Історія української культури
6.1.3. Архітектура, малярство та скульптура: від класицизму до модерну
Культурно-історичні зміни по-особливому відтворені в архітектурі. Активне впровадження класицизму на українських землях здійснювалось через три великі центри: Санкт-Петербург, Варшаву, Відень. Вплив Санкт-Петербурга позначився на архітектурі Києва, Лівобережжя, Слобожанщини, де споруджено грандіозні громадські будівлі і палаци. Варшавський вплив простежується у палацовій архітектурі Волині та Поділля, а віденський - на західноукраїнських землях.
Класицизмом позначено античне мистецтво як зразкове, досконале, віртуозне тощо. Для класицизму як художнього стилю в мистецтві характерний раціоналізм, нормативність, монументальність, благородність та зрозумілість. Естетика класицизму почала розвиватись ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система класицизм сформувався і найповніше розкрився у Франції в другій половині XVII ст. і домінував в Західній Європі до початку ХІХ ст.
Найяскравіше цей стиль відображено в архітектурі, а саме в грандіозних палацах та громадських будівлях. До найвідоміших в Україні палацових комплексів належить палац Ганських у с. Верхівня, що на Житомирщині. Він збудований на замовлення графа В. Ганського в стилі пізнього класицизму близько 1780 р. Тут у грудні 1840 р. перебував Оноре де Бальзак, який був знайомий з дружиною В. Ганського Евеліною.
На Вінниччині в місті Тульчин окрасою класицизму є палац Станіслава Потоцького (1753-1805), представника одного з найбагатших родів Польщі. Це двоповерховий палац, який збудований у 1782 р. у класичному стилі і повернутий обличчям до міста. Проектував палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи виконував голландець Меркс, парк Міллер. Палац був покритий мідним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під’їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі два бокових корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з’єднані скляними галереями. Тульчинський палац має розмір 400 м на 250 м і є найбільшим палацовим комплексом в Україні.
Палаци проектувались із обов’язковим високомистецьким парковим оточенням, що підкреслювало красу класицистичної архітектури. Тут діяв контраст симетрії й асиметрії, порядку та природної стихії. Оформлення численних парків, зокрема на Волині та Поділлі, розробляв ірландець за походженням садівник-пейзажист Діоніс Макклер, відомий ще як Міклер. Він упорядкував близько 45 парків, зокрема у Млинові, Мізочі, Порицьку, Боремлі, Ботанічний сад у Кременці, «Софіївку» поблизу Умані (парк заснований у 1796 р.).
У цей період переважає створення садибних палаців, які вирізняються гармонійною закінченістю, вишуканою відповідністю класичним зразкам та обов’язковим узгодженням з природним оточенням. Внаслідок цього зазнають зміни сади-парки. Романтика парків в Україні підсилювалась мальовничою територією. Тому художній вигляд паркового оточення палаців ніколи не повторювався.
Поряд із іноземними майстрами працювали українські парко- будівники - Заремба, Бондаренко, Герасименко, Діброва та ін. До найвідоміших паркових ансамблів належить парк «Олександрія» помістя Браніцьких (закладений 1793 р.) у Білій Церкві. Цей ландшафтний парк збудовано в мальовничому місці на березі р. Рось із численними містками, альтанками, колонадами, системою штучних озер і декоративними деревами.
У 1799 р. колишній гетьман України граф К. Розумовський (1728-1803) у своєму маєтку в Батурині почав будувати палац. Проект у стилі класицизму належить шотландському архітектору Ч. Камеронау. Палац будували в 1799-1803 рр. Палаців подібної мистецької вартості в Україні одиниці.
