Історія української культури
7.2.2. Згортання українізації. «Розстріляне відродження»
Розширення можливостей для підвищення культурного рівня населення, активізації духовної творчості відображало й одночасно стимулювало процес зростання національної свідомості українського народу. Водночас національна інтелігенція як один з основних носіїв свідомості народу почала заважати уніфікаційним і тоталітарним тенденціям. І якщо в першій половині 1920-х рр. партія прагнула однаково протистояти як великодержавному шовінізмові, так і буржуазному націоналізмові, то, починаючи з другої половини цих років, акцент поступово, але невблаганно переміщувався на боротьбу з проявами буржуазного націоналізму та його носіями. Ініціатором такої боротьби в Україні став Л. Каганович. Він, підтримуючи курс на українізацію партійного апарату, робив усе можливе, щоб вихолостити її зміст, деморалізувати носіїв національної культури та обмежити їхню творчу свободу. Саме з його подачі виникла теза про націоналістичний ухил наркома освіти О. Шумського, після того як він на одному з пленумів ЦК КП (б)У висловив думку, що «в поняття українізація вкладається вивчення української мови і культури, а не перетворення будь-кого в українську національність».
Як вже частково було зазначено для Й. Сталіна та Л. Кагановича українізація була тимчасовим тактичним відступом. Основне своє призначення Л. Каганович вбачав у тому, щоб пильно наглядати, куди «йде українізація, гарантуючи її напрямок у бік зміцнення диктатури пролетаріату».
Упереджене ставлення Л. Кагановича до українізації позначилося на всьому подальшому її процесі. Уже 2 липня 1926 р. він через рішення Політбюро ЦК КП(б)У склав повноваження голови комісії Політбюро з українізації. Від цього моменту Політбюро ЦК КП(б)У вкрай рідко обговорювало питання, пов’язані з українізацією. Так поступово цей курс згортався, ставав дедалі формальним. Турбота про розвиток української радянської культури замінювалася «турботою» про боротьбу з існуючим й неіснуючим українським буржуазним націоналізмом.
Невдовзі розпочались перші розправи. 2 лютого 1927 р. По- літбюро ЦК КП(б)У заслухало планове питання про народну освіту, політосвіту та культосвітроботу в масах. Постанова Політбюро буквально розтрощила наркома освіти О. Шумського, звинувативши його в «націоналістичному ухилі». 27 лютого О. Шумського звільнили із займаної посади.
Після О. Шумського почав створюватись міф про «національний ухил» наступного наркома освіти УСРР М. Скрипника (18721933), який як і О. Шумський, послідовно впроваджував українізацію в життя. Зокрема М. Скрипник різко виступав проти «теорії боротьби двох культур» - як російської, так і української модифікації та тези про те, що великодержавний шовінізм - головна небезпека в міжнаціональних стосунках. Виступав за принципи рівноправного співробітництва в сфері культури. Все це стало предметом спрямованого проти нього морального терору. Не витримавши такої наруги, він 7 липня 1933 р. застрелився. Однак і мертвого його оголосили «ворогом народу».
Від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники виводять термін «Розстріляне відродження».
«Викриття» М. Скрипника, по суті, поклало край процесові українізації, яку проводили ті українці, в яких була добре розвинена національна самосвідомість. І те, що в буквальному розумінні українізацію не згорнули в 1927 р. заслуга М. Скрипника та його оточення.
У 1934-1935 рр. провели чистку партійного апарату. Після чого українізація продовжилась, але в напрямі виховання тих кадрів, які тільки за національною ознакою були українцями, але до того ж боролися проти національного змісту української культури. Тобто розпочалось проведення більшовицької українізації. Сподвижником такої українізації був другий секретар ЦК КП (б)У П. Постишев (один з організаторів голоду в Україні 1932-1933). Цей процес тривав до наступних партійних чисток - 1937-1938 рр., яка не оминула творчу інтелігенцію.
Загалом українізація для тоталітарної системи стала тим підґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «націонал-ухильнцтво». Тим самим створювалась безмежна база для масового терору. Особливо трагічними були наслідки масових репресій серед учителів та інженерів, художньої та наукової інтелігенції.
Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися ще в 1929 р. арештами за звинуваченням у так званій справі СВУ (Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній православній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня 1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки
С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, історик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич, філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський - всього 45 осіб. Обвинувачувальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу ретельно законспірованої шкідницької підривної націоналістичної організації, мета якої - підготовка антирадянського заколоту.
Судовий фарс завершився протизаконним вироком: чотирьох засудили до 10 років таборів, інших до тюремного ув’язнення строком від двох до восьми років та до вислання їх за межі УСРР.
