Історія української культури
7.2.1. Освіта, наука, література та мистецтво на тлі політики «українізації» 1920-х рр.
Офіційно політика «коренізації» в Україні розпочалася 17 липня 1923 р., коли Рада народних комісарів УСРР прийняла рішення «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».
Згідно з цими документами, встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватись курси української мови. У 1925 р. було введено обов’язкове використання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Л. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. У результаті, якщо в 1922 р. українською велося лише 20 % усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70 %.
Кістяком українізації стали так звані націонал-комуністи. Окрему групу почали становити українські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на українізацію. У 1923 р. Ю. Тютюник, учасник «Другого зимового походу» 1921 р. проти більшовиків, повернувся в УСРР і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад.
У 1924 р. до України на запрошення уряду УСРР повернувся М. Грушевський. Безумовно, що він не мав ілюзій і не їхав з легким серцем. М. Грушевський бачив, що Україна відвоювала на якийсь час новий плацдарм для легальної боротьби за продовження здобутого в революції державного і культурного відродження і, що від того, як це українці використають, залежатиме подальша доля нації. Так він увійшов в одну з найбільших битв українського народу, що пізніше отримає назву «Розстріляне відродження».
З еміграції в 1926 р. в УСРР повернувся письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець, перекладач М. Вороний.
Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона призупинила русифікацію і фактично відновила започатковану національною революцією українізацію суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню національних цінностей і традицій. Українців на керівних посадах усіх галузей народного господарства республіки було на початку 1930-х рр. понад 50 %. Загалом українізація охопила всі сфери національної культури та широкий загал українського суспільства.
Найбільше вплинула українізація на розвиток освіти. У цьому напрямі українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи.
Розбудова радянської системи освіти на території України розпочалась із запозичення в 1919 р. народним комісаром освіти В. Затонським концепції і моделі освіти в РСФРР. Запозичена концепція та модель освіти не враховували соціально-економічну і національну специфіку України та була відірвана від реальних потреб економіки.
Новий нарком освіти Г. Гринько на початку 1920 р. відмовився від її реалізації і почав розроблення власної концепції та моделі освіти. В основу його концепції було покладено наскрізну професійну спрямованість освіти. Вже 25 березня 1920 р. І-ша загальноукраїнська нарада з питань освіти вирішила, що в основу організації навчання дітей слід покладатися не на дев’ятирічну загальноосвітню школу, а семирічну, після якої діти навчатимуться в професійно-технічних закладах, технікумах, інститутах і академіях. У середині 1920- х років в Україні впроваджено десятирічку (семирічка плюс трирічна професійна школа), що ліквідувало розрив між середньою і вищою освітою.
Нове керівництво наркомату освіти залишило право навчання рідною мовою. 4 травня 1920 р. видано відповідну постанову «Про підготовку працівників освіти з обов’язковим вивченням української мови», а 21 жовтня Раднарком УСРР прийняв постанову «Про введення української мови в усіх навчально-виховних закладах з неукраїнською мовою навчання». Завдання полягало в тому, щоб досягти пропорції між чисельністю національних шкіл і національним складом населення, але не вдаватись до насилля.
Перепоною на цьому шляху стала недосконалість загального українського правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші проблеми найболісніше відображалися на усьому українізаційному процесі 1920-х рр.
Щоб розв’язати ці проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1924 р. постановив організувати при наркомі освіти комісію для розроблення правил правопису української мови з 26 осіб: О. Шумського (голова), П. Сологуба, А. Кримського, М. Хвильового, М. Скрипника, С. Єфремова та інших. Працюючи над правописом, комісія взяла за основу «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені народним комісаром освіти УСРР у 1921 р. Новий український правопис (скрипниківський) було затверджено 4 вересня 1928 р. і він діяв до 1933 р.
Перші підсумки українізації освіти підведено в доповіді заступника наркома освіти Я. Ряпка, в яких зазначено, що станом на 1 жовтня 1923 р. кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подільській та Волинських губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській, Катеринославській, Чернігівській та Одеській навпаки. Практично не було українізовано шкільні заклади в Донецькій губернії. Середній відсоток українських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного населення на 11,2 %.
