Історія української культури
7.3. Національна культура на західноукраїнських землях у 1920-1930-ті рр.
Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до 1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР. У цей час західноукраїнські землі були поділені між Польщею (Волинь, Холмщина, Лемківщина, Галичина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Буковина, Бессарабія). У другій половині березня 1939 р. Закарпатську Україну як незалежну державу анексувала Угорщина. У вересні-жовтні 1939 р. українські землі опинилися під владою Польщі, а в червні-серпні 1940 р. Буковина і Бессарабія були приєднані до УРСР.
Кількість українців у Польщі на початку 1930-х рр., за неофіційними оцінками, становила 5-6 млн. осіб. Дві третини українського населення проживало в Галичині, решта на Волині, Холмщині та Лемківщині. У Польщі українці були найбільшою національною меншиною (близько 14-16 %) і заселяли майже третину міжвоєнної Польщі.
У Румунії серед національних меншин українці за чисельністю поступались угорцям, німцям та євреям. Демографи твердять, що чисельність українців досягала 1 млн. ос. У Чехословаччині в 1930 р. українське населення становило 549 тис. ос. У межах кожної з цих держав за рівнем національної свідомості та активності галичани перевершували буковинців і закарпатців.
Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка до Першої світової війни перебувала в складі Російської імперії. Українці Волині, Холмщини і Бессарабії за рівнем своєї освіченості та національної свідомості поступались навіть населенню Закарпаття.
На відміну від політики Чехословаччини, політика Польщі та Румунії зводилась до асиміляції. Адже політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередились на насильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншин.
Особливо наглядним прикладом є те, що територія Східної Галичини офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням Ради послів від 14 березня 1923 р. за умови надання українським землям автономного статусу. Але попри задекларовані добрі наміри жодного із цих зобов’язань не було дотримано. Навпаки, щоб українським етнічним землям надати польського статусу, було витіснено історичну назву цих територій - «Галичина» і замінено офіційним терміном «Східна Малопольща».
З ініціативи переконаного прибічника асиміляції українців, одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віросповідань та загальної освіти графа С. Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв ганебний («кресовий») шкільний закон для Західної України і Західної Білорусі. Закон запроваджував утраквістичні (двомовні) школи. Фактично було створено умови, за яких утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов.
Щоб вчителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі. У 1922 р., за даними міністерства віросповідань та загальної освіти, у Східній Галичині працювало 9754 вчителів польської національності (72 % загальної кількості) і 3 452 - української національності (25 %). Внаслідок такої політики кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося тільки вісім.
Польська влада намагалася повернути назад процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував у ХІХ ст. Офіційні документи свідомо уникали визначення «український», замінюючи його старим «русинський» або «руський». До того ж «русини» трактувались не як окрема нація, а як етнографічна група. Загалом у тій ситуації бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом. Хоча з боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації відносин з українцями.
Не краща ситуація спостерігалась у Румунії. До 1927 р. тут було закрито або румунізовано всі українські школи, ліквідовано українські кафедри в Чернівецькому університеті.
Попри досить ліберальне ставлення чехословацької адміністрації до українців, певні асиміляційні тенденції все ж таки спостерігались. Зокрема чехословацька адміністрації уникала назви «Закарпатська Україна», а вживала «Підкарпатська Русь», а також як і Польща, обіцяла надати українцям автономію, зробивши це лише в жовтні 1938 р. Втім це не було серйозною загрозою для розвитку національного життя. Ліберальна політична система Чехословаччини уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. У результаті в 1930-х рр. український рух на Закарпатті перетворив місцевих жителів на національно свідомих українців. У той час, як польський та румунський уряди взагалі не сприяли розвитку української вищої освіти, уряд Праги дав притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам - Українському вільному університету (1921-1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подебрадах (1922-1935).
Однак українська культура активно розвивалась: працювали та відкривались школи з українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавалась україномовна преса, книги тощо. Так у міжвоєнний період в Галичині виходило 143 українських періодичних видань.
Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців залишались наймасовіша організація - «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.
За активної участі української інтелігенції просвітній рух ширився і в Закарпатті, де товариство «Просвіта» успішно конкурувало з русофільським «Обществом им. А. Духновича».
Стосовно вищої освіти в Галичині, то ще 14 серпня 1919 р. ректорат Львівського університету видав розпорядок, згідно з яким до університету зараховували тільки громадян Польщі і тих, що служили в польській армії. У результаті українська молодь була позбавлена можливості навчатись у Львівському університеті.
Вже 19 серпня серед українських вчених і педагогів народилась ідея заснувати приватні університетські курси. Інституцією, яка взялась за реалізацію цієї ідеї стало НТШ у Львові. Вже 20 вересня 1919 р. було оголошено програму університетських курсів на зимовий семестр 1919/1920 н. р. Втім 27 вересня 1919 р. польська окупаційна влада заборонила курси. З огляду на це, справу впровадження курсів перебрало на себе «Товариство наукових викладів ім. Петра Могили», що мало право влаштовувати такі курси. Втім і ці курси було заборонено відкривати в листопаді 1919 р.
У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчитись, кинулась до організаційної роботи. Вона відновила всі студентські організації: товариство «Академічну Громаду», «Студентський союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників». У цих організаціях ожило студентське життя, а рівночасно з тим зародилась ініціатива до самоорганізації. Восени 1920 р. при товаристві «Академічна Громада» організовуються філософські, юридичні та медичні курси. На початку 1921 р. загалом на всіх відділах було 25 кафедр: на філософському - 14, на юридичному - 6, на медичному - 5. Усіх слухачів було понад 100.
На початку липня 1921 р. з ініціативи дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука та інших курси було реорганізовано в Український таємний університет.
15 вересня 1921 р. розпочались перші записи на навчання, а з ними і перші арешти. 19 вересня поліція Львова допитала В. Щурата. 6 жовтня його було арештовано і випущено тільки 4 січня 1922 р. Провели обшуки у викладачів - І. Брика, К. Студинського та І. Крип’якевича. Влада заборонила діяльність «Академічної громади», у приміщенні якої працювала університетська канцелярія. Однак польській владі так і не вдалось ліквідувати університет, який підпільно працював до 1925 р.
Головним осередком української науки та загалом культури залишалось НТШ. Хоча і діяльність його послабилася в порівнянні з періодом Австро-Угорської імперії: зменшився приплив нових наукових сил, багато вчених емігрували в інші країни, польська влада не надавала жодної фінансової підтримки. Завдяки підтримці української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. У 1920-х рр. певні кошти надходили від уряду УСРР.
Членами ВУАН у міжвоєнний період було понад 200 членів НТШ, серед них літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, філолог і мистецт-вознавець І. Свєнціцький, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, математик і фізик В. Левицький, лікарі М. Музика, М. Панчишин та ін. Самогубство М. Скрипника і переслідування М. Грушевського обірвали контакти між ВУАН і НТШ. Виконуючи вказівку ЦК КП(б)У від вересня 1933 р., президія ВУАН 4 жовтня відрахувала М. Возняка, Ф. Колес- су, К. Студинського і В. Щурата з членів Академії.
У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник (1871-1936), О. Маковей (1867-1925), М. Черемшина (1874-1927), У. Кравченко (1860-1947), Б. Лепкий (1872-1941) та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 19251939 рр. Товариство об’єднувало близько 60 членів і кандидатів. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і призначало нагороди за найкращі літературні твори року. Товариство очолювали: А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський (з 1934).
Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, - О. Кандиби (псевдонім - Олександр Олесь, 1878-1944) та його сина, поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907-1944), Є. Маланюка (1897-1968) та ін.
