Історія української культури
6.2.3. Архітектура, малярство та скульптура: від класицизму до модерну
У архітектурі початок цього культурно-історичного періоду позначений домінуванням класицизму. У Галичині сакральна архітектура не зазнала якогось піднесення. Класицистичні храмові споруди відсутні на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Кілька таких споруд збережено на Львівщині, дві з них - монастирські, започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та класицизму: Юр’ївська церква та келії Василіянського монастиря у Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині.
Архітектура класицизму Львова не вирізнялась масштабністю чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням і, опинившись у складі Австрійської монархії, була зорієнтована переважно на Відень. Поступово Львів набував вигляду сучасного європейського міста. Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру Львова - площі Ринок. Чимало будинків перероблено із застосуванням нової декорації на місці попередньої ренесансної або барокової.
До яскравих зразків класицизму Львова відноситься колишній Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника) - двоповерховий будинок складної конфігурації, асиметричний у плані, центральний вхід представлений відкритою арочною галереєю на коринфських півколонах першого поверху, завершеного трикутним фронтоном. До його спорудження в 1827-1844 рр. долучились архітектори П. Нобіле та Ю. Бем. Винятковою красою наділений боковий вхід лівого крила, побудований у 1844 р. за проектом Ю. Бема. Це висунутий вперед чотириколонний портик, гармонійно пов’язаний з куполом старої каплиці.
Престижною спорудою Львова, в межах панівного стилю, була ратуша, яку звели 1827-1835 рр. на місці старої, ще позначеної готикою і ренесансом. Авторами проекту були львівські архітектори Ю. Меркель, Ф. Трешер, А. Вондрашка. Чотириповерховий, квадратний у плані будинок, з внутрішнім двором і масивним ризалітом центрального фасаду вирішений без будь-яких прикрас, у стриманих формах класицизму.
У стилі класицизму в 1837-1842 рр. у Львові спорудили міський театр (сьогодні Український академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). Театр будувався за проектом архітектора Л. Піхля і вважався тоді одним з найбільших у Європі.
Крім цим пам’яток, до класицизму зараховують гробницю- мавзолей (1812) родини Дунін-Борковських на Личаківському кладовищі. Каплиця нагадує ідеальну форму античного храму.
До класичної скульптури Львова належать чотири скульптури на пл. Ринок (Нептун, Амфітрита, Артеміда та Адоніс), що встановлені в 1793 р. і втілюють ідеал вільної та прегарної людської особистості (скул. Г. Вітвер). Це перші у Львові майже оголені натури. Шедевром Г. Вітвера вважається скорботний меморіальний пам’ятник К. Яблоновської (1806 р.) в Катедральному соборі. У стилі класицизму виконана чавунна ваза (1839 р., скул. Б. Торвальдсен), що розташована на початку центральної алеї парку ім. І. Франка у Львові.
В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика, стиль, який понятійно часто підміняють визначенням стилізація. Проте, на відміну від еклектики, стилізація запозичувала з мистецтва минулих епох цілісність стилю, і така стилізація має узагальнену назву - історизм. У будь-якому стилізованому творі наявна еклектичність, що виконує другорядну роль. На думку авторів праці «Українське мистецтво», другу половину ХІХ ст. правильніше буде характеризувати «періодом еклектики».
У Галичині, переважно у Львові, працювали вихованці Віденської академії. Паралельно формується львівська група талановитих архітекторів, частина з яких стали професорами архітектурного факультету політехніки у Львові. їхні проекти плану забудови міста почали перетворювати Львів у великий адміністративний і культурний центр Галичини. Відтак, за час перебування в складі Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії Львів дещо втратив середньовічну замкненість і перетворився на європейське місто з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими будинками.
Упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. група львівських архітекторів збудували наймасштабніші споруди адміністративного, культурного, навчального призначення, переважно в ренесансно-бароковому стильовому вирішенні.
У стильових нормах ренесансу та бароко за проектом архітектора З. Горголевського (1845-1903) побудовано Оперний театр у Львові (1897-1900), відкритий триарковою лоджією імпозантний фасад, оздоблений фронтоном і численними алегоричними скульптурами П. Війтовича, А. Попеля, Т. Баронича, Ю. Марковського та Ю. Белтовського. Окрасою сцени є декоративно-тематична завіса «Парнас» відомого академіка малярства Г. Семирадського.
У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор Ю. Гохбергер (1840-1905). Серед його проектів особливо вирізняється грандіозна споруда Галицького крайового сейму (1877-1881), де виступаючий портик з лоджією завершує аттик (тепер - Львівський національний університет ім. І. Франка).
У стилі французького ренесансу побудовано палац Потоцьких (1889-1890; арх. Ю. Цибульський).
