Історія вчень про державу і право
7.7. Державно-правові вчення в середовищі української еміграції
Трагічні наслідки Першої світової війни, поразка Української Народної Республіки і встановлення в Україні радянської влади стали потужними каталізаторами, що спричинили масштабне переміщення за межі країни десятків тисяч людей. Так народилася українська політична еміграція. На відміну від російської, для якої більшовики були ворогом лише соціальним, українська еміграція мала національно-політичний характер. Важливою об´єднувальною особливістю української політичної еміграції стала консолідація всіх політичних сил довкола ідеї відновлення національної державності. її представники сформували ліберально-демократичну, соціалістичну, монархічно-консервативну і націоналістичну течії, у кожної з яких були свої прихильники та ідеологи.
Ліберально-демократична течія в своїх практично-політичних та ідейно-теоретичних прагненнях була зорієнтована на продовження державно-політичних змагань під прапором Української Народної Республіки. Соціалістична течія була спрямована на досягнення самостійності, соборності України, пріоритету в національно-визвольній боротьбі власних сил українського народу. Водночас кожна з численних груп соціалістів мала своє бачення конкретних форм і методів боротьби за незалежну Українську державу, її майбутній суспільний устрій. Так, есери надавали перевагу новій національній і соціальній революції в Україні, метою якої мало б стати встановлення «трудової республіки» робітників і селян. Соціал-демократи пропонували (як альтернативу більшовицькій системі) ідеал загальнодемократичної парламентської республіки, виходили з доцільності тривалого розвитку самостійної України капіталістичним шляхом, обстоюючи ідею мирної трансформації капіталізму в соціалізм. Монархічно-консервативну течію сформували вихідці із дореволюційної заможної верстви хліборобів. У поглядах і працях її теоретиків український монархізм розвинувся в струнку концепцію державотворення. Центральним постулатом цієї течії була орієнтація на гетьманську владу: на чолі Української держави мав бути гетьман. Претендентом на цей пост, як вважали монархісти, повинен стати нащадок гетьманського роду Скоропадських — П. Скоропадський. У націоналізмі найвиразніше виявилося ірраціонально-вольове начало, налаштова-ність на безкомпромісні силові методи боротьби за державність і владу, а також схожі методи управління державою, засновані на однопартійному керівництві, вождизмі й тотальному контролі за всіма сферами життя суспільства.
Кожна з цих політичних течій обстоювала ідею національно-незалежного державотворення. В еміграції десятиріччями формувався певний політичний плюралізм, який, як свідчить історичний досвід кінця XX ст., дав українській політичній думці певні уроки, збагатив її продуктивними ідеями.
В´ячеслав (Вацлав-Вікентій) Липинський (1882— 1931). Історик, політолог і державний діяч за гетьмана П. Скоропадського і за Директорії УНР. Основні його праці: «Шляхта на Україні» (1909); «З історії України» (1912); «Україна на переломі (1657—1659)» (1920); «Релігія і Церква в історії України» (1925); «Листи до братів-хліборобів» (1925).
В. Липинський створив монархічно-консервативну державотворчу концепцію, заснував консервативну школу в українській політичній думці. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні Української держави. До революції 1917 р. у його творчості ще проглядалися тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Сутність націоналізму В. Липинського полягає в тому, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Важливою складовою його національного консерватизму є ставлення до ідеології, яку він виводив із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, як до рушійної сили національного відродження України.
Суттєвим внеском В. Липинського в історію вчень про державу і право є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». За «демократії», зауважував В. Липинський, державна влада потрапляє або безпосередньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування за «демократії» політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої «демократії» Липинський вважав Українську Народну Республіку.
До держав «охлократичного» типу В. Липинський зараховував революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розумів не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
Найприйнятнішою для України В. Липинський вважав «класократію» — форму державного устрою, яка характеризується рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. Такий устрій має ґрунтуватися на правовій, «законом обмеженій і законом обмежуючій» конституційній монархії. Очолювати державу повинен монарх (гетьман), влада якого передається у спадок і є легітимною.
Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечував «демократію» як метод організації нації, але не як її свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, однак ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія», в його розумінні, є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинсь-кого, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» писав: «Вихід з нашої анархії не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його думок щодо утвердження України як самостійної держави викликають інтерес у сучасних політиків, політологів і правознавців. Зокрема, непересічне значення мають трактування теорії еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарним був політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в одному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо розв´язання найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення проблеми легітимності влади на національному ґрунті. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний механізм, що сприяє вибору оптимальних методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної згоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню її існування й розвитку.
Станіслав Дністрянський (1870—1935). Правознавець і громадський діяч. Він є автором праць «Чоловік і його потреби в правній системі; «Розвідка з австрійського права» (1900); «Звичаєве право та соціальні зв´язки» (1902); «Про природу звичаєвого права» (1904); «Природні засади права» (1911); «Україна і мирова конференція» (1919); «Цивільне право» (1919); «Зв´язок і сполука народів» (1920); «Нові проекти української конституції» (1920); «Будівництво держави і бюрократія» (1921); «Провідні думки в історії і теорії міждержавного приватного права» (1923); «Нова держава» (1923); «Загальна наука права і політики» (1923); «Генеза та основи права» (1923); «Погляди на теорії права та держави» (1925); «Соціальні форми права» (1927).
С. Дністрянський представляв соціологічну школу права. На формування його світогляду визначальний вплив справили ідеї Ф. Тенніса, Г. Єллінека, Е. Штайнбаха, В. Вундта, Р. Штамлера, Є. Ерліха. Діапазон наукових досліджень Дністрянського був надзвичайно широким: методологічні проблеми теорії держави і права; питання тогочасної практики цивільного права і законодавства, теорії і практики конституціоналізму; ідеї, пов´язані з українським національним державотворенням; розвиток історії української правової культури, звичаєвого права та ін. Ідеї Дністрянського щодо безумовного верховенства права над політикою, фундаментальних засад демократизму, новітнього класичного конституціоналізму, парламентаризму і республіканізму, права націй на самовизначення, утвердження культури як основи суспільного розвитку, «наукової конструкції соціалістичної держави» лише на ґрунті поміркованих правових реформ відіграли важливу роль у процесах становлення доктрини конституційного контролю.
Дністрянський, розвинувши теорію звичаєвого права, на її основі обґрунтував концепцію соціальних зв´язків. Вони, на думку мислителя, пов´язані із задоволенням економічних потреб людей та історично розвиваються від простих форм, таких як родина, рід, плем´я, до складних — народу і держави. Успішність функціонування соціальних зв´язків залежить від якості, соціального характеру норм та природних засад, які діють у тому чи іншому суспільстві. Він доводив первинність права щодо політики, вважав, що політика держави утворюється на основі вже існуючих правових норм суспільного життя. Дністрянський, зокрема, зазначав: «Право виникає з соціально-етичних правил, які утворюються серед суспільних зв´язків. І немає різниці, чи цей зв´язок має державне значення, чи ні, бо кожен з них має свої етичні норми, своє право».
Праворозуміння С. Дністрянського відобразилося в підготовлених ним конституційних проектах «Устрій Галицької Держави. Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті проф. С. Дністрянським 1918 р. для покликання у життя Галицької Держави» та Конституції ЗУНР (1920). За нею передбачалося об´єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Ці проекти стали втіленням передової полі-тико-правової української думки періоду боротьби за національну державність. У них вчений органічно поєднав глибинні традиції українського народу й основні демократичні досягнення європейського конституціоналізму.
Національно-державницька концепція Дністрянського ґрунтувалася на географічному детермінізмі. Тому він звертав особливу увагу на роль природних умов у національному самовизначенні. Територіальний чинник учений розглядав диференційовано, вказуючи, що він з погляду розвитку нації має природно-етнічне походження, а з погляду розвитку держави — політичне. Він був прибічником самовизначення української нації на своїй національній території, обстоював необхідність забезпечення автономних прав національних меншин у місцях їх компактного проживання. На думку вченого, маючи своїх людей і власну територію, нація зможе відкрити своїй культурі шлях до цивілізації. Національна ідея, довкола якої гуртується нація, повинна скеровувати народ на боротьбу проти чужих територіальних зазіхань і водночас залучати розпорошені по різних державах народні елементи до державного об´єднання.
