Історія української культури
4.2.1. Острог, Львів, Київ - центри розвитку української науки, освіти та книгодрукування
Ренесанс зароджується в Італії в кінці ХІІІ ст., поступово поширюється по всій Європі та набуває ознак окремої культурно- історичної епохи і основного художнього стилю в мистецтві. Визначальною рисою культури Ренесансу і провідним інтелектуальним напрямом стає гуманізм - ідейна система, яка на відміну від середньовічного ідеалу людини - аскета, здатної переносити злидні на землі заради небесного блаженства, утверджує ідеал вільної та сильної особистості. В Україні Ренесанс як нова доба та художній стиль триває з останньої третини ХVІ ст. і впродовж першої половини ХVІІ ст.
З Острога бере початок формування ренесансної культури. Становлення Острога як одного з центрів української культури можна датувати 1574 р., коли князь Василь-Констянтин Острозький (1526-1608) переніс сюди з Дубна головну адміністрацію своїх володінь. Це стало поштовхом до зосередження в Острозі освічених управлінців та радників з оточення князя.
Крім того, Остріг був другим титулярним центром єпархії Східної Волині, владика якої титулувався «луцьким і острозьким», відтак Богоявленський замковий храм - одна з наймонументальніших православних споруд того часу - мав статус кафедрального собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому Острозі, фахівці зараховують до шедеврів православного іконопису. Замилування князя Василя-Костянтина в церковному стилі і штат музики, якими він себе оточував, спричинилися до появи особливого «острозького наспіву», чому передувало довготривале плекання традиції хорового мистецтва. У княжому замку була чимала книгозбірня, що містила як православні богословські тексти, так і європейські видання світського та релігійного змісту.
Піднесенню міста як інтелектуального осередку сприяло й те, що між Острогом - офіційним центром маєтків князя - і його приватною резиденцією (Дубенським замком) лежав Дерманський монастир, одна з найбагатших православних пристаней Русі під патронатом Острозьких.
Зосередження на середину 1570-х рр. довкола князя В.-К. Острозького гурту інтелектуалів збіглося в часі з першими наслідками впровадження рішень Тридентського собору (1544-1563), який ухвалив радикальну програму реформ для зміцнення католицької церкви. Зокрема, 1564 р. у Польщу приходять націлені на активну місіонерську та освітню роботу серед іновірців - єзуїти.
Створюються перші єзуїтські колегії, зокрема у Вільні (1569) та Ярославі (1574). У 1573 р. з метою поширення унійної ідеї Папська курія засновує в Римі так звану Грецьку колегію - кузню кадрів для місіонерської праці на Сході.
На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний, а в 1577 р. надрукований, трактат відомого єзуїтського теолога й проповідника, тодішнього ректора Віленської єзуїтської колегії Петра Скарги «Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем». Присвячуючи книгу В.-К. Острозькому, П. Скарга обґрунтував потребу об’єднання «істинної» (католицької) та «хибної» (православної) церков. Натомість жоден український православний осередок не спромігся відразу виступити з обґрунтованою позицією у відповідь. Цією роботою П. Скарга започаткував полемічну літературу.
У цих умовах з 1576 р. в Острозі на кошти В.-К. Острозького починає працювати науковий осередок. Його початкова мета була цілком конкретною: підготувати випуск першої друкованої Біблії на церковнослов’янській мові і тим самим утвердити її престиж нарівні з сакральними мовами - гебрейською, грецькою та латинською.
Н. Яковенко припускає, що за цією програмою ховалося кілька імпульсів, першим з-поміж яких стало бажання спростувати закиди П. Скарги про нікчемність «слов’янської» мови. З іншого боку, поява автентичного тексту друкованої Біблії відповідала поширеній у ті часи антипротестантській ідеї, згідно з якою переклади Святого Письма призводять до його перекручень, внаслідок чого множаться єресі. Врешті є версія, що за наміром видати Біблію саме в Острозі відлунювала вперше висунена тоді ж думка про перенесення столиці Константинопольського патріархату до Острога (дещо пізніше обговорювався ще один варіант - зробити столицею патріархату Київ як найдавніший релігійний осередок «усієї Русі»).
Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, зокрема з грецьким із Ватикану і церковнослов’янським, так званим Геннадіївським - з Москви, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. «Острозьку Біблію», передмову до якої написав перший ректор Острозької школи-колегії Герасим Смотрицький (р.н. невід. - 1594), надрукував Іван Федоров. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії сімдесяти толковників. Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і було основою для багатьох наступних перевидань. Із поліграфічного боку Біблія є шедевром слов’янського книгодрукування, а текстологічно й донині вважається канонічною.
В Острозі під патронатом К.-В. Острозького тривалий час працювали білоруси, поляки, греки: Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез. Серед відомих українських інтелектуалів того часу в Острозі працювали Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь Суразький (справжнє прізвище Василь Малюшицький), Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко та ін.
Робота вчених мала історико-філологічні особливості богословського напряму, тобто була спрямована на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки й порівняння, переклад із грецької та коментування східнохристиянської патристики. У зв’язку з цим сучасники до острозького наукового осередку прикладали назву «академія», якою в XV-XVI ст. традиційно іменували наукові угрупування чи товариства. Інколи під цим поняттям розуміли - осередок вчених та школу. Остання, імовірно, була започаткована в 1578 р., коли острозька друкарня для потреб дітей 18 червня 1578 р. перевидала «Буквар», уперше надрукований у Львові в 1574 р. Папський нунцій Болоньєті згадує школу під 1583 р., називаючи її «грецькою колегією», а Шимон Пекалід у панегіричній поемі, присвяченій Острозьким (1600), називає «тримовний ліцей» і «тримовна гімназія».
Острозька друкарня, яка працювала від 1578 р. до 1612 р., була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі і науково-літературному гуртку книжників. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спочатку, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів).
Це дає змогу дослідникам стверджувати, що Острог став також першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали «полемічною літературою». Серед цієї публіцистики увагу привертає: «Ключ царства небесного» Г. Смот- рицького (1587), який упорядкував Василь Суразький-Малюшицький збірник «О єдиной істінной православной віре» (1588), твір Клірика
Острозького «Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа...» (1598), збірник «Книжниця» (1598), українське видання «Апокрисиса» Христофора Філалета.
Принципово новим явищем стало двомовне видання «Лікарство на впалий умисел чоловічий» (1607), воно містило паралельно церковнослов’янський і український тексти. Тематична різноманітність видань була безперечною заслугою літературних керівників друкарні, серед яких: Г. Смотрицький, В. Суразький (Малюшицький) (сер. 1550-х років - помер між 1604-1608), Д. Наливайко (р.н. невід. - 1627). У 1602-1605 рр. друкарня діяла в Дерманському монастирі під керівництвом Д. Наливайка. Після смерті В.-К. Острозького друкарня не змогла знайти достатніх засобів для продовження видавничої діяльності.
У діяльності «Острозької академії» як осередку науковців Н. Яковенко виділяє два періоди. Перший пов’язаний з підготовкою до видання «Острозької Біблії». Другий етап з середини 1590-х років пов’язаний із боротьбою навколо церковної унії.
На початку ХVІІ ст., у зв’язку з байдужістю надто похилого князя К. Острозького, науково-видавнича діяльність і школа починають занепадати. Перед смертю в 1608 р. він так і не подбав про фінансування школи та легалізацію статусу з правом викладання «семи вільних наук».
З середини 1580-х рр. Львів стає другим потужним культурно- освітнім осередком. Тут високий рівень самоорганізації та ініціативу проявляють організації ремісників, купців та дрібних власників православного віросповідання. Вони зливаються у потужний братський рух, який багато чим спричинив розвиток української культури останньої чверті XVI - першої третини XVII ст.
Братські організації поступово взяли під свою опіку розвиток освіти, друкування і розповсюдження книг. Вони групували навколо шкіл і друкарень освічені та ініціативні сили української інтелігенції, що вийшла з середовища духовенства, української шляхти та міщан.
Після Львова братський культурно-освітній рух поширюється у Києві, Ярославлі, Перемишлі, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Немирові, Луцьку, Кременці, Галичі, Рогатині, Холмі та інших містах. Ці школи не тільки навчали грамоти учнів, а й протистояли католицьким школам, які були знаряддям наступу на українську національну культуру.
