Історія української культури
6.2.2. Література, театр і музика
У Галичині ознаки нової літератури активно формували члени «Руської трійці», - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, на Закарпатті - О. Духнович (1803-1865), а на Буковині - Ю. Федькович (1834-1888). Хоча такого літературного сплеску, як на українських землях, у складі Російської імперії не доводиться спостерігати.
Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і, перебуваючи під впливом творів передових слов’янських діячів, «Руська трійця» укладає першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1834 р. підготовили до видання фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.
Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністрова» (1837 р., Будапешт), який, замість язичія, впровадив живу народну мову. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. Втім поширення «Русалки Дністрової» заборонили. Лише близько 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту конфіскували.
Матеріал альманаху поділений на чотири частини: перша частина - фольклористична («Пісні народні») відкривається науковою розвідкою І. Ва- гилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавано зразки дум, обрядові, історичні та ліро-епічні пісні, записані в різних районах краю; друга частина - оригінальні твори видавців - «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького; третя частина - «Переводи» - сербські народні пісні в перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Корольодвірського рукопису»; четверта частина - це історико- літературний розділ «Старина» (з передмовою М. Шашкевича), де опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ, бібліографічну відомість про слов’янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському монастирі Львова та рецензію М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».
Помітне місце в літературному житті Західної України ХІХ ст. посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик А. Могильницький (1811-1873). Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла в 1849 р., остання - в 1852 р.). У ній йшлося про велич давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня слов’янська міфологія. Відомою є його балада «Русин-вояк» (1849).
На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург, політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький священик І. Гушалевич (1823-1903). 1848 р. у Перемишлі вийшла перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. він публікує другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в 1881 р. виходить у світ третя збірка «Галицькі відголоси». Опублікував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в якому доводив справжність пам’ятки.
Письменник романтичного напряму Ю. Федькович (18341888) був одним з найпомітніших творців української культури на Буковині. Серед його поетичних збірок виділяють «Поезії» (1862), «Поезії» (1862-67), «Поезії» (3-й том 1867-1868), «Дикі думки» (1876) та ін. Найвдалішою є його історична драма «Довбуш», яку ставили на сценах галицького і буковинського театрів.
У 1870-1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856-1916) - поет і прозаїк, драматург і літературний критик, історик і теоретик літератури, творець новітньої української преси, перекладач, письменник, громадсько-політичний діяч тощо. Це людина, яка поєднувала багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів з новаторством і масштабністю загальнолюдської проблематики. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літературна і наукова спадщина І. Франка багата і різноманітна. Вона становить близько п’яти тисяч публіцистичних та наукових творів.
На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих письменників і поетів: В. Стефаника (1871-1936), О. Кобилянської (1863-1942), Л. Мартовича (1871-1916), М. Черемшини (1874-1927).
Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі характерний для творчості П. Карманського (1878-1956), В. Пачовського (1878-1942), О. Луцького (1883-1941) та інших. У 1907 р. вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.
З 1860-х рр. з літературою тісно був пов’язаний український театр, який в Галичині почав співіснувати з австрійським і польським. Ініціатором, автором статуту та основним сподвижником відкриття українського народного театру у Львові був Ю. Лаврівський. У кінці 1861 р. йому вдалось відкрити українське товариство «Руська бесіда», при якому мав діяти театр. Для цього при товаристві створено театральний відділ, який працював над підготовкою репертуару і акторського колективу. Під опікою відділу діяв аматорський театр. Основу аматорського театру склали студенти Львівської духовної семінарії. Вони, крім постановки вистав, з ініціативи Ю. Лаврівського, займалися перекладами з німецької і польської мов літературних, драматичних творів на українську.
Дозвіл на відкриття театру при «Руській бесіді» було надано в лютому 1864 р., з умовою, що керівництво подбає, щоб на рік ставилось не менше 40 вистав. Управління театром було доручено режисеру О. Бачинському (1833-1907), який приїхав до Львова на запрошення театрального відділу з Житомира в кінці 1863 р. У Житомирі він був директором польського театру. Офіційне відкриття першого українського народного театру в Західній Україні відбулось 7 березня 1864 р.
