, які друкувалися величезними тиражами, призвели до спотворення справжньої історії України.
Поштовхом до нових репресій стало вбивство 24 жовтня 1949 р. у Львові письменника та публіциста Я. Галана (1902-1949), який захищав українську культуру, виступав проти русифікації, протестував проти спалення українських картин і книг. У відповідь було заборонено його п’єси «Під золотим орлом» та «Любов на світанні», але він продовжував дотримуватись своєї позиції. Після вбивства Я. Галана до Львова приїхав 1-й секретар ЦК(б)У України М. Хрущов, який виступив перед партійно-радянським активом з проблем ідеологічного виховання. Після цього із львівських вишів у 1949/1950 н. р. було звільнено 53 викладачів. Відраховували з вишів студентів. Традиційно першими постраждали ті, хто відмовлявся вступати в комсомол, відвідував церкву, вів розмови на «небезпечні» політичні теми тощо.
Посилення шовіністичного курсу було пов’язано з призначенням у 1947 р. на посаду голови Агітпропу М. Суслова. У середині 1952 р. він розпорядився організувати групу з провідних московських і київських істориків для написання «Тез про возз’єднання України з Росією». Тези опубліковано в 1954 р. з нагоди 300-річчя Переяславської угоди як канонічний варіант партійної версії української історії.
Нова хвиля гострих ідеологічних атак на українську інтелігенцію розпочалась після Днів української культури в Москві (15-25 червня 1951 р.). Гострій критиці піддали ЦК КП(б)У за недостатню увагу до виявлення і боротьби з українським націоналізмом, який проник в українську літературу й науку. О. Корнійчука і його дружину В. Василевську розкритикували за лібрето до опери «Богдан Хмельницький» (композитор К. Данькевич), прем’єра якої відбулась 29 січня 1951 р. у Києві на сцені Державного академічного театру опери і балету УРСР ім. Т. Шевченка. У лібрето недостатньо розкривалася «прогресивна» роль російського царя.
У листопаді 1951 р. на пленумі ЦК КП(б)У було засуджено помилки в творчості українських письменників - Ю. Яновського, І. Вільде та ін.
У поле зору критики потрапив вірш В. Сосюри (1898-1965) «Любіть Україну», написаний ще в 1944 р., але перекладений російською мовою лише в той час. Вина поета була в тому, що він оспівував не радянську, соціалістичну, а «якусь одвічну Україну, Україну взагалі». Після цієї публікації в «Правді» у республіканській пресі розгорнулась безпідставна критика літераторів і діячів мистецтва.
Саме проти національно свідомих українців, опір яких гальмував утвердження тоталітарного режиму, був спрямований головний удар комуністичної системи. Причому часто на українську інтелігенцію покладалась основна відповідальність за труднощі в створенні радянської соціально-політичної та ідеологічної системи, за діяльність УПА і масову підтримку її населенням.
Дуже серйозним ударом по духовному життю Західної України та культурі загалом стала ліквідація Української Греко- Католицької Церкви 8-10 березня 1946 р. на Львівському соборі.
Негативною особливістю радянізації культурного процесу в західних областях УРСР була швидка втрата професіоналізму серед інтелігенції. На зміну старій інтелігенції, носію національно-культурних традицій, приходила нова генерація людей, які часто, окрім соціального походження і диплома про закінчення радянського ВНЗ, нічим іншим похвалитися не могли. Інтелігенція поступово втрачала свій культурний і моральний пріоритет у суспільстві. З іншого боку культура на теренах УРСР повинна була прославляти радянську владу, посилювати радянізацію суспільства тощо. Тому культурне життя в Україні стало невід’ємною частиною повоєнного відродження.
Піднесення освіти припало на четверту п’ятирічку (19461950). Ставилось завдання в найкоротші строки відновити заклади освіти, науки, культури, охопити навчанням усіх дітей шкільного віку і створити умови для продовження освіти тієї частини молоді, яка під час війни не мала змоги її здобути.
У перші повоєнні роки в Україні вже працювало 30,5 тис. шкіл і 154 виші. Зокрема в Західній Україні у 1957/1958 н. р. загалом було 6896 шкіл, з них: українською мовою навчання - 6564, російською - 114, угорською - 100, молдавською і румунською - 115, польською - 3.
У 1950/1951 н. р. навчалось близько 6,8 млн. учнів, а навчальний процес забезпечувало 272,7 тис. педагогів. Відкривались вечірні школи, у яких на 1950 р. навчалось до 37,2 тис. чоловік.
Серйозною перешкодою в розвитку загальної та спеціальної освіти залишалась заідеологізованість навчально-виховного процесу. Особливо це проявилось у Західній Україні, де в перші повоєнні роки дві третини вчителів були визнані недостатньо кваліфікованими для викладання в радянських школах і мали пройти «ідеологічну перепідготовку». До початку 1950-х рр. у Західну Україну перевели понад 35 тис. учителів зі Східної України. Практикувалось
і переселення вчителів з Російської Федерації. Це зумовлювало постійне збільшення в західних областях УРСР кількості російського та російськомовного населення.
Великою подією в житті Закарпаття стало відкриття Ужгородського державного університету. У Києві продовжив навчальний процес Київський державний університет, було відкрито Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. У 1945 р. у Львові було відкрито лісотехнічний інститут, 6 вересня 1946 р. - інститути прикладного та декоративного мистецтва, дещо пізніше почали працювати сільськогосподарський, поліграфічний та фізичного виховання інститути. Розвивалась система заочної освіти. 13 грудня 1945 р. у Харкові відновив роботу театральний інститут. У 1946 р. при 76 вишах функціонували заочні відділення, а в 1949 р. у республіці нараховувалось 50 тис. заочників.