Братські міські школи були загальнодоступними, в них навчались діти міщан, козаків, духовенства, дрібної шляхти; на кошти братств навчались сироти, діти бідних батьків. У братських школах викладали старослов’янською мовою, вивчали тогочасну українську і грецьку мови, а також латинську, яка, разом з польською, була мовою державних установ. За програмою ці школи були навчальними закладами середнього типу.
Першу братську школу відкрито в кінці 1585 р. у Львові на основі Львівського Успенського братства. Напередодні відкриття школи у Львові вже діяла українська друкарня. Відкриття друкарні було пов’язано з тим, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого - мандрівного друкаря І. Федорова (1510-1583), який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві І. Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові - в друкарні Г. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, І. Федоров невипадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.
І. Федоров у вересні 1572 р. прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, підготувались до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. За свідченням самого І. Федорова, йому допомогли не «багаті та благородні», а «неславні в мирі» - ремісники, крамарі, представники нижчого духовенства.
У лютому 1573 р. львівська друкарня почала працювати, а в 1574 р. тут надруковано першу книгу «Діяння і послання апостольські», яку скорочено називають «Апостол». Перевидаючи «Апостол», раніше надрукований у Москві, І. Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. Найважливіше, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови зазначив «Повість откуда начася і како совершися друкарня сія». Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві «художеством» власних рук.
Того ж 1574 р. І. Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник - «Буквар». Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, зокрема й білорусько-українських.
Укладання і друк І. Федоровим у Львові «Букваря» пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. У 1575 р. І. Федоров переїжджає до Острога на службу до князя В.-К. Острозького, у 1581 р., після видання «Острозької Біблії», повертається до Львова, де і працює до смерті.
В основу діяльності Львівської братської школи було покладено статут школи «Порядку шкільного», - одному з найстаріших європейських шкільних статутів. Цей статут покладено в основу діяльності всіх братських шкіл і він проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства.
Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії - непідлеглості місцевим православним єпископам.
У перші роки діяльності школа працювала за старим грецько-руським порядком, однак з початком 1590-х рр. переорієнтувалась на викладання латини й циклу «семи вільних наук». Грецьку мову (мову православного богослужіння) викладав Арсеній, архиєпископ Еласонський, перший ректор школи. Слов’янсько-руську мову викладав Стефан Зизаній (1570-1621) - богослов, полеміст, проповідник.
У 1591 р. для забезпечення учнів навчальним матеріалом видано грецько-слов’янську граматику «Адельфотес». Цей теоретичний підручник грецької мови написаний двома мовами: грецькою і старослов’янською. Його поява заохочувала до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови. Так у 1596 р. у Вільні світ побачили дві роботи Лаврентія Зизанія (1560-ті - 1628) - «Граматика словенська» та «Лексик». Перша праця Л. Зизанія, який певний час викладав у Львівській братській школі, помітно вплинула на подальший розвиток мовознавства в Україні, а друга - це церковнослов’янсько-український словник, який полегшив читання і розуміння літератури церковнослов’янською мовою.
Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів - князів В.-К. Острозького, Адама Вишневецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство було дуже активним - воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові.
У 1591 р. при школі відкрито братську друкарню, яка займалась не тільки друком, але й видавала книги. Згідно з грамотою константинопольського патріарха Єремії від 1589 р. братській друкарні дозволялося видавати для потреб школи книги з граматики, піїтики, риторики та філософії.
Отож Острог і Львів зробили перші кроки для прилучення православного шкільництва до європейських освітніх комунікацій.
З середини другої декади XVII ст. освітні та наукові ініціативи, на тлі дискусії між православними та уніатами, переймає на себе Київ. Тут поступово зосереджуються діячі острозького та львівського науково-освітніх та видавничих осередків.
У 1615 р. при Богоявленській церкві в Києві на Подолі була відкрита братська школа, а в 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан затвердив статут братства, надав братству з церквою право ставропігії і благословив їх. Очолив школу майбутній митрополит Іов Борецький (1560-1631), який прибув до Києва зі Львова, де очолював Львівську братську школу. Братство отримує підтримку з боку козацтва на чолі з гетьманом П.К. Сагайдачним (1570-1622) і набуває значення ідейно-культурного центру українського суспільства.
