Історія української культури
7.1. Національна культури в період Української революції 1917-1921 рр.: напрями та досягнення
Початок Першої світової війни (1914-1918) українські національні сили Австро-Угорської та Російської імперій, як і більшості бездержавних націй Європи, зустріли з ідеями національно-політичного самовизначення та надією на їхнє утвердження на всіх етнічних землях після завершення війни. Проте, в площині практичної реалізації, ці сили стали заручниками сформованої впродовж ХІХ - початку ХХ ст. системи взаємовідносин, у контексті якої поза культурною сферою були відсутні спільні позиції, які б відповідали історичному виклику і сприяли політичному та територіальному об’єднанню української нації. У зв’язку з цим фактично непрогнозований початок Української національної революції на Наддніпрянщині, крім декларативних заяв з березня 1917 р. до листопада 1918 р., не призвів до публічного діалогу та консолідації провідних суспільно-політичних сил для вироблення єдиного зовнішньо- та внутрішньо-політичного курсу та утвердження засад української державності по обидва береги р. Збруч.
Поза цим, утворена 4 березня 1917 р. в Києві Українська Центральна Рада, на тлі Лютневої революції в Російській імперії, задекларувала курс на досягнення національно-територіальної автономії. У межах цього курсу передбачалась велика праця і на ниві відродження української мови, відкриття національних освітніх закладів та українізації існуючих, відкриття культурно-просвітніх та мистецьких закладів, об’єднань, бібліотек, періодичних видань, видання художньої та навчальної літератури, розвиток науки, мистецтва тощо. Навколо цих ініціатив об’єдналась значна частина української творчої еліти, меценатів та всіх небайдужих. Після усунення в квітні 1918 р. Центральної Ради цей курс підтримав гетьман П. Скоропадський.
Передусім основні зусилля були спрямовані на освіту. За статистичними даними, на початок 1917 р. в Україні нараховувалось 19 568 загальноосвітніх шкіл, 1 678 000 учнів і 46 739 вчителів, а з 35 млн. українців більше як 75 % не вміли читати. Чинна система майже на 70 % була русифікована, а тисячі вчителів-чоловіків було мобілізовано на фронти Першої світової війни.
Початок українізації освіти пов’язаний зі створеною в березня 1917 р. при Центральній Раді шкільної комісії, яку очолив відомий громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник, перекладач і один із засновників Центральної Ради І. Стешенко (1873-1918). Комісія ініціювала проведення 5-6 квітня І-го Всеукраїнського педагогічного з’їзду. За результатом роботи з’їзду при Центральній Раді було створено Шкільну Раду. У губерніях та повітах передбачалось засновувати українознавчі бібліотеки, відкривати інструкторські курси для навчання лекторів та літні вчительські курси, видавати підручники для народної школи, розробити українську термінологію з арифметики, географії і граматики.
6-7 серпня 1917 р. ІІ Всеукраїнський педагогічний з’їзд підтримав рішення І-го.
Вже з вересня 1917 р. українізація охопила навчальний процес. Відповідно російська мова як один з предметів вводилася з третього року навчання. Вивчення української мови, літератури та історії стало обов’язковим в усіх середніх школах та гімназіях.
Упродовж травня-липня 1917 р. проходив процес перебудови російських шкіл на україномовні та заснування нових навчальних закладів для того, щоб юнаки та дівчата здобували початкову, середню і технічну освіту. За цей час у великих та губернських містах - Полтави, Харкова, Чернігова, Херсона та інших відкрили 40 українських гімназій. У Києві з 60 шкіл 15 перейшли на українську мову викладання.
Однак процес українізації освіти проходив дуже складно, давалось у знаки більш як двохсотлітнє перебування в складі Російської імперії. У результаті доводилось стикатись з не дуже прихильним, а часто і ворожим, ставленням до цього процесу з боку населення України, а особливо в багатонаціональних районах.