Серед храмових споруд, побудованих у стилі класицизму, виділяється церква св. Миколая (1794, арх. М. Львов) в родинному маєтку Кочубеїв у Диканці. У 1800 р. у Диканьці розпочато будівництво двоповерхового палацу Кочубеїв (за проектом архітекторів Дж. Кваренгі, Фераре, Таманте). Головною спорудою став мурований, двоповерховий палац з флігелями. Він налічував понад 100 приміщень, які прикрашали картини, статуї, дорогий фаянс і скло, вишукані меблі, серед них безцінна бібліотека раритетних книг. Ікони, портрети та живопис виконували українські художники Марченко та Петрашів. У 1817 р. садибу Кочубеїв на запрошення її господаря міністра внутрішніх справ В. Кочубея відвідав цар Олександр I. На честь перебування царя в 1820 р. недалеко від маєтку споруджено Тріумфальну браму в стилі класицизму. Палац був зруйнований у 1917 р.
Довершеним втіленням рис раціональності й виразності планових та об’ємних рішень класицизму став палац П. Галагана в Сокиринцях (Чернігівська обл.), збудований у 1824-1830 рр. за проектом П. Дубровського.
Особливості класицизму відобразилися в архітектурі багатьох шкільних споруд і міщанських будинків. Яскравий приклад таких об’єктів класицизму кінця XVIII ст. - житловий будинок у Вінниці; будинок декабристів, заїзди і магазини в Тульчині (XVIII-XIX ст.);
гімназія (чоловічий корпус, 1838 р.) і торгові ряди в Немирові; єпископський будинок (початок XIX ст.) на території замку в Луцьку; бурса в Шаргороді (кінець XVIII ст.) тощо.
Архітектура класицизму за тривалий час в Україні мала три етапи розвитку, кожний з яких позначений специфічними рисами: а) ранній класицизм, 1760-1780-ті рр. - перехід від бароко та формування нових стилевих норм; б) зрілий або високий класицизм, 1790- 1830-ті рр.; в) пізній класицизм, 1840-1850-ті рр. - занепад стильових форм і поява архітектурних рис іншого стилю.
Такий розподіл сприяє пізнанню спадщини класицизму на Слобожанщині та півдні України. Саме тут класицизм виявився в усій стильовій повноті: вирішення міських ансамблів, реконструкція старих міст і планування нових, гармонійне поєднання архітектурного об’єкта з природним оточенням.
Спорудження основних пам’яток класицизму в Україні припадає на другий етап, коли розбудовували міські ансамблі та нові міста та, крім того, розробляли генеральні плани реконструкції старих міст. Містобудівні плани вирізняла більша раціональність, вводилися геометрично чіткі периметри, прямі та широкі вулиці, геометричний розподіл районів. Змінились способи будівництва - класицизм на початку XIX ст. в У країні досяг найповнішого виразу. У стильовому вирішенні архітектури великого значення набула творчість російського архітектора, одного із засновників російського класицизму І. Старова (1744-1808).
Очевидно, в містобудівних заходах в Україні вольовими методами впроваджувалася адміністративна політика царського уряду, особливо після знищення автономії та ліквідації Запорозької Січі. Адміністративна роль багатьох міст (Київ, Харків, Чернігів, Полтава, Одеса) стимулювала будівництво різноманітного призначення - від апартаментів владних структур до житла та споруд цивільного спрямування. В Україні поширювалась творча думка російських і західноєвропейських архітекторів, які розвивали будівельну культуру. Міський центр переважно забудовували адміністративними спорудами, які визначали його особливість. Стильові норми класицизму в цьому разі підпорядковували призначенню споруд, що виражалось у стриманості загальної композиції та обмеженні декоративних елементів. Однак чимало офіційних споруд стали відомими творами архітектури, насамперед театри, які тоді з’явилися і були першими будівлями в стилі класицизму (їхньою головною ознакою є обов’язковий колонний портик головного фасаду).
Прикладом міста, який будувався за цілеспрямованим задумом, стала Одеса, генеральний план якої почали втілювати в 1794-1814 рр. у період діяльності градоначальника Рішельє. Забудова тих років визначила архітектурний вигляд міста, що формувався під впливом Санкт-Петербурга. Серед споруд Одеси слід виділити Одеський театр (1809, проект Томи де Томона), пам’ятник Рішельє, встановлений по осі Потьомкінських сходів (скульптор І. Мартос, 1823-1829), сходи на Приморському бульварі (1837-1841 рр., проект Ф. Боффо) та ін.