У Чернівцях продовжувала плідно працювати О. Кобилянська. У міжвоєнний період письменниця правдиво відобразила події Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але Господь мовчить» (1926). Символізмом наповнені оповідання «Лісова мати» (1917), «Пресвятая Богородиця, помилуй нас» (1928) та «Не смійтесь» (1933).
Загалом це був час складних літературних процесів, формування національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та осмислення політичних подій 1918-1920-х рр. Це стало основним суспільним чинником відповідних літературних процесів, значну роль у яких почало відігравати молоде покоління літераторів. Серед них: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), Ю. Косач (1909-1990) - племінник Лесі Українки, І. Вільде (1907-1982), У. Самчук (1905— 1987) та інші.
Своєрідним головним об’єднавчим осередком згаданих письменників та поетів націоналістичного напряму був «Літературно- науковий вісник», видання якого відновилось у Львові в 1922 р. під редакцією Д. Донцова (1883-1973). З 1932 р. націоналістичний напрям літератури об’єднується навколо видання «Вісник», який видавався до 1939 р.
Однією з форм розвитку літературного життя в Г аличині були літературні об’єднання молодих літераторів: «Митуса» (1922), «Богема» (1922-1923), «Логос» (1922-1931), «Інтебмовсегії» (19271928), «Західно-українське мистецьке об’єднання» (ЗУМО) (1931), «Листопад» (1929-1930), «Недея» (1932-1933), «Дванадцятка» (1933) та інші. Лише деякі гуртки мали свої часописи: «Митуса» - журнал «Митуса» (модерністсько-авангардистське видання), «Логос» - часопис «Поступ» (католицьке видання), «Інтебмовсегії» - видання «Літературні вісти», «ЗУМО» - «Альманах лівого мистецтва». Через відсутність власного видання деякі літературні об’єднання не могли впливати на розвиток літературного процесу.
Літературно-мистецька група «Горно» (1929-1932) об’єднувала львівських письменників прорадянського спрямування - В. Бобинського, О. Гаврилка, Я. Галана, П. Козланюка та ін. Ця група видавала у Львові журнал «Вікна». Навколо журналу «Нові шляхи», який редагував А. Крушельницький, гуртувалися письменники, які перебували під впливом КПЗУ.
Поза політикою працювали українські скульптури та художники, які навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Вони сприймали нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену тенденціями імпресіонізму та постімпресіонізму. Нові художні явища продовжували культивувати І. Труш, О. Новаківський, А. Манастирський, О. Кульчицька та чимало інших західноукраїнських митців. У творчості художника І. Труша в міжвоєнний період з’явилася соціальна тема - «Сільський господар» (1933).
На цей час припадає останній період творчості О. Новаківського, який сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: «Революціонер» (1924), «Довбуш - володар гір» (1929), «Довбуш» (1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя О. Новаківський переважно виконував замовні портрети. Так, у повну силу виростав образ українського інтелігента-патріота, це - лікар І. Курівець, посол Галицького сейму О. Барвінський, посол до Польського сейму, лідер демократичної партії Д. Левицький.
Провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало О. Кульчицькій (1877-1967). Після повернення з концтабору (1919), О. Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, ілюструвала книги В. Гна- тюка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співробітником українського етнографічного музею.
А. Манастирський (1878-1969) був різнобічним художником. Чимало часу присвятив розмальовуванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва.
Помітною стала робота українського маляра-імпресіоніста, живописця, художника-монументаліста, графіка, проектанта ужиткового мистецтва, педагога П. Холодного (1876-1930). Він народився на Київщині, після поразки державотворчих змагань з урядом УНР емігрує до м. Тарнова, а в 1921 р. переїжджає до Львова. Вже в
1922 р. П. Холодний створює у Львові «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ), який проіснував до 1927 р. Гурток об’єднав визначних художників: О. Новаківського, М. Осінчука, В. Крижа- нівського, В. Січинського та ін. П. Холодного разом з М. Бойчуком та О. Но-ваківським вважають засновниками в образотворчому мистецтві українського національного стилю - «неовізантинізму». Саме П. Холодний в церкві Успіння Богородиці у Львові вперше в історії українського православного будівництва використав вітражні композиції.
