Історія української культури
5.2.2. Архітектура та образотворче мистецтво
Яскравими бароковими зразками архітектури є пам’ятки кам’яного будівництва українських земель на захід від Дніпра, що належали до Речі Посполитої. Один з кращих в Україні адміністративних будинків - ратушу в Бучачі споруджено близько 1750 р. Над її створенням працювали архітектор Б. Меретин (р. н. невід. - 1759) та скульптор Й. Пінзель (р. н. невід. - 1761). Фасади ратуші оформлені коринфським орденом і великою кількістю скульптур (спочатку їх налічувалось 30, збереглось 9). Ратуша вражає зібраністю, витонченістю пропорцій і закінченістю деталей.
На замовлення і при фінансовій підтримці графа М. Потоцького (1712-1782), Б. Меретин та Й. Пінзель звели низку визначних пам’яток пізнього бароко, які сформували образ міста: придорожня фігура св. Іоанна (1750), міська ратуша і придорожня фігура св. Анни (1751), монастир отців Василіянів (1751-1753), Парохіяльний костел (1761-1765), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764).
Архітектурний стиль бароко та рококо знайшов різний вияв у чотирьох шедеврах Галичини: церкві св. Юра та Домініканському костелі у Львові, Домініканському костелі у Тернополі й Успенському соборі Почаївської лаври.
Спорудження собору св. Юра на місці середньовічної святоюрської церкви розпочалось стараннями єпископа львівського (1715-1746) і митрополита київського (1729-1746) Атанасія Шептицького. У жовтні 1744 р. завершено встановлення фундаменту для собору. Головним архітектором і будівничим Святоюрського храму став Б. Меретин. У Львові архітектор з’явився в 1738 р. і своїм талантом привернув до себе увагу фундаторів. Продовжити та довершити будівництво катедри А. Шептицький доручив своєму братові та правонаступникові, єпископові львівському Левові Шептицькому (1749-1779).
З прилеглими приміщеннями собор св. Юра піднімається на високому пагорбі, створюючи просторову пірамідальну композицію в стилі пізнього бароко та рококо. За інтер’єрним та екстер’єрним оздоблення собор належить до найпишніших рококових храмів Східної Європи.
Митрополичі палати, які знаходяться в центральній частині осі собору, збудовані в 1760-1762 рр. за проектом К. Фесінґера (син С. Фесінґера) у стилі, який пов’язують з французьким королем Людовіком XIV (1643-1715) - поєднання бароко та класицизму.
Водночас у Львові будувався костел Домініканського монастиря (1749-1764) за проектом військового інженера Яна де Вітте. Спорудження очолював М. Урбаник, фасад закінчував С. Фесінгер. Костел будувався за європейськими зразками в стилі пізнього бароко з елементами рококо.
Домініканський костел (1749-1779) у Тернополі зведений за проектом архітектора А. Мощинського. Тернопільський костел тринефний, середній неф овальної форми, йому підпорядковані вузькі бокові нефи, перекриті півциркульними та хрестовими склепіннями.
У стилі пізнього бароко збудовано костел Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки в Кременці (1731-1743, арх. П. Гижицьким, П. Фонтана).
Свято-Успенський собор (1771-1782, арх. Г. Гофман) Почаївської лаври, що в 25 км від Кременця, - це пам’ятка перехідного періоду від бароко до класицизму.
Помітною пам’яткою бароко є костел Здвиження та св. Йосипа (1752-1766, арх. Ц. Романуса), який розташований навпроти Підгорецького замку (Львівська обл.), а побудований на кошти господаря замку В. Жевуського. Храм збудований у формі ротонду в стилі італійського бароко з внутрішнім діаметром 12 м. На головному фасаді - 14-колонний портик коринфського ордеру.