Інші міста півдня України формуються і забудовуються також наприкінці XVIII ст.: Єлисаветград (1765), Херсон (1778), Катеринослав (1776), Миколаїв (1787). Розташування міст на берегах Дніпра поступово збагачувалося будовами з дотриманням ансамблів площ. Окремі споруди цих міст належать до визначних пам’яток, зокрема Чорноморський шпиталь у Херсоні (1808-1810, арх. А. Захаров).
Завершує класицизм півдня України архітектура Криму. У Севастополі та Сімферополі центр заповнював комплекс парадних споруд: адміністративний палац, кадетський корпус і храм. Міський собор у Сімферополі збудований за проектом архітектора Л. Шарлеманя. Проте еллінська класика бездоганно втілена в Петропавлівському соборі Севастополя (1843, арх. В. Рульов), нагадуючи доричним ордером і периптером храм Тесея в Афінах. У Севастополі збудовано ще кілька пам’яток, відповідних давньогрецьким: дорична Графська пристань (1846, арх. С. Уотсон) та Морська бібліотека з вежею. Вежа нагадує Вежу вітрів у Афінах, яку прикрашають вісім барельєфів із зображенням на кожному міфічних посланців бога вітрів Еола у вигляді крилатої людини в польоті.
Нові вимоги до реконструкції міст, прагнення до ансамблю були застосовані у забудовах Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних споруд, що визначило художній престиж міст. Тут чітко планувалися центральні площі, розширювалися та випрямлялися вулиці.
За винятком території фортеці, Полтава зазнала докорінної перебудови (1803-1811), що суттєво змінило її вигляд. Центром стала кругла площа (345 м2), до якої сходяться вісім вулиць. Домінанта всієї площі - монумент Слави. Це від нього вісім промінців-вулиць розбігаються на всі сторони світу. Високу мармурову колону тут встановили на честь 100-річчя перемоги над шведським військом. Весь ансамбль площі з навколишніми забудовами, що належить до найкращих ансамблів класицизму, спроектував М. Амвросимович. Більшість будинків, що оточують площу і на прилеглих вулицях побудовані за проектом арх. А. Захарова (1761-1811). Це будинки генерал-губернатора, губернатора, віце-губернатора, губернських присутніх місць, дворянського зібрання, а також Малоросійський поштамп (арх. Е. Соколов, 1809). Кадетський корпус - одна з найпізніших споруд на площі. Зведена в 1840 р. під керівництвом архітектора-художника Т. Бонч-Бруєвича.
У Харкові реконструкція розпочалася з визначенням головної площі - Соборної, біля Успенського собору, де сформувався адміністративний центр. Тут зокрема звели будинок генерал-губернатора Слобожанщини. Над стильовим вдосконаленням площі працював харківський архітектор П. Ярославський. Розбудовував місто професор архітектури Харківського університету Є. Васильєв, котрий проектував державні й приватні замовлення: будинки дворянського зібрання, поштампт, колегіум, головний корпус університету та приватні будівлі. Проектована ним дзвіниця Успенського собору (1820-1844 рр., висота 81 м) стала домінантою міста.
Наймасштабніше за генеральним планом (1787 р.) проводилась реконструкція Києва, провідним виконавцем якої був А. Меленський (1766-1833). До пам’яток класицизму цього часу належить Контрактовий дім (1815-1817, арх. В. Гесте).
Після А. Меленського губернським архітектором став П. Дубровський, продовжувач класицизму. Він затвердив новий генеральний план розбудови міста (1837), з’явилися площі та вулиці, зокрема паралельна до Хрещатика - Володимирська, а також нові, масштабніші споруди - Київський університет (1837-1843, арх. В. Беретті), Інститут шляхетних дівчат (1839-1843, арх. В. Беретті).
Буквальний шквал архітектури в стилі класицизму не загальмував традиційного будівництва, яке продовжувалося у дерев’яних церквах по всій території України, особливо в другій половині XVIII ст.