Дністрянський гостро засуджував більшовицький режим, попереджав про небезпеку його проникнення в Європу. Він вважав, що Україна як самостійна держава має ґрунтуватися на справжній демократії, міцній народній організації, народоправстві і свободі, гарантованому праві на працю. Така позиція вченого не суперечила соціалістичній спрямованості його світогляду. Так, у праці «Погляди на теорії права та держави» він зазначав: «В новітній боротьбі капіталу з працею виборола собі праця провідне становище в суспільному житті і тому тільки праця може бути справжнім мірилом рівності, а за тим і справедливості в новій державі».
Ольгерд-Іполіт Бочковський (1884—1939). Науковець, громадський діяч. Він зробив істотний внесок у розвиток українського державотворення, є автором багатьох праць з національного питання, основні з яких: «З історії відродження українського народу» (1911); «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування» (1916); «Національна справа: Статті про національне питання в зв´язку з сучасною війною» (1918); «Націологія і націотворення» (1927); «Боротьба народів за національне визволення» (1932); «Вступ до націології» (1934). Його наукова спадщина видавалася у багатьох європейських країнах.
О.-І. Бочковський дослідив державний аспект національних відносин, зосередившись на таких питаннях: примусова асиміляція, яку він вважав політичним анахронізмом, здатним зруйнувати підвалини держави, котра її застосовує, й загартувати сили переслідуваного народу; співвідношення держави і партії, критичний аналіз механізму партійної централізації й одержавлення правлячої партії, кастового характеру внутріпартійного життя; поєднання національної ідеї й національного розвитку. Він різко виступав проти антигуманних проявів націоналізму з його культом боротьби, пропагував ненасильницькі, еволюційні шляхи суспільного розвитку. Теоретичне виправдання паннаціоналізму в дусі Д. Донцова український вчений пов´язував з післявоєнним психозом, вважав неприпустимим, оскільки воно може призвести до війни всіх проти всіх, фанатизму й насильства. Розв´язати національну проблему здатна лише творча націократія, спроможна створити передумови гармонійного співіснування всіх народів, стверджував Бочковський.
Намагаючись розв´язати проблему «нація і держава», О.-І. Бочковський великі надії покладав на етнополітику, завдання якої полягає в тому, щоб «теоретично сконструювати такий тип держави, який би практично до мінімуму зводив національні меншості, тобто забезпечував би максимальне об´єднання кожного народу». Звертаючись до проблеми «нація і людство», вчений наголошував, що відносини між ними не слід трактувати як протилежність, оскільки людство «являє собою творчий синтез індивідуально викристалізованих й національно самовизначених народів» . Що ж стосується нації, то вона, за умови її творчого трактування, є вічним джерелом культурного поступу людства, тому Бочковський доходив висновку, що «світу не загрожує жодна одноманітність, а навпаки, завдяки сучасному ренесансу людство йде назустріч весняному розквіту нових національних культур».
Він вважав, що самовизначення як політичне оформлення нації в суверенні національні держави є завершальним етапом націотворення як запоруки повного і всебічного розвитку нації. Оскільки «нація є те головне джерело, звідки культура черпає свої головні сили», то з її остаточним утворенням (етногенезом) та національним усвідомленням себе (націогенезом) постане необхідність радикальних змін у галузі міжнародного права. Адже якщо раніше суб´єктом міжнародного права була держава, то в майбутньому, на переконання Бочковського, таким повноправним суб´єктом має стати нація — спільність національного духу, свідомості та волі, «викристалізований суспільний агрегат». Саме тому національна духовність слугує підґрунтям державності. Вчений був переконаний, що державницьке майбутнє України має творитися на засадах формування єдиної політичної нації, інтереси якої повинні стати домінуючими в Українській державі. Націотворча концепція О.-І. Бочковського передбачає, що розвиток нації — це передусім поступ суспільства, якому має підпорядкуватися держава з її інтересами.