Для проведення реформи школи гостро не вистачало вчителів, а в багатьох районах України їх не було зовсім. Частково для вирішення цієї проблеми навесні 1917 р. по Україні відкривались спеціальні курси. До цієї справи долучили українські гімназії, кафедри педагогічних інститутів та університетів, «Просвіту» та інші організації. На прохання І. Стешенка командувач Південно-Західного фронту А. Брусилов демобілізував з фронту близько 13 тис. педагогів.
15 липня 1917 р. при уряді - Генеральному секретаріаті вперше створено секретаріат (міністерство) народної освіти, який очолив І. Стешенко. Це забезпечило налагодження управління освітнім процесом на принципах: громадсько-державного характеру освіти; рівноправності усіх громадян на здобуття загальної освіти; навчання рідною мовою; запровадження самоврядування в школі; пріоритетний характер фінансування освіти; введення загального, безплатного та обов’язкового початкового навчання. Законом про шкільне правління від 5 грудня 1917 р. секретаріат освіти перебрав під своє керівництво більшість навчальних закладів.
Проведена робота з підготовки кадрів дала змогу вже в 1917/1918 н. р. провести широку українізацію початкової та середньої освіти: відкрили 5,4 тис. шкіл, понад 100 українських гімназій, педагогічних, технічних, медичних училищ; розширити мережу курсів для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Загалом з ініціативи всіх українських урядів на 1921 р. було відкрито близько 8 тис. вечірніх шкіл та курсів письменності.
У цей час активно відроджується діяльність товариства «Просвіта». Влітку 1917 р. центральна та східна Україна вкрилися густою мережею читалень. До кінця літа 1917 р. було відкрито понад 2000 осередків «Просвіти».
Після 29-30 квітня 1918 р. українізацію освіти продовжив уряд гетьмана П. Скоропадського. Викладання української мови і літератури, історії і географії України стало обов’язковим у всіх середніх чоловічих і жіночих загальноосвітніх, професійних, комерційних школах, учительських та духовних семінаріях. У перших 5-ти класах на це відводилося не менш як 3 години на тиждень, а в 6-му і 6-му - 4 години на тиждень. Посада вчителя української мови та літератури всюди вважалася штатною, географії та історії України - позаштатною, але обов’язковою.
Загалом упродовж 1917-1918 рр. відкрито 760 нових шкіл, зі статусом середніх - термін навчання 7-10 років, та близько 10 тис. початкових.
Одночасно проводилась розбудова раніше непоширеного дошкільного виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії створено до 80-100 дитсадків, декілька сотень кімнат-садків, які охопили 20 % дітей дошкільного віку. Для безпритульних дітей відкрито 750 дитбудинків та шкіл-інтернатів.
Окремої уваги заслуговують здобутки у вищій освіті та науково-дослідній роботі. Вже в 1917 р. за Центральної Ради до існуючих інститутів, університетів додались Географічний інститут (Київ), Київський юридичний інститут, Херсонський педагогічний інститут, Одеський сільськогосподарський інститут, Харківська консерваторія та 9 учительських інститутів, реорганізованих секретаріатом освіти у вищі навчальні заклади.
Після ІІ-го Всеукраїнського педагогічного з’їзду розпочалась робота з відкриття Українського народного університету. Ініціаторами були «Українське наукове товариство», українське науково-технічне товариство «Праця», «Просвіта» Києва та кооперативні організації. У статуті університету ставилось завдання виховання науково-педагогічних кадрів для українізації освіти. Формування викладацького складу для університету розпочалося в серпні 1917 р. Першим ректором обрали І. Ганицький. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради, а заняття розпочалися 9 жовтня 1917 р.
21 квітня 1918 р. в Полтаві, з ініціативи місцевої «Просвіти» відкрито другий Український народний університет з двома факультетами: історико-філологічним та економіко-правничим.
7 листопада 1917 р. в Києві з відкриттям однорічних курсів для підготовки вчителів розпочала роботу Українська педагогічна академія. Слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів.
