Історія української культури
5.1.2. Література та музика
Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня Києво- Печерської лаври, а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в 1679 р. її засновник архиєпископ чернігівський та новгород-сіверський Л. Баранович переніс до Чернігова. Окрім літургійних книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. В обох друкарнях книги виходили не лише церковнослов’янською, але й польською, латинською та розмовною українською. Античні сюжети використовуються в пишному графічному оздобленні дорогих видань.
Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освічених людей чималих книгозбірок. Унікальну бібліотеку мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708). Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін. У XVIII ст. фонди Києво-Могилянської академії налічували до 12 тис. томів та чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили видання викладачів, а також праці відомих церковних діячів і вчених.
З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях ускладнюється мовною політикою російського та польського урядів. У 1696 р. у Польщі видано закон, який заборонив українську мову в адміністративному вжитку, зберігши її лише в церковній сфері. Зміни до мовної політики вніс і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.
Національно-визвольна боротьба українського народу викликала інтерес до історичного осмислення подій, що значно позначилось на розвитку літератури.
Поширеними в ці часи стали історико-літературні твори - літописи. Першим літописом, у якому узагальнювались історія козацької революції 1648-1657 рр. і події до 1673 р., була третя частина «Хроніки з літописців стародавніх» (1672-1673) ректора могилянки (1653-1655), архимандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Ф. Софоновича «Хроніка о землі Польской».
У 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов перший систематизований підручник з вітчизняної історії «Синопсис», або «Стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу», автор якого невідомий. Деякі дослідники вважають, що автором є І. Гізель (1600-1683) - освітній, церковний і суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик та ректор Києво-Могилянської колегії (1646-1650).
Важливе місце посідають історико-мемуарні твори - літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. В них описуються події в Україні XVII - початку XVIII ст. Особливу увагу літописці надають Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Визначальні події в козацьких літописах відтворено із загальнонародних патріотичних позицій, незважаючи на те, що автори виражали станові інтереси старшин. Рушійною силою національної історії виступає козацтво, а українці називаються окремим «козако-руським» народом. Важливим є те, що козацькі літописи знаменують перехід від літописання до власне історичної науки. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно.
Літопис Г. Граб’янки (простий козака, сотник, полковий суддя, а з 1730 р. гадяцький полковник) викладає історію України з давніх часів до 1709 р. Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу Г. Граб’янка приділив історії козацтва та національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько двадцяти списків літопису.
Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. був С. Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. C. Величко - автор першого систематичного викладу історії української козацької держави, під час написання якого використано значну кількість українських, польських та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Літопис складається з чотирьох частин. Перша - «Сказание о войне казацкой з поляками через Зиновія Богдана Хмельницького...» змальовує події 1648-1659 рр., окремими епізодами сягаючи в 1620 р. Друга і третя частини охоплюють 1660-1686 рр. та 1687-1700 рр. Ці частини містять значну кількість власних спостережень С. Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст. Літопис написаний українською літературною мовою XVIH ст. з елементами народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним із найголовніших і найправдивіших творів української історіографії другої половини XVII - поч. XVIH ст. Вперше його опублікувала частинами з 1848 по 1864 рр. Київська археографічна комісія під назвою «Летопись событий в юго-западно России в 17 в.». С. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.
Цінною історичною працею, яка відображає високий рівень державницької та правової зрілості козацької еліти, є «Пакти і конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (1710). Конституція розпочинається з історичного екскурсу - так званого офіційного представлення української історії з козацького погляду. Після чого окреслено головні елементи державної правосуб’єктності - територію, фінанси, судочинство, релігію. Значну увагу приділено формам «корисного устрою», який личить «вільній нації». Документ складається з преамбули та 16 статей. У преамбулі урочисто декларувалося, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Крім конституції, перу П. Орлика належать трактати «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712), великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник», 1720-1733), написаний польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. У «Виводі прав України» та «Маніфесті до європейських урядів» мав на меті довести законність своїх та І. Мазепи дій. Змалювавши порушення царем прав і вольностей козацької держави, створеної Б. Хмельницьким, П. Орлик підкреслює, що козаки мають, за собою людське й природне право протестувати проти гніту і повернути попередні свої права. Автором цього правового документа є П. Орлик (1672-1742), який був і поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський», присвячений І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений полковнику І. Обидовському (1698).
Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли Малой Росії» - найвизначніший історичний твір в Україні кінця XVІІІ - поч. ХІХ ст. Дата створення та автор залишаються невідомими. II віднайдено в одному з родинних архівів у 1828 р., а в 1846 р. опублікував у Москві український історик О. Бодянським. Автор подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., зосередивши головну увагу на козаччині, національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщині.
Варто наголосити, що в епоху бароко історико-наукове осягнення своєї самобутності стало зовнішнім вираженням єдності. Культура бароко покликана своїм напруженням нікого не залишати байдужим саме через поєднання протилежностей - божественного й світського, трагічного і переможного на рідних просторах.
