Історія української культури
6.1.2. Література, театр і музика
Не викликає сумніву, що найкраще потенціал українського культурного відродження розкрила література. Традиційно визначають, що після бароко нова епоха в історії української культури починається з появою україномовних творів Івана Котляревського (1769-1838). Все більше зростає інтерес до власної історії, фольклору, джерел - літописів, документів, національних символів тощо. Ще в 1777 р. Г. Калиновський видав «Опис весільних українських обрядів».
Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої народної української мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський. Видана в 1798 р. у Петербурзі поема «Енеїда» стала першим твором нової української літератури. І. Котляревський все життя продовжував роботу над «Енеїдою». Він встиг закінчити всі шість частин твору, але світ вони побачили тільки в 1842 р., після його смерті. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, І. Котляревський у традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства другої половини ХУІІІ ст. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. Життя І. Котляревського було тісно пов’язане з Полтавою, де він помер і похований. У цьому місті від 1817 р. до 1821 р. він був директором і актором Полтавського вільного театру.
Основоположником української прози був Г. Квітка-Основ’яненко (1778-1843), а також театру в Харкові (1812). Комедія «Сватання на Гончарівці» (1835) відзначається багатством жанрових сцен, які стали класикою української драматургії. Прозові твори Г. Квітки-Основ’яненка поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов»).
З 1820-х і до 1860-х рр. для української літератури характерний романтизм. Одними з перших праць у романтичному стилі вважаються твори: П. Гулака-Артемовського (1790-1865) «Твардовський», твір опублікований в «Вестнике Европы» в 1827-1828 рр.; Л. Боровиковського (1808-1889) «Молодиця» та «Пир Владимира Великого»; М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827).
І. Срезневський (1812-1880) у атмосфері захоплення народною поезією, переказами про бувальщину, легендами створив у Харківському університеті літературний гурток. Членами гуртка були переважно романтично налаштовані студенти (брати Ф. і О. Євецькі, І. Розковшенко, О. Шпигоцький та ін.). Однак їхній романтичний ентузіазм, що в 1820—1830-ті роки виявився в нечисленних поетичних творах і записуванні зразків народної словесності, в участі у підготовці збірників «Запорожская старина», не приніс значних творчих наслідків. З поетичних творів самого І. Срезневського найвідоміша балада «Корній Овара».
Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-40 рр. ХХ ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко та ін.).
Не менш яскравою особистістю цієї доби був український письменник, поет, драматург, перекладач, видавець П. Куліш (18191897). Найбільшим своїм творчим успіхом П. Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З’явилися вони в Петербурзі в 1856- 1857 рр. у двох томах і викликали подив та захоплення. Збірка написана «кулішівкою», яку придумав П. Куліш як перший український фонетичний правопис. Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 р. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка - «Граматика», «Народні оповідання» М. Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. П. Куліш переклав Біблію, твори У. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Міцкевича та ін.
В українській романтичній поезії (це стосується великою мірою й прози) 1820-1860-х рр. можна виділити такі основні тематично-стильові течії: фольклорну, фольклорно-історичну, громадянську та психологічно-особистісну, в межах яких проявилися різні ідейні позиції письменників. До того ж явним є те, що фольклорні витоки в українській романтичній поезії виразно домінують.
Завершують романтизм в українській літературі збірки «Поезія Іосифа Федьковича» (1862), «Українські оповідання» (1863) О. Стороженка (1806-1874) та романтичні казки М. Вовчка (1833-1907) 1860-х рр.
Втім з середини 1840-х рр. спочатку в поезії, а пізніше і в художній прозі формується критичний реалізм, який стає основним художнім напрямом, що визначає провідні закономірності ідейно- художнього розвитку і приносить найбільші творчі здобутки. Романтична творчість в Україні розвивалася не тільки синхронно з критичним реалізмом, а й у багатьох випадках органічно з ним перепліталася (Т. Шевченко, Марко Вовчок та ін.).
Величезний вплив на розвиток української літератури мала творчість Тараса Шевченка (1814-1861) - видатного українського поета і прозаїка, художника, ідеолога та символу українського націоналізму. Не буде перебільшенням твердження, що Т. Шевченко є справжньою національною гордістю українців, навіть попри сучасні спроби розвинути шевченкофобію і тим же зруйнувати один із непорушних стовпів української національної культури.