Порівняно з першою половиною XIX ст., коли класицизм залишався провідним і визначальним стилем, для другої половини ХІХ - початку ХХ ст. характерне зростання духовних і матеріальних запитів суспільства, що дієвіше позначилося на масштабах будівництва.
З бурхливим розвитком виробництва, торгівлі, промисловості в Україні перед архітектурою поставали нові масштабні завдання. Загалом змінилося ставлення до міста, насамперед великих міст. Здійснювалася їх реконструкція, змінювалася мережа вулиць, зносились навіть забудовані квартали й ансамблі для вирішення економічно доцільних комунікацій. Приватна власність на землю в містах диктувала задоволення інтересів, смаків і потреб господарів, радше вигідних у функціональному відношенні всупереч художньому. Щоправда, приватний сектор дещо вносив хаос в архітектуру, а також простежувалась загальна безпорадність щодо питань будівництва. Під час спорудження будівель звертались до архітектури минулого: від античності, через Середньовіччя (неоготика, неороманіка) - до ренесансу і бароко, часто не розуміючи історичних умов виникнення запозичених форм. Звертались і до візантійських та готичних стильових забарвлень. Відповідно архітектура цього часу мала складну стилістику, в якій перепліталися класичні форми історичних епох, що зумовило безсистемне змішування різних стилів - наслідування художньо-архітектурних форм із мистецтва минулого, або так званий еклектизм (вибираючий). Еклектиці властивий був процес «розумного вибору» того або іншого стилю. Такий стильовий підхід позитивно вплинув на естетичне піднесення міст, архітектурні художньо-стильові та образні пошуки. Такі споруди прикрашали міста.
Архітектура минулого вирішувала значно вужче коло завдань. Проте тепер будування за масштабом було грандіозніше, що не мало аналогій у минулому. Причому індустріальний і технологічний розвиток ставився вище від проблем краси. Будувалися фабрики, заводи, адміністративні й торгівельні споруди, вокзали, лікарні, спортивні й розважальні заклади, школи й виставкові зали, розкішні палаци й фінансові будинки, а також кладовища на периферії міста. Важливими були зміни в плануванні міст з урахуванням транспортних систем, поліпшення санітарних умов та побутових потреб.
Важливу соціокультурну функцію виконували парки та сади як місця для відпочинку і прогулянок. За поширеними в Європі початку XIX ст. проектами таким чином урбаністичний краєвид поєднували з фрагментами живої природи. В кожному місті та містечку першочерговим вважалось завдання засадження деревами пішохідних вулиць, створення садів і парків.
Мода на використання художніх стилів попередніх епох з дотриманням усіх стильових особливостей чи тільки декоративних торкнулась і приватних садиб. У селищі Червоне, що на Житомирщині, в середині ХІХ ст. збудовано в неоготичному стилі палац польського шляхтича А. Грохольського. Дещо пізніше цей палац перейшов у власність українського підприємця та благодійника М. Терещенка (1819-1903). У сусідньому з Червоним місті Андрушківка зберігся палац М. Терещенка. Збудований у другій половині ХІХ ст. у стилі неоренесанс, через перебудови він втратив свій автентичний вигляд. У 1894-1917 рр. в Немирові на замовлення М. Щербатової - останньої немирівської поміщиці було побудувано палац у неокласичному стилі (арх. Г. Гример та Є. Крамарж).
У псевдовізантійському стилі в 1862-1882 рр. споруджено Володимирський собор (арх. І. Шторм і П. Спарро) у Києві. Розписували собор найкращі художники - В. Васнєцов, М. Несторенко, М. Врубель, М. Пимоненко та ін. Зокрема, пензлю В. Васнєцова належить центральна композиція храму «Богоматір із немовлям», композиція страшний суд та ін.