Одним з ключових положень української концепції освіти стала вимога замінити школу дитячим будинком. Ось тут проявився весь цинізм радянської системи. Адже базовою позицією був не тільки соціальний захист дітей, але і сумнів у здатності сім’ї позитивно впливати на виховання дитини. Щоправда, в 1923 р. нарком освіти УСРР відмовився від ідеї повної заміни школи дитячим будинком, зробивши її головним осередком виховання, трудової і освітньої роботи.
У системі вищої освіти зміни полягали в тому, що в 1920 -1921-х рр. ліквідували всі українські університети. На їх базі створювались спеціалізовані вузи соціально-економічного, педагогічного і медичного спрямування. Така схема розвитку вищої освіти прагнула підпорядкувати всю освіту засадам «єдиної трудової школи». Це стало серйозним відступом, оскільки це призвело до значного зниження теоретичного рівня підготовки фахівців з вищою освітою і викликало невдоволення серед професорсько-викладацького складу. У 1922/1923 н. р. закриття університетів супроводжувалось звільненням та арештами демократично налаштованих викладачів і професорів. До речі, восени 1922 р. надійшло розпорядження про усунення від викладацької роботи всіх колишніх міністрів України періоду національної революції. З університетів були звільнені професори М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко та ін.
Не оминула ця реформа два найстарші університети - Харківський та Київський ім. св. Володимира.
З 1932 р. університетську систему освіти поступово почали відновлювати.
У кінці 1922 р. наркома освіти Г. Гринька звільнили з посади і знову призначили В. Затонського, який був прихильником української концепції та моделі розвитку освіти. Він відкинув ініціативу замінити школу дитячим будинком.
Активним прибічником концепції був О. Шумський. М. Скрипник, який замінив у лютому 1927 р. О. Шумського на посаді наркома освіти, продовжував відстоювати і удосконалювати українську модель освіти. Гарантом цієї моделі був незмінний заступник усіх чотирьох наркомів освіти Я. Ряпко. У 1929 р. Я. Ряпко виступав проти необхідності і можливості уніфікації системи освіти України з російською. Натомість він запропонував у разі такої уніфікації будувати російську систему за українським зразком.
До позитивів у сфері освіти періоду «українізації» слід зарахувати досягнення загальної грамотності та значний ріст освіченості народу. Фактично було продовжено політику, яку ще розпочала Центральна Рада. В Україні навчання населення грамотності відбувалось через мережу товариств «Геть неписьменність!», які починають відкривати в 1923 р. У 1936 р. товариства ліквідувалися як такі, що виконали свою роль.
До цієї освітньої роботи було залучено комітети незаможних селян (комнезами). Вони допомагали освітнім органам у створенні лікнепів (ліквідація неписемності), придбанні та розповсюдженні необхідної літератури, підручників тощо. Комнезамам було надано право посилати в усі середні та вищі навчальні заклади УСРР 10 % учнів, а на сільськогосподарські відділи і факультети 45 %. На комнезами було покладено завдання організації дозвілля на селі. Вони активно допомагали партійним осередкам і органам освіти в створенні сільбудів та хат-читалень. Якщо на початку 1924 р. у сільбудах і хатах-читальнях працювало близько 84,5 тис. членів комнезамів, то на кінець того самого року вже більше 200 тис. осіб.
У 1930 р. до культурно-освітніх установ було залучено 70 % незаможних селян. У роботі лікпунктів і шкіл лікнепу активну участь брали вчителі, агрономи, лікарі, студенти, кращі учні старших класів загальноосвітніх шкіл. У 1925 р. на Київщині налічувалось 1036 лікнепів, у яких навчалося 37 500 селян.
Втім мережа шкіл середини 1920-х рр. неспроможна була прийняти всіх охочих вчитися. У 1925-1926 рр. сільські школи відмовили в прийомі до 38 % дітей шкільного віку. Хоча в 1932 р. в школах України вже навчалось 98 % дітей шкільного віку.