Розвиток барокової літератури впродовж другої половини XVII - першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, навколо якого гуртувались такі відомі митці і вчені того часу, як Л. Баранович, О. Бучинський, І. Величковський, А. Заруцький, І. Галятовський, С. Яворський, І. Орновський, П. Армашенко, П. Терлецький, П. Орлик, Д. Туптало, І. Максимович та ін. Їхня діяльність була тісно пов’язана з Києво-Могилянською академією, Чернігівською колегією та друкарнями цих міст.
Найбільше праць за життя (близько 20) видав відомий український письменник, педагог, церковний та громадський діяч другої половини XVII ст. І. Галятовський (1620-1689), який у 1658— 1668 рр. був ректором могилянки. Крім того, він був відомий ще й своїм ораторським талантом. І. Галятовський уклав збірку проповідей «Ключ розуміння» з дода¬ванням до неї першого вітчизняного курсу гомілетики, тобто теорії проповіді під назвою «Наука альбо способ зложення казання». Автор уславився написанням також таких цінних полеміко-богословських трактатів, як «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» і «Фундаменти». По-бароковому І. Галятовський яскраво описує несправедливість і знущання над православними та подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Основу філософського світогляду І. Галятовського становив теїзм , який розвивався на гуманістичних ідеях доби Відродження. Відповідно гуманістичні ідеї просвітитель розробляв, спираючись на специфічні риси української ментальності та з урахуванням соціокультурних особливостей тогочасної ситуації в Україні. Визнаючи існування Бога, І. Галятовський водночас в дусі засад гуманізму вірив у наявність у людини свободи волі, тобто здатності вибору мети й способів її досягнення.
Визначним представником ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. був Л. Баранович (1616-1693). Він автор збірок казань «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674) та збірки віршів польською мовою «Лютня Аполлона» (1671).
Талановитим письменником та проповідником барокової доби був А. Радивиловський (р. н. невід. - 1688), який увів у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу. Завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу А. Радивиловський намагався наблизити релігійну тематику до реального повсякденного життя широких мас народу. Найвідоміші його проповіді - «Огородок Марії Богородиці» (1676) та «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних сплетений» (1688).
Викладання поетики в школах і колегіях стимулювало розвиток барокової поезії. Вміння віршувати вважалось ознакою риторичної освіченості та належності до суспільного прошарку носіїв культури. Так, у Києво-Могилянській академії студенти вивчали до 30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилів (комедія, трагедія, драма, ода, елегійна, дидактична, сатирична поезія тощо). Регулярно проводились літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих авторів лавровими вінками. Тогочасні поети шукали нові виражальні засоби в межах риторичної поетичної традиції. Популярністю користувались вірші із різноманітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акростихами (з перших літер рядків утворювалося ім’я), «раками» (рядки читались однаково як зліва направо, так і навпаки), «лунами» (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-візуальної поезії - вірші у формі серця, чаші, геометричного візерунку тощо. Найвідоміші поети курйозних віршів - С. Полоцький та І. Величковський. Інколи недостатність виражальних засобів компенсувалась розміром творів, про що свідчить духовний епос чернігівського архиєпископа І. Максимовича «Богородице Діво, радуйся» (1707), що містить 23 166 силабічних віршів.
«Енциклопедією життя усіх верств і прошарків» тогочасного українського суспільства називають збірку віршів «мандрівного дяка» кінця XVII - початку XVIII ст. Климентія «сина Зинов’єва». У його творчості найяскравіше відобразились традиції демократичного народного віршування.
Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем доби Бароко був Григорій Сковорода (1722-1794), творчість якого має глибоке значення, яке важко переоцінити в історії української духовності, європейської ментальності як такої. Він один з перших у новоєвропейській цивілізації утвердив феномен мудрості, висунув ідею смислонаповненості самого буття, яке в українській ментальності було ідейним мотивом протистояння хаосові.
Услід за Сократом Г. Сковорода твердив, що справжня мудрість полягає не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоб жити в істині. Саме цим пояснюється той факт, що філософ заборонив видавати свої книги, хоч називав їх своїми «дітьми». Сковорода вважав істинним філософським результатом «книгу» свого життя, в якій кожний вчинок будується як рядок життєтворчості, а рукотворні тексти є лише символізацією цього витвору життя, його знаками. Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним - ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосмосу (величного всесвіту, в якому «живе все народжене»); мікрокосмосу або людини; символічного світу або «Біблії». Своєю чергою, кожен із трьох світів є єдністю двох «натур»: «видимої» (зовнішньої) й «невидимої» (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її «джерелом», «світлом», «сонцем». Матерія вічна, проте вічність ця - лише похідна функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне. «Світ оцей і всі світи. є то тінь Божа» - писав філософ.
