Історія української культури
6.2.1. Освіта та наука
З утвердженням австрійської влади на західноукраїнських землях «русинська» (українська) спільнота стала предметом особливої турботи австрійського абсолютизму. У 1770-1780-х рр. імператриця Марія Терезія (1717-1780) та її син Йосиф ІІ (1741-1790) скасували низку дискримінаційних положень стосовно некатолицького населення, які діяли за часів Речі Посполитої. Греко-Католицька Церква була підпорядкована державі, а священики за статусом були прирівняні до державних службовців. Було вжито спеціальних заходів щодо піднесення освітнього рівня священиків. У 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні засновано греко-католицьку семінарію для навчання українського духовенства (Барбареум), а в 1783 р. переведено до Львова.
16 листопада 1784 р. у Львові урочисто відкрито Львівський університет. У перші десятиліття навчання велось німецькою та латинською мовами. У 1825 р. було відкрито кафедру польської мови і літератури. З часом польська мова стала мовою викладання в університеті. Після того, як 27 квітня 1869 р. польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в усьому краї, розпочалася поступова полонізація Львівського університету.
З 1787 р. до 1809 р. при теологічному факультеті діяв український інститут «Студіум рутенум» з дворічними курсами українською мовою. Інститут був призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків і складався з двох відділів: філософського (термін навчання 2 роки), де вивчали логіку, етику і метафізику, математику, фізику; богословського (5 років), мав у своєму складі шість кафедр (церковної історії, єврейської мови і герменевтики Старого Завіту, грецької мови і герменевтики Нового Завіту, догматики, морального богослов’я, церковного права).
Реформи М. Терезії та Йосифа ІІ мали незворотну дію принаймні щодо формування еліти з новим освітнім і культурним рівнем.
Слід пам’ятати, що в першій третині ХІХ ст. у Східній Галичині центром національної культури був не Львів, а Перемишль, де в 1816 р. під опікою перемишльського єпископа М. Левицького (17741858) організувався «гурт українських греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних». Серед них, І. Лаврівський (1773-1846) та І. Могильницький (17781831). До основних надбань і заслуг І. Лаврівського належить відкриття капітульних бібліотек у Львові і Перемишлі, укладення «Українсько-польсько-німецького словника». І. Могильницький у Перемишлі в 1817 р. створив перший у Галичині дяко-вчительський інститут - своєрідна педагогічна школа-інтернат. У 1823 р. написав українською мовою «Г раматику язика славено-руського», а в 1829 р. вступ до цієї роботи «Відомості о руськім язиці», у якій визнає українську мову самобутньою східнослов’янською мовою. Стараннями цих людей відкривались і початкові школи.
На початку 1830-х рр. центром національно-культурного життя стає Львів. Це пов’язано з виходом на арену молодого покоління творчої еліти, так званих «будителів», вихованців Львівської семінарії: М. Шашкевича (1811-1844), Я. Головацького (1814-1888) та І. Вагилевича (1811-1866). Організувавши літературне об’єднання «Руська трійця» (1833-1837), вони взялись за спасіння українського фольклору, який на той час був на межі забуття. Для цього організовувались експедиції селами Галичини, Буковини та Закарпаття. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з церковними традиціями і старослов’янською мовою, вони прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову.
Після смерті М. Шашкевича національне життя на західноукраїнських землях дещо притихло. Оскільки духовенство, яке було схильне до консерватизму, не наважувалось більш радикально діяти в розвитку української культури.
Формально в рамках сформованої системи суспільно-політичних координат викладання в початкових школах українською мовою не заборонялося. Однак у Східній Галичині насаджувалися польські, в Закарпатті - угорські, а в Північній Буковині - румунські школи. Наприклад, у Східній Галичині 1890 р. працювало 4250 класів з польською мовою навчання і лише 2250 - з українською. Гіршою була справа з суто українськими школами. У Львові першу народну школу з українською мовою викладання відкрили в 1877/1878 н. р. Це була чотирикласна змішана школа, але в четвертому класі хлопці та дівчата навчались окремо.
8 липня 1886 р. засновано другу змішану українську чотирикласну народну школу імені М. Шашкевича (сучасна загальноосвітня середня школа № 34 м. Львова). На прохання керівництва школи фундаторами шкільної бібліотеки виступили товариства «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Товариство імені Шевченка». У 1892/1893 н. р. у Львові при вчительській семінарії відкрили українську дівочу чотирикласну школу, але за навчання в цій школі треба було платити.
