Історія української культури

1.3. Типологія та функції культури

Багатозначність поняття «культура» в побутовому і науковому лексиконі сучасної людини є очевидним фактором. Відповідно складність і багаторівневість культури потребує певної систематизації та класифікації, без якої це поняття губиться, виникає плутанина в смислах, які вкладають у це поняття ті, хто ним оперує.

Класифікація культури, а точніше - створення типології культури (класифікації, які не претендують на вичерпне описання всіх об’єктів) може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосуватись певної кількості культур. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, за допомогою якого система поділяється на порівняно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками. Основою для побудови типології культури є визначені ознаки, які дають можливість об’єднувати деякі феномени в групи і розрізняти їх залежно від наявності чи відсутності цих ознак.

У сучасній культурології існує багато типологій культури, оскільки характерні риси, притаманні культурі одного типу, можна виділяти по-різному. Культури можуть зараховувати до різних типів за хронологічним принципом (давня культура, сучасна), географічним (африканська, латино-американська), мовним (германські, романські, слов’янські культури), релігійним (православна, католицька, протестантська, мусульманська), економічним (капіталістична, соціалістична), принципом передачі інформації (семіотична) тощо. Крім того, можна виокремлювати типи культури за значимістю (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), споживачем (масова, елітарна), художньо-стильовими ознаками (готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн). Культурологи пропонують виділяти цивілізаційну (антична, китайська цивілізації тощо) світоглядну (міфологічну, релігійну та наукову) типології культури.

У середині культури як цілого, яка є історичним продуктом розвитку якогось етносу чи етносів, також можна виокремлювати окремі різновиди культурних форм (субкультури), типологія яких може ґрунтуватись на різних принципах (мова, віра, сексуальна орієнтація, інтереси тощо).

До основних теоретиків типології культури належить американський філософ, історик і культуролог Джеймс Керн Фейблман (р. н. 1904). У роботі «Теорія людської культури» (1946) він запропонував оригінальну концепцію ідеальних типів культури, яку виводить з описання культури, як окремого емпіричного рівня. Д. Фейблман визначив низку параметрів, за якими він виділив в історії сім культурно-історичних типів, кожен із яких не збігається з відомими культурами, а є моделлю, з якою може працювати культуролог. Типологія Д. Фейблмана передбачає такі основні ідеальні типи: допервіснообщинний, первіснообщинний, воєнний, релігійний, цивілізаційний, науковий і постнауковий.

Для культур допервіснообщинного типу спільним є ідея виживання людини в природі.

Первіснообщинна культура - це тип, який пов’язаний з першими високоорганізованими суспільствами. Для нього характерна внутрішня неоднорідність і низка принципових рис: участь у ритмі природного життя, досконаліша соціальна організація порівняно з допервіснообщинною; культ індивіда, який дотримується зразків загальноприйнятої поведінки, міфологічного мислення, ранніх форм релігії.

Воєнний тип спирається на ідею військової честі і здатності підкоряти. Для цього типу культури характерна писемність, архітектура, розвиток техніки і торгівлі. Сім’я, на фоні соціальних інститутів, відходить на задній план. З іншими культурами культури цього типу комунікують практично тільки як їхні завойовники.

Релігійний тип характеризується утвердженням орієнтації людини на цінності божественного світу, що набагато вищі, ніж ті, що існують у повсякденному світі. Серед його характерних рис можна виділити розквіт мистецтва і відкритість для взаємин з іншими культурами.

Цивілізаційний тип культури - це урбаністичний та індивідуалістський тип. Скептицизм у релігійній сфері доповнюється в людині цього типу впевненістю у власних безмежних здібностях до пізнання і перевірки своїх знань почуттями. Наука і освіта стають механізмами генерування знань про природу і світ. Міжкультурні контакти зміцнюються і розвиваються нові.

Науковий тип характеризується впевненістю в тому, що людині відкриті універсальні механізми і принципи всіх сфер буття. Ідеал людини наукового типу - безкорисливий дослідник, який бажає пізнати як створений світ. Релігії в межах культур цього типу відводиться місце переважно в сфері приватного, а не суспільного життя.

Постнауковий тип культури - тип, який перебуває на етапі становлення. Ідеал цього типу - гармонізація всіх здібностей людини, раціональний устрій суспільства, гармонізація всіх елементів культури і природи. Складність у визначенні цього типу культури пов’язана з тим, що роздуми та висновки нерідко базуються на міркуваннях про майбутнє, а тому часто мають характер припущення.

Д. Фейблман запропонував модель, яка не претендує на те, щоб вичерпно описувати реальності культури.

Певна типологія культури визначається і відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність розкривається як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і матеріальній (виробництво, праця, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Відповідно до цього виділяють національні культури - українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. У результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура - феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, але одночасно і походить від неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційовані особливості.

Культура, будучи виразником засобів і норм соціальної організації та регулювання життєдіяльності суспільства, володіє низкою функцій. До основних функцій належать:

суспільно-перетворювальна визначається тим, що культура служить цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворювальної діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини;

пізнавальна полягає в тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.
етноформувальна та етнозахисна творять неповторний та самобутній образ нації, який визначається такими чинниками, як мова, історія, традиції, одяг, страви, пісні, танці тощо. Ці функції забезпечують цілісність та самобутність нації, оберігають її від руйнівного впливу чужих елементів;
регулятивна або нормативна реалізується через систему норм і цінностей, що є регуляторами поведінки та суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства. Норми моралі і права, як регулятори поведінки, можуть існувати у певному культурному середовищі. Стійкі культурні традиції, звичаї, обряди, своєю чергою, забезпечують поступовість суспільного розвитку, гарантують ефективність та дієвість позадержавних регуляторів поведінки. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях - на виробництві, у громадських містах, товариському оточенні, побуті;
світоглядна синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінювальні та вольові чинники духовного світу особистості. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, за допомогою якого вона належить до сфери соціокультурної регуляції. Світогляд забезпечує органічну єдність усіх форм свідомості (міфологічної, релігійної та наукової) та надає людині певних духовних орієнтирів;
аксіологічна або ціннісна функція полягає в тому, що культура, як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Залежно від історичних, економічних, політичних та інших умов, у суспільстві завжди домінують ті чи інші цінності. Культура є засобом їхнього передавання та поширення. Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають вимогам часу. Орієнтує людей на кращі здобутки та допомагає відрізнити справжні культурні вартості від посередніх;
Семіотична або символічна закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредметнені духовні цінності через літературу, музику, мистецтво набирають певної символічної форми. У них закодовано реальний зміст свідомості та всю гаму емоцій. Символічний зміст культури забезпечує живий зв’язок поколінь і неперервність культурного процесу;
Комунікативна зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми;
Інтегративна полягає в здатності об’єднувати людей незалежно від їх національної чи конфесійної належності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народ - у світову цивілізацію. Саме культура об’єднує людей різних націй в одне ціле, світову цивілізацію, і дає змогу їм порозумітися між собою.