Історія української культури
5.1.1. Києво-Могилянська академія: центр освіти та науки України
Українське бароко як сформований стилістичний напрям у мистецтві та культурі загалом, спираючись на народні традиції, набуло власних національних рис. Саме тому українські митці, створюючи національну культуру, використовували із спадщини минулого те, що найбільше відповідало конкретним історичним умовам життя народу. Хоча активно освоювали і європейський досвід. Саме цей період дослідники називають «золотою добою» української культури.
До основних чинників, які визначили появу «козацького бароко», слід зарахувати хвилю могутнього козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького в 1648-1657 рр. Повстання розпочалось як черговий спалах козацької непокори, а переросло у війну, на хвилі якої Б. Хмельницькому в 1648-1649 рр. вдалося створити державу «Війська Запорізького» (Гетьманщину), яка проіснувала (хоч і втрачаючи з року в рік засади суверенітету) більше ста років. За життя Б. Хмельницького держава охоплювала територію з населенням понад 3 млн. осіб і площею близько 200 тис. км2 (Чернігівське, Київське, Брацлавське воєводства та Запорізька Січ). Ця подія підштовхнула до зміни геополітичних структур Центрально-Східної Європи. Особливо це стосується зміни кордонів між Московською державою та Річчю Посполитою. У новоутвореній козацькій державі, замість родової князівської та шляхетської еліти до влади вперше прийшли люди, що здобули її «правом шаблі» - козацька старшина, та на багато десятиліть визначила український національний ідеал постать героя-козака, борця «за волю України».
Козацькі старшини виступали меценатами української культури. Крім того, у вищих колах козацтво становило добре освічену та культурну верству українського суспільства. Найкраще козацький дух відображений в усній народній творчості. У цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Б. Хмельницький, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Іван Богун. До таких дум належать: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер». Про
надзвичайну роль бандури й пісні у цей період свідчать численні зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая.
Кобзарство як культурно-національний феномен пояснюється не лише суто естетичними уявленнями, а й тими драматичними подіями історії, в ході яких і виникли народні твори. Кобзарство, будучи значно пов’язаним із способом життя козаків, розвинулось до високого художньо-громадського звучання. Найбільший знавець запорізького козацтва Дмитро Яворницький (1855-1940) небезпідставно назвав співців-кобзарів «козацькими рапсодами», адже їхні музично-пісенні твори відзначаються літературно-поетичною стилістикою, традиціями давнього епосу, викликають в уяві картини пережитого: «руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втрачену незалежність України, а над усім цим - щирість і любов до всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх пращурів».
У козацькій державі розвиток освіти та науки став пріоритетним напрямом. За часів гетьманування Івана Мазепи (1639-1709), Івана Скоропадського (1646-1722), Данила Апостола (1654-1734) та Кирила Розумовського (1728-1803) Гетьманщина вийшла на рівень однієї з найосвіченіших країн Європи. Особливо інтенсивно живило це Російську імперію. Барокові риси притаманні і творам тих, хто вчився в західноєвропейських університетах і повернувся, щоб викладати в Києво-Могилянській академії. Найвідомішими з них були Симон Полоцький (1629-1680), Дмитро Туптало (1651-1709),
Стефан Яворський (1658-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736). Між 1700 р. і 1762 р. понад 70 українців та білорусів займали найвищі церковні посади імперій, тоді як росіян лише 47.
26 вересня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії. Тривалий час вона була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.
У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували кантати й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На ярмарках, у селах - біля церков, у містах на майданах студенти показували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи «тружеників науки».
Києво-Могилянська академія стала центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в академії належало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. До слова, Ф. Прокопович започаткував в академії (і в усій тодішній Російській імперії) вивчення вищої математики.
У другій половині XVIII ст. були відкриті навіть спеціальні класи чистої математики, де викладалась алгебра і геометрія, та змішаної математики, де викладалась механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія і математична хронологія, цивільна й військова архітектура.
Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху. Прикладом може бути діяльність визначного випускника академії Івана Григоровича-Барського (1713-1791) - киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належить більше 30 споруд.
В академії започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії. Формувалась також історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка-Романовський (1623-1702), Самійло Величко (1670-1728), Григорій Граб’янка (р. н. невід. - 1738) навчались в академії. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь.
Зі стін академії вийшли такі відомі історики, як автор «Хроніки» Ф. Софонович, П. Симоновський - автор «Краткого описания
о козацком малороссийском народе», В. Рубан - автор «Краткои летописи Малой России» з додатком «Землеописание Малой России» (1777), М. Бантиш-Каменський - вчений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей, М. Берлинський - археолог та історіограф Києва та багато ін.
Студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в академії, були: І. Митура, І. Мирський, Л. Тарасевич, Г. Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських.
Неабиякого розвитку в могилянці досягло музичне мистецтво. Ще з середини XVII ст. тут існувала хорова школа. Хори академії та братського монастиря нараховували часом до 300 і більше осіб. Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музика органічно впліталась у академічне життя.
Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок.
Загалом могилянка стала центром, де формувалися кадри провідної української верстви - козацької старшини, зокрема - писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також правники, дипломати, перекладачі тощо.
Особливо великого розвитку набула діяльність могилянців у Росії з останньої третини ХVII ст. до першої половини ХVІІІ ст. Великою подією для російської культури було відкриття в Москві на основі «Еліно-грецької школи» (1687) Слов’яно-латинської академії (1701-1775) - першого вищого навчального закладу Росії. До її відкриття долучився професор і ректор Київської академії, на той час, митрополит Рязанський і Муромський, С. Яворський. Завдяки його ініціативам, у Слов’яно-латинській академії почали вивчати латинську мову, європейські мови та філософію.
Від 1702 р. до 1762 р. в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Слов’яно-латинської академії та 95 із 125 її професорів. Працювали у Росії такі визначні вчені, вихованці моги- лянки, як Ф. Прокопович, С. Кулябка, Г. Бужинський, Т. Кролик. Зокрема, Ф. Прокопович, колишній ректор могилянки, а на 1724 р. один з очільників Російської православної церкви, взяв участь у створенні академії наук в Петербурзі.
У 1734 р. в Києво-Могилянській академії навчався російський вчений-натураліст, геохімік, поет, реформатор російської мови Михайло Ломоносов (1711-1765).
За І. Мазепи в Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів як з України, так і Білорусі, Росії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції (після полтавської поразки кількість студентів зменшилась до 161, але на 1715 р. вже становила 1100 осіб). Всестановість давала змогу навчатись дітям як аристократії, так і простих козаків та селян.
Останній період підйому в культурно-освітній діяльності Києво-Могилянської академії пов’язаний із діяльністю митрополита Р. Заборовського (р. н. невід. - 1747). У 1731 р. він зібрав новий культурний-освітній осередок, до якого входили М. Довгалевський, С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г. Сломинський, Т. Александрович, Г. Кониський та ін. У цей час оновлено будівлі академії та реформовано навчальний процес.
У другій половині XVIII ст. академія заходами імператриці Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва без матеріальної бази. Централістична політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях.
Києво-Могилянська академія підняла затребуваність освітніх закладів. В останній чверті XVII ст. відкрито школу в Новгород- Сіверську, на її основі в 1700 р. заснували Чернігівську колегію. У 1734 р. на основі Слов’яно-греко-латинської школи засновано Харківський колегіум, 1738 р. розпочав роботу Переяславський колегіум.
У другій половині XVIII ст. зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу в 1764 р., за дорученням гетьмана К. Розумовського, розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення К. Розумовського, створення українського університету вже не було можливим.