В ансамблі міст чільне місце посідали споруди театрів і музеїв. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з-поміж театральних споруд вирізняється формою архітектура оперних театрів низкою принципових елементів: склепінчасте покриття над партером, сцена і просценіум, галерея, фойє. Під впливом паризької «Гранд-Опери» в стильових нормах ренесансу, за проектом В. Шретера, збудована споруда Київського оперного театру (1898-1901). На той час сцена Київського оперного була найбільшою в Росії (ширина 34,3 м; глибина 17,2 м; висота 22,7 м). Театр мав системи парового опалення, кондиціонування повітря, прекрасне сценічне обладнання.
У 1884-1887 рр. австрійські архітектори Г. Гельмер та Ф. Фельнер спорудили оперний театр в Одесі, поєднавши в ньому ренесансні та барокові мотиви.
У тодішній Україні після Києва, Одеса і Харків - належали до найбільших за кількістю населення та значенням у торгівельному, промисловому і культурному житті.
У другій половині ХІХ ст. Одеса швидко розросталась за рахунок численних заводів, фабрик (на 1910 р. їх налічувалось 430) та приросту населення. Все, що будувалося, мало підкреслено репрезентативний характер. А. Бернардацці - автор готелю «Брістоль» (1890) і нової біржі (1899). За проектом В. Шретера зведено вокзал (1879-1883), будувалося чимало громадських споруд і житлових будинків, які визначали розвиток міста в північному і західному напрямах. Тут споруджені цирк (1894), поштамт, критий ринок (1911), міська бібліотека (1907), розширилася будівля Одеського університету. Будували переважно в історичному стильовому напрямі архітектури міста, визначальною була класика.
Швидко зростав Харків, що зумовлювалося історично сформованою радіальною схемою вулиць з одним центром - Університетською гіркою, де розташовувались магістрат, Покровський собор, університет. Однак перспективи зростання міста визначав генеральний план 1890-1895 рр., розроблений групою архітекторів. Нерідко забудова велася всупереч планам.
Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор О. Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд - бібліотека ім. В. Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний інститут (1914-1916). О. Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова.
Популярним стає модерн, який дещо протиставлено історизму й еклектиці. Велика увага приділялась опрацюванню функціональних питань, використанню нового будівельного матеріалу - залізобетону, металу, скла, кераміки. Відбулося створення системи конструктивних і художніх ознак нового архітектурного стилю, прагнення загального оновлення мистецтва, відмова від ордерної системи і будь-яких форм минулого.
Стиль модерн склався в умовах швидкого розвитку індустріального суспільства і піднесення національної свідомості. Розрізняють три різновиди стилю: чистий модерн, стилізаторський, раціоналістичний (у раціоналістичному закладені риси майбутнього функціоналістичного конструктивізму).
У модернізмі відбувалися важливі процеси осмислення нових художніх ідей, пошуку форм. Копіювалися природні форми, передусім рослинні з підкресленням їхньої динаміки - це в’юнкі лінії, лілеї, очерет, цикламен, іриси. Орнамент був основним виразним засобом - криволінійний, пронизаний експресивним ритмом, переплетення, лінія якого несла духовно-емоційний і символічний зміст. Декор вільно компонувався на площинах, часто асиметрично. У конструктивних засадах нової архітектурної системи асиметрія визначала її виразну сутність.
Модерн набув поширення переважно у середовищі заможних власників палаців, котеджів, вілл, прибуткових споруд.
Раціоналістичний модерн (стриманий від декору) вирізнявся бездоганними пропорціями прорізів (вікна, двері), м’якими окресленнями вікон і балконів. У цьому стилі у Києві зведені споруда міської залізничної каси на Пушкінській вулиці (1912-1914, арх. О. Вербицький), критий Бессарабський ринок (1909-1912, арх. Г. Гай).
Найвідомішою спорудою Києва виконаною в стилі модерн є «Будинок з химерами» (1901-1903), який спроектував для себе геніальний архітектор В. Городецький (1863-1930). Він перетворив будівництво свого помешкання на авантюрну історію: для початку обрав кручу, яку всі вважали цілком непридатною для жодного будівництва; потім використав цілком новітній для тих часів матеріал - бетон; нарешті, сам будинок перетворив на химерну казку в камені. Химери на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В. Городецького відомий на той час італійський скульптор Е. Саля (Сала). Внутрішній інтер’єр відзначався винятковим шиком, адже собі архітектор залишив десятикімнатну квартиру (площа 380 м2), а решту сім (на шести поверхах будинку) винаймали київські багатії.