Восени 1917 р. у Кам’янець-Подільському виникла ідея заснування університету, урочисте відкриття якого відбулось лише 22 жовтня 1918 р.
Питання культурно-національного відродження Центральна Рада тісно пов’язувала і з вирішенням проблеми поступової українізації державно-адміністративного апарату, діловодства тощо.
У цьому контексті показовою, але в характерному для галичан національно-радикальному дусі, є спроба українізації Києва в січні 1919 р. Ініціатива належала командуванню Осадного корпусу армії УНР на чолі з полковником Є. Коновальцем (1891-1938). 31 грудня 1918 р. він видав наказ, який зобов’язав упродовж трьох днів зняти в Києві всі російські вивіски і до 18 січня 1919 р. «замість знятих російських написів, вивісити написи на українській мові. Написи мають бути зроблено грамотно». Згодом цей термін було продовжено до 26 січня 1919 р. Наказом від 21 січня 1919 р. зобов’язали в межах армії УНР проводити листування тільки українською мовою.
Очевидно, що такі радикальні кроки були завчасними і викликали радше спротив, ніж схвалення жителів столиці.
Влітку 1917 р. з метою якнайшвидшого відродження національного образотворчого мистецтва українська інтелігенція та секретаріат освіти розпочали підготовку до відкриття Української академії мистецтв. Академію відкрито 18 грудня 1917 р. (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), ректором якої став художник Ф. Кричевський (1879-1947), який до цього очолював Київське художнє училище.
Для організації навчального процесу відомі викладачі-художники відкривали власні майстерні: Ф. Кричевський - побутового та історичного жанру; О. Мурашко - портрету; М. Жук - декоративного малярства; А. Маневич - декоративного пейзажу; М. Бурачек - інтимного пейзажу; М. Бойчук - релігійного малярства, мозаїки, фрески та ікони; В. Кричевський - композиції. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра тощо.
У академії працював основоположник сучасної української графіки Г. Нарбут (1886-1920). Його перу належать малюнки гербів, грошових банкнот та поштових марок Української Народної Республіки.
Крім Української академії мистецтв, розвиток та збереження образотворчого мистецтва спричинило відкриття в кінці 1917 р. Української національної картинної галереї. На момент заснування основу фондів становили картини українських і зарубіжних малярів XVI-XIX ст. Галереї передали частину своїх робіт та колекції полотен художники В. Кричевський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Нарбут та ін.
На ґрунті українського образотворчого мистецтва активно творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І.Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович, О. Архипенко створив скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) та інші, І. Кавалерідзе - монумент Т. Шевченка в Ромнах (1918).
У добу гетьманату з ініціативи художників та архітекторів у Києві розпочав роботу інститут архітектури. У Києві також було засновано Вищий технічний інститут, який через рік приєднався до Київського політехнічного інституту. На півдні України відкрили Одеський політехнічний і сільськогосподарські інститути.
З розвитком вищої освіти уряд піклувався і про підготовку наукових кадрів. Він надав всім університетам та дев’ятьом провідним інститутам, зокрема Київському політехнічному, комерційному, медичному, Харківському технічному, право відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наукові ступені здобувачам.
29 березня 1917 р. створено комісію в складі Г. Павлуцького, І. Лучинського, М. Грушевського та інших для розроблення статуту та програми організації Української академії наук. Частково організаційний процес покладено на «Українське наукове товариство» в Києві. Втім за час роботи Центральної Ради Українську академію наук не було відкрито.
