Історія вчень про державу і право
7.6. Державно-правові вчення представників російської еміграції
Після Жовтневої революції 1917 р. багато російських вчених емігрувало з країни й продовжило наукову діяльність у зарубіжних навчальних та наукових центрах, утворивши наукове й громадське середовище, що увійшло в історію під назвою «російська політична еміграція». Це С. Булгаков, М. Бердяєв, І. Ільїн, М. Алексєєв, П. Сорокін та ін. Вони були вже достатньо відомими і в дореволюційний період, однак остаточно сформувалися як соціальні мислителі саме в еміграції.
Оскільки порушення прав і свобод людини було однією з причин явища політичної еміграції, російські соціальні мислителі, які досліджували проблеми права, спрямували свої інтелектуальні зусилля на аналіз проблем, зумовлених тоталітарними і авторитарними політичними режимами. Висловлені ними ідеї є своєрідною демаркаційною лінією між марксистсько-ленінською доктриною радянської держави і права та несоціалістичними напрямами державно-правової думки.
Сергій Булгаков (1871—1944). Філософ, богослов, громадський діяч. Він є автором праць «Капіталізм і землеробство» (1900); «Два гради. Дослідження про природу суспільних ідеалів» (1911); «Філософія господарства» (1912); «Світло Невечірнє: споглядання і умовиводи» (1917); «На бенкеті богів. Pro і contra: Сучасні діалоги» (1918); «Трагедія філософії» (1927); трилогії «Про бого-людство»: «Агнець Божий» (1933), «Втішитель» (1936),
«Наречена Агнця» (1945). Світогляд С. Булгакова еволюціонував від захоплення соціальною теорією марксизму (1896—1902) до ідеалізму на релігійно-філософському ґрунті (1902—1905), а відтак до православної релігійності на богословському ґрунті (1925—1944).
С. Булгаков сповідував ідею єдності політики з правом, мораллю й релігією. Він також окреслив проблематику «змішаної економіки» й «держави добробуту», вказав на необхідність динамічної рівноваги між індивідуальною господарською ініціативою й державним регулюванням. Обстоюючи таку цілісність, держава, на думку мислителя, здатна стати оплотом справедливості й провідником вищих нормативно-ціннісних основ людського існування. Якщо ж вимоги державних законів відповідають біблійним заповідям, то вони не сприймаються особистістю як посягання на її свободу і гідність. Якщо існують розбіжності між правом і релігійно-моральними принципами, у свідомості людей зароджується протест проти системи права й держави, яка її утворює. Відповідно державі для її успішного розвитку необхідна релігія як засіб органічного поєднання абсолютного й відносного начал, як форма, здатна виробити вищий моральний ідеал і спрямувати державотворчий потенціал в річище соціальної творчості.
Соціалізм у розумінні Булгакова постає як соціально-політичне кредо християнської політики. Він ратував за створення партії християнської політики як широкого позафракційного об´єднання, течії, створеної на основі відданості інтересам народу. Політична діяльність, боротьба за соціалізм і демократію, в розумінні мислителя, є безглуздими й безперспективними без зв´язку з християнськими духовними цінностями. Цим С. Булгаков першим у тогочасній Європі окреслив контури християнсько-демократичної партії в розумінні, наближеному до сучасного.
У дуалістичному пошуку гармонії російський мислитель дійшов висновку, що поняття «вітчизна» і «нація» історично відносні. Вони можуть розширюватись до меж загальнолюдської вселенської свідомості. Ідею «чистої» нації він вважав утопією, фальшивою цінністю. Особистість по-справжньому існує лише у зв´язку з цілим — природою, душею, світом, землею, родом тощо. Однак спотворений космополітизм, інтернаціоналізм є для нього також уявною духовністю. Тому необхідно знайти рівновагу на основі взаємного людинолюбства. Вітчизна має стати для людини об´єктом культурної творчості, осереддям спільного духу, а насильницька денаціоналізація — культурною смертю. Духовне життя є не тільки наднаціональною субстанцією, а й надісторичною. Істинний дух дає змогу подолати національність. Міра такого подолання і є мірою духовності. Громадянство світу, вселюдськість не нівелює нації, а є її вищою зрілістю. Людство вростає у вселюдську християнську соборність не лише в окремих індивідах, а й у націях. Виходячи зі свого національного почуття, неприпустимо бажати зла чи насильницької асиміляції іншим народам. їхнє право на існування слід визнавати як своє власне: «Бог вище нації, і єднання в Богові вище за національну єдність».
Творчість С. Булгакова пронизана відчуттям безвиході, в якій опинився обезбожений новоєвропейський світ. Водночас він вказував шляхи подолання «трагедії людства» без втрати всіх нагромаджених природою та історією цінностей. Саме з цим пов´язані його ідеї «духовної соборності» ; вчення про Софію як божественну норму первинного і рукотворного світу; ідеал політичної свободи, який полягає не в знищенні держави, а в перетворенні її відповідно до вимог моральної свідомості.