Слід мати на увазі, що партійне керівництво досить вміло використовувало цю культурно-освітню роботу для поширення атеїзму. Це питання було порушено в квітні 1923 р. на УІІІ конференції КП(б)У. З цього часу комнезами паралельно організовують читання лекцій, гуртки «безбожних», розповсюджують журнал «Безвірник» тощо.
Загалом на початок 1930-х рр. через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони осіб, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася від 48 % у 1920 р. до 8 %. У 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тисяч шкіл, 700 технікумів та 173 вищих навчальних закладів.
Попри це, дослідник Я. Мандрик стверджує, що в 1930-х роках не вирішеною залишалась освіта в селі і для села. Тільки 10 % сільських вчителів мали вищу освіту, решта - середню і незакінчену середню. Вищі навчальні заклади та технікуми України не справлялись з підготовкою керівних кадрів для села. Один агроном обслуговував 7 колгоспів, один зоотехнік - 35. Неписьменних у селах залишалось до 30 %. Під сталінські репресії в 1930-ті роки потрапило до 54 % сільських вчителів, 36 % голів колгоспів, 31,3 % завідувачів тваринними фермами, понад 30 % агрономів, тисячі учнів були відраховані із шкіл як «діти куркулів».
Щодо науки, то 14 червня 1921 р. положенням Раднаркому УСРР Українська академія наук (УАН) була проголошена найвищою науковою державною установою і підпорядковувалася наркомату освіти. Академію перейменували на ВУАН (Всеукраїнську академію наук).
ВУАН об’єднала понад 30 науково-дослідних установ - кафедр, інститутів, комісій. Крім того, науковою роботою займалися кафедри вишів, ботанічні сади, наукові товариства, обсерваторії, музеї. На 1928 р. ВУАН мала 63 дійсних членів, 16 членів-кореспондентів, 111 штатних і 212 позаштатних науковців. Загалом на 1928 р. в Україні вже було 138 науково-дослідник закладів, де працювало близько 3700 науковців.
У 1929 р. у Києві було відкрито фізичний інститут, трохи пізніше фізико- технічні інститути в Харкові та Дніпропетровську. Вже на початку 1930-х рр. у Харкові сформувалася перша фізична школа в галузі кріогеніки-фізики низьких температур Л. Шубнікова. Ця кріогенна лабораторія була четвертою у світі та першою в СРСР. Поряд з фундаментальними дослідженнями велися прикладні розробки, пов’язані з використанням глибокого охолодження в промисловості та космосі.
Величезний внесок у вітчизняну та світову науку зробила харківська школа теоретичної фізики Л. Ландау. Співробітники Харківського фізико- технічного інституту К. Синельников, А. Вальтер, О. Лейкунський, Г. Латишев, І. Обреїмов восени 1932 р. вперше у СРСР і всього через кілька місяців після англійських вчених зуміли розщепити ядро літію.
Одним з перших творців ракетної техніки і теорії космічних польотів був Ю. Кондратюк (1897-1941).
Підвалини наукової механіки та суміжних напрямів заклали С. Тимошенко (1878-1972) - фахівець з механіки матеріалів та конструкцій, у 1919 р. він заснував Інституту технічної механіки, Є. Патон (1870-1953) - учений в галузі зварювальних процесів та містобудування, засновник у Київському політехнічному інституті кафедри мостів та Інституту електрозварювання (1934), К. Симінський - фахівець з проблем міцності (статика та динаміка конструкцій споруд), у 1921 р. очолив Інститут технічної механіки.
Важливу роль у науці відіграли: Д. Рожанський (1882-1936) - фізик, основні праці стосуються електричних розрядів та радіофізики; С. Реформатський (1860-1934) - хімік, органік, автор відкриття, названого реакцією «Реформатського», широко вживаного під час дослідження і синтезі складних природних з’єднань, у 1931-1934 рр. провів дослідження в галузі отримання натурального каучуку з рослин; М. Холодний (1882-1953) - ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, засновник вітчизняної школи фізіології рослин; М. Стра- женко (1876-1952) - медик, один із засновників київської школи клінічної медицини, зробив прогрес у кардіології; О. Богомолець (1881-1946) - медик, основоположник школи патофізіологів, автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо.