У червні 1918 р. за наказом міністра народної освіти і мистецтв М. Василенка комісія відновила свою роботу. Головою комісії призначили В. Вернадського, членами професорів Д. Багалія, М. Кащенка, Б. Кістяківського, А. Кримського та ін. До роботи відмовився долучитись М. Грушевський. Зміна уряду 18-19 жовтня 1918 р. пригальмувала затвердження законопроектів, і це було зроблено лише 14 листопада. Того ж дня П. Скоропадський затвердив прийнятий Радою міністрів закон про заснування Української академії наук у Києві. 27 листопада 1918 р. відбулися установчі Загальні збори Української академії наук, на яких першим президентом академії обрали вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім’ям В. Вернадського.
В останній декаді січня 1919 р. під час організації відступу з Києва, Директорія запропонувала Українській академії наук евакуюватись з іншими центральними органами влади УНР. 25 січня на загальних зборах академії прийнято рішення про те, що вчені не повинні покидати Київ і зобов’язані без перерви продовжувати діяльність.
Процес українізації культури під опікою Центральної Ради не оминув ініціатив театральної еліти, яка вже 12 березня 1917 р. в театрі М. Садовського провела перші театральні збори. За результатами зборів розпочалася робота з відкриття першого Українського національного театру. 24 квітня при Центральній Раді на основі товариства «Український національний театр» (товариство засноване в 1913 р. у Києві) було створено однойменний комітет на чолі з В. Винниченком. З липня комітет працював при відділі мистецтв секретаріату народної освіти.
Закономірно, що активність свідомих українських кіл виявила себе і на театральному фронті, оскільки впродовж кількох останніх десятиліть театр в Україні був осередком національних ідеї. Під керівництвом комітету засновано друкований орган «Театральні вісті».
25 квітня 1917 р. на установчих зборах комітету прийнято рішення про те, щоб створений національний театр був державним театром при уряді Центральної Ради. Упродовж червня 1917 р. підготовили проект репертуару та склад трупи. У липні обрали дирекцію театру: М. Грушевську (дружина М. Грушевського) та О. Кошиця - представники комітету театру, І. Мар’яненко - директор театру. 16 вересня 1917 р. Український національний театр відкрив сезон у приміщенні Троїцького народного дому. До утворення театру долучились трупа М. Садовського, театр Леся Курбаса та музично-драматична школа М. Лисенка.
Естетична платформа Українського національного театру формувалась у широкому контексті тогочасних театральних пошуків, зумовлених кризою класичного побутового українського театру та приходом в Україну з Європи режисерського типу театру. Адже репертуар тогочасного українського театру (народно-побутовий) перестав задовольняти загальні естетичні вимоги та бути театром для всіх. Водночас засновники театру, високо цінуючи здобутки українського класичного театру (театру корифеїв), хотіли бачити на сцені і його кращі п’єси.
Сезон Українського національного театру розпочався виставами «Пригвожденні» В. Винниченка (16 вересня 1917). До трупи театру увійшли М. Заньковецька, Л. Ліницька, Б. Романицька та ін.
14 серпня 1918 р. Український національний театр реорганізовано в Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського (спадкоємцем Державного народного театру, а, отже, і найстаршим українським державним театральним колективом є Національний академічний український драматичний театр імені М. Заньковецької у Львові).
Після реорганізації Українського національного театру значна частина його акторів увійшла до створеного 23 серпня 1918 р. Державного драматичного театру, «театру європейського репертуару» під керівництвом Б. Крживецького та О. Загарова (нині це Дніпропетровський обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка).
Знайшов своє місце в тогочасному театральному житті і театр, на той час ще молодого, але дуже амбітного і талановитого актора Леся Курбаса (1887-1937) - «Молодий театр» (1916-1919). Він у
1916 р. приїхав зі Львова до Києва для роботи в трупі українських артистів під керівництвом М. Садовського. Попрацювавши деякий час під керівництвом М. Садовського, Лесь Курбас зосереджує увагу на організації в травні 1916 р. студії молодих акторів - «Молодого театру». Важливу роль у створенні і роботі цього театру відіграв актор та режисер Гнат Юра (1888-1966), хоча пізніше їх погляди на театральне мистецтво дещо розійшлись. Відкриття театру справило значний вплив на молодого художника А. Петрицького (1895-1964), який у 1916 р. дебютував, як театральний художник та став головним художником цього театру.