Яскраву сторінку національного зодчества епохи Бароко становить дерев’яна архітектура. Якщо дерев’яне світське будівництво XVII ст. засвідчують лише описи та художні зображення, то храмове будівництво представлено низкою збережених пам’яток Волині, Галичини, Закарпаття. Кожна територія використовувала лише певні засоби будівництва, але найважливіше - у них домінує власне неповторне художньо-образне вирішення. Дерев’яні церкви будували народні майстри. Лише деякі з них залишали свої прізвища у врізаних написах над вхідними дверима.
У Галичині поширився тип дерев’яної тризрубної церкви з трьома верхами. Найвизначнішими спорудами, де найповніше і найяскравіше сконцентрувались творчі досягнення народних майстрів галицького дерев’яного будівництва, є церква св. Юра та Воздвиженська церква в Дрогобичі. Дзвіниця (1678) церкви св. Юра поєднує традиційні риси дерев’яних оборонних веж з формами храмової архітектури. Дзвіниця (друга половина XVII ст.) Воздвиженської церкви квадратна в плані, триярусна, каркасної конструкції, завершена шатром і творить образ суворої величі, нагадуючи оборонні вежі. Ці храми належать до кращих надбань дерев’яної архітектури.
До рідкісних конструкцій належить кілька церков центричного зразка, що нагадує ротонду. Прикладом може бути церква св. Параскеви в Буську (1708) - восьмигранний зруб зі шатровим восьмигранним верхом та східним п’ятигранним зрубом.
Особливо ошатна Миколаївська церква та дзвіниця (1762) у м. Кам’янка-Бузька.
Дерев’яна архітектура Івано-Франківщини - своєрідний перехід до архітектури Закарпаття. Тут більше одноверхих і хрестових у плані храмів, з обов’язковим піддашшям та шатровим завершенням: Богородична церква (1736) із дзвіницею в Тисмениці, Успенська церква (1739) - село Гвозд та інші. Більшість храмів такого зразка збудовано в ХІХ ст.
Дерев’яні церкви Гуцульщини переважно п’ятизрубні з однією банею в центрі (Ясиня, Татарів). Вони мають піддашшя на кронштейнах з великим виносом. Бойківська церква XVIII ст. вирізняється високими верхами.
У Закарпатті в селах Торунь, Висока Бистра, Буковці, Іски, Горб, Смерекове та інших збереглись невеликі лемківські дерев’яні церкви XVIII ст.
На Волині в бароковий період будувались тризрубні та п’ятизрубні храми. Яскравий зразок волинського типу триверхової, тризрубної, рівновисоких зрубів із підкресленням вертикального членіння масивів - церква Різдва Богородиці (1772) у с. Троянівка Маневичського району.
Храми Поділля мають стильові ознаки, що утвердилися на Волині та Вінниччині. Класичним зразком є Михайлівська церква (1752) у с. Вороновиці (Вінницька обл.), тризрубна і триверха.
Розвиток архітектури сприяв піднесенню скульптури. Головним напрямом розвитку української скульптури в добу Бароко залишалася система оздоблення іконостасів. її традиції були закладені ще на рубежі XVI—XVII ст. і суттєвих змін не зазнали, обмежуючись лише вдосконаленням техніки виконання робіт. Основним матеріалом було дерево та камінь.
Значного поширення в другій половині XVII ст. набуває надгробна скульптура. Найцікавішими зразками є надгробок Адамові Кисілю (1653) у селі Низкиничах (Волинська обл.) та пам’ятник Іонну Тарнавському у Львові (1670), автором якого був львівський скульптор О. Прохенкович.
Наприкінці XVII ст. в Галичині не було своїх майстрів і для виконання скульптурних робіт запрошували митців із-за кордону. На особливу увагу заслуговує творчість А. Шлютера (1662-1714) - провідного європейського майстра пізнього бароко, директора Берлінської академії мистецтв у 1702-1704 рр., якого називали «північним Мікеланджело». У Жовкві збереглись його роботи - надгробки Якоба Собеського (батька короля Яна III Собеського) і С. Даниловича (дядька короля), що належать до найкращих зразків мистецтва того часу.