Т. Шевченко навчався в Петербурзькій академії мистецтв (1838-1845). У березні 1846 р. приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. Політв’язень російських тюрем, концтаборів і заслання в Оренбурзі, Орській та Новопетровській фортецях (1847— 1857). 1840 р. побачила світ перша збірка поезій «Кобзар» (за життя «Кобзар» видавався ще двічі - 1844 р. та 1860 р.). Ця збірка стала епохальним явищем, позаяк у ній українська мова досягла літературної досконалості. Т. Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості і ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов’янської мови. Він автор балад «Причинна» (1837), «Утоплена» (1841), поем «Катерина» (1838), «Гайдамаки» (1841), «Сон» (1844), «Кавказ» (1845), послання «І мертвим, і живим...» (1845), «Заповіту» (1845) та ін. Т. Шевченко надав українській мові статусу літературної, тим самим заклавши міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні - українську національну ідентичність.
У другій половині XIX ст. українська література, незважаючи на репресії та перешкоди з боку влади, царського уряду, не лише вижила, а й розцвіла. До цього спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів, зокрема реалізму. Все ще зберігаючи елементи романтизму, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем.
У 1861 р. А. Свидницький (1834-1871) написав перший український соціальний роман «Люборацькі», а О. Стороженко (1806-1874) дещо пізніше - повість із селянського життя «Марко проклятий». У 1865 р. з’являється один з перших творів класика української літератури - Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) - «Дві московки», в 1878 р. повість з народного життя «Микола Джеря», ще через рік «Кайдашева сім’я». У 1876 р. Панас Мирний (Панас Рудченко, 1849-1920) з братом завершує роботу над реалістичним твором «Хіба ревуть воли, як ясла повні».
На зламі століть нова генерація письменників вдавалася водночас і до реалістичних, і до модерністських (новітніх, сучасних) прийомів в описі особистих переживань. Український модернізм був закономірним явищем у розвитку українського письменства. Прикметною його особливістю було те, що на перший план виступала національна проблематика. Прихильники модернізму збагатили літературу психологізмом, зосередженістю на внутрішніх переживаннях та суб’єктивних враженнях героя за мінімуму дій та загальної характеристики тла зображуваних подій. Реальний персонаж часто перетворювався на символ. Заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську літературу вирватись з кола побутописання, відмовитися від шаблонного патріотизму, звернули увагу на психологію вчинків і таким чином підняти нашу літературу на якісно новий рівень.
Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив Микола Вороний (1871-1940). У 1901 р. в «Літературно- науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, в якому закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». Перша збірка М. Вороного «Ліричні поезії» вийшла в 1911 р. у Києві. Вірші сповнені музикальністю, свіжістю образів. У наступній збірці «У сяйві мрій» (1913) М. Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя.
Для цього часу характерні дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідним синтезом народництва і модернізму стала проза М. Коцюбинського (1864-1913), який в творчості органічно поєднував традиційні для української літератури розповіді від першої особи з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізом. У повісті «Фата Моргана» (1903-1910) використання слова подібне до того, як художник-імпресіоніст застосовує фарби, торкаючись найпотаємніших струн у душі людини, створюючи відчуття тривожного напруженого чекання, письменник майстерно вдається до глибокого аналізу психологічного стану своїх героїв, тонко відтворює зміни в настроях, точно фіксує миттєві враження. Одним із найцікавіших творів письменника є «Тіні забутих предків» (1911), автор зумів передати багатий духовний світ гуцульського краю та його мешканців. Імпресіоністична вишуканість виявилась у надзвичайній тонкості психологічного проникнення в усі душевні щілини та все те, що творить силу барв самого зображення.
Характерним для розвитку українського варіанта модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.
Яскраво модернізм проявився і в творчості Лесі Українки (1871-1913, справжнє ім’я та прізвище Лариса Косач-Квітка). Глибока й витончена поезія Лесі Українки («На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902) та ін.) сповнена натхнення, енергії і оптимізму. У творах вона не обмежується суто українською проблематикою, а порушує загальнолюдські проблеми - конфлікт між владою та свободою, взаємини між поетом і народом, між високим ідеалом і похмурою дійсністю. Поезія М. Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він один із перших вводить у лірику тему міста, переймає багато традиційних мотивів європейської поезії, в якій протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»), Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Г орами, горами», «Привид», вірші присвячені Т. Шевченку, І. Франку, М. Лисенку). Водночас поет створив поезії, в яких висміяв національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці» та «Старим патріотам»). Вершиною творчості поетеси є драма «Лісова пісня», в якій утверджує людську мрію, високі почуття, красу життя.
