Історія української культури
5.1.3. Архітектура, скульптура та малярство бароко
Очевидним є те, що бароко як стиль найкраще розкриває мистецтво. Художню культуру України цього періоду прийнято поділяти на три періоди: ранній - друга половина XVII ст. (поєднання ренесансних і барокових мотивів); зрілий - кінець XVII - перша половина XVIII ст.; пізній - друга половина XVIII ст. (поєднання бароко і рококо). Ряд дослідників виводить «козацьке бароко» від спорудження Іллінської церкви (1653) на хуторі Б. Хмельницького Суботів. Суворість вигляду церкви пом’якшує вибаглива форма фронтону фасаду.
Культурними осередками «козацького бароко» були Київ, Чернігів, Ніжин, Полтава, Лубни, Стародуб, Харків, Батурин. До пам’яток бароко в архітектурі належали родові маєтки Б. Хмельницького в Суботові, І. Мазепи в Батурині, І. Скоропадського в Глухові, К. Розумовського в Козельці та Батурині, які були зруйновані.
Серед трибанних храмів з яскраво вираженою вертикальністю і стриманим декором найвидатнішим є харківський двоповерховий Покровський собор (1689). Це справжня перлина української барокової архітектури другої половини XVII ст. Собор збудований на території старої харківської фортеці над р. Лопань. Покровський храм - два в одному: на першому його ярусі розташований теплий, зимовий храм, а вище - літній, «холодний». Загальна висота всього собору (від землі до вершечка хреста) - 45 м. Завдяки тому, що церква має нижній храм, а її вежоподібні об’єми щедро декоровані напівколонками, карнизами та поясками, святиня здається легкою та витонченою.
До п’ятибанних храмів раннього бароко належить Свято- Миколаївський собор у Ніжині (кінець 1650-х - 1660-ті). Могутній, спрямований вгору центричний об’єм споруди заввишки 55 метрів, із щільно стуленими п’ятьма банями, став в українській бароковій архітектурі прототипом мурованих хрещатих п’ятибанних храмів. Він повністю відтворює в цеглі звичні прийоми народного дерев’яного зодчества. Особлива, парадна роль споруди підкреслена і в інтер’єрі, де обабіч головного входу на підвищенні влаштовано спеціальні лоджії для полкової старшини.
У містах і селах України XVII ст. багато будували з дерева - від великих складних фортець та храмів до простих господарських будинків. Елементи дерев’яної палацової архітектури можна бачити в дерев’яних трапезах Києво-Печерської лаври та Межигірського монастиря під Києвом, якщо звернути увагу на їхні дахи з трьома- чотирма фронтонами та низькими прибудовами.
У Придніпров’ї сформувався новий тип культової архітектури центрично-вертикальної композиції. Видатна дерев’яна споруда XVII ст. цього типу - це Успенська церква в Переяславі. Цей дерев’яний храм з дев’ятьма візантійськими банями було збудовано в 1760 р. на місці згорілого в 1655 р. однойменного храму, збудованого у 1595 р. К. Острозьким, і де в січні 1654 р. козаки заприсяглись на вірність царю Росії.
Найбільшою дерев’яною будовою XVIII ст. — заввишки близько 65 метрів, що мала своєрідну просторову композицію з дев’ятьма банями, був Троїцький собор у місті Новомосковську. Спорудив його в 1773-1779 рр. народний майстер Я. Погребняк з Нової Водолаги, який за переказами, перед тим, як будувати церкву, зробив її модель. Будівля подібна до дев’ятикамерних кам’яних церков XVIII ст., типу церкви в Сорочинцях. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями. У 1888 р. новомосковську церкву було перекладено, як свідчать документи «по старому образцу» за планом архітектора Харманського.
Вплив архітектури Києво-Печерської лаври особливо яскраво виявився в одній з найвидатніших пам’яток українського дерев’яного зодчества — церкві Покрови в Ромнах (1764). Своєю загальною композицією й стрункими, вишуканими пропорціями вона подібна на відомі муровані церкви — церкву над брамою в Києво-Печерській лаврі та Юріївську у Видубицькому монастирі.
Винятково стильового виразу епохи Бароко досягла мурована архітектура. З кінця XVII ст. і в першій половині XVIII ст. збагатілі монастирі та козацьку старшину вже не задовольняли дерев’яні церкви і вони віддають перевагу мурованим. Хоча значення дерева в будівництві збереглося.
Складними спорудами другої половини XVII ст. були храми, хрещаті в плані. Вони виглядають центричними (як монументи), оскільки споруджувались на честь славетних подій. До таких барокових храмів належить Благовіщенський собор у Ніжині та Катерининська церква у Чернігові. Благовіщенський собор (арх. Г. Устинов) у Ніжині споруджувався в 1702-1716 рр. з ініціативи С. Яворського.
Подібним за планом до ніжинського Свято-Миколаївського собору є Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) та Преображенський собор в Ізюмі (1684). В останньому збереглися фрагменти фрескового розпису високого художнього рівня.