Важливу роль у мистецькому житті Західної України відігравала «Асоціація незалежних українських митців» (АНУМ), яка була заснована в 1930 р. на основі «Союзу українських митців». Засновниками були П. Ковжун, М. Осінчук та Я. Музика. Асоціація проіснувала до 1939 р.
ГДУМ та АНУМ влаштовували щорічні колективні та індивідуальні виставки, об’єднуючи більшість українських живописців, графіків, скульпторів не лише Західної України, але й закордону. На першій виставці АНУМа експонувались твори французьких художників (П. Пікассо, А. Модільяні, М. Шагала та ін.).
У Львові діяли й інші колективи: 1932 р. відбулась виставка угрупування «Нова генерація» з гаслом - «На здобуття сучасності». Тоді ж розпочав виставкову діяльність «Львівський професійний союз артистів-пластиків» (ЛПСАП), що був чинним упродовж 1932— 1939 рр. Союз об’єднував усіх тих, хто у Львові захоплювався модерним мистецтвом.
Великий успіх мали закарпатські художники на чолі з А. Ер- делі та Й. Бокшаєм, які створили «Товариство діячів образотворчих мистецтв на Підкарпатській Русі».
Стосовно скульптури, то автори праці «Українське мистецтво» стверджують, що скульптура Галичини перебувала майже в повному занепаді (як і скульптура Польщі). Архітектура стала конструктивістською, тобто без скульптурних прикрас. Офіційні пам’ятки не споруджувались.
Зі Львовом пов’язана також діяльність талановитих скульпторів. Серед них С. Литвиненко (1899-1964). Працював у Львові в 1930-1944 рр. Цей скульптор у роботі над пам’ятниками поєднав монументальність форми і класицистичний підхід. Створив високомистецький надгробок І. Франку (1933) і пам’ятник В. Пачовському (обидва на Личаківському цвинтарі у Львові). У його скульптурних портретах переважають імпресіоністичні тенденції.
Скульптор А. Павлось (1905-1954) виявив себе здібним майстром сюжетних композицій, виконав пам’ятники-погруддя Т. Шевченка, Б. Хмельницького, Д. Галицького, «Портрет О. Новаківського» (1934). Скульптор А. Коверко (1893-1967) - відомий різьбяр по дереву, виконав вівтар та іконостас для церкви Святого Духа у Львові (1926-1927), портрети І. Франка, І. Свєнціцького, М. Вороного, І. Труша (всі в 1930-х рр.).
У Львові працював скульптор і педагог І. Север (1891-1971), учнями якого були М. Лисенко, І. Макогон, Д. Крвавич та ін.
Театральне життя Західної України продовжував представляти театр товариства «Українська бесіда» (з 1861 р. до 1916 р. «Руська бесіда»), який діяв у Львові до 1924 р.
У червні 1918 р. акторський склад театру товариства «Українська Бесіда» залишився без чоловіків-військовозобов’язаних Легіону УСС австро-угорської армії. Втрата основного чоловічого складу була причиною майже тримісячної бездіяльності й цілковитого розпаду театру. Відновлена в серпні 1918 р. робота театру тривала недовго, оскільки з початком польсько-української війни окупаційна влада закрила українську сцену у Львові. Однак театр наполегливо, майже до кінця 1919 р. боровся за існування: двічі втрачав і здобував (8 лютого 1919 р., середина вересня 1919 р.) право на діяльність, деякий час працював у Перемишлі, а пізніше - на непристосованій до театральних вистав сцені Народного Дому у Львові.