Серед молодої плеяди майстрів художнього слова виділявся В. Винниченко (1880-1951), який в оповіданнях і повістях яскраво змалював життя мешканців провінційних містечок та наймитів у селі, а також страхіття царських в’язниць, у яких самому довелося побувати. Появу перших його творів вітали І. Франко і Леся Українка.
Упродовж ХІХ ст. з літературою тісно був пов’язаний український театр, для якого - це час переходу з аматорського до високопрофесійного. На початку XIX ст. у великих містах Наддніпрянщини почали будувати театральні приміщення, створювати постійні театральні трупи. Однак на Лівобережжі вони були переважно російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а в Галичині - австрійськими і польськими.
Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. І. Котляревський у 1819 р. написав для Полтавського театру п’єсу «Наталка Полтавка» (надрукована 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (надрукована 1841). П’єси І. Котляревського стали першими творами нової української драматургії, що спиралися на традиції так званого просвітницького реалізму. Вони заклали основи українського театру, розвиток якого, оминувши класицизм та сентименталізм, одразу пішов шляхом романтизму і реалізму.
На початку 1840-х рр. до драматургії звертається Т. Шевченко. Єдина його п’єса українською мовою «Назар Стодоля» (1843) стала важливим кроком у розвитку української історично-побутової драми.
Видатними акторами першої половини ХІХ ст. були М. Щепкін (1788-1863) та К. Соленик (1811-1851).
Поза тим були створені умови, в рамках яких придушувалась активність української творчої еліти. Передусім слід згадати про розгром царським урядом Кирило-Мефодіївського братства (1845— 1847).
Не останню роль відіграли загальновідомі рішення: циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 18 липня 1863 р., який призупинив офіційне використання та друк на українській мові книг; Емський указ імператора Олександра ІІ від 16 травня 1876, в доповнення до циркуляру заборонив ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, ставити театральні вистави і проводити публічні читання.
На цьому тлі доречно згадати заснування в 1861 р. в Санкт- Петербурзі журналу «Основа», який видавався українською та російською мовами та проіснував до 1862 р. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова та ін.
У 1860-х рр. своєрідними будителями українського народу виступили студенти Київського університету В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, Ф. Вовк та інші, які утворили просвітню організацію «Київська громада» (18591863). Навколо громади об’єдналось до 200 осіб. Її структури були відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах. В основі діяльності була віра в можливість національного самовизначення українців, гордість за надбання духовної та матеріальної культури. Займались збором етнографічного та фольклорного матеріалу, видавництвом підручників, відкрили мережу недільних шкіл тощо. Неформальним лідером виступав В. Антонович, який доручив П. Чубинському (1839-1884) написати для «Київської громади» вірш. Восени 1862 р. П. Чубинський на одному із зібрань громади в Києві, де були присутні сербські студенти, пише вірш «Ще не вмерла Україна». Цей текст був створений під впливом сербської національної пісні «Серце біе и крев ліе за свою свободу».
У ці роки активізовується рух «хлопоманів» - вихідці з сполячених поміщицьких родин, які порвали зі своїм аристократичним оточенням й ідентифікували себе з простими людьми. Вони перейшли з римо-католицької віри у православну і в побуті свідомо дотримувалися народних звичаїв. До них належав один із лідерів київської громади В. Антонович. Діяльність «хлопоманів» дала російському уряду підстави вважати, що український рух є польською інтригою.
На початку 1870-х рр. «Київській громаді» вдалося відновити свою діяльність. У 1873 р. вона створила в Києві Південно-західну філію імператорського географічного товариства. Товариство силами В. Антоновича та М. Драгоманова (1841-1895) видало «Історичні пісні українського народу» (1874-1875), збірку казок М. Драгоманова, чумацькі пісні І. Рудченка (1845-1905, псевдонім Іван Білик, старший брат П. Мирного), працю П. Чубинського з етнографії Правобережної України. «Київська громада» придбала газету «Київський телеграф», яка певний час пропагувала українську національну ідею. Видання Емського указу суттєво обмежило національний культурно-просвітній рух та видавничу справу громади.
