Історія української культури

6.1.1. Освіта та наука

Культура українського народу в складі Російської імперії кінця XVII - початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії - Малоросію.

У складі Російської імперії перебувало близько 80 % українських етнічних територій. Найвища частка українців наприкінці Х¥ІІІ ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобережжі (88 %) і Слобожанщині (85,9 %). За сто років у більшості регіонів частка українців зменшилася на 5-10 %, на Півдні України - на 15 %. Це відбувалося внаслідок асиміляції, масової міграції поза етнічні українські території, а також внаслідок швидких темпів зростання неукраїнського населення.

Українська еліта довго залишалась єдиним європеїзованим й найосві- ченішим східнохристиянським народом. З часу заснування в 1632 р. й аж до відкриття Московського університету (1755) Києво-Могилянська академія залишалась найбільшим і найважливішим освітнім центром у православному світі. На середину ХІХ ст. з шести університетів Російської імперії в Україні було два - Харківський та Київський. Вищий рівень освіченості місцевої еліти відкривав значні можливості для кар’єри.

Український вплив на російську культуру залишався сильним впродовж XIX ст. Із зростанням освіченості росіян посилюється політика обмеження доступу українців до управління різними сферами життєдіяльності. Навіть в українських губерніях частина українців серед правлячого апарату впродовж ХІХ ст. зменшилась з 50 % (1800) до 13 % (1914), натомість зростає частина росіян - з 33 до 63 %. Відповідно зростала кількість прихильників асиміляції, які зберігали певні симпатії до «малої батьківщини», навіть могли оплакувати її долю, але майбутнє бачили в складі Росії. Інша частина, так звані автономісти, наполягали на відновленню свого правового статусу. Політичні настрої автономістів найкраще відображені в трактаті «Історія Русів».

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія - офіційної народності», сформульована на початку 1830-х рр. міністром освіти Росії С. Уваровим (1786-1855). Основні засади якої - православ’я-самодержавство - народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Проте накопичена за попередні століття величезна культурна спадщина сприяла поступовому відродженню української культури.

Стосовно освіти, то, якщо в XVIII ст. її загальний рівень, особливо на Лівобережжі, був доволі високим, то в першій половині XVIII ст. він різко знизився. До цього спричинилися кріпосне право та незацікавленість уряду і поміщиків в освіті селян-кріпаків. Шкіл було дуже мало. На початку ХІХ ст. почали впроваджувати такі типи навчальних закладів - церковно-парохіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети.

Початкові школи були переважно церковно-парохіяльними й утримувалися зубожілим селянством. На 1856 р. у початкових школах Наддніпрянщини навчалося всього 67 тис. учнів (на 13,5 млн. населення) і налічувалося лише 19 гімназій.

На Харківщині на сотні сіл у 1813 р. було лише 33 парохіяльні школи. У Київській губернії таких шкіл було 15, у Волинській - 56, в Подільській - 29. Середні школи існували лише у великих містах. У першій половині XIX ст. на українських землях у складі Російської імперії існувало всього 10 гімназій, у яких вчилися переважно діти дворян і чиновників. Надзвичайно мало вихідців з народу було у вищих навчальних закладах. На першу чверть ХІХ ст. в Україні було лише два ліцеї - Одеський (1817) і Ніжинський (1820), які були проміжною ланкою між середньою і вищою школами.

У кінці 1850-х - на початку 1860-х рр. інтелігенція почала засновувати так звані недільні школи в Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові. У 1862 р. в Україні діяло вже 67 таких шкіл. Невдовзі їх функціонувало вже 110. Для недільних шкіл почали видавати букварі і підручники українською мовою, зокрема Т. Шевченко написав для них «Букварь южнорусскій». Навчання в більшості цих освітніх закладів проводилося українською мовою. Однак царський уряд у 1892 р. закрив недільні школи.

На початку 1860-х рр. Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого - розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках, піднесенні загального освітнього та культурного рівня народу. Адже тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, ефективніші форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм у 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягала в створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божого, читання, письма та чотирьох дій арифметики. Викладали російською мовою.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла приблизно в 13 разів і досягла майже 17 тис., проте навіть таких зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70 % дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві, на зламі століть був ще досить низьким і приблизно становив у різних губерніях України від 15,5 до 27,9 % (рівень грамотності у Російській імперії загалом становив 21%).

Наступною ланкою відповідно до реформи системи освіти були гімназії, в яких здобували середню освіту і в яких могли навчатися діти всіх станів з відповідною підготовкою. Навчання в гімназіях було платним. Гімназії були двох типів: класичні та реальні. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 16 комерційних училищ. Однак такі темпи ледве задовольняли потреби суспільства.

Упродовж XIX ст. основними вищими закладами були Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного статуту 1863 p., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Статутні засади від 1884 р. ліквідовували університетську автономію: було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу.