Паралельно в Києві активізував роботу вчений гурток Києво- Печерської Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Сподвижником цієї роботи став вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч Єлисей Плетенецький (1550-1624). Він у 1599 р. посів посаду архимандрита Києво-Печерської лаври і повернув Лаврі великі земельні володіння, розгорнув торгівлю та виробництво для збагачення лаврської скарбниці. На виручені гроші Є. Плетенецький викупив у Балабанів друкарню, заснував фабрику паперу в Радомишлі. Підготувавши міцну матеріальну базу, архимандрит скликав до Лаври вчених людей з усієї України, які освіченістю й ерудицією могли спричинитися до розвитку української культури, мови, створення книг і книгодрукування. Ці вчені знали кілька мов, мали досвід полеміки, розумілися у видавничій справі. До його гуртка належали Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький,
Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Йосиф Кирилович та ін. Вони підтримали Є. Плетенецького в організації чернечого життя на зразок католицьких монаших орденів. Ченці у Лаврі не лише молилися, постили в ім’я спасіння душі, а й активно працювали на підтримку та збагачення культурних традицій.
Культурно-освітній осередок при Києво-Печерській Лаврі не стільки підтримував колишні ініціативи Іпатія Потія (1541-1613), котрий вбачав шляхи оновлення української церкви як оберегу культурних традицій через поєднання з Римським престолом, скільки намагався оновити православ’я на власній основі, вносячи в догматику та практику церкви раціональні елементи.
Центром осередку була друкарня, основним її завданням вважалася публікація джерел: літератури богословської - творів святих отців, служебників, требників, підручників для школи, книг для читання, а також історичних, полемічних і художніх творів. Це була найбільша та найпотужніша у тогочасній Україні друкарня, продукція якої сприяла формуванню моральної й естетичної свідомості, а знання стали здобутком широкого загалу. Першим виданням цієї друкарні вважається «Часослов» (1616), призначений для шкільного навчання. Передмову до цього видання написали Є. Плетенецький і З. Копистенський.
Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка вважають публікацію «Бесід» Іоанна Златоуста на чотирнадцять послань апостола Павла. Текст, перекладений раніше Киприяном з Острога, був звірений Л. Зизанієм з виданням 1612 р. в Ітоні (Англія) Генрі Севіллома (друкарня Джона Нортона).
Серед видань першого десятиліття діяльності лаврської друкарні були: перекладений з грецької мови «Анфологіон» (1619) - збірник святкових служб на весь рік (тексти підготовив І. Борецький), засвідчив, що Русь має свої свята, звичаї, традиції, не менш важливі, ніж в інших краях; українською книжною мовою - вірші О. Митури «Візерунок цнот... Елисея Плетенецького» (1618); укладена З. Ко- пистенським «Книга о вере единой святой соборной апостольской церкви» (бл. 1619-1620); «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Сагайдачного» (1623) Касіяна Саковича; проповіді
З. Копистенського на похороні засновника друкарні Є. Плетенецького і в день річниці («на роковую память») його смерті (1625).
Подією в культурному житті України можна вважати появу в 1627 р. «Лексикону славеноруського і імен толкованіє» Памви Беринди (між 1550-1570-ми рр. - 1632).
Особливого розквіту осередок Лаври досягнув у часи урядування Петра Могили (1596-1647), який у 1627 р. став архимандритом Лаври. Він запровадив друкування книг не лише кириличних, а й польських та латинських. У 1631 р., паралельно до братської школи «греко-слов’янського» типу відкрив власну школу при монастирі, яка вперше в практиці православного шкільництва була зорієнтована на організаційну структуру єзуїтських колегій. Орієнтуючись на високоосвічену церковну єрархію, яку настирливо виховував, П. Могила намагався підвищити роль церкви в суспільному житті, а шлях до цього вбачав у визнанні досягнень людського розуму й науки. Благочестя невігласів не має ціни, тому він орієнтував сучасників на вивчення, осмислення та засвоєння західноєвропейської науки - передової на той час, - а також практики Католицької Церкви, збагаченої досвідом Реформації.
Православні фундаменталісти сприйняли це як виклик проти православних традицій і спробу латинізувати українську культуру. Компромісу таки вдалося досягти восени 1632 р., коли на основі об’єднання Братської та Лаврської шкіл відкрили Києво-Могилянську колегію.