У роки четвертої п’ятирічки (1946-1950) було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. На 1955 р. в 500 технікумах навчалось 265 тис. учнів.
Післявоєнне відродження не оминуло і науки. Центром української науки залишалась Академія наук УРСР, яка в березні 1944 р. повернулась з евакуації до Києва в складі 29 науково-дослідних інститутів.
У 1946-1950-х рр. в системі АН УРСР створено інститути теплоенергетики, електротехніки, використання газу в комунальному господарстві та промисловості, машинознавства і сільськогосподарської механіки та ін.
У республіці інтенсивно провадилися розпочаті ще в попередні роки широкі науково-дослідні роботи в галузі атомної проблеми: 1946 р. запустили перший в країні атомний реактор.
Плідно розвивалась теоретична фізика, фізика атома і атомного ядра, фізика металів, напівпровідників, молекулярних кристалів, радіофізика тощо. У 1947 р. в очолюваній С. Лебедєвим (1902-1974) лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електроніки АН УРСР розпочато дослідження в галузі кібернетики. В 1948-1951 рр. в інституті під його керівництвом створено першу в СРСР малу електро-обчислювальну машину «МЄОМ».
Широко впроваджувались науково-дослідні роботи в галузі зварювання металів. Цими проблемами займались колективи Інституту електрозварювання ім. Є. Патона АН УРСР, Інституту чорної металургії, Українського науково-дослідного інституту металів. Значним технічним досягненням стала побудова в 1953 р. найбільшого на той час у світі суцільнозварного моста через Дніпро в Києві завдовжки 1,5 км.
У 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів СРСР став український вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор С. Корольов (1906-1966). Академік Я. Люлька (1908-1985) здобув глибоку повагу як конструктор та винахідник першого радянського турбореактивного двигуна.
За дослідження в галузі хімії ізотопів О. Бродського нагородили Державною премією СРСР. Державні премії одержали П. Будников за розробку нових ізоляційних матеріалів та Б. Лисін за виготовлення нових безолов’яних емалей.
Проявом ідеологічної агресивності сталінізму стало втручання в природознавство. Найбільше постраждала генетика і молекулярна біологія. Особливо після сесії Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук у серпні 1948 р., коли в агробіології монопольне становище займала група Т. Лисенка (18981976).
Гуманітарна наука була повністю перебудована для обслуговування комуністичної ідеології. Центральними науковими інституціями в цій сфері науки стали український філіал Інституту Маркса - Енгельса - Леніна при ЦК ВКП(б) (пізніше перейменований в Інститут історії партії при ЦК Компартії України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС). Завданням інституту було збирання і публікація документів та матеріалів з історії КПУ, здійснення наукового перекладу українською мовою творів класиків марксизму- ленінізму. Дослідженням історії України займався Інститут історії України АН УРСР (з 1950 р. - Інститут історії АН УРСР) та відповідні кафедри провідних вишів. Інститут працював відповідно до марксистсько-ленінської ідеології, в основу якої було покладено проблеми класової боротьби, як базового фактора культурно-історичного розвитку. Істориків націлювали на боротьбу з українською національною історичною думкою.
У 1946 р. в системі АН УРСР створено Інститут філософії, а в найбільших вишах кафедри - марксистсько-ленінської філософії.
Питання економічної науки досліджували науковці Інституту економіки АН УРСР, галузевих науково-дослідних інститутів і відповідних кафедр вишів республіки.
Дуже розвинулася культурно-освітня робота. У 1950 р. в Україні діяло 26,7 тис. клубів, 137 музеїв, 34,9 тис. масових бібліотек. 24 квітня 1949 р. у Києві було відкрито Державний літературно-художній музей Т.Г. Шевченка.
Разом з поширенням радянської пропаганди активізувалась робота зі збільшенням впливу преси. У 1950 р. в УРСР видавали 1192 республіканські і місцеві газети тиражем 46 млн. примірників. Важливим засобом масової інформації стало радіомовлення та кіно. У 1950 р. в Україні діяло 7,2 тис. кінотеатрів. Пожвавилось театральне життя. У 1950 р. в УРСР працював 81 професійний театр.
Активізувалось літературне життя. 10 грудня 1945 р. «Радянська Україна» опублікувала оголошення про повернення АН УРСР 10 тис. томів наукової літератури, яку вивезли окупанти в роки війни. 21 лютого 1946 р. ухвалили постанову РНК СРСР про заходи з вшанування пам’яті української письменниці Лесі Українки в зв’язку з 75-ю річницею від дня народження.
Щоправда, літературу не оминули партійні «повчальні» постанови ЦК КП(б)У 1946-1948 рр. 24 грудня 1946 р. прийняло чергову постанову про викривлення і помилки у висвітленні історії української літератури. У ній безпідставно утверджувалось, що «Нариси історії української літератури», які були предметом критики партійного документа, своїми помилками «об’єктивно допомагають злим ворогам народу - українсько-німецьким націоналістам».
У перші повоєнні роки з друку вийшов роман О. Гончара (1918-1995) «Прапороносці». Широке визнання одержали твори багатьох письменників: «Київські оповідання» Ю. Яновського,
«Атестат зрілості» В. Козаченка, праці Остапа Вишні та ін. Значних успіхів досягла українська поезія. З’ явилися нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка та ін.
