Історія вчень про державу і право
7.5. Націонал-комуністична течія у державно-правовій думці України
Українська державницька думка продовжувала розвиватися і після поразки національно-визвольних змагань. У 1917—1933 рр. її репрезентував український націонал-комунізм, який об´єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави. Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявші притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну, від початку 30-х років XX ст., — на десятиліття підневільного існування в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму.
Незалежна суспільно-політична думка відновилась через кілька десятиліть, під час хрущовської «відлиги». її представники — громадсько-політичні діячі — увійшли в історію як шістдесятники, або дисиденти.
Зародження українського націонал-комунізму. Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього була публіцистична брошура «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)» Сергія Мазлаха (1878—1937) і Василя Шахрая (1888—1919).
Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиним способом перебороти залишену царатом спадщину національного гніту було відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділення російської компартії на самостійну політичну організацію. Вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму стосовно України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відверто вороже ставилися до української самостійності.
Брошура «До хвилі...», за словами українського політолога І. Лисяка-Рудницького, «розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і самостійною», що було неможливо. А надія на те, «що совєтська Росія заради абстрактного вчення про національне самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами», відмовиться від панівної позиції, засвідчувала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура була першим теоретичним виявом концепції «національного комунізму» і своєрідним «національно-комуністичним маніфестом», який став основою зародження політичної течії та одного з напрямів розвитку української державницької думки XX ст.
У 20-ті роки XX ст. з´явилися націонал-комуністичні течії, спрямовані на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укапісти», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з´їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націонал-комунізму. Українізація у 20-ті і на початку 30-х років XX ст. означала політику партійно-державних органів УРСР, спрямовану на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.
Серед здобутків українізації найважливішими були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у т. ч. забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв´язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури.
Микола Скрипник (1872—1933). Український радянський державний і партійний діяч, автор праць з юридичної тематики: «Кримінальна політика Радянської влади» (1924); «Народний суд, його завдання і його діяльність» (1925); «Революційна законність і робота прокуратури» (1926); «Жовтнева революція і революція права» (1927); «Права та стан національних меншостей на Україні» (1929).
Апогей його діяльності припав на період українізації. У 1927 р. Скрипник обійняв посаду народного комісара освіти УСРР. У його руках опинилися всі важелі народної освіти й культури, тому його вплив на процес українського національного відродження в цей період був вирішальним. Він продовжив діяльність свого попередника на цій посаді Олександра Шумського (1890—1946), хоча й розкритикував його за «націоналістичні ухили» («шумськізм»).
У праці «Донбас і Україна (3 історії революційної боротьби на Україні 1917—1918 рр.)» Скрипник наголошував, що майбутнє України залежатиме від сприяння з боку партії і панівного класу процесам опанування широкими верствами населення української мови, української культури, подолання зверхнього ставлення до них. Вже тоді він розглядав українізацію як стратегічну потребу соціалістичного будівництва. Завдяки політиці, яку обґрунтовував у своїх працях, виступах, а також втілював на практиці Скрипник, вперше за багато віків українській мові офіційно було надано національно-державний статус. Водночас створено наукові засади національного мовотворення, вироблено відповідні нормативи, започатковано процес наближення наукового, ділового мовлення до природних народних джерел з урахуванням новітніх літературних надбань.
Політика українізації, згідно з трактуванням Скрипника, передбачала: 1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, формування свідомості, здатної поєднувати національну гідність та поважне ставлення до інших народів у дусі пролетарського інтернаціоналізму; 2) виховання в середовищі російського населення поваги й дружнього ставлення до України; 3) українізацію всіх сфер партійного, господарського, науково-технічного життя, шкільної і культурно-освітньої справи; 4) забезпечення національно-культурних інтересів українців, які проживали поза межами України.
Микола Хвильовий (1893—1933). Письменник, радикальні політико-публіцистичні виступи якого були свідченням орієнтації націонал-комуністичної течії на втілення української національної ідеї. Свої погляди на долю української державності Хвильовий виклав у поезіях, прозаїчних творах та полемічних памфлетах «Повість про санаторійну зону» (1924), «Я (Романтика)» (1924), «Камо грядеши» (1925), «Іраїда» (1925), «Думки проти течії» (1925), «Вальдшнепи» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926, текст опублікований лише у 1990), «Арабески» (1927), «Мати» (1927), «Сентиментальна історія» (1928), «Іван Іванович» (1929), «Ревізор» (1929) та ін.