У 1920-ті рр. розвивалися соціальні та економічні науки. При соціально- економічному відділі ВУАН було відкрито Демографічний інститут, який очолив визначний український статист, демограф та економіст М. Пхута (1884— 1961). При відділі працювали кафедри історії західноруського й українського права (М. Василенко), економіки, торгівлі й промисловості (К. Воблий), історії філософії права (О. Гіляров), звичаєвого права України (О. Малиновський), фінансів (Л. Яснопольський), міжнародного права (В. Грабар), цивільного права (С. Дністрянський), історії народного господарства (В. Левитський), політичної економії (С. Солнцев).
Не менш активно працював історико-філологічний відділ ВУАН, який очолював один із засновників Української академії наук А. Кримський (1871¬1942). На 1927-1928 рр. відділ працював за такими напрямами: історико- філологічний (керівник А. Кримський), історії української мови (Є. Тимченко), української усної словесности (А. Лобода), історії новітнього українського письменства (С. Єфремов), давнього українського письменства (В. Перетц), давньої історії українського народу (Д. Багалій - 1857-1932), новітньої історії українського народу (М. Грушевський), примітивної культури та народної творчості (К. Грушевська - 1900-1943, дочка М. Грушевського), історичної географії (О. Грушевський), візантології (Ф. Мищенко), історії українського мистецтва (О. Новицький). При відділі діяло 39 комісій, інститутів, комітетів і музеїв. У період українізації заходами історико-філологічного відділу ВУАН видано низку фундаментальних праць: «Нарис історії України на соціально- економічному ґрунті» (1928), «Нарис української історіографії» (Т. І-II, 1923¬1928), «Український мандрований філософ Г. Сковорода» (1926), «Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївці» (1925) Д. Багалія; «З примітивної культури» (1924) й «Українські народні думи» (1927) К. Грушевської; М. Грушевський продовжував публікувати наступні томи «Історії України-Руси» й «Історії української літератури»; «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй - Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928), «Щоденник» і «Листування» Т. Шевченка (1927-1928) С. Єфремов; А. Кримський опублікував «Історію Персії та її письменства» (1934), «Історію Туреччини» (Т. І-II; 1924-1927).
Поза ВУАН розвиток історії, культури, економіки отримав при кафедрах інститутів народної освіти Києва, Харкова, Дніпропетровська, Кам’янець-Подільська. Технічні, фундаментальні та природничі науки активно розвивались при політехнічних інститутах Києва, Харкова та Одеси.
Особливий вплив політика «українізації» мала на художню літературу. У цей час розвиваються різноманітні літературні течії, створюються організації та гуртки. Ще перед українізацією в 1921 р. у Києві утворилася «Асоціація панфу-туристів». Засновником асоціації був основоположник і теоретик українського футуризму М. Семенко (1892-1937). До складу «Асоціації панфутуристів» входили О. Слісаренко, М. Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін. У 1924 р. «Аспанфут» перетворено на «Асоціацію комункульту», яка перестала існувати в 1925 р. Від «Асоціації комункульту» відділилась група письменників, яка заснувала літературну організацію «Жовтень» (1924-1926, В. Десняк, Іван Ле, М. Терещенко, Ю. Яновський та інші), що мала на меті формування «нової пролетарської літератури» в Україні.
Група М. Семенка, М. Бажана продовжила діяльність в об’єднанні «Нова генерація» (1927-1931), видаючи однойменний літературний журнал, де досить скептично ставились до надбань культури. Зокрема М. Семенко нехтує національним у літературі - воно здається йому примітивом. Він навіть протестує проти культу Т. Шевченка, «хуторянського» та провінційного мистецтва. Водночас, футуристи модернізували українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадили свіжі (навіть епатажні) образи й творили нові слова, покликані відобразити нову індустріалізовану добу.
