Історія української культури
7.2. Особливості розвитку культури в радянській Україні
Поразка національних сил у державницьких змаганнях 1917—1921 рр. на Наддніпрянщині призвела до ліквідації незалежної Української Народної Республіки і встановлення радянської влади в маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР), яка формально була проголошена 10 березня 1919 р. на ІІІ- му Всеукраїнському з’їзді рад. Більшовики, здобувши перемогу, опинилися сам на сам з суспільством, яке являло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Завершення воєнних дій та початок мирного будівництва радянської влади ускладнили відносини між партійно-радянським керівництвом та мистецькою, науковою і освітянською елітою. їхній певний світоглядний та естетичний плюралізм викликав особливе занепокоєння нової влади, яка прагнула встановити командні механізми управління в усіх сферах життя суспільства. Оскільки культура вважалася простором ідеології, тому й методи боротьби проти «ворожих впливів» були такими ж, як і в ідеологічній боротьбі - переслідування, цензура, репресії тощо. Це обмежувало свободу творчості й викликало незадоволення серед освітян, науковців, літераторів, театралів, художників та ін.
Почала домінувати позиція, згідно з якою все українське асоціювалось з націоналізмом, петлюрівщиною та контрреволюцією. Питання про українську інтелігенцію розглядалося в партійних колах лише в контексті ставлення до буржуазних і дрібнобуржуазних партій. Давалося взнаки і те, що на початок 1920-х рр. серед членів Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці становили тільки 24 % загальної чисельності республіканської парторганізації.
На цьому тлі, ті, хто зовсім не сприймали нової влади, емігрували за кордон: Олександр Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко та інші. Були такі, що виїхали, а пізніше повернулись: М. Грушевський, М. Садовський та інші.
Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків ворожість до всього українського, тимчасово відійшли від творчої діяльності (літератори Г. Григоренко, О. Пчілка, композитор М. Радзієвський та інші).
Втім більшість представників науки, освіти та мистецтва з довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків і з великою надією на відродження національної культури сприйняли встановлення радянської влади. Були і такі, що погодилися на співробітництво, але вважали це тимчасовим, вимушеним заходом. Серед них літератори В. Поліщук, М. Семенко, П. Тичина, Остап Вишня; художники М. Бойчук, М. Бурачек, Федір та Володимир Кричевські; театральні діячі Лесь Курбас, Г. Юра, Ф. Левицький та інші. Однак, як показав час, не всі з них йшли на повний конформізм і в результаті стали об’єктом терору, фізичних і моральних репресій.
Культуру більшовики розглядали як один з інструментів ідеологічного перевиховання мас у комуністичному дусі. Для цього необхідно було створити нову культуру, основою якої повинен стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці. Тому проблема залучення української інтелігенції до формування так званої соціалістичної культури набула першочергового значення для партійно-радянських органів.
З огляду на це, інтелігенція зазнавала особливих переслідувань через притаманний їй дух опозиції. У 1921 р. за участь у повстанській боротьбі було розстріляно поета Г. Чупринку. Того ж року підступно вбили видатного українського композитора М. Леонтовича. Переслідування з боку нової влади призвело до передчасної смерті композиторів Я. Степового (1921 р.) та К. Стеценка (1922 р.).
Хоча загальна ситуація вимагала від партійного керівництва йти на компроміс для того, щоб остаточне встановлення більшовицької влади в Україні не виглядало в очах українського народу черговою окупацією. Для далекоглядного партійного керівництва компроміс розглядався не як відступ, а як стратегічний крок, який невдовзі міг би забезпечити ширший фронт наступу. Якщо в народному господарстві таким компромісом стало проголошення в березні
1921 р. «Нової економічної політики» (НЕП), то в сфері культури в квітні 1923 р. політики «коренізації», яка в Україні отримала назву «українізації». Адже утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з яких стала УСРР, не применшило гостроти національного питання, оскільки українці в союзі відігравали особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %).
Важливим кроком для проведення українізації стало усунення від влади відвертих російських шовіністів. Серед них, перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (1921-1925) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики українізації. Д. Лебедь навесні 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, а українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.
Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Д. Лебедя разом з іншими вороже налаштованими до українізації високопоставленими партійними чиновниками в 1924 р. відкликали з України. Його заступив виходець з української селянської сім’ї І. Клименко. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича (1893-1991). Як дисциплінований виконавець розпоряджень Й. Сталіна Л. Каганович, перебуваючи на посаді до 1928 р., твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату та встановлення повного контролю над нею.