За зовнішньою видимістю відновлення і розширення мережі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів (театрів, музеїв, клубів, шкіл тощо) приховувалася трагедія справжнього творця духовних цінностей, тупикова ситуація, що склалася у всьому національно-культурному житті. Як і довоєнні роки, режим централізував всі культурні засоби, звів духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване комуністичною партією. За загальноприйнятим у СРСР стандартом відбувалася повна уніфікація системи народної освіти, вищих і середніх навчальних закладів, видавництв, наукових, театральних і художніх установ, преси.
6 жовтня 1946 р. у газеті «Радянська Україна» розкритикували репертуар художньо-самодіяльних закладів, а особливо керівників та артистів за художньо застарілі, безідейні та вульгарні постановки. Вже 12 жовтня того самого року було опубліковано постанову ЦК КП(б)У про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його покращення.
У результаті підпорядкування культури в різних проявах контролю партійно-державних органів, визначальною рисою духовного суспільства ставала одноманітність. Уся культурна політика дуже швидко набула яскраво виражених ідеологізованих особливостей, за яких культурні заходи були спричинені не тогочасними реаліями, а намаганням якнайшвидше і за всяку ціну добитися лише зовнішніх ознак соціалістичності, відповідності ідеологічним догмам.
З викриттям «культу особи Сталіна» в 1956 р. на ХХ з’їзді КП СРСР і початком так званої «відлиги» настав період змін і в культурі.
До української громадськості повернулася частина духовної спадщини «розстріляного відродження» - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Григорія Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Семенко, М. Філянський та ін. Відображенням високої духовності були кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна», «Повість полум’яних літ», «Поема про море». Ці твори, в яких описані злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам’яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.
Справжнім досягненням української прози став роман Г. Тютюнника «Вир», перша книга якого з’явилася 1960 р., друга - через два роки.
Кінець 1950-х - 1960-ті рр. - час активної ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, успішного дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя від дня народження І. Франка (1956), 50-річчя від дня смерті Лесі Українки (1963), 100-річчя від дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя від дня народження Т. Шевченка (1964).
У період відлиги спостерігається розвиток молодіжної субкультури, яка наслідувала західні стандарти життя, стала підґрунтям для формування в подальшому відкритого соціального протесту й незгоди за допомогою стилю одягу й манери поведінки.
На ініційованих партійним керівництвом зборах і нарадах, у газетних статтях українська інтелігенція вимагала підготовки і видання українських наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. Запевняючи московське і київське керівництво в лояльності і вірності новому курсу, українська інтелігенція вимагала розширення сфери вживання української мови і об’єктивнішого вивчення національної історії. У листопаді 1957 р. АН УРСР оголосила про намір заснувати видавництво «Українського історичного журналу», з 1958 р. відновилось видавництво журналу «Всесвіт», появилися нові журнали «Прапор» (1956) та «Радянська література» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія». Розпочалася реабілітація культурних діячів. Хоча ця кампанія і все ж таки не була всеохопною для культури загалом. Була знята заборона з Леся Курбаса, М. Куліша і М. Драгоманова.
Важливою подією періоду «відлиги» стало звільнення з ув’язнення та заслання репресованих західноукраїнських літераторів, науковців, митців - В. Гжицького, А. Патрус-Карпатського, В. Бар- вінського, О. Степанів, П. Коструби, М. Скорика та ін. Було відновлено добре ім’я М. Ірчана, В. Бобинського, А. Крушельницького.
Пожвавилася діяльність творчих спілок, що поступово виходили з шокового стану. Втім надто переоцінювати лібералізацію в культурному житті не слід. Показовим тут є історія із книгою Д. Павличка «Правда кличе» (1959), в якій чи не вперше в Україні пролунало художнє слово правди про «больові точки» сучасності: перекручення і злочини сталінської доби, бюрократизм та ідеологічне фарисейство. За рішенням партійних інстанцій тираж збірки поезій було вилучено з продажу і знищено.
Кожна спроба вчених-суспільствознавців відмовитися від практики обслуговування офіційних доктрин, віднайти істинні принципи соціально-економічного механізму, з’ясувати правдиві сторінки національної історії докорінно знищувались. Наочним прикладом стало цькування на сторінках наукової, масово-політичної преси, у виступах партійних керівників старшого наукового співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР О. Карпенка, який 1957 р. у своїх публікаціях намагався з позиції об’єктивності відповісти на одне з найактуальніших питань новітньої історії України - причини утворення і характер Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918-1919 рр.
Найпомітнішим культурним проривом періоду хрущовської відлиги став вихід на арену культурно-історичних процесів шістдесятників - представників нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури, мови тощо. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Серед них: І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір, В. Стус, Д. Павличко та ін. До мистецької когорти шістдесятників входили М. Осадчий, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Новаторська діяльність українських митців значно вплинула на процес культурно-національного пробудження України. Відродження розпочалось із захисту мови, історії, етнографії тощо. Врешті-решт такий момент настав з виникненням наприкінці 1959 р. у Києві клубу творчої молоді «Сучасник», який заклав організаційні основи шістдесятників. Президентом клубу спочатку був Л. Танюк, потім В. Зарецький. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потайки збирала матеріали про репресії і розстріли 1930-х рр.
У травні 1962 р. клуб у Жовтневому палаці провів вечір пам’яті Леся Курбаса, на якому було засуджено злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Лесі Українки.