Василь Кучабський (1895—1945). Історик, громадсько-політичний та військовий діяч. Йому належать праці «Більшовизм і сучасне завдання українського заходу» (1925), «Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919» (1931), «Вага і завдання західноукраїнської держави серед сил Східної Європи на переломі 1918—1919 рр.» (1932), «Україна і Польща» (1933). На формування світогляду В. Кучаб-ського вплинули ідеї Є. Томашівського щодо ролі національної ідеї у державотворенні та В. Липинського щодо орієнтації на власні сили, зокрема на аристократію як провідну верству.
В. Кучабський був представником консервативного напряму української державотворчої думки. Будучи прихильником українського монархізму, вчений досліджував роль провідної верстви (еліти) в державному будівництві. На еліту та на власні сили, політичний досвід, історичні традиції має спиратися український народ, долучаючись до досягнень політичної культури розвинутих європейських народів. Єдиною спільною ознакою для людей різних національностей, мов, культур, віросповідань має бути державна належність до України.
Однією із причин занепаду української державності у 1917—1920 рр. В. Кучабський вважав відсутність у представників української демократії політичних традицій, політичного досвіду і політичної культури загалом. На відміну від В. Липинського та С. Томашівського, які спиралися у своїх концепціях на історичні дослідження монархічних традицій держави Б. Хмельницького та Галицько-Волинського князівства, В. Кучабський будував свої політичні висновки на основі дослідження історії української державності у 1917—1920 рр. Досліджуючи державотворчі сили Наддніпрянщини цього періоду, вчений аналізував їх роль у занепаді монархічної гетьманщини, вказуючи, що національно-політичний розвиток громадянства на цій території був надто слабким, тому ні демократичні сили (Центральна Рада), ні монархічні (які гуртувались навколо гетьмана) не мали у своїх державотворчих структурах необхідних компонентів, щоб заснувати самостійну Українську державу. Тому історично закономірним був і крах таких спроб.
Утворення монархічної гетьманської держави, за В. Кучабським, матиме багато позитивних наслідків. Гетьманщина, на його думку, постала як відповідь на повну нездатність Центральної Ради створити демократичну Українську державу. Позитивну складову утворення гетьманщини вчений вбачав у тому, що гетьманський уряд концентрував основні зусилля на військово-оборонних і державних заходах, на противагу соціальним, культурним і реформістським. Крім того, виникнення гетьманщини мало забезпечити стабілізацію внутрішнього устрою країни на старих, знищених революцією російсько-правових підвалинах, що дало б змогу вистояти у війнах із зовнішнім противником і ефективно розбудовувати внутріполітичний розвиток.
Характеризуючи внутрішні суперечності гетьманщини, В. Кучабський наголошував, що більшість контрреволюційних сил цього періоду, особливо офіцерський корпус, прагнула відновити всеросійську державу і в ім´я її реставрації саботувала всю справу державної суверенності України, а відтак і саму гетьманщину. Іншою внутрішньою суперечністю гетьманщини вчений називав сили української демократії з їх примітивно-абстрактним способом мислення, відсутністю політичного досвіду і політичної культури. Політичні традиція, культура і досвід, зазначав В. Кучабський, творяться не серед верств, які знають тільки «поневолення» і тому на всі речі дивляться знизу і губляться серед хаосу справ і подробиць, а серед верств, що звикли до панування і тому усвідомлюють у перспективі все, що відбувається. Наслідком цих суперечностей стала опозиційність демократів стосовно гетьманщини, оскільки вони уявляли Україну тільки демократичною, соціалістичною і революційною, замість того щоб добиватися розумного компромісу, контролювати монархічні кола, оскільки демократи мали підтримку народу. В. Кучабський писав: «І тут замикається зачарований, безвихідний круг гетьманщини: без українізації державної машинерії гетьманщина не могла б мати за собою народу, народної стихії — а ця українізація була навіть при найліпшій волі гетьманщини неможливою, бо демократичному українству просто не вистачило на це відповідно кваліфікованого, здатного загалу людей».
Свою теорію державного будівництва мислитель називав «позитивним мілітаризмом». Він вважав, що всі держави, хоч і мають багато спільного між собою, різняться традиціями, культурою, історичними долями. Тому Ку-чабський зазначав, що для української державності різні теорії про державу мають цінність тією мірою, якою змальовують більшу чи меншу картину держави не як абстрактної схеми, а як живої істоти, допомагають пізнати таємницю її індивідуальної сутності.