За життя П. Могила формального королівського привілею на існування школи вищого рівня добитися не встиг. У колегії, крім «семи вільних наук», вивчали «вищі науки» - філософію та богослов’я. Розпорядок навчального дня, послідовність дисциплін та форми їхнього викладання, а також система шкільних почестей і градацій молоді збігалися з організаційним порядком протестантських гімназій та єзуїтських колегій підвищеного або так званого академічного типу.
Поза межами України відомим українським мовознавцем був Іван Ужевич (навчався в Краківському, Падуанському та Сорбонському університетах). Він написав латинською мовою «Словенску граматику» (Париж, 1643 і 1645). Граматика І. Ужевича вводила староукраїнську літературну мову в сферу тогочасної європейської науки.
Зміцненню вузлів, що єднали українську освітню практику з європейською, сприяла поява наприкінці XVI - впродовж першої третини XVII ст. на території України мережі єзуїтських колегій. Зокрема, у 1606 р. єзуїтську колегію відкрито у Львові, у 1609 р. - у Луцьку, в 1610 р. - Кам’янець-Подільському, 1626 р. - в Острозі та інших містах України.
Ставлення православного загалу до єзуїтських навчальних закладів важко охарактеризувати однозначно. З одного боку, збереглося чимало свідчень про дуже негативну, навіть ворожу оцінку освітньої діяльності єзуїтів як «ловців душ», але з іншого - вочевидь переважали прагматичні міркування. Адже єзуїтська система освіти була дуже якісною, а до того ж безкоштовною.
Оцінюючи роль єзуїтського шкільництва в історії української культури, слід звернути увагу на міжнаціональний склад та високий освітній багаж викладачів, які приїжджали викладати по тутешніх колегіях, прививаючи учням європейські інтелектуальні стереотипи.
Опоненти єзуїтів - протестанти - теж створили власну мережу шкіл на теренах України. З-поміж них помітними були кальвіністські гімназія в Дубенську на Перемишильщині (1560—1580-ті), школи у м. Панівцях поблизу Кам’янець-Подільського (1590-1611), у Берестечку (1585 р. - початок 1640-х рр.) та інших містах. Найяскравіший спалах протестантського шкільництва в Україні пов’язаний з діяльністю в 1638-1658 рр. Киселинської академії (нині Локачинський район Волинської обл.). Академія була відкрита в містечку Киселин, яке належало волинському магнату-протестанту Юрієві Чаплину, після закриття в 1638 р. знаменитої в Малій Польщі Раківської академії.
Врешті, говорячи про нову освітню хвилю, треба згадати і унійну (греко-католицьку) церкву. Перші кроки в напрямі створення власної школи зробив митрополит Іпатій Потій, який на власний кошт заклав у 1609 р. такий освітній заклад при єпархіальному соборі м. Володимира, де, згідно з королівським привілеєм, дозволялося навчати церковонослов’янською, староукраїнською, грецькою та латинською мовами. У 1639 р. аналогічну школу відкрито в Холмі, зростання її авторитету навіть викликало спробу перетворити її на унійну академію, однак цей задум реалізувати не вдалося.
Важливу роль у зміцненні просвіти або фактично внесок у майбутнє стали ініціативи митрополита Йосифа Рутського (1574— 1637), який очолив уніатську церкву в 1613 р. Так у 1617 р. він розпочав реформу чернецтва. Відповідно до його ініціатив унійні монастирі, виведені з відання єпархіальної влади, мали підпорядковуватись - за взірцем католицьких чернечих орденів - одному зверхникові, протоархимандриту, об’єднуючись у спільноту Василіянського чину (новий чин засновано за іменем св. Василія Великого). Єдине послушництво і спільний чернечий устав, окрім зміцнення дисципліни, відкривали шлях до впровадження обов’язкового богословського вишколу монахів-новачків. Це відповідало завданням отців василіян, націлених, подібно до єзуїтів, не на аскетичне усамітнення, а на освітню й душпастирську роботу серед мирян. Реалізуючи цю стратегію, Й. Рутський виклопотав для василіян 26 щорічних стипендій у Грецької колегії в Римі та папських колегіях Оломоуца, Праги, Відня, Браунсберґа й Вільна.