У 1931 р. необґрунтованих нападів зазнав академік ВУАН М. Грушевський, нібито як один із керівників «Українського національного центру». У результаті М. Грушевського було вивезено за межі України. У 1931 р. за цією справою арештували історика, академіка ВУАН М. Яворського, а в 1937 р. його розстріляли.
У 1935 р. керівником «боротьбистської змови» оголосили драматурга М. Куліша. У січні 1936 р. у Києві таємно судили групу «шпигунів» і «терористів», котру нібито «очолював» відомий літератор, критик, професор М. Зеров, якого відправили на Соловки, де 3 листопада 1937 р. розстріляли.
Серед репресованих у 1930-х рр. були відомі українські письменники і поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, В. Підмогильний, С. Пилипенко, В. Поліщук, Г. Хоткевич, А. Крушельницький, Микола Вороний, його син Марко Вороний та інші. Загалом було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.
Згортання українізації завдало великої шкоди культурній спадщині. У першій половині 1930-х рр. мережа державних органів охорони пам’яток історії та культури фактично припинила своє існування. Ідеологізація сфери збереження пам’ятників і пам’яток історії та культури призвела до того, що провідним критерієм у його оцінюванні виступала не мистецька, художньо-естетична цінність, а ідеологічний, до того ж вульгарний зміст. Досить лише згадати про зруйновані в 1930-х роках у Києві Михайлівський золотоверхий собор (ХІІ ст.) та церкву Богородиці (ХІІ ст.). Єдиним вченим, що відмовився підписати дозвіл на знесення Михайлівського золотоверхого собору був археолог і мистецтвознавець М. Макаренко. За це в 1934 р. його заарештували і вислали з України, а 4 січня 1938 р. розстріляли.
Одночасно в 1930-ті рр. було заборонено видавати праці М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Опубліковані ж до цього їхні роботи вилучались з читальних залів бібліотек.
Під тотальну заборону потрапили публікації письменників, поетів, вчених, партійно-радянських працівників М. Волобуєва, Остапа Вишні, М. Ірчана, О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового та багатьох інших. Масові репресії поховали імена та твори Г. Холодного, Леся Курбаса, Г. Чупринки, Б. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, М. Зерова, Григорія Косинки, Олександра Олеся та ін. Це був справжній організований радянською владою погром української культури.
Великою втратою став арешт та розстріл у 1936 р. художника М. Бойчука і знищення його школи. Така ж доля спіткала і Леся Курбаса, якого в 1933 р. арештували, а в 1937 р. розстріляли.
У 1934-1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури й літературознавства - академік ВУАН В. Перетц, член- кореспондент ВУАН Є. Шабліовський та ін. У 1936-1937 рр. після кампанії наклепів і необґрунтованих звинувачень загинули академіки ВУАН - геолог І. Агол, математик М. Кравчук, філософ С. Семковський.
Внаслідок такої командно-адміністративної політики терору в 1930-ті рр. припинився розвиток статистики, етнографії, демографії, краєзнавства тощо.
Глибоко негативний вплив на розвиток національної культури мало насильне вилучення зі сфери духовного життя релігії. Наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. жорстоко переслідувалися всі церковні організації країни, однак лише одна з них була поставлена поза законом - Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Для її організаційного розгрому 28-29 січня 1930 р. у Києві був скликаний надзвичайний собор УАПЦ. Собор ухвалив постанову із визначенням, що діяльність УАПЦ була антирадянською контрреволюційною. На процесі СВУ із 45 підсудних більше 20 осіб були священиками або дітьми священиків.
До кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1 тис. церков. Однак вирішальний штурм був ще попереду - в 1933-1936 рр. В УСРР тоді закрили приблизно 75-80 % церков. У Києві в 1935 р. діяли сотні церков, а після «штурму» залишилося тільки дві, та й то невеликі.
Отже, є очевидним, що в 1920-1930-х рр. українську культуру було використано для встановлення тоталітарної радянської влади в УСРР як через політику «українізації», так і її згортання - через масштабні репресії. Втім, українізація, масштаби якої вийшли далеко за межі командно-адміністративної системи і охопили всі сфери національної культури, відіграла важливу роль в утвердженні та подальшому розвитку української освіти, науки, мистецтва, літератури, мови тощо. Тобто на основі багатовікової української культурної спадщини було продовжено безперервний процес її розвитку і закладено той культурний потенціал, через який тоталітарній системі так і не вдалось принизити та денаціоналізувати українську культуру в наступних десятиліттях.