З липня 1920 р. у театрі «Української Бесіди» формується новий сценічний колектив, який активно діє до жовтня 1921 р. як «Український незалежний театр». До Львова переїхала частина акторів з драматичного театру Вінниці, де працювали під керівництвом Г. Юри. Привізши ентузіазм у втіленні новаторських ідей і досягнень тогочасного театрального мистецтва, новий театральний колектив намагався реалізувати їх на українській сцені Львова.
Після виступів у Львові акторів трупи М. Садовського, у театрі зали-шаються Г. Березовський і М. Авсюкевич-Березовська, професіоналізм яких великою мірою почав визначати стилістику подальших вистав. Г. Березовський не тільки грав, а й режисурував частини побутового репертуару, зокрема драми В. Винниченка «Молода кров».
«Український незалежний театр» у 1920-1921 рр. виконав дванадцять нових драматичних постановок із новітнього українського та європейського репертуару, завдяки яким здобув у сучасників визнання в означенні «європейський театр». Відроджено давні традиції, авторитет і престиж передвоєнного театру товариства «Руська бесіда», впроваджено невідомі досі принципи роботи нових театральних колективів, а галицька громадськість довідалась про досягнення сучасного театрального мистецтва України.
Від 8 жовтня 1921 р. і до 21 червня 1923 р. театр працює під артистичним керівництвом О. Загарова (1877-1941) та Й. Стадника.
В особі актора і педагога О. Загарова український театр у Г аличині мав режисера європейського рівня. Без нього навряд чи реалістично-психологічний театр, хоч і не будучи довершеним концептуально, досягнув би у такому цілісному вигляді галицької сцени, якій за короткий час вдалось повністю пройти визначальний етап у становленні і розвитку нового театрального мистецтва початку XX ст. Його діяльність сприяла піднесенню фаховості тогочасної української театральної критики у Львові. Після від’їзду О. Загарова художнє керівництво театром товариства «Українська Бесіда» в останньому сезоні його діяльності продовжував Й. Стадник. Режисер, як і раніше, у своїй традиційній стилістиці провадив лінію музично-драматичного репертуару.
Кантату «Заповіт» С. Людкевич створив до 120-річчя від дня народження Т. Шевченка. Перше її виконання виконав хор «Боян» у 1935 р.
У липні 1924 товариство «Українська бесіда» за браком фінансової бази відмовилося від подальшої опіки над театром.
Невеличкий слід в українській культурі залишив і український театр у Чернівцях. Театр був відкритий у липні 1918 р. Вистави показували в приміщенні міського театру. У кінці 1918 р. театр заборонила румунська влада і він переїхав до Станіслава.
Насамкінець звернемо увагу на видатних представників українського музичного мистецтва. Без прямого доступу до оперного театру і симфонічного оркестру плідно працювали львівські композитори: С. Людкевич (1879-1979), В. Барвінський (1888-1963), Ф. Колесса (1871-1947) та ін.
До музичних творів С. Людкевича цього періоду належить симфонічна поема «Каменярі» (1926, друга редакція - 1956), «Галицька рапсодія» (1928, друга редакція - 1956), кантата «Заповіт» на вірші Т. Шевченка (1934, друга редакція - 1955), симфонічна поема «Веснянки» (1935).
До здобутків В. Барвінського слід зарахувати збірку 38 українських народних пісень для фортепіано, яку він уклав у 1930-х рр. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. На теми українських пісень написав низку п’єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді». Працював і у вокальному жанрі.
Ф. Колессу вважають основоположником українського етнографічного музикознавства. До основних праць цього періоду належить: «Про генезу українських народних дум» (1921), «Народні пісні з південного Підкарпаття» (1923), «Речитативні форми в українській народній поезії» (1925), «Українські народні пісні на переломі XVII-XVIII ст.» (1928), «Народні пісні з галицької Лемківщини» (1929), «Українська усна словесність» (1938).
Отже, національна культура на західноукраїнських землях у міжвоєнний період розвивалась, як відповідно до загальноєвропейських мистецьких тенденцій, так і в напрямі протистояння асиміляційним процесам, які проводили Польща та Румунія.