Початок національної революції Лесь Курбас сприйняв як можливість здійснити мрію про театр, як своєрідний парламент суспільства, конструктор нового життя вільної України. Історія його першого театру, на думку дослідниці Н. Корнієнко - це експеримент на тему: «Як пройти 300-річну історію світового професійного театру за 2-3 роки?». Кожна вистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків - до пізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка - окрема школа, окремий стиль, метода гри, декорування.
Важливе значення в театральному житті мало відкриття 8 жовтня 1917 р. у Києві першої Української народної драматичної школи.
Розвиток театрального життя проходив і поза межами Києва. У 1918 р. на основі гуртка драматичної секції Українського художнього товариства ім. М. Заньковецької в Одесі засновано першу в місті і другу в державі українську драматичну школу.
Викладачем та керівником художньої частини школи стала актриса М. Заньковецька.
Становлення національного театрального мистецтва тісно пов’язане з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Одним із перших сподвижників цієї справи став відомий вже на той час український хоровий диригент та композитор О. Кошиця (1875-1944). Він, розуміючи роль української народної пісні в національному відродженні України, став ініціатором подання генеральному секретареві освіти 17 серпня 1917 р. плану діяльності музичного відділу «Українська пісня, музика і музична освіта». На перше місце висувалося завдання «вернути народові його музичну мову, народню пісню». Для цього передбачалося зібрати, записати і видати друком «все, що в народній музичній творчості є оригінального, дійсно українського». Поширення пісенної національної спадщини в народі покладалося на народні хори та хорові товариства. В усіх більш-менш значних центрах України планувалося створити періодичні курси теорії музики, історії і теорії української пісні, хорового національного співу та регентського мистецтва, для музичної освіти мас - курси музичної грамоти при згаданих вище хорах, а також запровадити уроки співу в школах. У кінці 1917 р. у Києві створено Український народний хор під керівництвом диригента та композитора К. Стеценка (1881-1922).
Дещо пізніше старанням К. Стеценка та О. Кошиці (18751944), який очолив музичний відділ міністерства народної освіти та мистецтв, відкрили перший Український національний хор у Києві. На початку січня 1919 р. за ініціативою С. Петлюри хор реорганізовували в Українську республіканську капелу.
Восени 1918 р. у Києві створено Національну оперу - Український державний театр драми та опери під керівництвом М. Садовського.
2 вересня 1918 р. Головне управління справами мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти і мистецтв затвердило законопроект про реорганізацію Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка у Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка з програмою і правами консерваторії. Тут відкрили 3 факультети: педагогічний, диригентський і драматичний. Ректором інституту в 1919-1920 рр. був композитор Ф. Блуменфельд (1863-1933).
Поза цим, музичний відділ при Міністерстві народної освіти і мистецтв, за гетьмана П. Скоропадського, відкриває в Києві Державну капелу бандуристів, в листопаді Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом диригента О. Горілого, у Харкові ансамбль бандуристів Г. Хоткевича. Активно продовжували працювати Київська, Одеська і Харківська консерваторії.
Театрально-музичне мистецтво отримало підтримку і від Директорії УНР. Зокрема, за підтримки В. Винниченка засновано нові професійні та напівпрофесійні театри в Херсоні, Катеринославі, Проскурові та інших містах.
Важливо звернути увагу і на те, що при Міністерстві народної освіти вперше відкрили кіносекцію під керівництвом Л. Старицької- Черняхівської. У розпорядженні секції було два кіноапарати, які знімали на плівку найвидатніші події українського суспільно-політичного життя. Досягненням секції є відкриття в Києві першого стаціонарного державного кінотеатру.
Загалом, за підрахунком І. Довжука, в період Української національної революції засновано близько 40 національних професійних драматичних і музичних театрів, 400 напівпрофесійних театральних труп та 9 тис. колективів і груп художньої самодіяльності.