Одним з найяскравіших періодів розвитку скульптури в Україні, який засвідчує її європейський художній рівень, вважається рококо (1730-1770-ті). Якщо в скульптурі перехід від бароко до рококо чітко визначався, то в архітектурі переважали форми бароко. Декоративні прийоми рококо яскраво виявились лише в греко-католицьких церквах Галичини.
Змінилось співвідношення між архітектурою і скульптурою. Скульптура стала невід’ємним елементом архітектурного середовища, його доповненням. Рококова скульптура характеризується видовженими пропорціями, динамікою, грандіозністю.
У 1730-1740-х рр. у Галичині творили такі відомі німецькі скульптури, як Т. Гуттер та К. Кученрайтер - автори нового скульптурного оздоблення костелу Бернардинів у Львові.
Помітним майстром в Україні був французький скульптор Й. Леблан, який прибув до Галичини в 1740 р. на запрошення князя М. Радзівіла. Й. Леблан автор скульптур з групи «Розп’яття» - статуї Марії та Йоанна Богослова (костел м. Жовкви), а також великих вівтарних статуй (костел єзуїтів у Львові). Й. Леблан та С. Фесінгер автори восьми скульптур святих на аттику костелу Здвиження та св. Йосипа в Підгірцях. Тепер скульптур сім, оскільки одну знищено в роки Другої світової війни. Крім того, Й. Леблан - автор фігур в парку навколо палацу в Рівне і, ймовірно, деяких ліпних прикрас на замку в Олеську та шістьох алегоричних фігур із Жовкви.
Етап пізньогорококо (1760-1770-ті) уособлюють три скульптори: С. Фесінґер (р. н. невід. - 1769), А. Осинський (1720-1765) та Й. Пінзель.
Окремої уваги заслуговує скульптурне наповнення собору св. Юра, перед подвір’ям якого монументальні аркоподібні ворота.
Учень Й. Пінзеля М. Полейовський виконав архітектурний проект і роко-кове скульптурне оздоблення іконостаса церкви Крехівського монастиря, а також брав участь у переобладнанні катедрального костелу у Львові Латинського обряду в 1765-1776 рр. Кращими творами М. Полейовського є фігури великого вівтаря, у яких відчувається індивідуальний стиль автора.
Мистецтвознавці стверджують, що після XVIII ст. не було іншого періоду з такою кількістю декоративної різьби, статурної кам’яної та дерев’яної пластики, архітектурної екстер’єрної ліпнини.
Єдиною галуззю скульптури, що розвивалася безперервно, було декоративне оздоблення іконостасів. У Галичині активним центром іконос-тасного різьблення було місто Жовква, де з кінця XVII ст. працювали скульптори Ю. Шимонович, С. Путятицький, О. Кулявський, В. Сакович і Г. Стобенський. Вони виконали іконостаси для церкви св. Трійці в Жовків (бл. 1720), монастирів у Крехові (1740-ві), Межигір’ї, Краснопущі (ІІ-га чверть XVIII ст.), які дивують ясністю і тектонічністю композицій, пишністю скульптурного оздоблення.
На Правобережжі та в Галичині розписів мурованих споруд домінує живопис костелів і магнатських палаців. Європейський досвід сюди перенесли вихованці Римської академії св. Луки - Ю. Шимонович (близько 1660-1711) та А. Альтомонте (1659-1745), творча діяльність яких у Жовкві та Львові сприяла збагаченню художнього процесу.
Величністю та декоративністю відзначаються розписи костелу єзуїтів у Львові, які виконав в другій половині XVII ст. живописець з Моравії Я. Екштейн і його син.
У Львові на початку XVIH ст. виник один із значних осередків монументального ілюзіоністичного живопису, тісно пов’язаного з мистецькими течіями Польщі. У 1733-1740 рр. місцеві живописці Р. Бартницький, Й. Сорочинський та П. Волинський на чолі з досвідченим майстром В. Мазуркевичом працювали над розписом львівського костелу бернардинів. Саме завдяки ілюзорним аркам, колонам, обрамленням порталів художники значно змінили вигляд інтер’єру.
