Історія української культури
1.1. Етимологія та розвиток наукового підходу до поняття культура
На буття людини та її життєдіяльність впливають два основні процеси: біологічний і культурний. Якщо біологічна еволюція визначається природними та генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить не тільки результати, але й процеси матеріальної та духовної діяльності людей.
Поняття «культура» латинського походження, під яким у добу античності розуміли обробіток землі, догляд за нею тощо. Таке визначення культури давно відійшло в минуле. Традиційно вважається, що першим до сучасного розуміння поняття «культура» наблизився римський оратор, політичний діяч, письменник і філософ Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до Р. Х.) у праці «Тускуланські бесіди». Ця робота присвячена Марку Юнієві Бруту, який запам’ятався в історії як людина, що очолила змову проти Юлія Цезаря. «Тускуланські бесіди», які написані в 45 р. до Р. Х., складаються з п’яти книг. У першій книзі М. Цицерон порівнює досягнення греків і римлян, а в другій, де висловлюється, що таке правдива філософія, пише: «Як плодоносне поле без обробітку не дає врожаю, - так і душа. Обробіток душі - це і є філософія: вона випалює в душі вади, готовить душі до посіву і сіє тільки те насіння, яке, визрівши, принесе рясний врожай». З часом слово «культура» почало вживатись у значенні «вихований», «освічений», «мудрий» тощо.
У повсякденне життя, як самостійне, поняття «культура» ввів німецький філософ культурно-історичної доби Нового часу Самуїл Пуфендорф (1632-1694). У 1684 р. цим поняттям він позначив все те, що відрізняється від природного, тваринного, тобто все створене і надбане людиною, що має позабіологічне походження. С. Пуфендорф розділив «природну» людину і людину культурну, внаслідок чого поняття «культура» поступово набувало значення чогось поза- природного, штучного.
Сьогодні «культуру» ще називають «другою» природою, що її створила людина під час освоєння божественної або «першої» природи, від якої вона безпосередньо походить.
У добу Просвітництва (ХУЛІ ст.) активно продовжилось теоретичне осмислення культури. Французькі просвітителі Шарль Монтеск’є (1689-1755), Марі Франсуа Аруе Вольтер (1694-1778), Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) зводили культурно-історичний процес до розвитку людського розуму, боротьби варварства і цивілізації, пов’язували культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Вони та їхні прихильники враховували те, що культура повинна сприяти побудові досконалого суспільно-політичного ладу, який відповідав би природі людини, яка, будучи творінням Божим, вважається доброю від народження. Таке суспільство повинно ґрунтуватися на засадах розуму, де в кожної людини виховані розумні потреби. Для гармонізації особи необхідно шляхом загальної просвіти підвищити рівень освіти суспільства.
Раціоналізм Вольтера та його прихильників піддав критиці Жан-Жак Руссо (1712-1778), який поставив під сумнів роль освіти, науки і мистецтва в покращенні природи людини. Зокрема філософські, релігійні та педагогічні міркування Ж.-Ж. Руссо заклали основи такої естетичної течії в мистецтві, як сентименталізм: «Розум може помилятись, а почуття - ніколи!». Для сучасної культурології важливою, хоч і неоднозначною, є думка Руссо про те, що культура із своїми благами відділяє людину і народи від «першої природи», впливаючи негативно на їхнє фізичне і моральне здоров’я, що врешті-решт, веде до занепаду, як це трапилось у минулому з Єгиптом, Грецією, Римом, Візантією та іншими цивілізаціями. Для Руссо є очевидним, що причина нерівності в суспільстві має культурне походження, а саме після того, як люди добровільно відмовились жити за законами природного права і погодились жити за такими правилами, згідно з якими кожен має право сказати стосовно чогось - це моя власність. Він також протиставив зіпсованість і моральну розбещеність «цивілізованих» націй простоті і чистоті звичаїв культури патріархальних народів. Досі ці ідеї є визначальними для культурологів.
Вагомий внесок у теоретичне осмислення культури зробив німецький філософ Еммануїл Кант (1724-1804), який, визнаючи в основі світобудови тріаду ідей - істина, добро і краса, - прийшов до морального осмислення культури. У цьому контексті важливе місце займають його роздуми над проблемою просвіти. На думку Е. Канта, суть просвіти полягає в тому, щоб поступово навчити суспільство думати над тим, якими принципами, законами і правилами воно керується в своєму громадському, духовному і повсякденному житті. Філософ закликає владу не забороняти громадянам займатися вільним і публічним обговоренням тих питань, які виникають з приводу державного ладу, релігійних традицій і освіти. Оскільки, залежно від того, як швидко суспільство візьметься за публічне обговорення наявних проблем, настільки швидше воно розпочне пошук досконаліших і розумніших принципів життєвого устрою. Він вважав, що дана Богом культура сприяє людським здібностям піднятись від тваринного стану до високоморального існування, підкоряючись внутрішньому прагненню до добра, яке він назвав «категоричним імперативом». Цей основний закон кантівської етики твердить: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людини в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого, як до цілі, і ніколи як до засобу». Е. Кант також вважав, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце - це загрожує самій сутності моралі.
Інша актуальна для культурології проблема, яку піднімав Е. Кант, це проблема про небезпечність цивілізації, але визнавав, що іншої дороги в людства немає. Вважав, що людина стає людиною, тільки завдяки тому, що перемагає в собі «природне», тобто тваринне, і стає людиною, коли здатна побачити людину в іншій.
До формування фундаментальних засад культури особливо доклався ще один німецький філософ - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), який вирізнявся загостреною увагою до історії світової духовної культури. У роботі «Феноменологія духу» (1807) він оцінює культуру як закономірний розвиток, поступове виявлення творчої сили існуючого поза ним «світового» розуму, який ототожнював з Богом. Розум втілюється в поступово змінних формах культури різних держав і народів, одночасно пізнаючи сам себе, як їхнього творця. Рушієм цих змін у природі і суспільстві є діалектична боротьба протилежностей. Сутність культури, за Гегелем, розкривається не через подолання біологічних основ у людині і творчу фантазію видатних осіб, а через духовне приручення людини до світового цілого, яке поєднує природу та історію.
Загалом у добу Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в науці, мистецтві, релігії, освіті тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин, внутрішнім світом людини, що робить її досконалішою і сильнішою.
Утім, ці погляди на культуру та її особливості стали фундаментальними, вже з середини ХІХ ст. і відтоді розширився їхній предмет дослідження, з’явилися нові дискусійні проблеми, теоретичні роздуми, сформувалися концепції та наукові школи . А все для того, щоб пізнати витоки, сутність, особливості, закони культурно-історичного розвитку тощо.