Національна революція сприяла і відродженню української видавничої справи. Упродовж 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 - їх налічувалося вже 104 - це приватні, кооперативні, при «Просвітах» та громадських організаціях. Серед них: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз» (Харків), «Сіяч» (Черкаси), (Одеса), «Селянська самоосвіта» (Одеса) та інші. У Києві в 1918 р. діяло близько 40, Катеринославі - 6, Одесі - 5. Ці видавництва масовими тиражами почали друкувати навчально-методичну, художню, наукову, технічну літературу українською мовою.
З травня 1918 р. головну роль у книгодрукуванні відігравало Державне видавництво. Засновники прагнули надати видавництву аполітичного спрямування і спрямувати його діяльність на публікування офіційних документів, науково-популярних, художніх, перекладних творів, дитячої літератури.
Видавались та перевидавались твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки та багатьох інших. У 1918 р. видано першу збірку віршів П. Тичини (1891-1967) - «Сонячні кларнети».
Двічі було видано працю І. Огієнка «Українська культура» (перший тираж досяг 100 тис. примірників, другий понад 1 млн.). Серед історичної літератури першість утримували праці М. Грушевського «Ілюстрована Історія України», «Звідки пішло українство» та інші. Світ побачила робота В. Антоновича «Про козацькі часи в Україні». Популярними були праці М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Міхновського, С. Єфремова та інших.
Українською мовою почали видаватися твори класиків зарубіжної літератури: Г. Мопассана, Д. Лондона, О. де Бальзака та інших.
Помітним стала діяльність київської групи «Музагет» (1919), яка об’єднала кращі мистецькі сили України. З діяльністю «Музагету» пов’язаний розквіт символізму в українській літературі (Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, П. Филипович та інші). Зокрема в 1918 р. П. Тичина видав збірку віршів «Сонячні кларнети».
Для підтримки видавничої справи уряд 24 вересня 1918 р. зняв усілякі митні збори з будь-якої літератури. Загалом у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, а в 1918 р. - 1084.
Помітною стала активізація української преси. Новим для України явищем був вихід офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради», потім «Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки», «Військово-науковий вісник Генерального штабу» - Української Держави, «Державний вісник» - пресовий орган правління гетьмана П. Скоропадського, вісники міністерств тощо. У 1917 р. почали виходити щоденні українські газети «Нова Рада», «Народна воля», серед вихідців із західноукраїнських земель популярним був тижневик «Наша думка» - видавала Головна Рада галицьких, угорських та буковинських українців та військове формування січових стрільців.
За Центральної Ради були засновані педагогічні журнали «Вільна українська школа», «Просвітянин», дитячий - «Волошка», сатиричний - «Гедзь» і «Будяк», сільськогосподарський - «Українське пасічництво», у березні 1917 р. відновилось видання «Літературно-наукового вісника» (1909-1914, 1917-1919) та інші. Головним редактором «Літературно-наукового вісника» був Олександр Олесь. У грудні 1919 р. видавництво журналу «Літературно-науковий вісник» припинила більшовицька влада. Серед культурологічних і літературно-мистецьких видань - квартальник історії, літератури, культури і мистецтва «Наше минуле» (1918-1919), «Літературно-критичний альманах» (1918), «Шлях» (1917-1918).
Варто зазначити, що на території Правобережної України кількість україномовних видань значно перевищувала їхню кількість на Лівобережжі та на Півдні України. За даними управління в справах друку при уряді Української держави, влітку 1918 р. на Харківщині виходило 33 газети, з яких по одній - українською, єврейською, польською та латинською мовами, інші - російською. На Полтавщині виходило 16 газет, з яких 7 - українською мовою, на Катеринославщині - 18 газет і лише три - українською мовою, в Одесі з 23 видань одне українською.