Микола Бердяєв (1874—1948). Філософ, історик. Свої погляди виклав у працях «Сенс творчості» (1916); «Доля Росії» (1918); «Сенс історії» (1923); «Філософія нерівності» (1923); «Нове середньовіччя» (1924); «Я і світ об´єктів» (1933); «Доля людини в сучасному світі» (1934); «Витоки і сенс російського комунізму» (1937); «Про рабство і свободу людини» (1939); «Царство Духу та царство Кесаря» (видана 1949); «Самопізнання» (видана 1953). У працях Бердяє-ва знайшли відображення орієнтації на патріотизм, традиціоналізм і народоправство.
М. Бердяєв перебував під впливом вчення К. Маркса, хоча прагнув надати йому ідеалістичного характеру, заперечуючи позитивістські основи. На його творчість вплинули також Ф. Достоєвський і Л. Толстой, німецький містик Я. Беме, згодом — Ф. Ніцше та Г. Ібсен. Від марксизму до ідеалізму перейшов з 1902 р. Бердяєв був серед авторів збірників «Проблеми ідеалізму» та «Із глибини» (1918).
Наскрізною темою у творчості Бердяєва є свобода людини. Він, зокрема, виступає за досягнення моральними і правовими засобами політичної свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутрішньої свободи «не лише від панів, а й від рабів». Протилежністю свободи, на думку мислителя, є об´єктивація (опредметнення), що утверджує пасивне ставлення людини до зовнішнього світу, сприяє її відчуженню. Відповідно початком історії мислитель вважав гріхопадіння — потрапляння в полон об´єктивованих відносин. Історична людина, на думку Бердяєва, містить у собі якості особистості та індивіда. Особистість — це поняття духовне, «жоден закон до неї незастосовний», це творчий акт.
Осмислюючи місце і роль людини в світі, Бердяєв розмежовував поняття «цивілізація» та «культура». Цивілізація, — в його розумінні, — об´єктивоване соціальне співжиття з визначальністю матеріального чинника. Під культурою він розумів форму соціального життя з визначальністю релігійного культу. Індивід детермінується природою і суспільством, він передбачуваний і його можна вивчати, як будь-яке емпіричне явище. Оскільки риси особистості та індивідуума присутні у кожній людині, вона не може бути остаточно пізнана. Вихід з історії можливий лише шляхом «соборної» діяльності. Індивідуальне опанування «царства свободи» неможливе. Соборність дасть змогу подолати пер-вородний гріх, розв´язати «проблеми хліба», опанувати безсмертя.
Соборність, у розумінні Бердяєва, означає утвердження ненасильницької моралі шляхом реформування православ´я, формування «нової релігійної свідомості». Вона покликана подолати згубну тенденцію сучасного світу — домінування матеріального над духовним. Соборність означає ще осмислення ролі основних соціальних інститутів: церкви як захисниці «образу людини» від демонів природи; держави з її функцією захисту людини від «звірячих стихій»; права з його можливостями захисту свободи людини «від злої волі людей і всього суспільства»; закону, здатного забезпечити «мінімум свободи у гріховному людському житті».
Бердяєв вважав, що практична політика має бути підпорядкована принципу відносності, що означає поступовий характер перетворень. Ідеологічні вимоги мають втілюватись лише за умови дотримання політичної стабільності. Витоки російської революції Бердяєв убачав у максималізмі реформ Петра І, у спричиненому ним культурному розриві. Комунізм він розглядав як спотворену російську месіанську ідею з тенденціями дегуманізації, заперечення самоцінності особи, звуження людської свідомості. Диктатура пролетаріату, на думку мислителя, є засобом державного насильства, нав´язування ідеології ненависті. Оскільки революція була реакцією на відсутність органічності соціально-політичного розвитку, то й подолання її наслідків має відбуватися органічно, з домінуванням внутрішніх чинників. Йдеться про подолання комунізму мирним шляхом, внутрішніми силами народу та вирішальну роль інтелігенції як суб´єкта духовного й культурного відродження.
Іван Ільїн (1883—1954). Філософ, правознавець, літературний критик і публіцист. Йому належать праці «Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу» (1910); «Основи законодавства. Загальне вчення про право та державу» (1915); «Вчення про правосвідомість» (1919); «Про опір злу силою» (1925); «Шлях духовного оновлення» (1935); «Творча ідея нашого майбутнього» (1937); «Основи боротьби за національну Росію» (1938); «Криза безбожництва» (1951); «Про монархію і республіку» (незавершена); «Наші завдання» (видана 1956).
