Історія вчень про державу і право

7.8. Світова державно-правова думка в умовах глобальних трансформацій кінця XX — початку XXI ст.

Сучасні дослідження розвитку державно-правової сфери засвідчують, що реальна свобода людини та найважливіші її права забезпечують лише взаємодія суспільства й держави, гарантії соціальної справедливості у сферах трудової і наукової діяльності, зайнятості, освіти, соціального забезпечення, охорони здоров´я. Розвиток держави на сучасному етапі виявляє тенденцію до розширення участі громадянських структур в управлінні різними сферами суспільного життя, а також їх вирішального впливу на процеси державотворення, правотворення і політикотворення. Суттєвою ознакою взаємодії держави і громадянського суспільства у транзитних умовах вважають поширення демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень. Важливим напрямом утвердження громадянського суспільства як альтернативи й водночас партнера держави, за свідченням сучасних дослідників, є подолання правового нігілізму в суспільстві й утвердження правовим шляхом особистісного начала на всіх рівнях суспільної та державної організації.

Поль Рікер (1913—2005). Французький філософ права. Він є автором праць «Історія істини» (1955), «Інтерпретація. Есе про Фрейда» (1965), «Конфлікт інтерпретацій. Есе про герменевтику» (1969), «Філософія волі» (т. 1—2, 1950—1960), «Ідеологія та утопія» (1986), «Право і справедливість» (1995), «Сам як інший» (1990), «Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість» (1995). У центрі його уваги — людина як суб´єкт культурно-історичної творчості, що ґрунтується на активній діяльності індивіда, завдяки якій поєднуються минуле, сьогодення і майбутнє. Волю людини Рікер тлумачив як засіб надання смислу навколишній дійсності і як можливість руху свідомості індивіда до майбутнього.

У праці «Право і справедливість» П. Рікер простежував взаємозв´язок моралі, права і політики. Він продовжив і поглибив дискусію про закон і беззаконня, реальні підвалини громадянського суспільства та правової держави, утвердив дискурсивне розуміння похідних від справедливості понять— «правоздатність», «совість», «реабілітація», «відповідальність». Розуміння справедливості вчений вивів із глибин повсякденного життя, у зв´язку з чим він зазначив: «Вигук: "Це несправедливо!" — є вираженням далекоглядної інтуїції щодо істинної природи суспільства і тієї ролі, яку відіграє насильство, порівняно з будь-яким раціональним дискурсом із приводу справедливості».

Із погляду П. Рікера, справедливість є інтегральною частиною бажання людини жити добре. Прагнення людини жити у справедливих інституціях похідне від того рівня моральності, що й бажання взаємності у дружбі. «Першим питанням морального порядку, — зазначав П. Рікер, — є не питання: що я повинен робити?, а: як я хотів би прожити моє життя?». Звідси вчений зробив висновок, що побажання добре жити втілюється у формі особистісного інтересу, який перебуває в тісному взаємозв´язку з інтересами суспільства: «Саме стаючи громадянами, ми стаємо людьми».

Раціоналізації почуття справедливості, на думку Рікера, якнайкраще сприяє процедурна концепція її реалізації, найглибше опрацьована Дж. Ролзом. Водночас французький мислитель критично ставився до позитивістського трактування індивідуальних прав, зважаючи на те, що їх слід конституювати як такі, що «надані людині як людині». Ультраіндивідуалістська версія лібералізму є, на його погляд, фальшивою, оскільки не враховує прагнення людини щось говорити, робити, розповідати, осуджувати. Ідеться про фундаментальний і множинний прояв людини діючої і страждаючої.

Суб´єкт права слід розглядати в контексті справедливості як правоздатний суб´єкт, спроможний на належному рівні виконувати свої обов´язки, гідний високої оцінки й поваги. Спираючись на таке розуміння, П. Рікер глибоко проаналізував тісно пов´язане зі справедливістю поняття «відповідальність»: «Прикметник "відповідальний" вимагає цілої низки доповнень: ви відповідальні за те, що спричинили ваші дії, але ви також відповідальні за інше — за те, що робилося за вашим дорученням або під вашим наглядом, а в деяких випадках ви відповідальні й за те, що робилося і поза межами вашої відповідальності». Відповідно справедливість, що ґрунтується на відповідальності, є першою доброчесністю соціальних інституцій так само, як істина є першою доброчесністю системи мислення.

Бажання жити за справедливих інституцій, зокрема відповідних судових інстанцій, вважав П. Рікер, не буде задоволене, якщо його реалізація обмежиться лише підведенням окремого випадку під норму й завершиться практикуванням покарання. Він пропонував виконання вироку пов´язати з проектом реабілітації. Ідеться про те, щоб повернути засудженому здатність цілком відновитися у статусі громадянина після відбуття покарання і в такий спосіб покласти край фізичному й символічному виключенню із суспільства, пов´язаному з його ув´язненням. На думку вченого, «саме в міру реабілітації, яка дає змогу винному відновитися у повноті своїх правових можливостей і виконанні громадських обов´язків, акт засудження досягає свого фіналу: зміцнення громадянського миру».