У 1922 р. утворилась організація «Плуг» - спілка селянських письменників. Вона ставила за мету, ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Н. Забіла, П. Панч та інші. Маючи очевидні досягнення в українській культурі, «Плуг» не був позбавлений і певних недоліків, зокрема сприяв поширенню надмірної масовості в літературі, через залучення до письменницьких об’єднань малообдарованих людей. Свої твори письменники друкували в журналі «Плужан» (1925-1927).
У 1923-1924 рр. діяло літературне угрупування «Аспис» («Асоціація письменників»). У його складі були письменники європейської орієнтації (Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Рильський, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович та ін.). У 1924 р. на основі асоціації утворилась група «Ланка» (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник та ін.). На основі «Ланки» утворилась група «Марс» («Майстерня революційного слова», 19261929) у складі Я. Качура, Д. Фальківського, В. Ярошенка.
У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив В. Блакитний (1894-1925) - теоретик і критик української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, в основу якого покладена віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції. Членами спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. Неоднорідний склад «Гарту», прагнення монополізувати вплив на літературу та смерть В. Блакитного (1925) призвели до розпаду їхнього центру в Харкові.
Помітною постаттю в середовищі «Плугу» та «Гарту», як і загалом у всій українській літературі, був О. Вишня (П. Губенко, 1889-1956) - один із засновників у 1922 р. сатиричного журналу «Червоний перець», а з 1927 р. головний редактор.
Частина «гартівців» на чолі з українським прозаїком, поетом, публіцистом, М. Хвильовим (М. Фітільов, 1893-1933) утворила літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-1928), інша частина - ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927).
ВАПЛІТЕ відстоювала ідею творення нової української літератури за допомогою кращих зразків західноєвропейської культури, члени намагались протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників у творчість. На думку І. Дзюби, памфлетист М. Хвильовий спрямовував свій пафос проти хуторянства й «масовізму» в літературі, «червоного» неуцтва, «безграмотного міщанства» та «рідненької просвіти» у вишиваній сорочці і з «задрипанським світоглядом», «селозування» пролетарської культури, ідеологом яких М. Хвильовий оголошував «Плуг». Втім це не означає, що М. Хвильовий був проти того, щоб робітники і селяни творили культуру, але це мали б робити інтелектуально розвинені, талановиті та геніальні люди. Ще одним викликом проти більшовицької культурної революції стало його гасло «Геть від Москви!». До того ж М. Хвильовий не був русофобом, добре знав російську літературу, і вона посідала чільне місце в його інтелектуальному арсеналі. Але він гостро відчував небезпечну асиметрію в українсько-російських культурних відносинах; панування російської культури в Україні закріплювало її, а також розвивало колоніальний статус.
Для такої гострої постановки питання М. Хвильовий скористався партійним рішенням про посилення курсу на українізацію. Невдовзі з’ясується, що в партії переважало інакше розуміння українізації, і М. Хвильовому дадуть це відчути. Фактично почалося з того, що в 1926 р. заборонили друкувати його памфлет «Україна чи Малоросія?» (опублікований в 1990 р.). Памфлет уважно вивчили в ідеологічних спецслужбах і використали у публічному цькуванні автора. М. Хвильовий почував себе комуністом і боляче сприймав звинувачення у нібито відступництві та націоналізмі. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.
З позицією М. Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим (1890-1937) та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. До групи українських поетів, письменників «неокласиків»-модерністів належали М. Драй-Хмара (1890-1937), М. Рильський (1895-1964), О. Бургардт (Ю. Клен, 1891-1947). Вони були блискуче освіченими людьми, володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, орієнтувались на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури. Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, а навіть і намагались їй протистояти.
У 1924-1930 рр. існувало об’єднання «Літературний центр конструктивістів». Його представники вважали, що внесок у будівництво нового життя література може зробити, пропагуючи техніцизм. У цьому напрямі працювала літературно-мистецька група «Авангард» на чолі з В. Поліщуком.