За проектами В. Городецького в Києві споруджено: в неокласичному стилі приміщення для міського музею (1897-1899, сьогодні Національний художній музей України): у неготичному стилі римо- католицький храм св. Миколая (1899-1909), скульптор Е. Саля та ін.
Значно модерн відобразився у спорудах центру Xаркова: на Миколаївській і Павлівській площах зводилися банківські й житлові споруди, будівлі Міської думи, ломбарди (1908), страхові товариства, готель «Версаль» (1915); на вулицях Сумській і Пушкінській багатоповерхові доходні споруди. Центральний район відповідно розвивався, як фінансовий і культурний центр міста.
У багатьох містах тодішньої У країни модерн набув національних рис, запозичуючи мотиви з народного дерев’яного будівництва - форми дахів, віконних і дерев’яних прорізів, майолікові вставки з національною орнаментикою й інші декоративні елементи народного мистецтва.
До Першої світової війни з національними рисами будувались лікарні, школи, деякі споруди в Миргороді, Чернігові й інших містах. Окрасою Полтави став будинок Полтавського губернського земства (1905-1909; автор художник-архітектор В. Кричевський). Згодом В. Кричевський цими засадами керувався у спорудах Києва.
Архітектуру глибоко народну за своєю сутністю реалізовано в споруді школи імені І. Котляревського в Полтаві (1903-1905; арх. Є. Сердюк, М. Стасюков). У такому стилі 1913 р. за проектом архітектора К. Жукова споруджено художнє училище в Xаркові, згодом - художню школу в Вовчанську. За ескізами художника О. Сластьона зведено будинок Миргородського курорту з високою вежею перед входом (1914-1917) та школу в Млинцях (1909-1911). У стилі національного модерну будували в Катеринославі, Чернігові та ін.
Крім модерну, на початку XX ст. важливим стильовим керунком був неокласицизм, викликаний прагненням до архітектури високої художньої виразності. Неокласицизм заохочувався в спорудах державних установ, банків, для створення величних будівель. Це явище було типово російське, воно не мало будь-яких зарубіжних виявів.
Про неокласицизм в Україні засвідчує незначна кількість споруд: Київ - Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх. П. Альошин), Харків - Сільськогосподарський і Мечніковський інститути (1911-1914; арх. О. Бекетов), Дніпропетровськ - Дитячий пансіон (1914-1915; арх. О. Красносельський).
У малярстві на межі ХVIII-ХІХ ст. на зміну бароковим мотивам приходить класицизм. Серед жанрів домінує портрет. До європейського рівня портретний жанр піднесли українські художники Д. Левицький (1735-1822) та В. Боровиковський (17571825). Д. Левицький сприймав козацький портрет як образ героїчного минулого і тодішніх прагнень незалежності. У портретах В. Боровиковський утвердив свідоме ставлення до життя, він зберіг піднесений погляд на людину і захоплення реальною природою.
Велике значення для розвитку українського живопису, зокрема портретного, мала творчість російського художника В. Тропініна (1776-1857). Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків - «Дівчина з Поділля», «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін.
Органічне поєднання людини з природою прозвучало в творчості В. Штен-берга (1818-1845). Вихований у дусі класицизму, він проникнувся романтичною концепцією природи і став типовим представником романтизму.
Живописні твори, в яких любовно змальована природа України, залишив художник, ініціатор визволення Т. Шевченка і його друг І. Сошенко (1807-1876). Це картини «Продаж сіна на березі Дніпра», «Біля річки», «Хлопчики-рибалки». Його перу належать пейзажі та ікони.