За підрахунками дослідника П. Губи, в Україні з березня 1917 р. по квітень 1920 р. виходило понад 800 газет, з них, різні політичні партії та організації в період Центральної Ради видавали близько 350 газет, у добу П. Скоропадського - понад 200, за Директорії понад 250.
З огляду на зазначене вище, очевидним є те, що в 1917—1919 рр. відбулось утвердження української видавничої справи.
22 липня 1918 р. ухвалено законопроект про створення фонду Національної бібліотеки. Робота з розшуку і комплектування фондів бібліотеки, видача охоронних листів власникам бібліотек заклали підвалини для розбудови бібліотечної справи та дозволили зберегти значний масив пам’яток. 2 серпня 1918 р. було відкрито Національну бібліотеку Української держави. Однак найбагатшою в Україні залишалася бібліотека Л. Іздиковського. Вона налічувала 100 тис. томів, що приблизно становило 20 % від усього бібліотечного фонду України.
До очевидних досягнень у культурній сфері слід зараховувати роботу над створенням національної музейної та архівної справи. У вересні 1917 р. було створено перший державний орган управління архівною справою - Бібліотечно-архівний відділ секретаріату народної освіти Центральної Ради на чолі з істориком, літературознавцем, педагогом та молодшим братом М. Грушевського Олександром Грушевським (1877-1942). Відділ мав забезпечити створення архівної системи Української Народної Республіки, організаційне і науково-методичне керівництво нею та координацію державних архівних установ. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського відділ продовжив роботу під керівництвом В. Модзалевського від травня 1918 до жовтня 1919 р., а О. Грушевський залишився керувати бібліотечною секцією. Проект архівної справи передовсім передбачав створення Головного архівного управління при Міністерстві народної освіти, Українського національного архіву, крайових центральних, губернських та повітових архівів, запровадження державної власності на документи та інше. До першочергових завдань належать виявлення, збереження, охорона, повернення з-за кордону документів та матеріалів.
Забезпеченню архівних установ кваліфікованими працівниками (археологами, бібліотекарями, архівістами, мистецтвознавцями) мало сприяти заснування в жовтні 1918 р. при Українському національному архіві Українського археологічного інституту, який розпочав навчальний процес 3 листопада 1918 р.
У другій половині 1919 р. діяльність архівних установ спрямовувала архівна комісія Міністерства народної освіти Директорії УНР під керівництвом П. Клименка. Комісія видала перший випуск архівно-музейного часопису «Українська старовина» (Кам’янець-Подільський, 1919).
Напрацювання О. Грушевського, В. Модзалевського та інших були поступово реалізовані в радянській Україні.
З березня 1917 р. по квітень 1918 р. при Центральній Раді діяв комітет з охорони пам’яток старовини та мистецтва, а при секретаріаті освіти відповідний відділ. На першу декаду вересня 1917 р. відділ виробив план «Музей і охорона пам’яток старовини і мистецтва».
Започаткована за Центральної Ради і продовжена при П. Скоропадському робота в сфері музейної справи дала змогу впродовж 1918 р. відкрити 270 художньо-промислових шкіл, 27 липня 1918 р. прийняти рішення про створення Національного музею, відкрити Державний військовий музей, Національну картинну галерею тощо.
Розробляючи програму створення музеїв всеукраїнського масштабу, важливе значення також надавалось діяльності музейних закладів у повітових і губернських містах. За гетьманату покращилось становище Вінницького, Волинського, Катеринославського, Одеського, Херсонського музеїв. У Білій Церкві, Богуславі, Черкасах, Умані, Хоролі та інших повітових містах музейні осередки створювались завдяки співпраці відділу охорони пам’яток з місцевими товариствами і «Просвітами».
Велику культурно-просвітню діяльність під час української революції проводила українська кооперація. Вона часто заміняла місцеву адміністрацію та стояла на сторожі пробуджених культурних прагнень народу, народної просвіти, відродженого шкільництва, національної духовості, що прагнула вільного розвитку.