Велике національно-просвітнє та видавниче значення мало товариство «Просвіта», яке за підтримки українського громадсько- політичного діяча Ю. Лаврівського (1819-1873) відкрито 8 грудня 1868 р. Ініціатором та першим головою «Просвіти» став А. Вахнянин. На початку 1870 р. Ю. Лаврівського обрали головою «Просвіти», цю посаду обіймав до травня 1873 р. До основних заслуг Ю. Лаврівського зараховують те, що він, будучи в той час віце-маршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про постійне державне фінансування товариства. Одночасно Ю. Лаврівський спромігся добитися видання за державні кошти майже всіх українських гімназійних підручників. Напередодні Першої світової війни «Просвіта» налічувала 77 філій, близько трьох тисяч читалень та понад 130 тисяч членів.
Середніми загальноосвітніми школами в регіоні були гімназії та реальні училища. До 1887 р. існувала одна українська гімназія у Львові. Пізніше на території Східної Галичини відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславі) і паралельні українські класи в польських гімназіях у Бережанах та Стрию. Окрім того, на 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій.
У боротьбі за освіту українці засновують у першій декаді ХХ ст. чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. Зокрема, в Галичині працювало 7 чоловічих і 3 жіночі учительські семінарії, всі двомовні (польсько-українські). Не було державних українських професійних шкіл. Тільки в 1908 р. для організації планового господарського навчання організовано «Господарську школу» в с. Миловані, біля Станіслава, а в 1911 р. заходами «Просвіти» у Львові постала «Торговельна школа» з дворічним курсом навчання.
Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два університети: Львівський і Чернівецький (1875 р.).
У Львівськомууніверситеті до кінця ХІХ ст. діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Найбільше українців навчалось на теологічному факультеті, хоча вдавалось вступати і на інші факультети. Зокрема випускником юридичного факультету був громадсько-політичний діяч Ю. Лаврівський (1819-1873), військово-політичний діяч Д. Вітовський (1887— 1919) та десятки інших. Випускниками філософського факультету були Я. Головацький, І. Франко та ін. Серед науковців у галузі природничо-математичних наук плідно працював В. Левицький (1872-1956), який у 1893 р. надрукував першу працю з вищої математики українською мовою.
Юридичний факультет був провідним в університеті як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І (1830-1916) видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р. Упродовж другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право жінок відвідувати університетські студії. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. - на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не підтримав цього.
Наявність українських наукових інституцій у Львівському університеті була результатом доволі активної та наполегливої громадсько-політичної боротьби, що сконцентровувала увагу на українській мові. Прояви цієї боротьби стали очевиднішими під час революційних подій 1848 р., відомих як «Весна народів». 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична організація Головна Руська Рада, яка хоч і стояла на позиції лояльності до австрійського уряду, оголосила, що галицькі українці є частиною великого українського народу на схід від р. Збруч. Серед найбільших здобутків слід назвати з’їзд української інтелігенції «Собор руських учених» (19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (1848) під керівництвом Я. Головацького та наукового товариства «Галицько-руська матиця» (1849).
Кафедра української мови та літератури під керівництвом Я. Головацького в 1848-1867 рр. фактично стала першим українським науковим осередком в університеті. До речі, у 1858-1859 рр. Я. Головацький займав посаду декана філософського факультету, а в 1862-1864 рр. - ректора університету.
У жовтні 1869 р. згідно з політикою унормування українсько- польських відносин українські депутати Галицького крайового сейму внесли законопроект, у якому в разі позитивного голосування передбачалось вільне використання української чи польської мов у відносинах з автономною та урядовою владою. До того ж, зберігався статус польської мови як урядової. В освітній галузі законопроект передбачав: перетворення Академічної гімназії у Львові на сповна українську; створення українських паралельних класів у Перемишльській, Станіславській, Самбірській, Бережанській та Тернопільській гімназіях; викладання деяких предметів у Львівській політехніці українською мовою; перетворити Львівський університет на двомовний (з польською і українською мовою викладання) і відкрити українські кафедри на правничому та філософському факультетах; у місцевостях з мішаним населенням встановити обов’язковим вивчення двох крайових мов у всіх середніх навчальних закладах. Втім цей законопроект через польську більшість у сеймі таки не прийняли.