Невдовзі такий клуб під назвою «Пролісок» заснували у Львові. Поштовхом до утворення цього клубу був приїзд до Львова в 1962 р. групи літераторів з Києва - М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча.
Менші за кількістю учасників творчі об’єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську.
Душею шестідсятників був В. Симоненко (1935-1963). Смерть молодого поета 13 грудня 1963 р. розпалила протестну атмосферу. Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови І. Дзюби, Є. Сверстюка та І. Світличного на вшанування його імені публікувались у «самвидаві». Переслідування, яких зазнав В. Симоненко в останні роки життя та його загадкова смерть надали всьому шістдесятницькому руху ореолу жертовності.
Радянське керівництво само провокувало посилення опозиційного руху, вдаючись до репресій проти національної культури. 24 травня 1964 р. внаслідок підпалу в Київській бібліотеці АН УРСР згорів весь український відділ - 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг.
Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією стало знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.
У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шіст- десятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Г орську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників.
У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалася яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка «Українська освіта в шовіністичному зашморгу», яку редагували В. Чорновіл та І. Світличний, книжка С. Русової «Мої спомини» та багато інших праць.
Відповіддю влади стала хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Серед арештованих були І. Світличний, брати Горині, М. Косів та інші. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надуманою і скидалась на відверту розправу. На захист заарештованих стали представники української інтелігенції - депутат Верховної Ради СРСР, заступник голови Ради Національностей, український письменник, драматург, фольклорист М. Стельмах (1912-1983), український поет, перекладач, літературний критик А. Малишко (1912-1970), композитор Г. Майборода (1913-1992), авіаконструктор О. Антонов (1906-1984), кінорежисер С. Параджанов (1924-1990).
Восени 1965 р. І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму «Тіні забутих предків» закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.
У грудні 1965 р. відкритого листа керівнику партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю «Інтернаціоналізм чи русифікація». Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.
Автор «Інтернаціоналізму...» піднімає розмову на солідний теоретичний рівень, торкаючись значення так званого національного питання, таких понять як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов’язки», «український буржуазний націоналізм», «російський шовінізм» тощо. Він наголошує, що національна справа є справою всього народу і кожного громадянина, а відтак ніхто на має права мовчати, коли бачить «щось неподобне». Читачеві ставало зрозуміло: за таких умов розмови про інтернаціоналізм - це просто «художній свист», оскільки насправді йдеться про цілеспрямовану русифікаційну політику.
Працю І. Дзюби прочитали в найвищих керівних інстанціях Москви та Києва, її скорочений варіант було розіслано в обкоми партії для ознайомлення. Її читала російськомовна інтелігенція й учасники руху боротьби за права людини в СРСР. Нарешті, в Україні праця пішла «в народ», її передруковували, розповсюджували, передавали з рук у руки. Цю книгу перекладали на різні мови світу і видавали в різних країнах світу. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати це перед суспільством та виключити восени 1969 р. І. Дзюбу зі Спілки письменників України.
Заарештували українську інтелігенцію за читання та розповсюдження самвидаву, антирадянську агітацію та пропаганду в Західних областях України. Серед заарештованих і засуджених у Львові виявилися: п’ятикурсник вечірнього відділення історичного факультету І. Гель, мистецтвознавець Б. Горинь, у Тернополі - заступник директора обласного краєзнавчого музею І. Герета, в Івано- Франківську - вчитель М. Озерний та художник О. Заливаха, в Луцьку - викладач В. Мороз.
Після процесів 1965-1966 рр. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків»,* Л. Осики «Камінний хрест» (1968), Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1966), «Білий птах з чорною ознакою» (1970). На довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як «Київські фрески» С. Параджанова, фільми К. Муратової та ін. У листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В. Чорновіл за підготовку документального збірника «Лихо з Розуму (Портрети двадцяти злочинців)».
Привернув увагу своєю неупередженістю і критичністю мислення історик М. Брайчевський (1924-2001). З 1960 р. М. Брайчевський працює в Інституті історії АН УРСР. У цей час дослідник видає багато успішних праць, серед яких монографії «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964) та «Походження Русі» (1968). Навесні 1968 р. М. Брайчевського - провідного фахівця Інституту історії - звільняють з роботи за формулюванням «не переобраний на посаду». Справжньою ж причиною звільнення була його стаття 1966 року «Приєднання чи возз’єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції)».
Знаковою подією, що ознаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману голови Спілки письменників України О. Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили «ідейно порочним, шкідливим та пасквільним», з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.
Поза цими подіями, які в черговий раз актуалізували українське національне питання, інші сфери культури розвивались, так би мовити, в робочому порядку. ХІХ з’їзд КПРС поставив завдання завершити на кінець п’ятої п’ятирічки перехід до загальної середньої десятирічної освіти в обласних центрах та великих містах. Для цього розширювали мережу шкіл. На початок 1958/1959 н. р. в республіці діяло 34,5 тис. шкіл, в яких навчалося близько 6 млн. дітей. Паралельно почалось відкриття шкіл інтернатів. У 1958/1959 н. р. на Україні працювало 90 шкіл-інтернатів, у яких навчалось 2 тис. дітей-сиріт, дітей одиноких матерів, малозабезпечених батьків. У ці роки працювало вже 3,5 тис. вечірніх та заочних шкіл.
Навчальний процес забезпечувало понад 380 тис. учителів. Визначним вчителем і громадським діячем проявив себе директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В. Сухомлинський (1918-1970). В 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.