Велике значення мало поширення української кооперативної преси, оскільки більшість кооперативних центрів мали свої газети і журнали: Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК) - «Українська кооперація», «Бюлетень»; «Дніпросоюз» - «Кооперативна 3оря»; Українбанк - «Бюлетень українського кооперативного банку»; Полтавська спілка - «Полтавський кооператор»; Уманський кооперативний союз - «Союз»; Подільський кредитовий союз - «Бюлетень»; Кооперативна спілка в Кременчуці - «Кооперативно-громадське життя»; Таращанський союз - «Кооперативний листок»; Волинський кредитовий союз в Житомирі - «Волинську газету» і т.д. За даними ЦУКК, влітку 1918 р. 124 кооперативні союзи видавали 36 журналів і газет, мали 14 книгарень.
Упродовж 1917-1920 рр. в Україні проводилися численні кооперативні курси. Часто ця робота переростала в кооперативні школи. У кооперативних школах і на курсах вишколювалися й перевиховувалися не лише багатотисячні кадри кооперативних працівників, але готовився національно-свідомий актив для громадської праці. Серед найвідоміших кооперативних шкіл того часу можна відзначити: однорічну кооперативну школу ім. В. Доманицького в Києві при «Дніпросоюзі»; однорічну кооперативну школу ім. В. Доманицького в Звенигороді; трирічну кооперативну школу (на честь 50-річчя української кооперації) у Києві при Союзбанку; тримісячну «початкову школу-курси» в Києві при Централу.
Для підготовки кооперативних інструкторів вищих кваліфікацій відділ міністерства земельних справ восени 1917 р. влаштував перші Вищі інструкторські кооперативні курси. Весною 1918 р. вони випустили близько сотні досвідчених інструкторів з різних галузей кооперації. При ЦУКК розвинувся запланований ще в 1913 р. Кооперативний інститут імені М. Туган-Барановського, який почав діяти 1 січня 1920 р. Першу його програму написали проф. М. Туган-Барановський, К. Мацієвич і Б. Мартос.
Центральні кооперативні організації утворили спільний культурно-освітній фонд і окремо закладали власні освітні фонди для постійної допомоги національно-культурним справам. «Дніпросоюз» і Українбанк опікувалися Українським народним університетом у Києві, асигнували поважні суми на стипендії студентам київських високих шкіл і Кам’янець-Подільського університету; Київський Союзбанк опікувався місцевою «Просвітою»; кооперативи часто асигнували гроші на допомогу національно-просвітній роботі в провінції, зокрема на організацію книгозбірень на Холмщині і Поліссі, «Просвітам» на Катеринославщині, видавництву «Рух» у Харкові тощо. Великою мірою, завдяки їм, постало товариство «Українфільм», їхню допомогу отримували «Молодий Театр», «Вільний Театр». Завдяки Конотопському союзові, в повіті засновано реальну гімназію, 12 вищих початкових шкіл, 138 нижчих. В Олександрівському повіті на Херсонщині місцеві споживчі і кредитові союзи заснували 7 нижчих сільсько-господарських шкіл з дворічним терміном навчанням. Єлисаветський Кредитовий союз у своєму повіті організував масові бібліотеки. Остерський кооперативний союз у 1918 р. на Волині облаштував і організував навчання кооперації в земських початкових школах, заклав 30 популярних бібліотек.
Загалом такі процеси за участі української коопереції проходили по всій Україні. Відповідно є підстави стверджувати, що кооперативний рух у 1917-1921 рр. відіграв значну роль у відродженні української культури, в її змаганнях за нові форми й зміст громадського та національного життя.
Отож у добу Української національної революції в умовах відродження та утвердження засад української державності була розгорнена широка державна політика в сфері освіти, науки, мистецтва та культури загалом. Досягнення за неповні два роки, після більш як двохсотлітнього перебування в складі Російської імперії, вражають.