У Львівському університеті лише наприкінці ХІХ ст. відкрито кілька українських кафедр, зокрема в 1894 р. кафедру всесвітньої історії на чолі з М. Грушевським. Напередодні Першої світової війни в університеті діяло 10 українських кафедр. Хоча в політичній боротьбі українські громадсько-політичні сили доволі активно розвивали ідею відкриття українського університету в Австро-Угорській імперії.
З 4 листопада 1844 р. важливим науково-освітнім осередком Галичини стає Цісарсько-королівська технічна академія - сучасний Національний університет «Львівська політехніка».
У перші роки діяльності Академії у Львові в її складі функціонували (з 1847-1848 н. р. - трирічний) технічний відділ, однорічний торговий відділ, а також реальна школа з дворічним терміном навчання. Працювали кафедри фізики й природознавства, вищої математики й механіки, технічної хімії. Навчання здійснювалось німецькою мовою, хоча пізніше перейшли на польську.
З роками академія здобуває визнання як осередок якісної технічної освіти та науки. У 1851 р. кафедру математики очолив українець Л. Жмурко (18241889), який став одним із перших творців так званої львівської математичної школи. У 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу. Було створено три факультети: інженерії, архітектури, технічної хімії, а в 1877 р. - машинобудівний. 8 жовтня 1877 р. академію перейменували на «Політехнічну вищу школу». До речі, день перед цим у політехніці відбулася перша на теренах Австро-Угорської імперії публічна лекція із демонстрацією нового винаходу - телефону. Серед відомих українських професорів та викладачів, які працювали в цей час у політехніці слід відзначити: О. Волощака (1835-1918) - завідувача кафедри зоології, ботаніки й товарознавства; Ю. Гірняка (1881-1970) - дослідника хімічної кінематики, автора українського підручника з хімії для гімназій (1914), фізика, громадського діяча, викладача у Кам’янець-Подільському університеті, одного із засновників Українського таємного університету у Львові; Ю. Медведського (1845-1918) - його тричі обирали ректором політехніки, він започаткував дослідження в галузі мінералогії й петрографії Прикарпаття; І. Левинського (1851-1919) - архітектора, творця української течії львівської сецесії.
Підготовка науково-педагогічних кадрів у системі класичних університетів України була важливим напрямом формування вітчизняної педагогічної освіти XIX - початку XX ст. У цей період розроблено та апробовано ефективні форми, методи і шляхи науково-педагогічної підготовки професорсько-викладацького складу, сформовано типову структуру педагогічного корпусу вищих навчальних закладів та відповідну єрархію вчених звань і ступенів. Постійне зростання чисельності кваліфікованих університетських викладачів, посилення їхнього науково-педагогічного та світоглядного рівнів створювало необхідні передумови для розвитку національної педагогічної думки.
Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. Літературно-наукового «Товариства імені Шевченка». Засновниками товариства були письменник та громадський діяч О. Кониський (1836-1900), Є. Милорадович (1830-1890) із роду Скоропадських (поміщиця з Полтавщини), колишній член Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиков (1821-1893). Статут товариства, який за дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, галицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збори відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали К. Сушкевича (1840-1885), видавця першого повного «Шевченкового Кобзаря» (1867).
У перші 20 років свого існування товариство обмежувалось завданням передбаченим статутом - літературною та видавничою діяльністю. Зокрема видано близько 20 книжок, серед них чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах та інше. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських книжок для гімназій. Засновники товариства прагнули розширити спектр діяльності, створивши потужний науковий осередок, що міг би стати предтечею національної академії наук. З ініціативи О. Кониського, О. Барвінського та В. Антоновича цю пропозицію винесено для обговорення в квітні 1890 р. Заручившись підтримкою членів товариства, ініціативна група підготувала проект нового статуту, який схвалили 13 березня 1892 р. З цього часу товариство стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історико- філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.
З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» - основний друкований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Грушевський, котрий за рік до того приїхав з Києва до Львова. Його зусиллями випуск журналу збільшився з одного до шести разів на рік. Крім «Записок НТШ», товариство видавало спеціалізовані збірники секцій, праці комісій та ін. Для інформування наукової спільноти про роботу організації чотири рази на рік виходили «Хроніки» українською та німецькою мовами. У 1893 р. О. Кониський заклав бібліотеку, подарувавши близько 400 книжок. Цей приклад наслідувала вся українська культурна громада. У 1895 р. М. Грушевський налагодив обмін книжками з іншими науковими установами. У результаті цього бібліотека НТШ стала однією з найбільших українських книгозбірень. З 1893 р. інтенсивно почав поповнюватися музей товариства.