У 1881 р. було пом’якшено умови Емського указу, а саме уряд уповноважив губернаторів забороняти чи дозволяти «малоросійські» п’єси. Цим досить вдало скористався М. Кропивницький (18401910). У 1882 р. він у Єлисаветграді з учасників аматорських гуртків створив професійну театральну трупу в складі М. Старицького, М. Кропивницького, М. Заньковецької (1854-1934), родини Тобілевичів та інших. У 1883 р. директором трупи став М. Старицький (1840-1904), а М. Кропивницький - режисером і актором. Співпраця корифеїв українського театру сприяла творчому зростанню всього акторського колективу, до якого належало близько 100 осіб. Музичним керівником вистав був М. Лисенко. Роль цієї трупи у встановленні українського театру відобразив М. Старицький у драматичні п’єсі «Талан».
Театр М. Кропивницького став справжнім джерелом української культури. То були найкращі українські акторські сили, з яких М. Кропивницький виплекав зірок сцени. Недарма сучасники називали його «Батьком» українського театру. За своє довге сценічне життя М. Кропивницький зіграв більше 500 ролей українського, російського і західноєвропейського репертуару. Це були справжні шедеври, в яких актор сягав глибини розкриття і розуміння сценічного образу. Він прагнув, щоб його побачили і почули в найвіддаленіших куточках країни.
До розвитку українського театру спричинилася трупа артистів під керівництвом М. Садовського, яка 1900 р. почала свою діяльність у Полтаві. До її складу увійшли відомі митці - М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко, О. Полянська, Л. Ліницька, Є. Хуторна, С. Стадникова, Г. Маринич та ін. У 1907 р. М. Садовський взяв у Києві в оренду Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний музично-драматичний театр, який, окрім драматичних творів, ставив опери і оперети.
У тісному зв’язку з театром розвивалася музика. Видатним оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський (1813-1873). Він написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» (1851), музику до водевілю «Ніч напередодні Іванового дня» (1852), пісню «Стоїть явір над водою», а в 1862 р. створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
Талановитим композитором був П. Сокальський (1832-1887), якому належить понад 40 творів: опери «Мазепа» (1859), «Майська ніч» (1876; незакінчена), «Облога Дубна» (1884); фантазії «Вечори в Україні», «На берегах Дунаю»; фортепіанні твори, солоспіви, серед них твори на слова Т. Шевченка, обробки народних пісень.
Композитор П. Ніщинський (1832-1896) збирав та опрацьовував українські народні пісні («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. У музичних творах він передав непереборне прагнення українського народу до свободи. Найкраще це відтворено у «Вечорницях», написаних 1875 р. для п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» (її вперше виконав в цьому ж році артистичний гурток М. Кропивницького у Єлисаветграді).
Засновник української класичної музики, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч М. Лисенко (1842-1912) підніс українську музику на рівень світового мистецтва.
Він створив близько тисячі різноманітних творів у всіх музичних жанрах. Це - 7 випусків народних пісень для голосу у супроводі фортепіано, 12 збірників пісень для хору з фортепіано, 6 збірників обрядових пісень, близько 60 романсів і хорових пісень до творів Є. Гребінки, С. Руданського, І. Франка та інших поетів. Це нарешті прекрасні опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» за мотивами М. Гоголя; «Наталка Полтавка» та «Енеїда» за творами І. Котляревського.
Низку творів високого національного звучання написали учні і послідовники М. Лисенка. Серед них К. Стеценко (1882-1922), який до 35-річчя М. Лисенка написав кантату «Слава Лисенкові». У його творчості простежуються волелюбні мотиви, зокрема, хори «Заповіт» (на слова Т. Шевченка), «Содом», «Прометей» (на слова О. Коваленка), опера «Кармелюк» та ін. Він створив музично-вокальні твори на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Грабовсь- кого та ін. У творчому доробку композитора - 50 опрацювань колядок і щедрівок, літургійні твори, численні музикознавчі дослідження.
М. Леонтович (1877-1921) - автор класичних опрацювань українських народних пісень (понад 150 хорових опрацювань, 4 хорових композицій, серед яких «Козака несуть», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Ой, з-за гори кам’яної», «Щедрик»), хорових поем «Легенда», «Моя пісня», церковних хорів. У 1904-1908 рр. він працював у залізничній школі на станції Грушине (тепер м. Красноармійськ Донецької обл.), де вперше в Україні організував хор залізничників.