Хвильовий є одним із фундаторів і найяскравіших представників націоналістичної течії у комуністичній ідеології 20-х років XX ст. «націонал-ухильництва». І останні слова у передсмертній записці друзям («Да здравствует коммунизм. Да здравствует социалистическое строительство. Да здравствует коммунистическая партия») написані щиро і свідчать, що він залишився вірним комуністичній ідеології. З таким самим настроєм він воював на фронтах громадянської війни і розпочинав свою творчу діяльність після неї: «І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно». Однак сувора дійсність, що часто виявлялася у комчван-стві, переродженцях-комуністах, які оточили себе лакеями, гувернантками і куховарами, поява у їх лавах відвертих невігласів, «харь непереможених хамів», «конфедеративного міщанства», «чорних трибуналів» у ЧК, «де засіда садизм », розквіт усезагального доносительства тощо вражали письменника, мобілізували його на викорінення цього зла. Хвильового обурювало, що Україна «й під червоними знаменами залишається Малоросією». Хвильовий прямо не ставив питання про відокремлення України від Росії, необхідність побудови суверенної національної держави, але головний герой роману «Вальдшнепи» метушиться між більшовицькими та самостійницькими переконаннями і начебто інколи схиляється до самостійницьких. Доля героя невідома, оскільки повного тексту твору не знайдено.
Інколи відверто спотворювали гасла Хвильового «Геть від Москви», орієнтуватись на Європу як «грандіозну цивілізацію» тощо. Заклик «Геть від Москви» (за який Хвильового критикував сам Сталін) не мав жодної ознаки політичного чи правового лозунгу. Він пов´язаний із стривоженістю письменника засиллям росіян в українській культурі, зокрема у літературі. Це, на його погляд, могло перетворити Україну на «класичну країну рабської психології», «культурного епігонізму», «культурного хвостизму». Ось чому слід було «відійти від Москви» і більше орієнтуватись «на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його засоби».
Хвильовий — справжній борець за відродження української культури, «українізацію пролетаріату», він безжалісно нищив саркастичними методами тих, хто «зі скреготом зубів» вивчав українську мову, вважаючи її «собачьим языком». Слова Хвильового про необхідність «виведення нашого молодого мистецтва на великий і радісний тракт до світової мрії», «до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства» в сучасних літературознавчих працях подають як «виведення самостійної України на великий історичний тракт». Вигадують висловлювання письменника про СРСР як тюрму народів. А ідею відокремлення від СРСР самостійної України вбачають у сказаних ним у запалі словах: «Росія — самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми — самостійна». Водночас замовчують сумнівні нападки Хвильового на «літературних господ Алексіїв Товстих», «жидкобородних московських інтелігентів», заяви типу «фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки» тощо. З іншого боку, не можуть бути виправданими спроби використання подібних заяв борців із «хвильовизмом» для зарахування Хвильового до лона українських фашистів, оскільки у 1926 р. сутність молодого ще тоді фашизму не могла бути зрозумілою ані широкому загалу громадськості, ані самому Хвильовому.
Письменник активно виступав проти «комплексу ма-лоросійства», акцентував на гаслі «самостійності України», але завжди посилався на формулу суверенітету, закріплену у всіх радянських конституціях. Як романтик, він був глибоко впевнений, що Україна є справді незалежною державою, «що входить своїм республіканським організмом у Радянський Союз», що це сталось не з волі комуністів, а за вимогою «залізної і непоборної волі історичних законів». При цьому Хвильовий наголошував, що будь-якій нації не можна створювати перепони у її прагненні до «державної одиничності», оскільки таке прагнення є природним процесом, що неприпустимо «замазувати самостійність» псевдомарксизмом.
Безкомпромісний голос М. Хвильового був останньою спробою за більшовицької дійсності ідейно-політичними методами обстоювати самостійність України. На початку 30-х років XX ст. почалися гучні процеси над українською інтелігенцією, що на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання думок, поглядів, переконань. Трагічна смерть М. Хвильового мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України.
Шістдесятники. У післясталінський період національне питання в СРСР постало дуже гостро. Зокрема, в Україні вступили в нерівну боротьбу за право українського народу на незалежне існування на своїй землі дисиденти-шістдесятники. Серед них були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзю-ба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук´яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.
Одними з основних форм організованого протесту в 60—80-ті роки XX ст. стали створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук´яненком, було висловлено впевненість у тому, що «для покращення матеріального і політичного становища громадян республіки України необхідно вийти зі складу СРСР на підставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну державу». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, переважно культурологічні, групи: «Об´єднана партія визволення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.
На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. підписав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, почав розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 року було створено Українську групу сприяння виконанню гельсінських домовленостей (засновники — М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Декларації, проголошеній групою, ставили такі завдання: ознайомлення зі змістом Загальної декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 р.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акта; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представників зарубіжної преси та ін.
Специфічною формою інакомислення в цей період став самвидав, основним завданням якого було поширення різноманітних матеріалів — від рукописних журналів до релігійно-духовних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-х років поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими заборонених конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули виїхати за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої землі, та ін. Поширеною формою протесту були на той час відкриті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.
Дисиденти зробили суттєвий внесок у загальний розвиток української суспільно-політичної думки. «За умов накинутої одностайності, — зазначав І. Лисяк-Рудницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за показник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку України в разі послаблення репресій». Важливим аспектом мислення дисидентів, які становили рух протесту в Україні 60—70-х років XX ст., було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об´єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисниками». У своїй творчій і практичній діяльності вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості. Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років XX ст., мала й слабкі місця: вона була переважно «письменницькою», емоційною, їй нерідко бракувало філософської виваженості.
Із проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне значення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабілітовані й поновлені в громадянських правах.