До вищих навчальних закладів належали Київська духовна академія, яка була відкрита в 1819 р. і працювала до 1919 р. В академії навчалися випускники дев’яти православних духовних семінарій, що впродовж ХІХ - початку ХХ ст. діяли в України. У кожній з дев’яти семінарій навчалось 200-300 учнів. Київська академія з чотирирічним навчанням готувала викладачів для семінарій, а також кадри для керівництва Православною Церквою.

Урочисте відкриття Харківського університету під офіційною назвою «Харківский Імператорський університет» відбулося 29 січня 1805 р. Заслуга відкриття Харківського університету належить В. Каразіну (1773-1842). Цей університет став третім університетом у Росії.

У 1834 р. засновано Київський університет св. Володимира, відкриття якого громадськість домагалася впродовж багатьох десятиліть. Першим ректором університету став учений-природознавець, філолог та історик, професор М. Максимович (1804-1873). Російське самодержавство побоювалось, щоб він не став центром національно- визвольного руху в Україні. І ці побоювання були небезпідставні. Адже цей університет справді згуртовував передових діячів епохи, став центром формування національної свідомості українства. Влітку 1834 р. Київський університет прийняв перших 62 студенти на філософський факультет з двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а в 1847 р. - медичний факультет. Філософський згодом розділився на два самостійних факультети. З такою структурою університет працював до 1917 р. У 1834 р. при університеті організовано бібліотеку. Основою її фондів стала Кременецька колекція, яка налічувала 34378 томів. Учені й викладачі Київського університету зробили гідний внесок у розвиток науки та суспільно-політичної думки України.

13 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею відкрито Одеський університет. Він є одним із найстаріших університетів України і разом з Львівським, Київським, Харківським університетами фактично визначав стан і перспективи розвитку освіти, науки та культури України.

У наступні десятиліття відкрито Ніжинський історико-філологічний інститут (1875, сучасний Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя), технологічний інститути в Харкові (1885, сучасний Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»), політехнічний у Києві (1898, сучасний Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут»), вище гірниче училище в Катеринославі (1899, сучасний Національний гірничий університет України) та інші.

У 1914 р. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, функціонувало 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 25 тис. студентів. Однак до 1917 р. не було жодної школи чи вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Очевидно, що розвиток вищої освіти сприяв і розвитку науки. Хоча істотні відмінності між історичним розвитком українських земель у складі Австро-Угорської, Російської імперій та розвитком європейських країн призвели до того, що процес становлення науки в Україні розпочався із запізненням щонайменше на два століття, а саме лише в XIX ст. Тобто коли в Україні розпочали роботу згадані університети. їх професори та викладачі, водночас із викладанням, роботою на кафедрах, відкривають лабораторії, своєрідні дослідницькі центри, товариства, де розпочинають займатись науковою роботою, формувати перші наукові школи тощо.

У галузі фізіології успішно працював В. Данилевський (1852-1939), один із засновників ендокринології, автор підручника «Фізіологія людини». Його праці присвячені питанням фізіології нервової системи (встановив наявність у головному мозку центрів, які регулюють діяльність внутрішніх органів), електрофізіології (вперше зареєстрував електричні явища у головному мозку собаки), вивченню гіпнозу в людини і тварин, ендокринології, протистології тощо.

Великий вплив на розвиток медицини справила діяльність В. Образцова (1849-1920), Ф. Яновського (1860-1928), М. Стражеска (1876-1952), які створили київську терапевтичну школу. Ф. Яновський з В. Образцовим у 1909 р. вперше в світі описали клінічні ознаки тромбозу вінцевих артерій серця, що зробило діагностику інфаркту міокарда доступною практичним лікарям. М. Страженко (1876-1952) став одим із засновників київської школи клінічної медицини, що зробила прогрес у кардіології.

На початку XX ст. розпочав діяльність всесвітньо відомий хірург- офтальмолог В. Філатов (1875-1956), який 1912 р. зробив першу операцію з пересадки рогівки ока. Він успішно працював над проблемами офтальмо-хірургії, лікування глаукоми тощо, запропонував і впровадив оригінальний метод відновлювальної хірургії, який набув поширення в багатьох країнах світу.

Авіаконструктор та один з піонерів авіації І. Сікорський (1889-1972) під час навчання в Київському політехнічному інституті спроектував і побудував (1908-1912) кілька вертольотів, літаків-біпланів. 1911 р. на літаку власної конструкції С-6 встановив перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три особи) - 111 км/год. Під його керівництвом побудовано перші в світі багатомоторні літаки «Руський витязь», «Ілля Муромець» та ін.