Одночасно в другій половині 1920-х років активізувалось видання літературних творів. У 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника В. Винниченка (1880-1951). Такої кількості видань своїх творів та читацької популярності не мав жоден український письменник першої половини ХХ ст.
Великою популярністю користувалися твори письменника, режисера, драматурга М. Куліша (1892-1937). Серед них п’єси «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната». Ці твори відрізнялись своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У 1925 р. М. Куліш переїжджає до Харкова, де знайомиться із М. Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею, В. Сосюрою, Ю. Яновським, П. Тичиною та ін. Вступає у «ВАПЛІТЕ», починає вести плідну співпрацю з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом.
Театр «Березіль», який був заснований у Києві в березні 1922 р. (від місяця заснування походить назва), став одним із перших українських театрів в УСРР. З 1926 р. і до 1933 р. театр працює в Харкові (сьогодні Харківський український академічний драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Театр видавав журнал «Барикади театру», а також був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти - А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, Й. Гірняк, В. Чистякова, О. Сердюк, Д. Антонович, І. Мар’яненко, Ф. Радчук та інші. У 1933 р. Леся Курбаса заарештували, а театр закрили. Після цього акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький.
З 1927 р. у Харкові працював робітничий театр, основу трупи якого складали актори театру «Березіль». У 1933 р. цей робітничий театр переїхав у Донецьк, де став першим стаціонарним професійним театральним закладом (сьогодні Донецький академічний український музично-драматичний театр). Одним із засновників цього театру був О. Загаров, який у 1921-1923 рр. очолював український театр у Львові.
Гідно продовжувався розвиток народно-побутових традицій українського театру М. Садовського та П. Саксаганського. Наприкінці 1930-х рр. в Україні було відкрито понад 80 театрів.
Політика «українізації» сприяла розвитку самодіяльних та професійних колективів. Серед них - капела «Думка» (1920), Київський симфонічний ансамбль (1926-1930) на чолі з В. Яблонським. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький та ін. У 1930-х рр. було відкрито Київську, Харківську та Одеську консерваторії.
На цей час припадає розвиток українського кінематографу, світової слави якому надав український письменник, кінорежисер, художник, кінодраматург Олександр Довженко (1894-1956). З 1923 р. працює в Харкові, де досить активно інтеґрувався в тогочасні мистецькі кола. Вже в 1925 р. долучився до створення «ВАПЛІТЕ». Але найбільше його цікавило кіно. У 1927 р. О. Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся в ролі кочегара і який став першим його кінофільмом. Перший серйозний успіх до О. Довженка прийшов з виходом у квітні 1928 р. на екранах Києва фільму «Звенигора». Цей фільм став сенсацією, але водночас це був початок особистої трагедії О. Довженка - за цю стрічку та згодом за фільм «Земля» (1930) його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
Помітною фігурою в українському кінематографі був самобутній скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист І. Кавалерідзе (1887-1978), який від 1928 р. до 1941 р. працював сценаристом та художником в Одеській та Київській кіностудіях. Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933) , «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937).
У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».
Загалом у 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.
Не менш цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в архітектурі та образотворчому мистецтва. В архітектурі планувалося втілити ще небачені містобудівельні задуми, нові типи конструктивних рішень і форм архітектури першого десятиліття радянської влади.
Зростає увага до національної спадщини народної архітектури. Прикладом є діяльність Д. Дяченка, який у фасаді сільськогосподарської академії у Києві (1925-1930) використав форми українського бароко; В. Естерович у стильових нормах класицизму збудував поліклініку в Харкові (1925-1927); О. Вербицький надав риси раціоналістичного модерну споруді Київського вокзалу (1927-1933).