У період гетьманування І. Мазепи, крім національних мотивів, простежуються і західноєвропейські. У мазепинську добу велось і цивільне будівництво: добудовано другий поверх Києво-Могилянської академії, будинок київської ратуші, мур навколо Києво-Печерської лаври з вежами і брамами.
У 1687-1706 рр. І. Мазепа спрямував значні кошти на будівництво Миколаївської церкви на Печерську, Троїцької церкви Лаври, Братської на Подолі, Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, Вознесенської в Переяславі та ін. Крім того, гетьман розбудував п’ять інших споруд старокняжої доби, які втратили первісні стилістичні риси та набули розкішних барокових форм. Так розширено розміри і зміцнено Софію Київську, примхливе завершення спорудили в Михайлівському Золотоверхому соборі.
Руйнівні наслідки пожежі 1718 р. спонукали до початку нових будівельних робіт у Києво-Печерській лаврі. У 1722-1729 рр. Свято- Успенський собор перебудували і заново прикрасили. Зведені раніше навколо храму каплиці були об’єднані між собою стінами.
Храм, як і решта будівель, отримав новий вигляд і архітектурні риси. Замість храму скромних розмірів, зведеного за візантійською традицією, церква перетворилася на величну, розкішно декоровану споруду. Саме тоді склався той бароковий архітектурний ансамбль монастиря, що зберігся до нашого часу.
У першій половині ХVІІІ ст. споруджено митрополичий будинок, що мало відрізнявся від звичайних келій. Оригінальною спорудою лаври є розташований за Успенським собором Ковнірський корпус, названий на честь будівничого - С. Ковніра. Поряд з митрополичим будинком на Софіївському подвір’ї, творячи одну композиційну цілісність, розташована Брама Заборовського (створив архітектор Й. Шедель (1680-1752) на кошти митрополита Забо- ровського). Особливістю цієї споруди є фронтон, оздоблений рельєфом рослинного мотиву.
За проектом Й. Шеделя в 1731-1745 рр. будувалась дзвіниця Успенського собору Києво-Печерської лаври. Вежа восьмигранна в плані, чотириярусна, з тенденцією поступового звуження вгору, загальною висотою 96,5 м. За красою до неї рівняється дзвіниця Софіївського собору в Києві, збудована в 1701 р., а добудована Й. Шеделем у 1744-1748 рр. Ці дзвіниці з їхньою оригінальною композицією зараховують до кращих пам’ятників українського бароко середини XVIII ст. В 1751-1761 рр. за проектом І. Шеделя майстр С. Ковнір побудував Лаврську дзвіницю на Дальних печерах.
У середині ХVІІІ ст. закінчилось формування багатоярусної дзвіниці, конструктивно важливої для завершення ансамблю храмів. До таких барокових ансамблів належить собор Різдва Богородиці (1752-1763) та дзвіниця (1766-1770) в м. Козельцях. Виник цей прекрасний витвір архітектурного мистецтва завдяки клопотанням матері К. Розумовського Наталі Розумовської. Храм, який побудовано за проектом архітекторів І. Григоровича-Барського і А. Квасова, поєднує елементи петербурзького і українського бароко. Інтер’єр прикрашав розкішний іконостас із 72 ікон, виконаний у стилях бароко та рококо. Сьогодні сорок дві з них відреставровані і зберігаються в Чернігівському Національному архітектурно-історичному заповіднику. Про решту ікон нічого невідомо.
У першій третині ХVІІІ ст. переважало будівництво п’ятиверхого на хрещатій основі, п’яти- або дев’ятидільних храмів. Хоча в таких пам’ятках архітектури, як церква Катерини в Чернігові (1715), Преображенський собор у Прилуках (1716), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732) та інших панували форми та будівельні засади попереднього століття.
У барокових пам’ятках культового будівництва України середини ХVІІІ ст. більш чітко простежується ордерна система. Їм властиві прямокутні чи напівкруглі форми бічних відгалужень хреста, розміщення бічних бань у п’ятибанних спорудах по діагоналі, як у давньоруських храмах. До кращих пам’яток належить: Андріївська церква в Києві (1747-1753), згаданий вище собор Різдва Богородиці в Козельці (1752-1763), церква Антонія і Феодосія в Василькові (1756-1758), Покровський собор в Охтирці (1753-1762) і церква в селищі Вороніж на Чернігівщині (1781).
Єдність церкви з дзвіницею вперше в Україні досягнена завдяки творчій діяльності І. Григорович-Барського під час відбудови в 1748- 1760 рр. Кирилівського монастиря в Києві. У межах цієї відбудови він спорудив надбрамну триярусну Благовіщенську церкву- дзвіницю, яка стала висотним композиційним акцентом і завершила формування унікального ансамблю монастиря - перлини українського бароко. Архітектор виявив себе і досвідченим конструктором, про що свідчить склепінчасте перекриття великого нефа Костянтино-Єленинської трапезної на Подолі в Києві.