У спорудах, проектованих Ю. Захаревичем, дотримано стильового монізму. Автор творчо поєднував у естетичному зовнішньому вигляді споруди стильові особливості ренесансу з новими містобудівними завданнями. Так він спроектував будинок Галицької ощадної каси (1891; тепер - Музей етнографії та художнього промислу), а в стилі високого відродження головний корпус Львівської політехніки (1873-1877). Споруда політехніки акцентована виступаючим коринфським портиком.
Скульптор Л. Марконі, що доклав чимало зусиль до пластичного оздоблення багатьох будівель, виступив як архітектор разом з Ю. Яновським у спорудженні Художньо-промислового музею (1895-1903; тепер - Національний музей). Будинку надані риси пізнього ренесансу, що особливо стильово розкрито у вестибюлі та сходовій клітці з верхнім світлом.
Зі зверненням до ренесансу і бароко збудовано готель «Жорж» (1901) та Будинок учених (1897), проекти розробили віденські архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер.
У неготичному стилі в 1903-1907 рр. за проектом архітектора Т. Таловського збудовано костел св. Єлизавети.
На Буковині нові архітектурні риси отримали Чернівці. У середині ХІХ ст. у середовищі чернівецьких вірмен споруджено церкву св. апостолів Петра і Павла (1869-1875). Архітектор Й. Главка оригінально поєднав елементи романського, візантійського і готичного стилів. Справжньою візиткою віденської сецесії (модерн) у Чернівцях стала будівля вокзалу (1906-1909). Найхарактернішою ознакою модерну є облаштований у центральному об’ємі портал із вітражами, каркас якого виготовлений зі сталі.
У стилі віденської сецесії в 1905 р., за проектом Г. Гельмера і Ф. Фельнера, побудовано міський театр (сьогодні - Чернівецький обласний український музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської).
Справжньою архітектурною візитівкою Чернівців є резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації (1864-1882) - автор проекту Й. Главці. Ансамбль резиденції складався з трьох монументальних корпусів: головного, духовного й пресвітерії. Серед приміщень головного корпусу незмінне захоплення викликає Синодальний зал 100 м на 70 м, який оздоблений мармуром.
Модерна архітектура Західної України з урахуванням народного мистецтва гуцулів і бойків розвивалася досить успішно у Львові, Кам’янці-Бузькій, Дрогобичі, Коломиї, Трускавці та інших містах.
Модерн у Львові мав віденське забарвлення - сецесія, з характерним перебільшенням декоративних прикрас: будинок філармонії, 1907, арх. В. Садловський; торгова палата на проспекті Т. Шевченка, 1907-1910, арх. А. Захаревич; будинок № 3 по вул. Коперніка, 1909, арх. А. Захаревич та ін. Сецесія у Львові має значну перевагу в архітектурі початку XX ст., що засвідчують вулиці академіка Богомольця, академіка Павлова, Глибока, Валова та інші.
Ініціатором сецесії з національним забарвленням був архітектор І. Левинський, який працював з архітекторами Т. Обмінським, О. Лушпинським, В. Нагірним. Він збудував виняткові за красою споруди, прикрашені орнаментом і формами, запозиченими з народного мистецтва й архітектури. Найкраща з них - споруда страхового товариства «Дністер» у Львові (1905). Ця група архітекторів спорудила в 1914-1916 рр. будинок Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (тепер музичне училище). За проектом І. Левинського в 1906-1908 рр. споруджено бурсу Українського педагогічного товариства (тепер корпус Українського національного лісотехнічного університету).
Серед пам’яток промислового будівництва Львова відзначимо будівлю Головного вокзалу (1904; арх. В. Садловський). У його спорудженні використали найкращі досягнення початку ХХ ст.: електричне освітлення і вентиляція, центральне опалення, перші в Україні електричні ліфти та матричні годинники. Це при тому, що у місті, на момент відкриття вокзалу, працювала лише одна малопотужна електростанція. Одним з інженерних досягнень було ажурне перекриття перонів, яке завдяки нанесеній на нього емульсії світилося вночі.
Відомою пам’яткою архітектури є Кам’яний міст у Ворохті (1894-1895).
Академізм як напрям, співіснуючи з реалізмом, домінував у скульптурі Галичини та Волині. У руслі академізму в Галичині й Волині працювали Х. Сосновський, В. Бродський, К. Островський, Л. Марконі, А. Попель, Т. Риґер, П. Війтович, С.-Р. Левандовський, Г. Кузневич, М. Бринський та ін.
Традиційно академічний стиль характерний для творчості Л. Марконі (1835-1899). Створена ним скульптурна група на головному корпусі політехніки символізує інженерію, архітектуру, механіку. За моделями Л. Марконі скульптор А. Попель виконав алегоричні статуї - «Європа», «Азія», «Америка», «Африка». Вони розміщені в нішах бокових фасадів львівського готелю «Жорж».
Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Т. Риґер (1841-1913). У 1880-х рр. виконав серію скульптур для будинку Галицького крайового сейму. Центральний аттик фасаду вінчає алегорична група із трьох фігур - «Г аличина. Вісла. Дністер» і дві композиції біля входу - «Праця», «Творчість».
Алегоричні скульптури П. Війтовича (1862-1936) «Торгівля» і «Праця» прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу.
Значний обсяг скульптурних робіт виконав для Оперного театру. Серед них крилаті символічні бронзові фігури на центральному фронтоні: «Геній трагедії», «Геній музики», «Слава».
До відомих скульпторів цієї доби належить М. Паращук (1878-1963). Вагомим здобутком його творчості у співавторстві з А. Попелем став високохудожній пам’ятник польському поетові І. Міцкевичу (1905). Крім того, він виконав скульптурні портрети Стефаника, С. Людкевича (1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка, М. Лисенка (1913).
Малярство цієї доби розпочинає класицизм. Найпочесніше місце належить художнику Л. Долинському (1745-1824). Художник відмовляється від візантійського духу, таємничості атмосфери, канонічності типажу, хоча ще зберігав іконографічну схему. У 1780-х рр. Л. Долинський розписував собор св. Юра у Львові: образи «Христос», «Богородиця», пророків та апостолів. У 1807-1810 рр. здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря. Ця діяльність охоплювала величезну кількість об’єктів: іконостас, головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему «чудес Христа» та монастирських легенд. Л. Долинський працював у стилі класицизму, прагнучи до ясності та розуміння.
Романтизм у малярстві представлений переважно портретами. Популярним був штамп, а не глибоке вивчення життя. На західноукраїнських землях не зазнав диференціації лише портрет вищого духовенства, зберігши станові й стильові риси ідеалу минулого століття.
Романтичний період у Галичині ознаменувався влаштуванням у Львові великих художніх виставок, які стали новим явищем у культурному житті. Ці виставки відбулись в 1837 р. і 1847 р.
Починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях розвивається реалістичне мистецтво. Фундатором цієї школи стали українські художники К. Устиянович (1839-1903) і Т. Копистинський (1844-1916). їхня творчість охоплює церковні розписи, композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні й побутові сцени, краєвиди. К. Устияновича хвилювала доля народу, насамперед галицьких українців. Він намалював картину «Шевченко на засланні», портрет «Юліан Лаврівський» та ін.
Кінець ХІХ ст. позначений втратою позицій академічного напряму. Нові художні явища культивувалися в реформованій Краківській академії красних мистецтв (1895), де вчилися І. Труш (1869-1941), О. Новаківський (1872-1935), М. Сосенко (1875-1920) та багато інших західноукраїнських митців.
На початку ХХ ст. провідне місце зайняв І. Труш. У 1898 р. у Львові організував «Товариство для розвою руської штуки», а в 1905 р. організовує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки» та журнал «Артистичний вісник». Того ж року ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові. Для НТШ намалював портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки.
У 1913 р. до Львова переїхав український художник імпресіоніст О. Новаківський. У 1913 р. заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній Україні. До творів цього періоду належать картини «Діти» (1905), «Коляда» (1907-10), «Весна» (1909), «Автопортрет» (1911) та ін.
Отже, з кінця ХVIII ст. і до початку ХХ ст. розвиток української культури залежав від багатьох чинників: завершення формування модерної української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур, переплетення з культурними впливами інших народів (поляків, австрійців, росіян та інших) тощо. Всі ці чинники залишили помітний відбиток у культурі цього періоду. Попри це українська культура в межах двох імперій розвивається як культура одного народу. Позитивні зрушення відбулися в галузі освіти. Проте відсоток неписьменного населення на українських землях залишався ще доволі високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні процеси - русифікація, полонізація, румунізація та мадяризація. У сфері науки позитивні зрушення йшли по лінії концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах і товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією. Це, своєю чергою, дало можливість вченим, які працювали в Україні досягти світового рівня. Розвиток літератури характеризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменства, появою нових тем і проблематики, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості тощо. В українському театрі цієї доби уживаються тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські колективи, з’являються високохудожні драматичні твори. У музиці та живописі стверджуються принципи романтизму, реалізму та народності, а в архітектурі розвинулись класицизм, еклектика та модерн. Отже, незважаючи на територіальну роз’єднаність, український народ у ХІХ - на початку XX ст. розвивав національну культуру, утверджував свою самобутність та засвідчував причетність до європейського цивілізаційного простору.