У полі зору Ільїна перебували проблеми філософії, історії політичних учень, релігії і культури, політичного розвитку. В галузі правової науки він займався питаннями державного суверенітету, монархії і республіки, природи міжнародного права. В центрі досліджень Ільїна — людина, вільна особистість із її гідністю, переконаннями, вірою, ініціативою, бажанням до праці й творчості. Приниження людини, її рабський стан, на думку мислителя, принижують «соціальність» як особливий порядок духовного життя.
Ільїн глибоко обґрунтовував теоретичні проблеми вдосконалення правового механізму здійснення влади та управління суспільством, зміцнення держави як основи суспільного життя, природи правотворчості. Політика, яка не сприяє вихованню і розквіту духовного життя, прирікає себе на виродження й загибель. Держава є засобом підтримання права людини на гідне й самостійне життя. Правова держава, в розумінні Ільїна, є втіленням взаємної поваги держави і громадянина. В такій державі законодавство про вибори і державний устрій мають служити ефективному відбору кращих громадян.
Під природним правом, що є основою моралі й справедливості, філософ розумів засіб гармонійного забезпечення розвитку людини як духовно-моральної істоти. У цьому контексті правосвідомість охоплює всі функції духовного життя: волю, почуття і уяву, всі культурні й господарські порухи людської душі. Чим розвинутіша правосвідомість, тим досконаліше позитивне право й цілеспрямованіше зовнішнє життя людини. За допомогою правосвідомості людина утверджує власну духовність і визнає духовність інших людей. Звідси основні аксіоми правосвідомості: почуття власної духовної гідності, здатність до самозобов´язання й самоуправління, взаємна повага й довіра людей одне до одного. Ці аксіоми виховують у людині самостійність, сумісність, взаємність і солідарність.
Духовна свобода людини, на думку Ільїна, має бути органічно поєднана з господарською свободою і приватною власністю на засоби виробництва, а політичне виховання народу має передувати його участі в політичному житті. Він вважав, що «обов´язки й заборони зміцнюють масову правосвідомість, дають змогу людям лояльно користуватися своїми правами і повноваженнями. Виховання духовної здорової правосвідомості громадян сприяє органічній єдності громадян у державі — поєднанню обстоювання приватних інтересів із втіленням спільного інтересу». Ільїн зазначав: «Люди, які не знають своїх обов´язків, — нездатні й виконувати їх; люди, які не знають своїх повноважень, на свій розсуд перевищують їх або ж боягузливо поступаються силі; люди, які не бажають визнавати заборон, з легкістю забувають будь-які стримування й дисципліну або стають приреченими на правове безладдя».
Ільїн, досліджуючи упродовж всього життя монархію і республіку як головні історичні форми державного устрою, різницю між ними вбачав не в зовнішніх ознаках, а в рівні правосвідомості й відповідності історичній традиції та ментальності народу. Він стверджував, що форма державного устрою є функцією правосвідомості народу в певний історичний час. Монархії і республіки, на його думку, виявляються в багатьох перехідних формах зі злетами і падіннями, спотвореннями і трагедіями.
Микола Алексєєв (1879—1964). Філософ, історик і теоретик права. Він є автором праць «Нариси із загальної теорії держави» (1919); «Основи філософії права» (1924); «На шляхах до майбутньої Росії: Радянський лад і його політичні можливості» (1927); «Власність і соціалізм: Досвід обґрунтування соціально-економічної програми євразій-ства» (1928); «Релігія, право і мораль» (1930); «Теорія держави: теоретичне державознавство, державний устрій, державний ідеал» (1931); «До вчення про об´єктивне право» (1931).
Зосередившись на розробленні доктрини євразійства і сповідуючи принцип «право є тільки там, де є права», Алексєєв запровадив до наукового обігу теорії права кілька нових наукових понять: «ідеократія», «гарантійна державність»,
«ідея-правительниця», «правлячий відбір». З їх допомогою вчений намагався довести, що майбутнє належатиме ідеократичній державі, яка прийде на зміну класовій державі й перетвориться на демократичне утворення, здатне протистояти фашизму, нацизму, авторитаризму, тоталітаризму. Поняття «гарантійна держава», на думку М. Алексєєва, втілює практично всі засоби (політичні, адміністративні, ідеологічні, судові, квазісудові), що стоять на сторожі дотримання конституційних норм. Така держава повинна ґрунтуватись на забезпеченні структур державного управління компетентними спеціалістами й покликана виражати свою ідеократичність насамперед у формулюванні поставленої мети, у визначенні «генеральної лінії» свого розвитку.
М. Алексєєв дослідив сутність нового радянського права і жорстко розкритикував його в збірнику «Право Радянської Росії» і в праці «Куди йти? До питання про нову Радянську конституцію». Вчений розвінчував не тільки всю радянську державну систему, а й більшовицьку модель охорони пролетарської конституції. Він акцентував на неприпустимості заперечення цінності права, сталих правових традицій; різких відмінностей конституційних приписів і законів, законів і підзаконних нормативних актів; анархічних настроїв, зневаги до закону, правового нігілізму.