Не менш активно розвивалось цивільне будівництво з дотриманням барокових стильових мотивів. Принцип простої камерної побудови, який зберігся в житлових і громадських спорудах Києва, Лівобережжя, Сло-божанщини, втілений у магістраті - полкова канцелярія м. Козельця (арх. І. Григорович-Барський). Складнішою і більшою спорудою був триповерховий будинок Малоросійської колегії в Глухові (1768-1782, арх. А. Квасов).
У середині ХVІІІ ст. у Києві збудовано два палаци - Царський або Маріїнський (1750-1755, архітектори М. Васильєв, П. Неєлов, Ф. Неєлов, М. Сальников та ін.) і Кловський (1754-1758, архітектор П. Неєлов і С. Ковнір).
Великого розвитку набула металопластика. До відомих пам’яток належать статуї на фасаді ратуші в Києві та Михайлівського Золотоверхого монастиря, де зображено архангела Михаїла.
Вищим досягненням окремої групи металопластики є царські врата іконостаса Софіївського собору в Києві, що їх створили Київські цехові майстри П. Волох, Ф. Таран, І. Завадський.
Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні в XVIII ст. пов’язаний із діяльністю майстрів І. Равича та С. Шалматова. Серед творів І. Равича заслуговує на увагу монументальна дарохранительниця (1743) для Фроловського монастиря в Києві, яку автор оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви.
Майстер дерев’яної скульптури С. Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу м. Лубни (1762-1765), який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він виконав чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (17681773) та іконостас міського собору в Полтаві, де в композицію ввів круглу скульптуру та барельєф.
Оформлення іконостасів різьбленням набуло великого поширення й на Придніпров’ї. Відомий мандрівник того часу П. Алеппський у своїх записах із захопленням описував своєрідні ознаки українського іконостаса: багатство скульптурного оформлення, витонченість різьблення, особливо ажурне, реалістичне відтворення рослинних мотивів, досконалість позолоти.
До цього періоду української культури доби Гетьманщини належить і особливе піднесення живопису. У широкому значенні живопис представлений здебільшого анонімними майстрами. Поза тим, залишилась значна кількість пам’яток, які сповна розкривають багатство цього виду мистецтва.
Вражають пишністю іконостаси Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря і Успенського собору Києво-Печерської лаври, які ймовірно творив чернігівський різьбяр по дереву Григорій. Йому належить й іконостас Гамаліївського монастиря, побудованого на кошти гетьмана І. Скоропадського та його дружини Анастасії.
Однією з найкращих пам’яток першої половини XVIII ст. є іконостас церкви в селі Бездрик (Сумська обл.). На жаль, невідомо ким і точно де було його виконано. Іконостас відзначається надзвичайним багатством скульптурного оздоблення, витонченою роботою майстрів.
В українському живописі XVII-XVIII ст. відбувся подальший розвиток тенденцій, що намітились ще на зламі XVI-XVII ст. Традиційні форми церковного живопису набували все більшого національного характеру. Одночасно з церковним живописом виняткового розквіту зазнав портретний жанр. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської аристократичної школи Рубенса. Цей вплив помітний вже в двох портретах 1625 р. дітей Б. Хмельницького - Тимофія і Розанди. Системно він виявився за гетьманування І. Мазепи і зокрема в парадному портреті самого гетьмана, написаного в кінці XVII ст. невідомим художником. Більшість парадних портретів козацьких полковників місцеві майстри написали в реалістичній манері. На жаль, до нашого часу дійшла незначна їх частина.
У другій половині XVII ст. найбільшою школою іконописців і граверів була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників запрошено італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. Так, фреска «Трійця» з Троїцької церкви вирізняється м’якою, пастельною формою письма, чуттєвістю, плавністю ліній. Драматичні ж сюжети, особливо сцени страстей виконані з передачею відповідного неспокійного напруження.
У другій половині XVm ст. в розвитку українського монументального живопису відбулись ґрунтовні зміни. Особливо вплив стилю західно-європейського бароко відчутний у живописному оздобленні Андріївської церкви в Києві, над яким, ймовірно, разом з О. Антроповим працював український митець Г. Левицький з сином. Крім іконостаса церкви, живописом було прикрашено й баню, поверхня якої декорована великими композиціями з зображеннями архангелів та херувимів. Зображеним постатям притаманна граціозність рухів, виразність облич.
Якісно нового вигляду набула графіка. Осередком її розвитку також була Києво-Печерська лавра, де з 1688 р. працював видатний мідеритник (гравіювання на міді) та офортист О. Тарасевич (1650— 1727). Він впровадив у книжкову графіку нову західноєвропейську техніку гравюри - мідерит і офорт, підніс професійний рівень української графіки, вимагаючи від граверів знання усіх операцій - від рисунку до друкарських відбитків. У Вільно і Києві виховав плеяду майстрів: Л. Тарасевич, І. Щирський, С. Ялиновський, Д. Галаховсь- кий, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів та ін.