У ХІХ - на початку XX ст. значні здобутки мали гуманітарні науки, зокрема в збиранні, систематизації та публікації історичних джерел. Якщо в Х¥ІІІ ст. історичні розвідки писали на дозвіллі переважно аматори: канцеляристи, урядовці, військові, шляхта тощо, то на початку ХХ ст. на українських землях зароджується наукова форма історіописання. В Україні, як і в Європі, цей процес проходив паралельно зі створенням університетів, що разом з науковими товариствами стали осередками дослідження історії та підготовки когорти професійних істориків.

У Київському університеті аналогічну роботу проводили М. Костомаров (1817-1885), М. Максимович (1804-1873) та ін. Значні заслуги в публікації історичних джерел належать відомому філологу, історику, письменнику та перекладачеві О. Бодянському (1808-1877). Він видав багато матеріалів з історії України, серед яких «Історію Русів» (1846 р.) невідомого автора. За редакцією О. Бодянського видано «Літопис Самовидця», з його ініціативи вийшли друком «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького та ін. Історична наука збагатилася працями М. Костомарова «Богдан Хмельницький» (1875), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882) та ін.

Історичну школу в Київському університеті створив історик, археолог, археограф, етнограф, нумізмат та громадсько-політичний діяч В. Антонович (1834-1908). Його праці присвячені козацтву, гайдамаччині, селянству, містам і міщанству, церкві. Він високо підносив роль культури в історії народу, всі нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і полі-тичного виховання». Одним із багатьох учнів В. Антоновича був історик, організатор української науки, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч М. Грушевський (1866-1934). Історик О. Лазаревський (1834— 1902) автор праць переважно з історії Лівобережної України ХУІІ-ХУІІІ ст., Дмитро Багалій (1857-1932) - Слобідської, Лівобережної і Південної України ХІУ-ХУІІ ст., а Д. Яворницький (1855-1940) - запорізьких козаків. Останній увійшов в історію української науки і культури як видатний історик, фольклорист, етнограф, археолог, археограф, лексикограф, краєзнавець, письменник, громадський діяч, людина різнобічного таланту. Майже все своє життя вчений провів у мандрівках - пошуках архівного, етнографічного, фольклорного, археологічного матеріалу.

Велике значення для розвитку археології в Україні мали відкриття В. Хвойка (1850-1914), який досліджував кирилівську палеолітичну стоянку у Києві, пам’ятки бронзового віку, городища й кургани лісостепових племен скіфського часу, східних слов’ян УІІ-Х ст., Київської Русі, насамперед Києва тощо. З його ім’ям пов’язане відкриття і розкопки так званих полів поховань (стародавніх могильників без будь-яких наземних ознак, тобто курганів). У 1896 р. В. Хвойка відкрив перші пам’ятки трипільської культури в Середньому Подніпров’ї.

До визначних українських антропологів, етнографів і археологів другої половини XIX - початку XX ст. належав Ф. Вовк (1847-1918). Своїми дослідженнями він розвінчував вигадки російських імперських істориків, котрі доводили, що Україна - це усього лиш «юг России», її «окраина», й заперечували існування українського народу, його мови, культури. У працях з археології, антропології та етнографії («Відмінні риси південноруської орнаментики» (1873) та ін.) вчений переконливо довів, що українці - окремий, відмінний від сусідніх слов’янських народів, антропологічний тип, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. Завдяки Ф. Вовку, українська археологія та етнографія початку XX ст. піднялася на один щабель з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу.

Розвиток правознавства пов’язаний з іменем професора О. Кістяківського (1833-1885) - одного з видатних криміналістів і дослідників звичаєвого права. Він зібрав, систематизував і видав «Права за якими судиться малоросійський народ» (1879).

Професор Харківського університету О. Потебня (1835-1891) залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології української мови, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислиння тощо. Заслуговують на увагу його праці «Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Із записок з теорії словесності» (1905) та ін.

Загалом у XIX ст. наука в Україні, була вузівською і розвивалася лише зусиллями окремих вчених. До того ж професорами були здебільшого росіяни за походженням, які закінчували Петербурзький, Московський чи Казанський університети або іноземці. їхні роботи в університетах України часто відзначалися науковими досягненнями світового рівня. Варто згадати математика В. Єрмакова (1845-1922), механіків О. Ляпунова (1857-1918) та В. Кирпичова (1845-1913), фізиків М. Умова (1846-1915), М. Авенаріуса (1835-1895), астронома М. Хандрикова (1837-1915), хіміка М. Бекетова (1827-1911), біолога О. Ковалевського (1840-1901) та ін.

Національні наукові кадри з’явилися в Україні лише в другій половині XIX ст., серед яких необхідно відзначити фізика М. Пильчикова (1857-1908), хіміка Ф. Шведова (1840-1905), математиків М. Остроградського (1801-1862), Г. Вороного (1868-1908), М. Ващенка-Захарченка (1825-1912), біолога І. Мечникова (1845-1916). Ці вчені працювали у руслі європейської науки. Вони провели чимало досліджень першорядного значення і отримали вагомі результати, що вписувалися в логіку розвитку світової науки.