На добу Романтизму припадає і становлення як художника Т. Шевченка, діяльність якого ослабила засилля академізму. У час творчої діяльності Т. Шевченка і пізніше активно розвивались такі жанри як портрет, краєвид, побутова картина. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументальнодекоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером.
На розвиток українського мистецтва помітно вплинула творчість російського художника І. Рєпіна (1844-1930), який народився в м. Чугуєві (Слобожанщина). Враження дитинства давали йому творчу наснагу впродовж усього життя. Він написав відомі картини на українську тематику - «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880), «Вечорниці» (1881), портрет Т. Шевченка (1888), «Гопак» (1930, незакінчена).
Багатогранною та масштабною була постать С. Васильківського (1854-1917), знаного українського пейзажиста, чудового майстра історичного, монументального живопису та портрета (понад 3 тис. картин). Однією з найвідоміших є «Козацька левада» - пейзаж-картина, сповнена оптимістичного настрою.
Провідним художником у національному живописі був М. Пимоненко (1862-1912). У 1901 р. він - один з організаторів Київського художнього училища. Неперевершено відтворював працю, побут й звичаї селянства. У 1910 р. за картину «Гопак» одержав міжнародну премію.
Батальна тема посіла провідне місце в творчості М. Самокиша (1860-1944). Серед намальованих ним робіт до Першої світової війни особливо відомі з часів російсько-японської війни: «Після бою, забутий», «Сутичка роз’їздів».
Над розробленням художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І. Іжакевич (1864-1962). Низку високохудожніх творів створив видатний художник-колорист О. Мурашко (1875-1919). Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці («Похорон Кошового») та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом («Портрет Н. Некрасової», «Дівчина в червоному капелюшку» та ін.).
Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку ХХ ст., був Ф. Кричевський (1879-1947). Він разом з братом В. Кричевським у 1905 р. організував Всеукраїнську мистецьку виставку, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.
На початку XX ст. діяли видатні художники, які плідно працювали в галузі модерністського живопису. Серед них К. Малевич (1878-1935), який належав до художників-авангардистів. Перші картини виконані ним у імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі «Жінка з квіткою» (1903). Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня О. Богомазов (1880-1930) «Львівська вулиця у Києві» (1914), Г. Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору», 1914 p.).
Скульптура кінця XVIII - першої половини XIX ст. в Україні розвивалась під впливом класицизму. Найвидатнішим представником високого класицизму на схід від р. Збруч був Іван Мартос (1754-1835). Йому належать надгробки генерал-фельдмаршалу П. Рум’янцеву-Задунайському (1797-1805), що стоїть в Успенському соборі Києво-Печерської лаври та К. Розумовському (1803-1805) в Батурині. Він автор пам’ятника Дюку Рішельє в Одесі (1823-1829).
Для скульптури другої половини ХІХ - початку ХХ ст. характерна світоглядна й стильова тенденція переходу з класицизму в академізм та реалізм.
У Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського (1779-1846) й архітектора К. Тона спорудили пам’ятник князю В. Великому. Завершив спорудження пам’ятника П. Клодт. Це бронзова статуя висотою 4,5 м, яка встановлена на п’єдесталі висотою 16 метрів.
У дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому, автором якого був російський скульптор М. Микешин (1835-1896).
Помітне місце в українській скульптурі займає Л. Позен (1849-1921). Особливо широкого громадського резонансу набуло відкриття пам’ятника І. Котляревському (1903). Портретне погруддя встановлено на високому постаменті складної форми, який прикрашають три горельєфні композиції на теми творів письменника: «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».
Поширеним було пластичне оздоблення в архітектурі класицизму та модерну. У цій сфері активно працював скульптор Ф. Балавенський (1864-1943). У його творчому доробку є серія класичних статуй у Києві: «Милосердя», «Життя», «Любов», «Медицина» - на порталі іподрому (1915-1916, тепер адміністративний будинок). У реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів Т. Шевченка, портрети М. Лисенка, І. Котляревського, надмогильне бронзове погруддя корифея українського театру М. Кропивницького (1914, Харків).