Захоплення ілюзіоністичним живописом досягло апогею в другій половині XVIІІ ст. Посилення цієї тенденції відчутно в творчості С. Строїнського (розпис центрального нефа домініканського костелу в Тернополі) - визначного художника-монументаліста, який фактично очолив львівську школу ілюзіоністичного живопису.
У другій половині XVII-XVIH ст. іконопис залишився видом живопису, провідна роль якого зумовлена релігійною особливістю української культури. Іконопис поступово еволюціонує, з’являються елементи нової іконографії, зміцнились реалістичні риси, виразно визначались впливи тодішніх мистецьких стилів.
Саме з іконописним живописом пов’язана творчість найвідоміших українських майстрів того часу. На відміну від попередньої епохи, коли художники дуже рідко підписували свої твори, з середини XVII ст. митці почали відступати від старого звичаю. Однак більшість творів, особливо на Лівобережній Україні, залишились анонімними і тільки індивідуальна манера письма дає можливість визначити приналежність певного кола пам’яток якомусь одному художнику або принаймні майстерні.
Для виконання монументальних робіт залучали й іноземних майстрів. Так, італійський живописець М. Альтамонте працював над створенням двох величезних за розміром баталій «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами», які доповнювали попередньо намальовані дві битви. Картини розміщувались у жовківському костелі св. Лаврентія, що став храмом слави роду Жолкевських-Собеських.
Наприкінці XVII ст. значний художній осередок сформувався в місті Жовква. Найвизначнішими майстрами бароко були Іван Руткович, Йов Кондзелевич та Василь Петранович.
І. Руткович (друга половина XVII ст. - початок XVIH ст.) - його першою значною роботою вважається семия-русний іконостас у монастирській церкві с. Волиці Деревлянської Буського району на Львівщині (1680-1682), нерівний за виконанням, проте вже з певними рисами, що стануть характерними для автора згодом. Глибиною психологічної характеристики персонажів, декоративністю форм і колориту вражають композиції на дияконських вратах, намісні ікони та сценки цокольного ярусу.
Наступний етап у творчості І. Рутковича - доповнення двох іконостасів у церкві Михайла в с. Воля Висоцька, що поряд із Жовквою, та св. П’ятниці у с. Крехів (1688-1689). У першому разі доповнювались верхні ряди - апостольський, пророчий і розп’ яття з пристоячими, в другому - дописано апостолів Петра, Павла і центральну ікону Деїсус.
Шедевром іконостаса із с. Воля Висоцька є група «Пристоячих жон», традиційно обрізана по контуру. До Рутковича в українському мистецтві так зворушливо і трагічно предати людський біль не вдавалось нікому.
Нові художні здобутки відобразив І. Руткович в іконі св. Дмитрія (1693; церква св. Дмитрія, Львів), образ якого сформувався під впливом портретів Собеських, батька і сина Якуба, героїв Віденської битви, створених Ю. Шимо- новичом. Із цих творів запозичені до ікони обладунок, орнаментальні прикраси, мотив червоної киреї, що спадає з плечей до землі, а також трактування образу воїна.
Талант І. Рутковича досяг апогею в монументальному восьмиярусному іконостасі із Скваряви-Нової (нині зберігається у Національному музеї у Львові), виконаному в 1697-1699 рр. та призначеному першочергово для міської церкви Різдва Христового в Жовкві. Під час перенесення іконостаса до малої сільської церкви втрачено послідовність розташування ікон, до того ж частина ікон загубилась. У композиціях іконостаса привертають увагу впевненість малюнка, пластичне моделювання форм, вміння оживити традиційні канонічні схеми деталями, взятими безпосередньо з життя. Серед однофігурних композицій виділяються монументальні зображення архангелів Михаїла та Гавриїла на дияконських вратах.