Новий конструктивістський напрям яскравіше виявився в новобудовах Харкова - тодішня столиця УСРР (грудень 1919 - червень 1934). У Харкові створено ансамбль центру міста з комплексом адміністративних організацій та установ. Кругла в плані площа тут одна з найбільших у світі. Серед споруд площі - будинок Держпрому (1925-1929, арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер) і будинок проектних організацій (1930-1932, арх. С. Серафимов та М. Зандберг-Серафимова). У цих спорудах використано останні досягнення будівельної техніки та нові архітектурні форми. Конструктивна архітектура відобразилась в будівлі Червонозіркового театру (1933-1938, арх. В. Пушкарьов), Палаці культури залізничників (1928-1932, арх. О. Дмитрієв) та інших спорудах Харкова.
Такі архітектурні форми з’являються і в інших містах: палац праці - Дніпропетровськ (1926-1932, арх. О. Красносельський), палац культури заводу «Більшовик» - Київ (1931-1934, архітектор Л. Мойсевич). Зазнав реконструкції Донецьк за розробленим у 1932 р. генеральним проектом архітектора П. Головченка.
У промисловому будівництві провідне значення мало спорудження Дніпрогесу (1927-1932, арх. В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський). Комплекс споруди об’єднав греблю, силову станцію - на правому березі Дніпра, трикамерний шлюз - на лівому. Гребля має форму напруженої дуги довжиною 760,5 м, розчленованої стояками на 47 прорізів. Стояки заввишки 60 м вгорі об’єднані двоярусним мостовим переходом. Конструкція велична і спокійна. При грандіозності усієї споруди гармонійність пропорцій справляє враження.
Підготовку архітекторів в УСРР здійснювали архітектурні факультети в Києві, Харкові, Одесі, а з 1939 р. у Львові.
З середини 1930-х рр. простежується відхід від конструктивізму й повернення до класики. Класика сприймалась як інтернаціональна. Показником нового стилю стала споруда Ради міністрів УРСР у Києві (1935-1937, арх. І. Фомін). Фасад споруди утворює могутня динамічна дуга, підкреслена ризалітами, що виступали колонними торцями, а її маса ділиться на дві частини: нижню - п’єдестал і верхню - розчленовану півколонами з коринфськими капітелями. Ця споруда - наглядний образ часу.
До таких класичних споруд України належить будинок Верховної Ради УРСР (1936-1939, арх. В. Заболотний). Тут поєднана класична схема загальної об’ємно-просторової побудови з національним декором в оформленні інтер’єрів. На противагу споруді Ради міністрів, будівля Верховної Ради не пригнічує масштабами, вирізняється цільною кубічною формою, простотою об’єму, компактністю силуету, особливо не виділяється розмірами серед сусідніх будинків. Фасад будівлі Верховної Ради підкреслює урочистий восьмиколонний портик.
У 1930-х рр. поширилося будівництво житлових багатоповерхових споруд, зумовлене вимогами економічності, створення кращих умов життя людей. Такі будинки споруджувалися у великих містах. У Києві - це житлові будинки на вул. Пироговській (1936— 1937, арх. Г. Шлаконєв), житловий будинок заводу «Більшовик» (1935-1937, арх. А. Добровольський, М. Ручко). Тоді ж розпочалося швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих садків, ясел, магазинів, кінотеатрів. Кращим оригінальним проектом була споруда театру в Донецьку (1935-1940, арх. О. Котовський), де використано класичні форми з ордерною системою.
Конструктивізм 1920-х рр. позначився і на скульптурі. Він відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики. Скульптори переважно споруджували пам’ятники, оскільки державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна пропаганда. У зв’язку з цим художні колективи зобов’язували виконувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру. Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів і призначались для використання в міських скверах, парках, будинках культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо.
Проте слід наголосити на справжні мистецькі здобутки. Зокрема привертають увагу роботи І. Кавалерідзе: пам’ятник Г. Сковороді в Лохвиці (1922), пам’ятники Артему (Ф. Сергєєву) в Бахматі (1923) та Слов’яногірську (1927). У скульптурній композиції пам’ятника Артему (1923) постать вирішена архітектурно-конструктивно.
Популярною була шевченківська тема. У 1920 р. встановили погруддя Т. Шевченка в Києві, а 1921 р. у Харкові (скульптор Б. Кратко). У 1926 р. у Полтаві поставлено пам’ятник Т. Шевченку (скульптор І. Кавалерідзе).