Певні реформи торкнулись і вищої школи - проводилось об’єднання дрібних вишів. З 1950 р. до 1959 р. на Україні кількість вишів скоротилась з 160 до 140, але континент студентів збільшився з майже 200 тис. до 381,1 тис. студентів. Значно розширилися заочні та вечірні відділення вишів, у яких навчалось у 1958 р. до 140 тис. студентів. Стосовно середніх спеціальних закладів, то на 1958 р. в УРСР їх нараховувалось 588, у яких навчалась 351 тис. учнів.
Ці цифри доцільно сприймати досить стримано. За підрахунками сучасної дослідниці О. Тєвікової вищу освіту здобувало близько 3 % осіб, а 5 % мешканців УРСР були неграмотними. Зокрема в 1953 р. вищу освіту здобуло 38,3 тис. осіб, а в 1963 р. - 59,1 тис. Враховуючи, що в 1953 р. в Україні проживало 38 366 тис. осіб, а в 1963 р. - 44 664 тис. осіб.
Одночасно слід мати на увазі, що зміст освіти підпорядковувався розробленим планам розгорненого соціалістичного будівництва, а навчально-виховний процес характеризувався уніфікацією та регламентованістю кожного кроку вчителя, викладача, учня та студента.
Були закладені масштабні підвалини денаціоналізації молодого покоління. У цьому контексті практикували розподіл українських студентів після завершення навчання на роботу в республіки СРСР. У 1951-1955 рр. ВНЗ УРСР скерували працювати в інші республіки 50 тис. спеціалістів.
У системі науки при АН УРСР діяло 36 науково-дослідних інститутів та 19 інших наукових установ. Серед них у 1950-ті рр. було відкрито Інститути металофізики, металокераміки і спеціальних сплавів, хімії полімерів у Києві, радіофізики і електроніки в Харкові, машинознавства і автоматики у Львові.
Вчені УРСР долучились до вирішення проблем використання атомної енергії в мирних цілях: запуск у 1954 р. першої в СРСР промислової атомної електростанції, пуск на воду в 1957 р. першого атомного криголама, запуск 4 жовтня 1957 р. першого в світі штучного супутника Землі, що відкрив еру освоєння космосу.
Цінним внеском у світову науку стали глибокі дослідження з проблем механіки і математичної фізики, проведені академіком М. Боголюбовим та його учнями. Плідні дослідження в галузі біохімії проводив колектив учених під керівництвом академіка О. Палладіна, в галузі медицини - академік В. Філатов, в галузі фізики - академік К. Синельников. Визначним внесок у розвиток сільськогосподарської науки стали праці академіка В. Юр’єва.
У 1960-х - 1970-х рр. силами українських вчених започатковано масштабні видавничі проекти українською мовою: «Історія Української РСР» (у 2-х т., 1967), «Історія селянства Української РСР» (у 2-х т., 1967), Український радянський енциклопедичний словник (у 3-х т., 1966-1968), Радянська енциклопедія історії України (у 4-х т., 1969-1972), Енциклопедія народного господарства УРСР (у 4-х т., 1969-1972), Українська сільськогосподарська енциклопедія (у 3-х т., 1970-1972), Енциклопедія кібернетики (у 2-х т., 1973), Політичний словник (1971), Економічний словник (1973), Філософський словник (1973), Словник художників України (1973), Юридичний словник (1974), Біологічний словник (1974), Шевченківський словник (у 2-х т., 1976-1977), Історія українського мистецтва (у 6-х т., 1966-1973), Історія АН УРСР (у 2-х т., 1967), Історія міст і сіл УРСР (у 26-ти т., 1967-1974), Словник іншомовних слів (1974), Історія української літератури (у 8-ми т., завершено видання у 1971), Історію Української РСР (у 8-ми т. у 10 книгах, 1977-1979) та ін. У 1977-1984 рр. підготовлено до друку друге видання дванадцятитомного видання Української радянської енциклопедії. У 1976 р. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР розпочав видавати творчу спадщину І. Франка, видавши у 1986 р. останній 50-й том. Очевидно, що до 50-ти томів творчості І. Франка увійшли не всі його літературні та наукові праці, епістолярна спадщина тощо. Упродовж 1975-1979 рр. було видано дванадцять томів творчої спадщини Лесі Українки.
Звернемо увагу, що більшість цих праць було видано або почали виходити за час перебування на посаді першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (1963-1972). Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, виданні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (О. Гончара, І. Дзюбу та ін.).
Подальшого розмаху набула культурно-просвітня робота. Цьому сприяло збільшення мережі й удосконалення діяльності клубів, бібліотек, театрів, музеїв тощо. В 1958 р. працювало 28,6 тис. клубних установ, 33,9 тис. бібліотек, 12,7 тис. кінотеатрів, через які партійні організації проводили велику і багатогранну культурно-масову та ідейно-виховну роботу. Кількість газет, що виходила в УРСР на 1958 р. зросла до 3400. Упродовж 1956-1958 рр. кількість журналів, що виходили в УРСР, збільшилась з 49 до 64 назв. Було завершено радіофікацію міст і сіл, у результаті чого працювало 6 млн. трансляційних точок.
У літературі через різні партійні постанови, вплив зверху на спілки письменників націлювали майстрів пера на висвітлення багатства духовного світу радянської людини та непорушної дружби громадян СРСР. Серед творів, що побачили світ у ті роки наголосимо на збірках М. Рильського «Троянди і виноград», П. Тичини «Ми совість людства», М. Бажана «Міцкевич в Одесі», В. Сосюри «Солов’їні далі». Серед письменників виділяються роботи М. Стельмаха «Кров людська - не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончара - «Перекоп», І. Ле «Хмельницький» та ін.
У 1950-х рр. композитори України створили багато музичних творів, які отримали світове визнання. Серед них третя симфонія Б. Лятошинського, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. У Львові активно продовжував працювати композитор С. Людкевич, який у ці роки написав: «Прикарпатську симфонію» (1952), оперу «Довбуш» (1955), симфонічну поему «Не забудь юних днів» (1956), симфонічну поему «Мойсей» (1962) тощо. З новими творами виступили композитори А. Кос-Анатольський, П. Майборода, Г. Майборода, А. Філіпенко та ін.
20 травня 1961 р. постановою Ради міністрів УРСР засновано республіканську премію ім. Т.Г. Шевченка.
Продовжувався розвиток кіномистецтва. В УРСР працювали Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії художніх, Київська студія науково-популярних та Українська студія хронікально-документальних фільмів.
Провідне місце в театральному мистецтві займали Київська, Одеська та Львівська опери, Київський державний академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Харківський державний академічний театр ім. Т. Шевченка, Львівський державний український драматичний театр ім. М. Заньковецької.
У черговий раз зазначимо, що ці процеси і статистичні дані важко сприймати однозначно. У 1960-1980-х рр. продовжувались відкриватися нові школи, зростала кількість учителів, а водночас через зниження приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. З 1965 р. до 1980 р. чисельність учнів загальноосвітньої школи знизилася з 7,4 млн. до 6,6 млн., дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Тривогу викликав і той факт, що з 1964/1965 н. р. у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську - 175 годин. До цього було по 345 годин відповідно. Влада впевнено проводила процес русифікації української шкільної системи.
Нова хвиля арештів в УРСР проти інтелігенції розпочалась у 1972 р. Цьому передувало рішення політбюро ЦК КПРС від 30 січня 1971 р. про початок боротьби проти «самвидаву» і дисидентсва. Крім того, у цей час все частіше йдеться про «формування радянського народу - нової історичної спільноти». Офіційної сили ця теза набула після її включення в тези ЦК КПРС з нагоди 100-річчя народження В. Леніна (1970) та в доповідь Л. Брежнєва на ХХІУ з’їзді КПРС (1971). Проведення цієї лінії вимагало усунення всіх «буржуазно-націоналістичних пережитків». На відміну від сталінських репресій 1930-1950-х рр. та масових репресій 1965-1966-х рр., тепер жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за умови їхнього «покаяння» і подальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Вперше цей засіб був застосований проти центральної фігури шістдесятників - І. Дзюби, якого в квітні 1972 р. було заарештовано. Після 18-місячного ув’язнення він підписав листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради УРСР про помилування.
Репресії були спрямовані, передусім, проти літераторів та істориків. Так наприкінці 1972 р. розглядалася справа Інституту археології. Його співробітників на чолі з директором, членом-кореспондентом Ф. Шевченком, звинувачували в багатьох «історичних, методологічних і теоретичних помилках». Зокрема, їхня вина полягала в тому, що вони не висвітлювали «зв’язок київських матеріалів з пам’ятками Північної та Північно-Східної Русі». Іншою провиною було включення в збірник «Розвиток радянської археології на Україні (1917-1966 рр.)» І. Шовкопляса прізвищ «українських націоналістів» - І. Багряного, О. Оглоблина, Н. Полянської-Василенко та ін. У подібному гріху були звинувачені співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Я. Прилипко та В. Зінич, які в підготовленому ними збірнику «Українське карпатознавство» назвали праці В. Кубійовича, С. Єф- ремова, К. Грушевської та ін.
Переоцінці піддали діяльність тих історичних постатей, яких у 1960-х рр. частково реабілітували. Серед них: М. Драгоманов, П. Куліш, М. Костомаров та інші.
У 1972-1973-х рр. перестали виходити збірники: «Історичні джерела та їх використання», «Історіографічні дослідження в Українській РСР», «Минуле і сучасне Буковини», «Середні віки на Україні», «Київська старовина». Багато готових історичних праць не побачили світу.
На думку Я. Грицака, за часів В. Щербицького тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусі) стали ще кардинальнішими, ніж за Й. Сталіна. У 1970-х рр. була витворена концепція, яка мала слугувати історичним обґрунтуванням формування «радянського народу».
У результаті ідеологічної «чистки» 1972-1979 рр. українців фактично позбавили власної історії.
Цю прогалину пробувала заповнити група письменників - І. Білик, Р. Іваничук, В. Малик, Л. Махновець, С. Плачинда, Р. Федорів, які в 1960-1970-х рр. вибирали для своїх літературних творів історичні сюжети. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому мали більшу свободу слова.
Хоча їх не оминули атаки функціонерів Спілки письменників України. Особливо ці атаки посилились після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику».
Очевидно, що йшлося про зведення української літератури до стану неповноцінності. У результаті такої політики на населення близько 50 млн. у 1970-х рр. припадало лише декілька драматургів, а впродовж 1976-1979 рр. не було написано жодної п’єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.
Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» літератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, яких високо оцінили критики згідно з новими партійними вимогами, залишалися нерозпроданими. Перемога партійної лінії призвела до того, що партійне керівництво опинилось у стані ізоляції від інтелігенції. Це призвело до певного коригування стану справ - зняття заборони друкувати твори розкритикованих раніше письменників. Наприкінці 1970 - початку 1980-х рр. знову почали друкуватись Р. Іваничук, М. Косів, М. Лукаш, С. Тельнюк, Л. Костенко та ін. Зокрема, у 1979 р. вийшов роман Л. Костенко «Маруся Чурай», а в 1980 р. - збірка «Неповторність».
Втім це поширювалось не на всіх, зокрема не на Є. Сверстюка, І. Світличного, М. Осадчого, В. Стуса та ін.
У цьому контексті одним із основних напрямів стала мовна русифікація, яка проходила під наглядом першого секретаря ЦК КП(б)У В. Щербицького. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Статус вчителів російської мови й літератури в українській школі був надзвичайно високий, зокрема вони отримували надбавку до зарплати 25 %.
Цілеспрямованій русифікації сприяло прагнення українців опанувати російською мовою, що зумовлювалось її пріоритетним становищем. У Сумах, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, де представники російської національності становили менше 10 % населення, у російських школах за бажанням батьків навчалось понад 50 % усіх учнів.
Разом із тим швидка й повсюдна русифікація не вдалась. Українською мовою активно спілкувались в західних областях УРСР та загалом у сільській місцевості. Населення не було готовим до повного переходу на російську мову, а тому ужитковою мовою для багатьох українців стає суржик.
Особливо виразною ця концепція була під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з Росією» (1979). «Нова історична спільнота», згідно з новою інтерпретацією, корінням мала сягати ще часів Київської Русі, де на основі спільної території та спільної мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалась «старша» російська та «молодша» - білоруська й українська нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз’єднатися» з Росією й росіянами.
У зв’язку з виданням шести томів академічного «Українсько- російського словника» (1953-1963) та перевидання в 1961 р. «Українського правопису» у словниковий склад та фонетику впроваджено чимало невластивих українській мові слів і термінів, лексичних і граматичних елементів російського походження.
У 1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії при Раді міністрів СРСР із вимогою писати дисертаційні роботи лише російською мовою.
Процес русифікації став ще масовішим після 1978 р., коли вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР видати директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
Зникли українські школи в Криму. Усього за 1960-1980-ті рр. кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис. Цей процес прискорився після прийняття в травні 1983 р. ЦК КПРС і Радою міністрів СРСР постанови «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». Українська мова витіснялася не лише зі шкіл, а й з вищих навчальних закладів, театрів, державних і партійних організацій, газет і журналів. Якщо в 1960-х рр. на українському книжковому ринку понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. - менше 20 %.
У 1970-1980-ті рр. русифікація досягла свого апогею в театральному і музичному житті. Менше 30 % професійних театрів України були українськими.
У музичному мистецтві плідно продовжували працювати Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Традиції національної музики намагались зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», етнографічний ансамбль «Гомін» на чолі з Л. Ященком та інші колективи.
На кінець 1960-х-1970-ті рр. припадає створення вокально- інструментальних ансамблів: «Смерічка», «Червона рута», «Кобза», «Водограй», «Калина», тріо «Либідь», «Мареничі». Ці колективи, виконуючи українські пісні, здобувають всесоюзне визнання, займають призові місця на різних конкурсах і закохують в українську пісню мільйони людей. Сумною була доля етнографічного ансамблю «Гомін», у творчості якого КДБ та партійні органи вгледіли елементи «буржуазного націоналізму» і в 1971 р. закрили.
У 1970-ті рр. розквітла творчість великого українського поета і композитора В. Івасюка (1949-1979). Він разом з українськими естрадними співаками Н. Яремчуком (1951-1995), С. Ротару, В. Зінкевичем та іншими став основоположником української естрадної музики.
У кіно в 1970-х роках схвалення глядачів отримали визначні фільми: «В бій ідуть тільки старики», «Ати-бати, йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавилон-ХХ» (1979) І. Миколайчука.
Зазнали переслідувань С. Параджанов, Ю. Іллєнко та І. Миколайчук. Зокрема 17 березня 1973 р. заарештували і засудили до п’ятирічного ув’язнення С. Параджанова.
У 1976-1985 рр. кіностудії України створили майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 % загальної кількості.
В архітектурі після війни розпочалася відбудова міст і сіл України. Відбудовувався Дніпрогес, міста Харків, Запоріжжя, Чернігів, Севастополь, Тернопіль, Полтава та ін.
Проект відбудови вулиці Хрещатик у Києві розробляли архітектори О. Щусєв, П. Альошин, В. Заболотний, О. Власов та інші. їхні думки об’єдналися в цілісному варіанті, де в стильових рисах творчо використана модернізована класика з елементами українського народного мистецтва в керамічному декорі. Роботи з відбудови тривали до 1956 р.
Поширеним було звернення до ордерної системи класицизму: театри в Полтаві (1957, арх. О. Малишенко, О. Ковальов), Тернополі (1953-1955, арх. І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новіков), Чернігові (1956, арх. С. Фридлін, М. Лібман, С. Тутученко), Запоріжжі (1953, арх. С. Фридлін).
У 1960-1990-х рр. відбувається перехід до індустріальних методів будівництва, блокових і панельних споруд. Перевага надавалася не окремим будинкам, а великим масивам з комплексом численних видів споруджень.