В. Кучабський вважав, що держава — це передусім продукт духовності народу, а не його технічної організації, тому не з кожним народом можна збудувати державу. Необхідною умовою створення реальної державної концепції України, на думку Кучабського, є державотворча національна ідея. Вчений визначав поняття «нація» як «психічний стан своєрідного національного комплексу почувань, національного світогляду і бажань, на яких засновується всебічно творче змагання даної суспільності». Отже, утворити Українську державу може не етнічне об´єднання українців у межах чужої держави, а формування реального психічного складу нації в певному місці її скупчення. Отже, для початку потрібен своєрідний «український П´ємонт», який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.
Ідея «українського П´ємонту», роль якого за історичних обставин мала виконати Галичина, на думку В. Кучабського, ґрунтувалась на двох основних засадах: реальних потребах народу та існуванні провідної аристократичної верстви — людей, спроможних реалізувати цю ідею і повести за собою інших. Ця провідна верства має вождистський сильний характер, військовий хист, аристократизм національного почуття, «для якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють суспільнотворчі, організаційні здібності населення і які на всю національну боротьбу кладуть відбиток не сліпого бунту, а лише етично високого лицарського подвигу».
Володимир Винниченко (1880—1951). Письменник, політичний і державний діяч. В. Винниченко є автором науково-публіцистичних творів «Про мораль пануючих і гноблених» (1911); «Відродження нації» (Ч. 1—3, 1920); «За яку Україну?» (1934); «Була, є й буде» (1948); «Заповіт борцям за визволення» (1949); «Два спростовання» (1950); «Слово за тобою, Сталіне!» (1950). Вся його творча спадщина була підпорядкована обстоюванню української державницької ідеї на соціалістичній основі.
В. Винниченко був одним із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і робітничих з´їздів 1917 р., активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. У 1917 р. підготував першу декларацію Генерального секретаріату, в якій були визначені структура і компетенція уряду, основні напрями і принципи його діяльності як найвищого виконавчого органу Центральної Ради. Після поразки чергової спроби здобуття Україною самостійної державності В. Винниченко опинився у вимушеній еміграції, де його життя перетворилося на справжню трагедію.
Після безуспішної поїздки у 1920 р. до Москви, де Винниченко намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо суверенітету України, він потрапив під нещадну критику емігрантських кіл. Вони не зрозуміли, що спроба налагодити зв´язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винкиченка, а намаганням знайти вихід із непростої політичної ситуації.
Державницьким ідеалом у творчості і практичній діяльності Винниченка 1917—1920 рр. була широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України в межах цього союзу мав ухвалювати лише її власний сейм, а також він повинен наглядати за їх відповідністю конституції. Стрижнем суспільного і державного життя для мислителя має бути соціальна справедливість, яка передбачає рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне, за Винничен-ком, повинне поступатися соціальним проблемам. Диктатури пролетаріату для України письменник не сприймав, але був готовий підтримати «державницький соціалізм» за умови відкидання «абсолютного централізму».
Винниченко довгі роки не брав участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій. Лише після Другої світової війни, за два роки до смерті, він написав твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров´я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься "Українською Повстанською Армією"». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, — продовжував письменник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, "конституції", "законів", а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». Тому, за Винниченком, основними завданнями української еміграції є нарощування власної конструктивної діяльності, розвінчування спроб дискредитувати українську національно-державну ідею.
Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв´язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення протилежних соціальних систем. Усвідомлюючи жорстокість XX ст., колишній соціал-демократ розчарувався в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах («Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»), ідеї яких стисло викладені в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схилявся до думки, що причиною жорстокості суспільно-політичного розвитку є сама людина. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все єство людини — психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектокра-тії — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Різні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників теорії конвергенції (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гінберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
Дмитро Донцов (1889—1979). Український публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч. Йому належать праці «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968). Донцов починав як соціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і став послідовником Ф. Ніцше, однак постійно підтримував утопічну ідею насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу і став фундатором державотворчої ізоляції «чинного» націоналізму.