Алексєєв доводив невідповідність радянських конституцій реальним фактам, норм законів — існуючим суспільним відносинам тощо. При цьому він наголошував, що російська революція виявила цілковитий «правовий дальтонізм», а радянський устрій не є конституційним взагалі, хоч і подібний, з одного боку, на абсолютну демократію, а з іншого — на абсолютну монархію. Вчений навів факти свавільних змін до радянських конституцій декретами ЦВК, а не рішеннями з´їздів Рад, і зробив висновок, що конституції в СРСР фактично стоять нижче від декретів, радянські закони мають зворотну силу, а тому вони не те що неконституційні, а просто нікчемні. Слово «конституція», на думку Алексєєва, увійшло до обігу радянського законодавства, але, на жаль, не в сенсі обмеженого правління, а лише у значенні якоїсь «основи» всього державного життя.
Учений стверджував, що на велетенській території Росії організувати ефективне функціонування всіх сфер суспільного розвитку здатна лише могутня держава, яка має гармонійно поєднати начала аристократизму й демократизму. У такій державі верховна влада формується з найталановитіших людей, здатних забезпечити щастя і добробут народу. Він зазначав, що індивід може існувати лише як втілення суспільної цілісності. Щодо устрою Росії, то, на думку Алексєєва, найкращою формою є федерація, очищена від комуністичної ідеології.
Пітірим Сорокін (1889—1968). Соціолог, політолог, культуролог і правознавець. Він є автором праць «Система соціології» (1920); «Соціологія революції» (1925); «Соціальна мобільність» (1927); «Сучасні соціологічні теорії» (1928); «Соціальна й культурна динаміка» (у4-хт., 1937— 1941); «Суспільство, культура і особистість; їх структура й динаміка» (1947); «Шляхи і влада любові» (1954); «Вигадки і недоліки сучасної соціології та суміжно-прилеглих наук» (1956); «Влада й моральність» (1959); «Соціологічні теорії сьогодні» (1966). Як вчений Сорокін формувався під впливом ідей Е. Дюркгейма, М. Ковалевського, Л. Петражицького. Його погляди є різновидом соціальної ідеології і ґрунтуються на етиці солідарності, взаємодопомоги та свободи. У соціологічному правознавстві Сорокін намагався поєднати інституціоналізм із психологічною теорією права Л. Петражицького, зокрема з його трактуванням численності джерел права, що значною мірою збігається з ідеями «правового плюралізму».
Учений розробив концепцію теоретичної соціології, дослідив психофізичні механізми та суб´єктивні аспекти соціальної поведінки, питання соціальної стратифікації як постійної величини, що характеризує організоване суспільство. Взаємодію людини й суспільства Сорокін розглядав крізь призму системи соціальних цінностей, культурних зразків. Він зазначав, що за допомогою Істини, Краси, Добра, Користі можна пояснити будь-яку соціально значущу людську активність. Культура стає інтегральною за умови успіху суспільства, що є можливим, коли суспільство збалансовує й гармонізує соціальну енергію людей, спрямовану на досягнення спільного блага.
Державу Сорокін визначав як організований союз людей, об´єднаних верховною владою, як сукупність індивідів, які живуть спільно та об´єднані в одне ціле правовим зв´язком підданства (належність особи до певного правового союзу; обов´язковість для неї офіційних норм держави; належність їй прав та обов´язків, пов´язаних з підданством; її підпорядкованість верховній владі держави).
Сорокіну належить культурно-історична концепція трьох систем моралі та права — ідеаціональної, чуттєвої та ідеалістичної. Ідеаціональна система вищі цінності втілює в законах, даних Богом або Абсолютом. Похідним від неї є теократичний політичний режим. Чуттєва система, яка прийнята європейськими країнами Нового часу, обстоює земні радощі й задоволення. її норми є відносними і мінливими. Ідеалістична система є перехідною між ідеаціональною і чуттєвою системами й постає як синтез їх норм та цінностей. Вважаючи, що ці три системи постійно змінюють одна одну, Сорокін надавав перевагу ідеаціональній.
Російська політична еміграція справила позитивний вплив на духовний розвиток сучасної Росії, посприяла в часи послаблення радянського режиму (із середини 80-х років) переоцінюванню моральних цінностей, утвердженню ідеології, спрямованої на визнання плюралізму думок і поваги прав меншості. Ідеї кращих представників російської політичної еміграції дотепер слугують міцним підґрунтям для теоретичних пошуків російської і української державно-правової думки й практичної діяльності у всіх сферах соціального життя.