Перша споруда з рисами нового стильового скерування - Палац спорту в Києві (1958-1960, арх. М. Гречина і О. Заваров), який вражав новизною форм. Це суцільний скляний фасад із залізобетонними стояками, немає декору, а загальним виглядом нагадує промислову споруду.
Починаючи з 1960-х рр., особливо поширилося будівництво житлових районів навколо великих міст. Воно проводилось за ти- повими проектами. Це підвищувало темпи будівництва й знижувало його вартість.
У 1980-х рр. у архітектурі України спостерігалось певне подолання стереотипів масового житлового будівництва, скерування його до еклектичної архітектури ХІХ ст. з її скульптурними оздобленнями, красою зовнішнього вирішення.
Яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів виявились у архітектурі за індивідуальними проектами, що переважно торкнулось збудованих театрів майже в усіх обласних центрах. Серед них театри ляльок у Рівному (1979) та Полтаві (1982).
По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна» в Харкові (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв, В. Реусов) та Києві (1970, арх. Є. Мариченко, П. Жилинський).
Скульптуру цього періоду представляють як майстри міжвоєнного періоду, так і ті, хто перші кроки почав робити тільки після завершення війни.
У Львові продовжував творчо працювати І. Севера (1891— 1971). З 1946 р. І. Севера викладав у щойно відкритому Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. У 1947 р. виконав погруддя І. Франка, а в 1949 р. - В. Стефаника (1949). Відомим його учнем є А. Скиба, до визначних робіт якого належать станкова скульптура: «Довбуш», «Гуцул з люлькою» (1963), «Кобзарі» (1964), «Наш сучасник» (1965), «Механізатор» (1966), пам’ятник «Селянське повстання 1905» у селі Великі Сорочинці (Полтавщина, 1967) та ін. Помітний слід залишив скульптор М. Лисенко (1906-1972). Його творчий доробок вміщує відомі монументальні твори (у співавторстві): Холм Слави у Львові (1958), пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим Радянської армії, знищених нацистами в Бабиному Яру в Києві (1975).
У скульптурах Г. Петрашевича (1903-1999) переважають жіночі мотиви: «Партизанка» (1971), Леся Українка (1986). Її мистецька спадщина нараховує понад 300 скульптурних творів. Творчість Е. Миська (1929-2000) - окрема сторінка в історії українського мистецтва та львівської скульптурної школи. Улюблена сфера творчості митця - скульптурний портрет.
Одночасно по містах України продовжувалося спорудження пам’ятників партійним діячам та військовим. У Києві встановлено пам’ятник М. Щорсу (1954, скульптори М. Лисенко, В. Бородай, М. Суходолов; архітектори О. Власов, О. Заваров).
До кращих з художнього боку тогочасних монументів належать: у Києві - пам’ятник російському поету О. Пушкіну (1962) й українському композитору М. Лисенку (1965, скульптор О. Ковальова); у Володимирі-Волинському - меморіальний пам’ятник жертвам нацизму (1965-1966; скульптори Т. Бриж, Є. Дзиндра). У Львові 1964 р. споруджено пам’ятник І. Франкові (скульптори В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка). Це був перший в Україні монумент, присвячений І. Франкові. Гранітна постать Каменяра разом з п’єдесталом сягає висоти 20 м.
На Львівщині, поблизу селища Олесько, 1976 р. відбулось урочисте відкриття пам’ятника бійцям Першої кінної армії. За цей пам’ятник у 1978 р. скульптору В. Борисенку й архітектору А. Консулові присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка.
Розвиток малярства пов’язаний з плеядою талановитих живописців, сформованих ще напередодні війни (Г. Меліхов, Т. Яблонська, В. Костецький, С. Григор’єв, О. Максименко та інші). Найповнішого вираження воєнна тематика досягла в живописі 1960-1980-х рр. у творчості молодшого покоління художників (А. Сафаргаліна, А. Константинопольського, О. Хмельницького, О. Лопухова та ін.).
300-річчя Переяславської ради стало темою полотен художників М. Хмелька, О. Хмельницького, В. Задорожного, С. Рє- піна, В. Савенкова та інших.
Надзвичайно актуальною стала шевченківська тема. Найкращу картину створив Г. Меліхов - «Молодий Тарас Шевченко в майстерні К.П. Брюллова» (1947). Г. Томенко та В. Патик торкались творчих сторінок життя поета. Окремі картини присвячено перебуванню Т. Шевченка на засланні (В. Югай, Г. Васецький, К. Філатов).
У побутовому жанрі малювала картини Т. Яблонська. її картина «Хліб» (1949) - визначне явище в українському мистецтві як за живописним вирішенням, так і за життєвою наповненістю.
До творчого життя післявоєнного періоду долучилися і художники старшого покоління: І. їжакевич та Г. Світлицька - у Києві, А. Монастирський, О. Кульчицька та О. Курилас - у Львові.
Крім Львова і Києва, самобутні осередки художників діяли в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Рівному, в Закарпатті та Буковині.
Упродовж 1950-1970-х рр. посилилось втручання партійно- ідеологічного керівництва у мистецтво. Картини присвячуються ювілейним датам та програмним темам. Звідси - поява численних ілюстрованих, натуралізованих, малохудожніх творів.
У другій половині 1980-х рр. криза тоталітарної системи призвела до чергового національно-культурного піднесення. Це піднесення проходило через акцентування уваги на традиційно болісніших для української нації питаннях української мови та культури загалом і призвело до пробудження почуття свободи в мільйонів людей, утвердження державного суверенітету та незалежності України.