Ворожість церковної верхівки до неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Г. Сковороду залишити викладацьку роботу (від 1751 р. до 1769 р. викладав етику в Переяславському та Харківському колегіумах) і розпочати життя мандрівного філософа. Він пішки обходив Лівобережжя та Слобожанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людьми. Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. Він вважав, що потрібно за будь-яку ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і слави. На відміну від своїх сучасників, Г. Сковорода вважав, що людину може ощасливити не розум чи знання, а серце й душа. Прагнучи вказати шлях до щастя, він розробив теорію «спорідненої праці», в основі якої лежить сократівська ідея самопізнання, розкриття своїх нахилів і таланту. Г. Сковорода вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окремої людини, а й до вдосконалення суспільства загалом. Писав «мандрівний філософ» тогочасною книжною українською мовою, а також латинською і грецькою. Г. Сковорода - автор поетичної збірки «Сад божественных песней», збірки байок «Басни Харковскія», філософських трактатів і діалогів «Разглагол о том: узнай себя», «Бесіда наречення двое.»
Певні зміни в XVII - XVIІІ ст. відбулись у музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. З середини XVII ст. з’являються барокові світсько-духовні невеликі музичні твори-псалми і канти, складені здебільшого для хору «а capella» на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Поширюються романси - специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю.
Одним із талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був С. Климовський, найбільше визнання якому принесла пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала народною. На тему цієї пісні італійський композитор Т. Траєтті створив варіацію. Л. Бетховен двічі обробляв мелодію пісні, а К. Вебер аранжував. С. Климовський настільки був популярний у колах любителів музики, що про нього російський письменник О. Шаховський та композитор К. Ковач написали оперу-водевіль «Козак-стихотворець».
Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська музична школа та згадувана Києво-Могилянська академія.
Глухівську музичну школу засновано в 1738 р., у ній й готували й професійні кадри для Санкт-Петербурзької придворної співочої капели. За музично-педагогічною діяльністю це була школа мистецтв - перша і єдина на той час у Російській імперії.
У стінах Глухівської музичної школи здобули освіту найяскравіші представники українського музичного мистецтва цієї доби: М. Березовський (1745-1777), Д. Бортнянський (1751-1825) та А. Ведель (1767-1808). У 1771 р. композитора обрано академіком Болонської філармонічної академії. Найвище звання академії - «академік композиції» давало право на посаду капельмейстра без додаткових іспитів і це відкривало шлях для широкого визнання у світі. В цей період життя М. Березовський написав оперу «Демофонт», яка у 1778 р. була поставлена з великим успіхом у Ліворно. У 1774 р. композитор повернувся до Петербурга. З духовних композицій особливо славляться «Вірую», концерт «Не отвержи меня», деякі «Пречасні стихири» та ін. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості. Постійні придворні інтриги і неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели до самогубства. Велика частина його творів безслідно зникла, частина зберігається в бібліотеках різних міст світу.
Іншого композитора світової слави Д. Бортнянського поважні енциклопедії атестують як «реформатора церковного співу Східної Церкви». Про велич композитора свідчить той факт, що пам’ятник великому українцеві знаходиться в Нью-Йорку, в соборі святого Йоанна, у товаристві монументів одинадцяти найвидатніших європейських композиторів. У 1995 р. у Глухові зведено пам’ ятник обом композиторам-землякам М. Березовському і Д. Бортнянському. Скульптору І. Коломійцю вдалось знайти тактовне, пластично виразне вирішення цієї композиції. Пам’ ятник став непересічним явищем не тільки в сучасній українській пластиці, а й у практиці реконструкції центрів історичних міст.
Д. Бортнянський за гарний голос був прийнятий до петербурзької придворної капели. Після навчання у Венеції здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої висоти. Д. Бортнянський автор опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», які були поставлені на італійській сцені. Великою популярністю користувались опери «Сокіл», «Син-супутник», пасторальна комедія «Свято сеньйора». Композитор створив понад сто творів хорової церковної музики (зокрема близько 70 концертів і 2 літургії), в яких значно відобразились мотиви української народної пісенності. Серед хорових концертів найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей день», «Услиши, Боже, глас мій» та ін. Хоровий стиль Д. Бортнянського відзначається урочистістю та ліричністю.
Досить трагічно склалося життя у видатного українського композитора, хорового диригента, співака А. Веделя. До 1787 р. композитор навчався у Київській академії, де був співаком-солістом, пізніше регентом хору. Основи музики А. Ведель вивчав під керівництвом Дж. Сарті. З 1787 р. до 1790 р. він був регентом і капельмейстром хорової капели московського генерал- губернатора П. Єропкіна. Після повернення в Україну А. Ведель категорично відмовлявся їхати до Москви і Петербурга, що робило його неблагонадійним. Як композитор він вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. У 1796 р.
А. Ведель переїхав до Харкова, де керував губернаторським хором і викладав музику в Харківському колегіумі. Композитора завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У 1798 р. він став послушником Києво-Печерської лаври, а через рік заарештований російським урядом.