Творчості І. Рутковича притаманне органічне злиття нового зі старим, традиційним, намагання звести потойбічне з євангельських легенд до земного, матеріального, відхилення від звичного канону.
Не менш прославленим є художник, життя якого було пов’язане переважно з Білостоцьким монастирем на Волині, Й. Кондзелевич (1667 - після 1740) родом із Жовкви.
Ранніми творами Й. Кондзелевича вважають фрагменти Білостоцького монастиря, що складаються із зображень шести апостолів та ікони «Успіння». В 1695 р. Й. Кондзелевич виконав престол для Загоровського монастиря з зображенням Іоакима та Анни, Трійці, Хрещення, мучениці Варвари, архидиякона Стефана. Ці твори позначені творчою самобутністю та прагненням до вдосконалення художніх засобів.
У 1698-1705 рр. Й. Кондзелевич з групою монастирських живописців виконав найвідоміший твір свого життя - п’ятиярусний іконостас для монастирської Воздвиженської цекрви у Скиті Маняковському. Після закриття монастиря у 1785 р. австрійською адміністрацією, іконостас продали до м. Богородчан, тому він і названий Богородчанським (з 1924 р. зберігається у Національному музеї м. Львова). Найцінніше в іконостасі, що належить пензлеві Й. Кондзелевича, великі образи «Успіння» та «Вознесіння», архангели Михаїл та Гавриїл на південних та північних дияконських вратах, «Тайна вечеря», «Розп’яття», «Христос з самарянкою», «Христос і Никодим». Створені образи сповнені складного людського внутрішнього життя, тонкої гармонії та в них відчуваються глибокі життєві спостереження митця.
Творча діяльність В. Петрановича (близько 1680-1759) пов’язана із містом Жовквою, де він народився і прожив усе життя. Як придворний художник королевича Константина Собеського опікувався художніми збірками замків та резиденцій королівської родини, виготовляв копії, декорував інтер’єри, був експертом мистецьких творів. Ікони та іконостаси він писав переважно для васильянських монастирів Бучача, Краснопуща, Крехова, Віциня, Жовкви. У них художник хоча і дотримувався традицій, проте простежується намагання використовувати нові виражальні можливості, узгоджені з художніми нормами західноєвропейського мистецтва. В. Петранович - автор складних за змістом портретів, вирішених у традиціях меморіальних зображень («Ференц II Ракоці» та «Ілона Зріні перед Богородицею» і «Королевич Якуб Собеський з патроном»). У зображеннях розкрито суто барокову проблему, що полягала у зміненому, порівняно з Ренесансом, розумінні людської особистості, сповненої суперечностей, постійної боротьби з собою і навколишнім світом. У портреті Якуба Собеського простежується містика та сентиментальний пафос, що відповідало церемоніальному призначенню картини.
Найкращим портретом В. Петрановича вважається зображення львівського архиєпископа Миколи Визицького, де немає залежності від зразків. Автору вдалося майстерно передати індивідуальну неповторність архиєпископа. Парадності портретові надають відзнаки - орден Білого орла та хрест на золотому ланцюгу (нагорода Папи Бенедикта XIV).
Отже, зважаючи на історичні обставини середини XVII ст., розвиток української культури в добу Бароко отримав два регіональні напрями: «козацьке бароко» на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах існування української держави - Гетьманщини; бароко на західноукраїнських землях та Правобережжі. У першому разі здебільшого йдеться про самобутнє українське бароко, а в другому - про розвиток європейських барокових традицій на українському культурно-історичному просторі. Загалом розвиток культури був одним з чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації та її самобутньої культури. Українські митці створили значний доробок у різних культурних сферах, характерними рисами якого стали урізноманітнення форм культурного життя, методів і засобів художнього самовираження, підвищення рівня освіти, перехід до нового етапу розвитку зі світською і демократичною домінантою. Водночас українська культура, попри складні історичні реалії, відображала і кращі освітні та художні зразки європейських культурних тенденцій.