Урочисту частину відкриття театру розпочав привітальним «Прологом» відомий галицький літературознавець, перший історик української літератури О. Огоновський (1833-1894). Театральне життя розпочато виставою «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ’яненки в постановці О. Бачинського, а основу театральної трупи склали актори аматорського театру. 5 травня 1864 р. О. Ба- чинський поставив виставу «Назар Стодоля». На початку 1870 р. рішенням Галицького крайового сейму театр перейшов на державне забезпечення. У виборі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у Львові. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко. У 1867 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих акторів. Крім того, на цій сцені почав робити перші професійні кроки Лесь Курбас. Український народний театр товариства «Руська бесіда» ставив опери «Запорожець за Дунаєм» (1881), «Різдвяна ніч» (1890).
Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897 р.), організатором і керівником якого був актор І. Захарко, та Гуцульський театр (1910 р.), заснований Г. Хоткевичем (1877-1938).
З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький композитор М. Вербицький (1815-1870). Особливо плідною була його творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових вокальних, інструментальних творів, серед яких: оперети «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни» (1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр (1855-1865), солоспіви, два полонези, вальс. У 1863 р. написав музику на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. - Державний гімн України).
Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і співацьких товариств у Галичині належала А. Вахнянину (18411908): у 1891 р. заснував товариство «Боян», яке в Галичині до 1939 р. мало 25 філій; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (на 1939 р. у Галичині працювало 19 філій). А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі, виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і диригентом багатьох аматорських хорів. У доробку А. Вахнянина опера «Купало» (1870-1892) та багато вокальних творів.
На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність С. Людкевич (1879-1980) - визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. виходить у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка), у якій композитор оспівав борців за національне визволення, створив образ нескореного народу. Він автор праці «Галицько-руські мелодії» (1906), сприяв піднесенню музичної культури, зокрема працюючи в музичному товаристві «Боян» і Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка.
Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки культурно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти» (у 1891 р. до статуту внесли пункт про культивування музики і співу), «Муза», музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт».
За межами Львова найактивнішими осередками музичного життя були Стрий, Дрогобич, Станіславів та Коломия. До речі, у Станіславові в 1902 р. було відкрито першу в Галичині українську музичну школу.
На Буковині першим фаховим українським композитором був С. Воробкевич (1836-1903). Він написав музику майже до сотні власних віршованих творів, що й донині фігурують як народні пісні, поклав на музику понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, опрацьовував чимало народних пісень, створив понад 200 хорових композицій. 1877 р. він видав перший буковинський альманах «Руська хата». Вірш С. Воробкевича «Мово рідна, слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним. Він створив чимало віршів та пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до Києва (1874) C. Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козак».
Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга (1853— 1922), С. Крушельницька (1872-1952), М. Менцинський (18751935). Відомий виконавець, тенор з Галичини О. Мишуга виступав на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона. Мав дружні стосунки з відомими культурно-громадськими діячами Наддніпрянщини - М. Лисенком, М. Старицьким, родиною Косачів. Виступав популяризатором української музики і пісні. Живучи за кордоном і успішно гастролюючи по багатьох країнах світу, О. Мишуга віддавав великі кошти на розвиток національної культури, допомагаючи М. Павлику та І. Франкові. Великі пожертви надавав музичному інституту ім. М. Лисенка та робітничій бурсі у Львові.
Гордістю української культури є творчість видатної оперної співачки С. Крушельницької. Після закінчення Львівської консерваторії (1893) вона стала солісткою оперного театру у Львові, підвищувала свою майстерність (школу бельканто) в Мілані, у Відні вивчала оперну творчість Р. Вагнера, виступала в оперних театрах Варшави, Санкт-Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана та інших міст світу. У 1894-1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах. Товаришувала з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.
Тенор М. Менцинський, який закінчив Львівську консерваторію, був найкращим у Європі виконавцем головних партій в операх композитора Р. Вагнера. Взагалі у свій час він вважався феноменом оперного співу. Виступав в оперних театрах Німеччини, Швеції, Франції, Італії. М. Менцинський був щирим пропагандистом української піснетворчості й музичної культури в кращих театрах Європи.