У праці «Націоналізм» він обґрунтував власний підхід до утвердження нації, наголосивши на необхідності цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї на націоналістичну, Донцов прагнув витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховував свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вважаючи їхні підходи прийнятними у боротьбі за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивним Донцов вважав ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідуючи створення «нової людини», яка б горіла любов´ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.
Оцінюючи драматичні для української нації події 1917—1920 рр., Донцов покладав відповідальність за її поразку на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й громадсько-політичні діячі ліберально-демократичного спрямування. Таке «провансальство», вважав він, призвело не тільки до приниження нації, відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Ліберальному (культурному) націоналізму Донцов протиставляв витворений ним «чинний» націоналізм. Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму — ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи — ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри — догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму — інтереси нації будь-якою ціною.
Донцов апелював передусім до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює рух, дію і життєздатність — якості, потрібні українській нації. Йому вдалося привернути до свого вчення увагу багатьох галичан та частини емігрантської молоді. Він «сформував, — за висловом професора Колумбійського університету О. Мотиля, — цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керувалися в своїх оцінках дійсності». Поширення ідей Д. Донцова закономірно було пов´язане з потребою молоді компенсувати поразку старшого покоління у національно-визвольних змаганнях, з необхідністю виходу із «задухи» тогочасної дійсності. Ідеологія «чинного» націоналізму має багато спільного з фашизмом та більшовизмом (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що Донцов зміг захопити розум і серця цілого покоління, як писав О. Мотиль, є не показником глибини його вчення, а лише «свідченням злиденності міжвоєнної української політичної думки».
Націоналістична ідеологія Д. Донцова підштовхнула розвиток суспільно-політичного напряму, послідовники якого сповідували принцип «мета виправдовує засоби». Схожі ідеї надалі розвивали Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші діячі українського націоналізму.
Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984). Український учений, історик. Він першим здійснив глибокий аналіз історії української політико-правової думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. І. Лисяк-Рудницький був автором праць «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948), «Українська революція з перспективи сорокаліття»(1959), «Проти Росії чи проти радянської системи» (1961), «Україна в еволюції радянської системи» (1963), «Україна між Сходом і Заходом» (1966), «Між історією і політикою» (1973), «Четвертий універсал та його ідеологічні попередники» (1977), «Політична думка українських підрадянських дисидентів» (1981), «Націоналізм і тоталітаризм» (1982).
Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної і східної — християнсько-духовної.
Дослідження особливостей національного становлення українського народу вчений зараховував до так званих не-історичних, або недержавних, народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури. Відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову національної держави. На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури (вважав, що так відбувається в Україні).
І. Лисяк-Рудницький був далекоглядним мислителем, багато прогнозів якого підтвердилося. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, а наступним етапом — організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так, зрештою, і сталося.
Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції перегукуються з ідеями В. Винниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертав увагу на велику різницю, яка існує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію, й контрреволюцію». З огляду на це діяльність значної частини українського еміграційного табору І. Лисяк-Рудницький визначав як недемократичну і наголошував на таких цілях діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думками щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.
У середині 60-х років учений дійшов висновку, що політична думка в УРСР занепадає, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва» . Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала політичною програмою для української радянської інтелігенції. Заяву як колективний документ було написано упродовж 1966—1967 pp. Вона містила такі вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською PCP і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, призваних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та Українську католицьку церкву, надавши їм рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі, тощо.
Попри те що заява викликала протести серед еміграційних національно-патріотичних кіл і була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил різними країнами. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини, — писав І. Лисяк-Рудницький, — здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи». Друге завдання — заповнення прогалин «в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третім завданням Лисяк-Рудницький вважав необхідність «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».
Незважаючи на широку палітру ідейно-політичних течій, сформованих в українській еміграції, кожна з них обстоювала ідею національно-незалежного державотворення. В цьому розумінні в еміграції десятиріччями складався певний політичний плюралізм, який, як показує історичний досвід кінця XX ст., дав українській державно-правовій думці певні уроки, збагатив її продуктивними ідеями.