У історико-філософській секції працювали археологічна (Я. Пастернак, Ю. Полянський, І. Раковський та ін.) і статистична (С. Баран, М. Гехтер, С. Дністрянський, В. Дорошенко, М. Лодзинський, Я. Шульгін та ін.) комісії. Саме в цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії України-Руси», завдяки яким він став найвідомішим істориком України. У 1904 р. у Санкт-Петербурзі М. Грушевський надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу.
Вагомими були досягнення НТШ у галузі філології, зокрема літературознавства. У цій царині наук провідне місце зайняв І. Франко (1856— 1916). У 1899 р. він очолив філологічну секцію, до якої входили О. Огоновсь- кий, О. Кониський, К. Студинський, М. Возняк та ін. З 1899 р. почав виходити «Збірник філологічної секції НТШ».
До складу етнографічної комісії, головою якої став В. Гнатюк (18711926, з 1898 р. - генеральний секретар НТШ), входили Ф. Вовк, І. Франко, Ф. Колесса. Комісія провела низку антрополого-етнографічних досліджень, результати яких друкувалися в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до української етнології». В. Гнатюк навколо комісії зосередив кілька сотень збирачів фольклору. Вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуванні друкувалися у «Етнографічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до українсько-руської етно-логії» (12 томів). Підсумком багаторічних етнографічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем (1849-1915) фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899-1908), в якій висвітлено етнографічну характеристику гуцулів.
До складу математично-природничо-лікарської секції ввійшли 54 члени, керівником обрали природознавця, філолога і письменника І. Верхратського (1846-1919). Серед членів секції були представники різних наукових напрямів: математики В. Левицький, П. Огоновський, К. Глібовицький; хімії І. Горба- чевський, Р. Залозецький; фізики І. Пулюй, М. Пильчиков. Їхні наукові досягнення є вагомим внеском у світову науку.
У 1898 р. при секції створено лікарську комісію, головою якої обрали Ш. Сельського (1852-1920), а заступником Є. Озаркевича (1861-1916) - відомі медики та громадські діячі. Праці членів лікарської комісії друкувалися українською мовою в «Збірнику математично-природничо-лікарської секції», спеціальними ви-пусками «Лікарська частина». Твори медиків, як і інших природознавців НТШ, - математиків, хіміків, фізиків, що публікувалися у «Записках» та «Збірнику», звернули увагу наукової громадськості на недосконалість тогочасної української наукової термінології.
В історії української науки і культури НТШ - яскравий приклад добровільного наукового об’єднання, яке вирішувало проблеми гуманітарних та природознавчих напрямів. До утворення в Києві Українського наукового товариства (1907), НТШ відігравало роль неформальної національної академії наук. Створена в 1918 р. Українська Академія Наук запозичила від нього організацію, структуру і високий рівень досліджень.
У роки Першої світової війни важливу роль у збереженні і розвитку української культури відіграла перша національна військова формація - легіон Українських січових стрільців (УСС). На початку 1915 р. при легіоні було відкрито «Пресову квартиру», завданням якої було збереження матеріалів з історії УСС та об’єднання людей з літературно-мистецьким хистом. При Коші УСС діяла бібліотека, курси для неписьменних, стрілецька гімназія, відбувалися періодичні читання лекцій з історії України тощо.
Пресова квартира розгорнула інтенсивну роботу в фотографії, малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві. Серед художників у рядах УСС були: О. Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, - намалював близько двох сотень стрілецьких портретів; Л. Гец - автор численних акварелей і малюнків; О. Сорохтей - художник-карикатурист.
У літературі УСС розвивали спогади та нариси: В. Дзіковський («Різдвяні свята УСС 1914», «З внутрішнього життя Українського січового війська»), Р. Купчинський («На Галич!»), Д. Вітовський («Похорон стрільця»), М. Угрин-Безгрішний («Живі картини...») та ін. Серед поетів-усусів особливо плідно працювали Р. Купчинський, А. Лотоцький, Л. Лепкий.
У середовищі УСС розвивалась і видавнича справа: «Вісник Пресової квартири УСС», «Антологія стрілецької творчості», збірка пісень - «Стрілецьким шляхом. 1914-1916» та інші видання.
Особливо впливала просвітня робота, яку УСС впродовж 1914-1918 рр. проводили в Закарпатті, Галичині, Волині, Наддніпрянщині та Буковині. У цьому контексті УСС відновлювали діяльність «Просвіт», «Рідної школи».