П. Рікер запровадив поняття «симуляція справедливості», одним із різновидів якого вважав помсту. Справедливе судочинство зумовлене характером суспільства, яке відбирає в індивідів право самовільно чинити суд (виголошувати і застосовувати право). Однак саме внаслідок такого привласнення найцивілізованіші прояви судочинства, зокрема у сфері карного права, ще зберігають ознаки первісного насильства, яким якраз і є помста. У зв´язку з цим П. Рікер досліджував взаємозв´язок і різноманітні прояви закону (непорушний, універсальний, необхідний, об´єктивний) і совісті (мінлива, ситуативна, спонтанна, суб´єктивна).

Совість вчений тлумачив як внутрішнє переконання, яке живе в душі судді чи присяжних. Внутрішнє переконання, що ґрунтується на совісті і проголошує право в особливих обставинах, допомагає звільнитися від сваволі. Органічне співвідношення закону і совісті дає змогу, з одного боку, забезпечити належну повагу до універсальної норми, з іншого — до індивіда. Мудрість судження, що основується на цьому співвідношенні, «полягає в тому, щоб виробити хиткий компроміс, в якому йдеться меншою мірою про розмежування між добром і злом, білим і чорним, ніж між сірим і сірим або, у найтрагічнішому випадку, між поганим і гіршим». Совість заслуговує на те, щоб називатися переконанням і впливати на характер правових рішень. Отже, надзвичайно важливою проблемою є необхідність збільшення кількості осіб, які мають практикувати мудрість судження та виголошувати судження мудрості.

Джованні Сарторі (нар. 1924). Італійський філософ, політолог і правознавець. Є одним із сучасних фахівців із теорій демократії, еліт і політичного плюралізму, автором праць «Переосмислена теорія демократії» (1987), «Демократична теорія. Елементи теорії політики» (1990), «Демократія» (1993), «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» (1994).

У праці «Переосмислена теорія демократії» Дж. Сарторі окреслює правлячий клас крізь призму поняття «контролююча влада». Вона, на його думку, є політичною у тому випадку, коли її ресурсною базою слугує політична інстанція, а також коли вона діє через канали політики і впливає на рішення тих, хто її здійснює. Характеризуючи еліту як контролюючу владу, що виникає на основі відбору, мислитель зазначає, що демократія повинна бути селективною системою конкуруючих виборчих меншин — «селективною поліархією».

Аргументуючи діяльність представників еліти як ціннісної референтної групи, яка опиняється при владі на основі відбору, Сарторі аналізує характер суспільно корисного правління. Якщо ті, хто його представляють, постійно поступаються вимогам, що йдуть знизу, тоді таке правління безвідповідальне. Ті, хто опиняється на вершині системи демократичного представництва, несуть відповідальність не тільки перед кимось, а й за щось. Тому виконання представницьких функцій з боку еліти має дві основні складові: відгук на вимоги і самостійну відповідальність. Чим більше системи управління відгукуються на вимоги за рахунок своєї відповідальності за щось, тим вірогідніше, що управління погане або воно взагалі не забезпечується. Отже, чим вища здатність відгукуватись, тим більша необхідність у самостійній відповідальності, в чому реально й полягає політичне керівництво.

В останні десятиліття в теорії демократії акцент робили на горизонтальній демократії. Однак, як зазначає Сарторі, чим більше демократія розглядається у суто горизонтальному вимірі, тим більшою є вірогідність одномірної демократії, яка відповідає примітивній рівності. Демократія має бути поліархією, основу якої становить відповідність соціального вкладу і отриманих благ. Такий підхід є корисним для розвитку суспільства загалом, тоді як «рівність нерівних» є згубною для колективного співжиття. Подолання ілюзій щодо можливостей горизонтальної демократії тісно пов´язане з необхідністю подолання страху перед ними, оскільки цей анахронізм не дає побачити проблеми, що постають перед людьми, й небезпеки, що їм загрожують. «Чим більше ми втрачаємо з поля зору демократію як систему управління, — зазначає Сарторі, — тим більше ускладнюються наші труднощі й тим невідступні-ше вони нас опановують».

У праці «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» Дж. Сарторі звертає увагу на те, що наприкінці XX ст. людство зіштовхнулося з антиполітичним вибухом, своєрідною «політикою антиполітики». Причинами цього є: 1) розрив довіри між громадянами та обраними ними представниками, що зумовлює зростання розчарування політикою; 2) домінування телебачен* ня, що призводить до підвищення показної мобілізуючої участі в умовах зменшення і збідніння інформації; 3) розпад ідеології (комбінація інфантильної демократії і грубого примітивізму, що полягає в критиці старої політики без жодної слушної поради, як поліпшити становище або змінити його на краще); 4) політична корупція, яка досягла тієї межі, коли вона згубно впливає на демократичну політику (насамперед через втрату етики державних послуг і наявність занадто великої кількості грошей у політичній сфері).

За таких умов конституції повинні стати насамперед інструментами управління, що лімітують, обмежують і передбачають контроль за здійсненням політичної влади. На думку Сарторі, саме це є найважливішою метою конституціоналізму, і саме цьому занадто мало уваги приділяють сучасні творці конституцій. Натомість у останні десятиліття XX ст. з´явилася тенденція до зростання обсягу конституційних текстів. Цей процес Сарторі називає конституційною графоманією. Він вважає, що конституції не повинні гарантувати те, що забезпечує звичайне законодавство. Чим більше приймають конституцій, які все регулюють і все обіцяють, тим більше це сприяє їх порушенню і державній катастрофі.

На думку мислителя, конституції є «формами», що структурують і дисциплінують процеси прийняття державних рішень, процедурами, розробленими для забезпечення контрольованого використання влади. Конституція, що бере на себе встановлення змісту політики, придушує органи, які формують політику (парламенти й уряди) і на які конституцією покладено прийняття політичних рішень. Конституції схожі на двигуни, які повинні забезпечити визначений результат. їх слід планувати і створювати як структури, засновані на стимулах — покараннях і нагородах. Реальна влада — це діюча влада. Зневажання функції управління послаблює функціонування системи.

Самюель-Філіпс Гантінгтон (нар. 1927). Американський політолог, автор праць «Солдат і Держава: теорія і політика цивільно-військових відносин» (1957), «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються» (1968), «Американська політика: тенденція до дисгармонії» (1981), «Третя хвиля: демократизація наприкінці XX ст.» (1991), «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1997). Застосувавши цивілізаційний підхід до вивчення історії людства і міжнародної політики, основоположниками якого були західні мислителі О. Шпенглер, П. Сорокін, А.-Дж. Тойнбі, Гантінгтон у 1993 р. висунув власну резонансну концепцію «зіткнення цивілізацій».

За нинішних історичних умов, на думку Гантінгтона, світова політика вступає у нову фазу. Джерелом конфлікту у новому світі буде не ідеологія або економіка, а розмежування всередині людського роду, суперечності у сфері культури. В основу прогнозу політолога покладено гео-стратегічну концепцію конфлікту-взаємодії восьми головних цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, хінді, слов´янсько-православної, латиноамериканської, африканської. Держави-нації залишаться найвпливовішими дійовими особами у міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти у глобальній політиці виникатимуть між націями і групами країн різних цивілізацій. У світі домінуватиме зіткнення цивілізацій, сформується своєрідний синдром країн-родичів. Учений зазначає: якщо у Боснії відбулась збройна сутичка трьох етнічних груп, за якими стояли родичі з різних цивілізацій, то Україна і Росія уникли конфлікту лише через спорідненість у межах однієї цивілізації.

Міжнародна політика після закінчення «холодної війни» вийшла із західної фази. її центральним елементом стала взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаційними спільнотами.

Напружена боротьба між Заходом і радянським блоком тривала понад 50 років. Завдяки їй західна цивілізація значно зміцнилась і довела свою пріоритетну роль у світовому розвитку. Постіндустріальне суспільство одержало подальші можливості для вдосконалення. Характеризуючи сучасний світоустрій, С.-Ф. Гантінгтон наводить перелік найголовніших типологічних ознак Заходу: класична антична спадщина; філософські та догматичні засади західних християнських деномінацій; латинська мова як лінгвістичний фундамент багатомовної західної цивілізації; відокремленість духовно-релігійної та світської влади; верховенство права; суспільний плюралізм і громадянське суспільство; феномен представницьких органів; індивідуалізм як традиція автономної людської особистості.

На думку вченого, комбінація цих здобутків є надбанням Заходу. Гантінгтон наголошує: «Для Заходу настав час позбутися ілюзії про універсальність його культури і заходитися нарощувати силу, згуртованість і життєздатність своєї власної цивілізації у світі інших цивілізацій». Заходові за нинішніх умов загрожує небезпека, оскільки він як зріла цивілізація втратив економічний і демографічний динамізм, необхідний для того, щоб диктувати свою волю іншим суспільствам. Вплив західної культури і кількість англомовного населення у світі зменшуються, отже, важливим є окреслення меж Заходу. Потрібно, зокрема, заборонити вступ у НАТО країн, що історично є переважно мусульманськими або православними.

Владик Нерсесянц (1938—2005). Російський історик, теоретик і філософ права. Свої погляди розвинув у працях «Гегелівська філософія права» (1974), «Сократ» (1977), «Особистість і держава в політико-правовій думці» (1980)», «Право і закон» (1983), «Право в системі соціальної регуляції» (1986)», «Наш шлях до права: від соціалізму до цивілізму» (1992), «Теорія ідей правової державності» (1993), «Право — математика свободи» (1996), «Філософія права» (1997), «Юриспруденція» (1998), «Філософія права Гегеля» (1998), «Загальна теорія права і держави» (1999), «Політико-правові цінності: історія і сучасність» (2000), «Національна ідея Росії у всесвітньоісторичному прогресі рівності, свободи і справедливості. Маніфест про цивілізм» (2000), «Загальна теорія права і держави» (2002).

Творчість В. Нерсесянца розвивалася у межах лібертарно-юридичної теорії, у контексті якої держава (інституційна форма) і право (нормативна форма) пояснюються через поняття «свобода». На відміну від багатьох інших теоретиків, Нерсесянц розглядав державу і право як нерозривні сутності, покликані сприяти розвитку свободи. Держава і право не можуть існувати одне без одного. При цьому право — соціонормативний регулятор, а державно-владні інститути формулюють, підтримують і забезпечують нормативну систему з допомогою відповідних стимулів і примусу. Істинна свобода у будь-якому суспільстві можлива лише у поєднанні з рівністю. Якщо у суспільстві в одних людей більше свободи, ніж у інших, то ті, в кого її менше, опиняються в ситуації соціальної нерівності щодо тих, у кого свободи більше. Отже, формальна рівність — один із основних принципів правового регулювання.

В. Нерсесянц запровадив у науковий обіг термін «тип праворозуміння». Відповідно він виокремлював два його основних типи. У межах першого право ототожнюють із законом. Другий тип пояснює право як самостійний соціонормативний регулятор. На цьому ґрунтується лібертарно-юридична теорія В. Нерсесянца. Вчений вважав, що у права є своя самостійна сутність, яка відрізняється від силової, моральної та інших сутностей. У реальному житті закон, який позитивісти ототожнюють із правом, може бути неправовим, порушувати права людини, досягнуті в межах конкретної правової культури. Якщо владні суб´єкти, встановлюючи закони, порушують права людини, то такі закони слід кваліфікувати як правопорушні. Оскільки держава є організацією публічно-політичної влади правового типу, вона може вважатися правовою, якщо в її межах влада пов´язана з правом, правовою свободою. Правова держава майбутнього, в розумінні В. Нерсесянца, — цивілітарна держава.

Лейтмотивом цивілітарної концепції постсоціалізму В. Нерсесянца є думка про те, що «нинішні спроби звільнитися від соціалізму швидше нагадують непідготовлену втечу, ніж продуманий рух в історичному часі та просторі». Відповідно до цього ключове питання «Куди, як можна і треба йти після соціалізму?» залишається, на думку вченого, відкритим. Одну з можливих базових соціальних альтернатив стереотипним уявленням попередньої епохи вчений вбачав у необхідності формування замість соціалізму й капіталізму як полярних концепцій людського співжиття нового ладу — так званого цивілізму. Основу цього ладу мали становити:

1) повна безоплатна індивідуалізація суспільної (одержавленої) власності за принципом рівного права кожного громадянина на однакову частку;

2) невідчужуваність цивілітарної власності від спільної й персональної власності, визнання за кожним громадянином права на будь-яку іншу власність поза громадянською власністю як загальним мінімумом;

3) формування природним шляхом завдяки суб´єктивному праву кожного громадянина необхідної суспільної згоди для реального переходу до ринку зі спільним визнанням недопустимості заподіяння шкоди інтересам значної частини суспільства;

4) модернізація суспільства шляхом «збагачення і доповнення принципу формально-правової рівності новими невідчужуваними суб´єктивними правами».

Концепція Нерсесянца як ідея глобального втілення соціальної справедливості викликає сумніви щодо можливості її практичного втілення. Безсумнівною залишається в умовах постсоціалізму, посткапіталізму, інших напрямів формування постсучасності основоположна ідея важливості й необхідності вибору як глибокоусвідомленого акту окремих людей, народу, країни.

Карл-Гайнц Ладер (нар. 1943). Німецький правознавець з питань правової теорії, публічного права, зокрема медіа-права, права навколишнього середовища та європейського адміністративного права. У багатьох своїх працях вчений обґрунтовує постмодерністський підхід до розуміння теорії права в умовах глобалізації. Серед них: «Постмодерністська теорія права» (1992), «Постмодер-ністська конституційна теорія. Проспект для самоорганізованого суспільства» (1997), «Теорія автопойєзису як підхід, що дозволяє краще зрозуміти право постмодерну (від ієрархії норм до гетерархії змінюваних патернів правових інтервідношень» (1999).

Постмодерністська концепція праворозуміння К.-Г. Ла-дера полягає в тому, що державно-центристське розуміння права вже не актуальне в нових умовах. Якщо у XX ст. основною філософсько-правовою проблемою було обґрунтування зв´язку встановленої державою норми закону з духовним світом людини, то у XXI ст. на передній план виступає проблема правової комунікації, тобто успішного співіснування у сфері права різних суб´єктів, спільного праворозуміння і колективної правотворчості, у межах яких може реалізовуватись не лише особиста свобода людини, а й її відповідальність за долі інших людей.

На думку Ладера, на зміну ієрархії норм, характерної для державно-організованої системи права згори донизу, приходить уявлення про право як гетерархію — горизонтально організовану систему, яка ґрунтується на зразках поведінки, що йдуть знизу догори. На цій основі правознавець утверджує визнання поряд з державно-організованим правом існування мережеподібного права, якому властива певна автономія щодо держави. Таку трансформацію вчений визначає як автопойєзис — самовідтворення системи, що не продукує цілісної єдності норм права, а пов´язує між собою події від однієї операції до іншої, причому кожного разу по-різному.

Ладер зважає на те, що для суспільства, яке перебуває у стані безперервних змін, взаємодія, яка ґрунтується на узгодженні волі, цілей, інтересів, є більш значущою, ніж «судові інтерпретації і санкції». Новими джерелами права Ладер вважає різні стандарти і угоди, які створюють у межах транснаціональних відносин приватні, публічні і приватно-публічні органи. У цих стандартах представлена спроба сформулювати очікування і правила належної поведінки в умовах ризиків. Як правові акти, вони повинні доповнювати державно-організоване право і взаємно впливати одне на одного, утворюючи «мережу мереж». При цьому Ладер визнає необхідність збереження впливу держави на ті поведінкові ситуації, які мають антисоціальний характер.

До правових явищ, які виходять за межі державно-організованого права, вчений відносить наднаціональні правові утворення, зокрема європейське право. Раціональність як основний принцип сьогодні може бути пов´язана тільки із транссуб´єктивними системами комунікації, які генеруються мережами інтервідносин. Ці поєднання безперервно створюють як обмеження, так і нові можливості для правових комунікацій. Такий процес не йде згори донизу і не прив´язаний до збереження встановленого ядра норм. Переважно він полягає у пошуку створюваних знизу догори мережеподібних зв´язків, що конструюють розгорнутий порядок, пов´язаний із власним самовідтворенням. Ця система не передбачає фундаментальної єдності, універсальної раціональності чи чогось подібного.

Центральним елементом правової системи в нових умовах є юридична практика, а не закони і норми. Це свідчить про те, що право й надалі перебуватиме під впливом політичної системи (парламенту) за умови, якщо закони і норми трансформуються у практичні рішення. Отже, законодавець буде змушений брати до уваги відносні патерни, відтворювані у процесі правової практики. У центрі правової системи мають стояти не тільки судові рішення, а й індивідуальні правові акти (контракти).

У майбутньому стане все більш затребуваним розроблення нових інститутів, що ґрунтуються на процедуралі-зації і кооперації. Вони будуть адаптовані до стратегічного генерування нових можливостей для приватних організацій, типів контрактів, форм міжорганізаційної кооперації, до більш складних продуктів маркетингових стратегій і високих технологій у непередбачуваних умовах. У довготривалій перспективі лібералізм і надалі орієнтуватиметься на вироблення «справедливості загалом», однак вироблення справедливості у конкретних справах — утопія. У ліберально-демократичному розумінні права мають творчий характер, вони покликані створювати більше можливостей для всіх. Водночас концепт прав — це не публічна схема поділу можливих дій. Він спирається на ідеї експериментування з можливостями у відкритому часовому горизонті, не обмеженому традицією.

Реструктурування приватного права у глобальному аспекті поділу справедливості буде ілюзією. Для експериментального суспільства, включеного у постійний процес самотрансформації, необхідно знайти функціональний еквівалент інституціоналізації процесів спроб і помилок. Ідеться про фундаментальний інституційний механізм, що дає змогу діяти у непередбачуваних умовах, які неможливо врахувати в процесі централізованого публічного прийняття рішень. Цей еквівалент можливий завдяки розподілу прав прийняття рішень і звільненню від відповідальності за віддалені наслідки в нормативно обґрунтованому ліберальному праві.

Право все частіше стикається з новими проблемами, розв´язати які вже неможливо, орієнтуючись лише на встановлені норми. У суспільстві, яке повинне бути готовим до створення нових сфер знання, а не просто гарантувати стабільність і тривалість досвіду, універсальність норм індивідуальної поведінки вже не може слугувати стабільною системою відліку для правової системи. Ліберальна концепція правопорядку спирається на визнання того, що позиції «ідеального спостерігача» суспільства не існує. Тому епістемологічною основою суспільства є не «істина», а «судження» індивідів і досвід, що ґрунтується на спробах і помилках. У постмодерністських суспільствах подібний пошуковий процес уже не пов´язаний лише з індивідами. Він перенесений на організації, стратегічні можливості яких не допускають спонтанної самокоординації, характерної для індивідуального досвіду.

Раціональністю в теорії систем наділені генеруючий процес мережеподібних структур, їх відносини і притаманний їм творчий характер. А отже, зараз більшою мірою, ніж раніше, державно-організоване право повинне сприяти встановленню й підтримці каркасів самоорганізованих відносин, які створюють необхідні передумови для прийняття рішень, встановлюючи обмеження й відкриваючи нові можливості. Правова система повинна стежити за потенціалом саморегуляції і самоорганізації патернів внутрішнього порядку мереж правових актів, адаптуватись до нього й стимулювати чи реструктуризувати його.

Характер права у постмодерному світі підлягає фундаментальній зміні, оскільки реальність сама по собі існує у множині. Стабільність не сприймається як дана, а значить, право повинне стати відкритим до плюралізму різних версій реальності і вимагати побудови моделі експериментального суспільства. Усвідомлене в гетерархічному й систематичному аспектах право, що самовідтворюється завдяки пов´язаності своїх операцій і диференційованих мереж відносин, може узгодитись із різноманітністю правових форм і стимулювати саморегуляцію, яка не виключатиме державного втручання, оскільки подібні дії відповідають ієрархічній концепції права, що встановлює особливі зв´язки між правом і державою.

Право постмодерну характеризується нівелюванням наперед встановлених норм, цінностей, загального знання і досвіду. Тому моральність, що ґрунтується на універсальних нормах, переживає процес глибоких змін. Держава змушена брати до уваги необхідність вироблення знання, прийняття рішень на основі неповної інформації, встановлювати нові форми моделювання і проектування майбутнього. Це особливо важливо для рішень, що стосуються екологічного і комунікаційного права. До того ж системно-теоретична концепція права може бути використана для проектування відкритої правової структури, що інтегрує гнучкі інституційні елементи порядку в процес генерації знання, яке повинне адаптуватися до вимог продуктивної самоорганізованої еволюції технологічної й економічної трансформації суспільства.

Вінфрід Брюггер (нар. 1950). Німецький правознавець. Він займається дослідженням прав людини. Цій темі присвячені його праці «Образ права людини й політика відповідальності. Внесок Макса Вебера в аналіз та обґрунтування прав людини» (1980), «Основні права та конституційна юстиція в США» (1987), «Свобода радіомовлення і конституційне тлумачення» (1991), «Вступ до публічного права США» (1993), «Образ людини у концепції прав людини» (1996), «Гідність людини, права людини, основні права» (1997), «Лібералізм, плюралізм, комунітаризм. Дослідження легітимації Основного закону» (1999), «Демократія, свобода і рівність. Дослідження конституційного права США» (2002).

В. Брюггер запропонував науковий підхід, покликаний допомогти розробити образ людини, з яким могли б погодитись усі світові культури, принаймні до певної міри. Такий підхід зможе забезпечити інтелектуальне підґрунтя для подолання суперечності між універсальністю поняття «права людини» та специфічністю їх концептуалізації різними світовими культурами. На думку Брюггера, для повноцінного розуміння людини слід досягти певного балансу між правами та обов´язками, враховувати чинник соціальної взаємодії людей у суспільстві, в контексті якої не можна абсолютизувати права людини. Потрібно зважити на необхідність і легітимізацію конкуруючих індивідуальних і публічних інтересів. Подолання суперечності між індивідом і спільнотою можливе на основі забезпечення комуні-тарних зв´язків та обов´язків людини без зазіхання на її внутрішню та індивідуальну цінність. Виправдання прав людини винятково на засадах концепції свободи є небезпечним, оскільки призведе до різних конкуруючих, суперечливих концепцій. Хоча свобода є важливим елементом в історії прав людини, це занадто абстрактна категорія, що робить її особливо вразливою для політичних маніпуляцій. В. Брюггер запропонував формулу «образу людини», яка складається з таких елементів:

Самовизначення, що означає здатність людини ставити цілі, розробляти і втілювати свій життєвий план. Для того щоб людські потреби стали визначальними планами дій, Я зазвичай має надати цим рушіям форми шляхом їх утвердження, обмеження чи інтенсифікації. У контексті самовизначення Брюггер виділив два ключові аспекти: свободу вибору (партнера, професії, політичної партії, релігії) і персональну відповідальність. Щоправда, відповідальний вибір «не тільки передбачає переваги та надбання, але також пов´язаний з потенційним ризиком зазнати втрат та невдач».
Значущість як «елемент образу людини, який висуває на перший план фундаментальне антропологічне положення про те, що людський розвиток індивіда, спільноти чи людства загалом ґрунтується на культурі». У процесі культури люди мають розвинути соціальні та культурні програми щодо того, чого вони хочуть досягти та уникнути, що для них добро і зло, чесність і нечесність.
Відповідальність, що включає три елементи: взаємність (ніхто не може претендувати на те, щоб ставити себе вище за інших, оскільки усі люди наділені однаковими гідністю та цінністю); юридична відповідальність (за порушення прав інших, наприклад у контексті кримінального чи деліктного права); соціальна відповідальність (необхідна для певних груп суспільства через суттєву суперечність між правами на свободу і власність та можливостями їх самореалізації певними групами населення, індивідами внаслідок недостатнього досвіду, хвороби, дискримінації та ін. Отже, «соціальна відповідальність існує для того, щоб гарантувати стан, при якому "цінність свободи" не стала б занадто нерівномірною для членів різних соціальних класів»).
Захист життя як фізична безпека, яку мають гарантувати людині ще до прийняття нею рішення про те, як їй вести своє життя. Для фізичної цілісності та особистої свободи, на думку Брюггера, важливий також захист довкілля, оскільки «людське життя процвітатиме тільки тоді, коли людство досягне гармонії з іншими формами життя та природи загалом».
Спосіб життя, що стосується стилю життя, який людина обирає для себе. Формування стилю життя пов´язане з рівнем свободи вибору, виробленням власного плану життя, який залежить від ситуації в навколишньому світі людини. Важливою проблемою вибору способу життя є можливість відходу від існуючих у суспільстві усталених стандартів у бік «автентичності», оскільки люди є одночасно і творіннями, і творцями.

Формулу «образу людини» забезпечують взаємопов´язані функції, до яких належать:

а) інтеграція, що узагальнює права людини трьох поколінь: вільний вибір економічної, комунікативної, соціальної та політичної участі; соціальна відповідальність, що означає піклування про забезпечення основних потреб індивіда, особливо у випадках бідності та хвороби; поєднання автономії та соціальної відповідальності на основі урахування традицій конкретних груп чи співтовариств;

б) роз´яснення аналітичних відмінностей, що передбачає детальне дослідження того, якою мірою політична декларація, конституція країни, міжнародна конвенція,
певна філософія прав людини відповідають різним аспектам, пов´язаним з образом людини;

в) нормативне визначення належних вимог, що означає наявність різних варіацій у концептуалізації прав людини, простору для різноманітних регіональних документів з прав людини та різних шляхів збалансування індивідуальних прав з легітимними інтересами громадян;

г) консенсус, що полягає в обов´язку кожної культури, яка приєднується до дебатів з прав людини, продемонструвати готовність до компромісів заради досягнення порозуміння;

ґ) невизначеність, що означає відкритість різних трактувань образу людини, не порушуючи його мінімального змісту, який мусить бути збережений за будь-яких обставин;

д) релігійна нейтральність як аналіз людини на основі
звернення до основоположних цінностей усіх культур.

Отже, концепція прав людини В. Брюггера враховує звернену в майбутнє стійку тенденцію до індивідуалізації, що включає поширення демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень й, відповідно, передбачає вдосконалення форм участі особистості в управлінні різними сферами суспільного життя.

Френсіс Фукуяма (нар. 1952). Американський політолог. Свої погляди виклав у працях «Кінець історії і остання людина» (1992), «Довіра: суспільні чесноти та шлях до процвітання» (1995), «Великий крах: людська природа і відновлення соціального порядку» (1999), «Наше пост-людське майбутнє: наслідки біотехнологічної революції» (2002). У 1989 р. Ф. Фукуяма опублікував статтю «Кінець історії?», де констатував, що реформістські рухи у Радянському Союзі та Східній Європі, а також поширення споживацької культури на більшій частині земної кулі є свідченням тріумфу західної цивілізації. Він показав, що, попри всі ідеологічні суперечності та жорстке протистояння, практично всі розвинуті країни затвердили в себе або намагаються затвердити ліберально-демократичні цінності. Багато інших країн також рухається у напрямі переходу до ринкової економіки та інтеграції у глобальну систему капіталістичного поділу праці. Це означає «кінець історії» як еволюції людських суспільств у напрямі до кінцевої мети — демократичного капіталізму, що став безальтернативною моделлю політичної і економічної організації для розвинутих країн Заходу та ідеалом для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості у боротьбі за гідність людини.

Фукуяма писав: «Можливо, те, що ми спостерігаємо, це не просто кінець "холодної війни" або своєрідного періоду післявоєнної історії, а кінець історії як такої; це означає кінцевий пункт ідеологічної еволюції людини і перетворення західної ліберальної демократії на універсальну, завершальну форму державного управління людства. Це не означає, що журналу "Foreign affers" нічим буде заповнювати свої сторінки щорічних оглядів міжнародних відносин, бо перемога лібералізму відбулася перш за все у сфері ідей чи свідомості і поки що не завершена в реальному чи матеріальному світі. Однак є вагомі причини вважати, що в кінцевому підсумку саме цей ідеал буде управляти матеріальним світом». На думку Ф. Фукуями, існує чотири рівні, на яких відбувається розвиток демократії:

Ідеологія — нормативні переконання про правильність і неправильність демократичних інститутів та ринкових структур, на які вони спираються. Демократичні суспільства не можуть існувати протягом тривалого часу, якщо люди не вірять, що демократія є для них найкращою формою правління. З іншого боку, навіть якщо в суспільстві існує віра в демократичні ідеали, на практиці таке суспільство може виявитись нездатним створити реально діючі демократичні інститути. Зміна ставлення до демократичних інститутів і сприйняття легітимності демократії на ідеологічному рівні можуть відбутися несподівано. Саме така зміна, сприятлива для демократії і ринку, відбулася в усьому світі за останні 15 років.
Інститути — сфера, що охоплює конституції, судові, партійні системи, ринкові структури і т. д. Вони модифікуються не так швидко, як ідеї, але ними можна маніпулювати за допомогою державної політики. На цьому рівні останнім часом йшла політична боротьба, коли нові демократичні держави, заручившись підтримкою тих, що виникли раніше, прагнули приватизувати державні підприємства, написати нові конституції, консолідувати партії тощо.
Громадянське суспільство — розвинуті економічні, культурні, правові та політичні відносини між його членами, що передбачають незалежність від держави й одночасно взаємодію з нею. Стосовно громадянського суспільства є вільні рівноправні громадяни. Його структури формуються ще повільніше, ніж політичні інститути. Вони менше піддаються маніпулюванню з боку державної політики і часто обернено пропорційно залежать від державної влади, посилюючись у міру відступу держави, і навпаки.
Культура — глибинний рівень, що охоплює релігію, моральні цінності, етнічну свідомість, структуру сім´ї та ін. Подібно до того як демократичні інститути основуються на громадянському суспільстві, воно, у свою чергу, має передумови на рівні культури. Хоча політична культура й піддається впливу подій, що відбуваються на трьох попередніх рівнях, зміни на рівні культури здійснюються найповільніше.

Концепція Ф. Фукуями стала приводом для бурхливої інтелектуальної полеміки кінця XX ст. Відповідаючи своїм критикам, філософ зробив уточнення: «Коли я говорю "урешті-решт", то період часу, який я маю на увазі, може означати кілька поколінь або й кілька десятків поколінь». Отже, ідея «кінця історії» поряд з науковим відображенням прагнення адептів західної цивілізації до світового панування є спробою обґрунтування початку нового глобального соціального циклу. Однак прагнення Ф. Фукуями до ідеалізації однорідного планетарного ліберально-демократичного суспільства за західним зразком суперечить теорії систем, згідно з якою жодна однорідна система не має достатньої стабільності, вона уразлива як ззовні, так і зсередини. Тільки багате внутрішнє розмаїття реально підтримує систему в динамічній рівновазі.

Світова державно-правова думка кінця XX — початку XXI ст., виходячи з характеру сучасного соціального розвитку, сформувала, основні умови гармонізації суспільно-державних відносин: підхід до прав людини як найвищої соціальної цінності, забезпечення якої має бути головною функцією держави; утвердження соціальної справедливості шляхом створення відповідного законодавства й механізмів його впровадження; розвиток соціальних програм, зорієнтованих на гарантування гідного життя та вільного розвитку людини; політико-правовий захист свободи конкуренції, економічного і політичного плюралізму, панування права і закону; утвердження у суспільній практиці конституційно-правових принципів поваги людської гідності та соціальної спрямованості держави. Гармонійна взаємодія інститутів громадянського суспільства з державою уможливить поступове обмеження державного втручання в економічне і соціокультурне життя громадян. Розвиток держави буде поступово зведений до мінімуму і дасть змогу в сучасних умовах посісти належне їй місце — бути лише функцією суспільства під його постійним і всебічним контролем.

Література

Алексеева Т. А. Современные политические теории. — М., 2000. Андрієвський В. Микола Міхновський. — Мюнхен, 1950.
Антология мировой политической мысли: В 5-ти т. — М., 1997. — Т. 2, Зарубежная политическая мысль. XX в. — М., 1997.
Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1992.
Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. — К., 1996.
Баран С. Митрополит А. Шептицький. — Мюнхен, 1947.
Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998.
Брюггер В. Відображення людини у концепції прав людини // Людина і політика. — 2003. — № 1.
Брюггер В. Образ людини у концепції прав людини // Проблеми філософії права. — 2003. — Т. 1.
В´ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — К. — Філадельфія, 1994.
Горбатенко В. П. Політичне прогнозування: Теорія, методологія, практика. — К.: Генеза, 2006.
Горєлов М. Є. Дмитро Донцов: Штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. — 1994. — № 5, 6.
Дичковська Г. О. Український націонал-комунізм. — К., 1998.
Жулинський М. Микола Хвильовий. — К., 1992.
Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність: Матеріали науково-теоретичної конференції. — Запоріжжя, 1998.
История русской правовой мысли. — М., 1998.
Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. — 1994. — № 10.
Кістяківський Б. О. Вибране. — К., 1996.
Ковлер А. И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. — М., 1997.
Ладер К. X. Теория аутопойезиса как подход, позволяющий лучше понять право постмодерна (от иерархии норм к гетерархии изменяющихся паттернов правовых интеротношений) // Правоведение. — 2007. — № 4.
Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995.
Липинський В. Релігія і церква в історії України. — К., 1995.
Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. — К., 1997.
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-х т. — К., 1994.
Мейс Дж., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні ілюзії. — К., 1997.
Мироненко О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917—1920 рр.: Теоретико-методологічний аспект. — К., 2001.
Мироненко О. М. Від «праведного автономізму» до виникнення ідеї конституційного суду (межа XIX—XX століть) // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 4—6; 2002. — № 1.
Мироненко О. М. Іван Петрункевич як фундатор ідеї новітньої європейської моделі судової конституційної юстиції // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 4; 2001. — № 1.
Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів XIX — початку XX ст.ст. — К., 1995.
Мироненко О. М. Світоч української державності: політико-пра-вовий аналіз діяльності Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918). — К., 1995.
Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність // Церква і церковна єдність — Львів, 1995 — Т. 1.
Мірчук П. Микола Міхновський — апостол української державності. — Лондон, 1960.
Міхновський М. Націоналізм і космополітизм // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. — Львів, 1996.
Міхновський М. Самостійна Україна. — К. — Львів, 1991.
Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. —1992. — № 1.
Націоналізм: Антологія. — К., 2000.
Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.
Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология. — М., 1999.
Петлюра С. Статті, листи, документи. — К., 1999. — Т. 1—3.
Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал. — 1992. — № 9.
Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.
Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів / Пер. з 2-го англ. вид. — К., 2001.
Селіванов В. Наступність у процесі розроблення Концепції розвитку вітчизняної юридичної науки // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 2.
Солдатенко В., Бевз Т. Микола Порш — лідер українських соціал-демократів // Історія України. — 1997. — № 44; 1998. — № 4.
Твори слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. — Торонто, 1965.
Тимошенко В. І. Розвиток теорії держави в політико-правовій думці України і Росії (кінець XIX — початок XX ст.). — К., 2004.
Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет// Київська старовина. — 1992. — № 6; 1993. — № 1.
Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994.
Усенко І. Б. Наукова спадщина академіка С. С. Дністрянського // Правова держава. — 1996. — Вип. 7.
Фукуяма Ф. Конец истории? // США: экономика, политика, идеология. — 1990. — № 5.
Харахаш Б. Обґрунтування Дмитром Донцовим права нації на самовизначення // Визвольний шлях. — 1997. — Кн. 10.
Хвильовий М. Твори: У 2-х т. — К., 1990.
Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: Памфлети. — К., 1993.
Циппеліус Р. Філософія права: Підручник. — К., 2000.
Четверний В. А. Либертарно-юридическая теория В. С. Нерсесян-ца // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. 3.
Шморгун О. Українська ідея та українська ідеологія в державотворчій концепції В´ячеслава Липинського // Політологічні читання. — 1993. — № 4.