У 1929 р. оголошено Всесоюзний конкурс на пам’ятник Т. Шевченку для Харкова. Другий конкурс оголошено у вересні 1933 р. У третьому конкурсі (наприкінці 1933) перемогу здобув проект скульптора М. Манізера (1891-1966) й архітектора І. Лангбарда. Над втіленням образу Т. Шевченка як поета-революціонера і демократа М. Манізер працював з 1929 р. по 1938 р. Харківський проект передбачав виготовлення статуї Шевченка (висота близько 5,5 м) та 16 фігур (розмірами в півтори натуральних величини). Закладали пам’ятник в міському парку Харкова у дні святкування 120-річчя від дня народження поета.
Скульптор М. Манізер - автор пам’ятників Т. Шевченку в Києві (перед головним корпусом Київського національного університету ім. Т. Шевченка) та Каневі. Обидва пам’ятники були виконані в 1939 р. У Києві постать Кобзаря заввишки 6 м встановлена на восьмиметровому постаменті з темно-червоного граніту. У Каневі на Чернечій горі підноситься пілон 9 м із темно-сірого граніту. На вершині, обличчям до Дніпра, встановлена бронзова статуя Шевченка, заввишки близько 4 м.
Серед художників славляться Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Жук, М. Бурачек та інші. Основним осередком стає Київський художній інститут (1924 р.).
Ф. Кричевський найповніше себе виразив у народній темі. Центральним твором виступає панно-триптих «Життя» (1927) - своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф. Кричевський тоді не приєднався до жодного з мистецьких угруповань. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного села: центральна частина «Село», ліва - «Любов» і права «Повернення» - етапи життя звичайної родини. Творчі пошуки Ф. Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М. Лисенка «Тарас Бульба» (1933) у Харківському театрі опери та балету.
Вихованцями школи живопису Ф. Кричевського стали видатні українські художники Т. Яблонська (1917-2005), Г. Меліхов, Є. Волобуєв.
Біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв і М. Жук (1883-1964). У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 р. - незвичайну серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників. Серед зображуваних - В. Сосюра, В. Поліщук, М. Зеров, В. Блакитний, В. Винниченко, М. Хвильовий та ін.
Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був М. Бурачек (1871-1942). Зі всього побаченого, усвідомленого, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії барв. Твори художника позначені впливом імпресіонізму.
О. Шовкуненко та К. Богаєвський утверджували індустріальний краєвид, який упродовж 1920-1930-х рр. став провідним у творчості, відображаючись в акварельних циклах.
Широкий діапазон творчості характеризує художника А. Пет- рицького. Він відомий монументаліст, станковіст та театральний художник. Після свого дебюту в «Молодому театрі» Леся Курбаса він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора театральної вистави. Співпрацюючи з провідними режисерами (Лесем Курбасом, О. Загаровим), рішуче став на шлях оновлення й реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості.
У мистецтві значну увагу зосереджували на зображенню сучасного життя, темах індустріалізації та колективізації сільського господарства. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови, шахти, популярним стало відвідування Дніпробуду. Одним з перших його оспівувачів був К. Трохименко, якого захоплювали образи трудівників, вчорашніх селян «Кадри Дніпробуду».
Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся М. Бойчук (1882-1939). Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930-х рр., оскільки велика група його вихованців-митців створили художню течію - «бойчукізм». Запропонована М. Бойчуком живописна система - стилізація під давнину - сприймалась догматично обмеженою, невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспільного життя народу. До групи М. Бойчука входили І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко та ін.
«Бойчукісти» виконували розписи в селянському санаторії Одеси (1927-1929), Ленінському залі Державного соціального музею в Харкові (1925). Теми настінних композицій визначали сцени праці й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії. Однак оригінальні твори групи М. Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їхні автори.
У 1932 р. в Україні скасовано всі незалежні угрупування художників. Того самого року зі створенням Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що одержав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату.