Історія вчень про державу і право
7.4. Політико-правова ідеологія більшовизму та особливості еволюції радянського праворозуміння
Більшовизм як російський різновид марксизму від початку XX ст. поступово сформувався в ідеологію, яка «озброїла» пролетаріат стратегією і тактикою боротьби проти панівних класів та існуючого державного ладу. Після революції 1917 р. більшовицька ідеологія спрямувала зусилля на обґрунтування диктатури пролетаріату, а також місця і ролі більшовицької партії в процесі утвердження соціалістичного ладу. Погляди Леніна на проблеми влади, політики, держави і права справили вирішальний вплив не тільки на ідеологів-послідовників, а й на специфіку праворозуміння загалом, яке за роки радянської влади сформувалось у цілісну систему обґрунтування принципово нових держави і права, необхідних для побудови комуністичного ладу.
Ленін і ленінізм. Засновником політичної течії ленінізму був Володимир Ленін (справжнє прізвище — Ульянов; 1870—1924) — російський політичний мислитель, радянський державний діяч, вождь більшовицької партії і світового комуністичного руху XX ст. До його основних праць належать: «Що таке "друзі народу" і як вони воюють проти соціал-демократів» (1894), «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904), «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (1905), «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909), «Про право націй на самовизначення» (1914), «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916), «Держава і революція» (1917), «Чергові завдання Радянської влади» (1918), «Дитяча хвороба "лівизни" в комунізмі» (1920)та ін.
Першоджерелами формування ленінізму стали марксизм і народництво. Марксизм Ленін співвідносив із політичними реаліями деспотичного режиму станової російської поліцейської імперії з пережитками кріпаччини, національного гноблення, жорстоким утиском прав і свобод людини, консервативними традиціями тощо. Від народників Ленін успадкував ознаки суто національної політичної культури, ідеї російського колективізму, створення організації професійних революціонерів, розкріпачення особистості для активної соціальної діяльності, важливості боротьби «критично мислячих індивідів» проти існуючого ладу, методи підпільної діяльності і створення централізованих, основаних на суворій дисципліні організацій і партій тощо.
Ленінізм відрізняється від класичного марксизму середини і кінця XIX ст. Провідною ідеєю революційної боротьби він вважав значно доповнену доктрину диктатури пролетаріату і жорстко централізовану, дисципліновану політичну партію авангардистського типу, основною метою якої є встановлення такої диктатури. Згідно з цією політичною течією найбідніші верстви селянства належать до спролетаризованого класу. Ленін теоретично обґрунтував ідею союзу робітників і селян під керівництвом міських пролетарів, чіткіше визначив шляхи і засоби боротьби за владу, надаючи пріоритет збройному повстанню. У межах ленінізму створено теорію революційної ситуації, перетворення буржуазно-демократичної революції на соціалістичну, зроблено висновок про нерівномірність економічного і політичного розвитку капіталізму в умовах імперіалізму та можливість перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні.
В. Ленін обґрунтував завдання і програму діяльності тимчасового революційного уряду у формі рад як органів революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства, створив нові політичні гасла, особливо тактичного плану, які слід використовувати напередодні революції, на її початку, у збройному повстанні серед селян, які потрібно постійно змінювати залежно від обставин, застосовуючи методи діалектики. Він не сприймав концепцій національно-культурної автономії, багатонаціональних автономних союзів і довів, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення від створення федерацій до повного відокремлення як національних держав, а також необхідність боротьби за усунення національних перепон і побудову життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму, сформулював лозунг перетворення імперіалістичної міждержавної війни на війну громадянську, війну соціал-демократів двох чи більше країн проти власної буржуазії, теоретично узагальнив практику підривної підпільної революційної боротьби. При цьому теоретик лишив поза увагою філософію історичного детермінізму, доводячи, що не слід чекати на соціалістичну революцію як наслідок повного визрівання капіталізму, а треба вершити її якомога раніше. Він окреслив безпосередні завдання побудови соціалістичного суспільства, захисту країни від зовнішньої агресії і внутрішніх контрреволюційних заколотів, розробив тактику політичних компромісів, тимчасових відступів від стратегічних рубежів, довів можливість створення соціалістичної держави на будь-яких засадах: унітаризму, автономії, федералізму і навіть конфедералізму.
Ленін відмовився від висновку Маркса про придатність апарату деяких буржуазних держав для соціалістичних перетворень і запропонував як закон революції обов´язковість зламу будь-якої державної машини. Він висловив припущення, що перехід від капіталізму до соціалізму дасть змогу із різноманітних політичних форм обрати найпридатнішу. Ленінізм зробив внесок до концептуальної скарбниці світового конституціоналізму у вигляді його нових теоретичних засад, реалізованих у чотирьох введених у дію конституціях — РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР, Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, Декларації прав народів Росії та ін. У цих актах акцент було зроблено не на проголошенні формальних прав та свобод людини і громадянина, а на матеріальних гарантіях їх реального забезпечення.
Політична практика довела помилковість багатьох теоретичних засад ленінізму, серед яких: штучне прискорення історичного процесу, гіперболізація класової боротьби; відмова від доктрини парламентської республіки, концепції поділу влади, теорій природних прав людини і суспільного договору; тлумачення пролетарської демократії як такої, що не може обмежувати себе старим правом; правосвідомість; повне підпорядкування особистого колективному, особи — державі, національного — соціальному; безпідставне очікування світової соціалістичної революції тощо. До того ж нищівного удару по ленінізму, починаючи з другої половини 20-х років, завдали Й. Сталін та інші провідники КПРС, канонізувавши це вчення, перетворивши його на релігійний культ. Під гаслами ленінізму, але за інших історичних обставин запроваджували політичний терор, у процесі якого було знищено більшість сподвижників Леніна.
Що стосується України, то Ленін навесні і влітку 1917 р. підтримував Центральну Раду; вже на початку грудня 1917 року визнав УНР як самостійну державу, але згодом оголосив їй війну. В останні роки життя він визнав незалежність УСРР, виступив проти сталінської політики автономізації.
Михайло Рейснер (1868—1928). Фундатор радянської ідеї пролетарського інтуїтивного права як революційної правосвідомості. Своє вчення він виклав у таких працях: «Християнська держава» (1898), «Нариси з історії права вільного віросповідання» (1899), «Мораль, право і релігія за російським законом» (1900), «Що таке правова держава» (1903), «Суспільне благо і абсолютизм» (1904), «Боротьба в Росії за права і свободи» (1905), «Занепад абсолютизму» (1905), «Виборче право» (1905), «Держава і віруюча особистість» (1906), «Російський абсолютизм і європейська реакція» (1907), «Головні риси представництва» (1908), «Держава» (у 2-х т., 1911—1912), «До громадської думки» (1913), «Пролетаріат і міщанство» (1917), «Російські Установчі збори та їх завдання» (1917), «Чи потрібно нам вірити в бога» (1919), «Держава буржуазії і РСФРР» (у 3-х ч., 1919—1920), «Право, наше право, чуже право, загальне право» (1925) та ін.
У молоді роки Рейснер обстоював позиції слов´янофільства, а згодом захопився західним конституціоналізмом і одним із перших на теренах Російської імперії (разом з М. Василенком, В. Гессеном і Б. Нольде) видав серію брошур з текстами новітніх конституцій. На межі XIX—XX ст. Рейснер еволюціонував від слов´янофільства через викриття «поліцейського характеру російського церковного права» до «марксистського лібералізму» і став переконаним прихильником конституційної, правової держави у її суто позитивістському баченні. Держава, на його думку, повинна добровільно пов´язувати себе нею ж створеними нормами права, які можуть бути сформульовані як «індивідуальні веління, односторонні і двосторонні норми». Відсутність або слабкість такого обмеження державної влади підсилює можливість опору з боку індивіда чи народу, який може знищити цю владу. Верховенство народу, захищеність його прав, обов´язковість сильного органу народного представництва, підпорядкованість (не верховенство!) особи самообмеженій державній владі, в уявленні Рейснера, є найважливішими ознаками правової держави. Він розглядав народ як суб´єкт права, а не об´єкт власності чи володіння, людей — як членів держави, а не кріпаків чи холопів, був переконаний, що народ, держава і державний народ — це одне й те саме.
Рейснер одним із перших порушив проблеми правової і політичної ідеології, ідеологічної природи права, держави і політичних учень, що зумовило появу у багатьох радянських нормативних актах категорій «революційна правосвідомість», «революційна совість», «революційна доцільність» тощо. Цей готовий уже концептуальний багаж, особливо про революційне значення права і держави, він використав саме в період 1917—1920 рр.
У контексті свого праворозуміння, власного бачення основ радянського конституціоналізму і під впливом психологічної школи Л. Петражицького Рейснер сформулював нову правову ідеологію, яка, на його думку, визначається економічними процесами, класовою боротьбою. Основними її засадами є те, що: 1) громадське життя організується за допомогою ідеологічних форм, які ґрунтуються на різних типах ідеологій та їх діалектиці; 2) ідеологічні викривлення і фальсифікації підпорядковуються певним закономірностям, які проявляються в особливих соціальних методах сприйняття (способах уявлення); 3) методи сприйняття та ідеологічної побудови є результатами соціальної психології; 4) соціальна (групова, класова) психологія зумовлена економічним буттям та способом виробництва; 5) кожний клас у певну епоху і за наявності певних умов виробляє власний метод ідеологічної побудови, за допомогою якого і створює ідеологічні форми релігії, моралі, права, держави тощо; 6) історично можна виокремити три основні типи класового методу ідеологічних побудов — містичні, естетико-романтичні та раціональні; 7) історичні форми класових держав, з точки зору діалектики, є складною надбудовою за типом відомого синтезу, де ідеологія панівного класу переважає не лише за змістом, а й за своїм методом; 8) під час революції класові ідеології перебудовуються відповідно до економічної дійсності і класових інтересів.
Спираючись на таку теоретичну основу, Рейснер слідом за А. Луначарським, який запровадив поняття «інтуїтивне право трудящих», розвинув ідею «революційної правосвідомості», сформулював низку статей Конституції РСФРР 1918 р. і став першим теоретиком «пролетарського інтуїтивного права» та фундатором доктрини класового права, яке виробляється природним способом «у лавах пригніченої і експлуатованої маси» відповідно до її психіки та стає складовою її панування після повалення експлуататорів. Саме тому Рейснер ототожнив поняття «пролетарське інтуїтивне право» і «право революційних мас». Уже на початку 20-х років він запровадив поняття «соціалістичне право» та «соціалістичний правопорядок».
Доводячи неправомірність Установчих зборів у тій формі, в якій їх скликали у 1918 р., Рейснер обґрунтовував важливість установчої влади в ініціюванні, обговоренні, підготовці «потрібної конституції» та її затвердженні. При цьому він акцентував на тому, що російська демократія має бути не тільки республіканською, а й союзною, оскільки під її крилом створюється союз братніх народів. Рейснеру належать тези: закон — об´єднавча сила; «загальний закон стоїть вище від усіх»; місцеві закони «поступаються законам всієї Росії»; акти адміністративної влади не можуть суперечити законам тощо. Він наголошував, що закон має охоронятися судом, однак це залишилось поза увагою більшовицьких лідерів. Прогресивними для того часу були і його заклики ухвалювати першу конституцію шляхом всенародного голосування, розглядати народ, а не самі Установчі збори, як найвищу владу, встановити «надійний порядок» охорони конституції та ін.
Одним із перших у радянському правознавстві Рейснер обґрунтував поняття «влада народу» як забезпечення державного «поширення всезагального, рівного, таємного і прямого голосування на всі народні вибори» і аргументував необхідність запровадження системи пропорційних виборів і обов´язкового представництва меншості. Він був упевнений, що республіка без самоуправління і автономії її частин «не заслуговує навіть імені демократії». На його погляд, реальне існування у єдиній державі України й Сибіру доводить сутність радянської демократії як «демократії союзної», а отже, виникає нагальна потреба у створенні «маленьких демократичних республік Естонії і Латвії, України і Литви, Кавказу і Сибіру» з єдиним громадянством. Радянська конституція, за Рейснером, має бути конституцією народу. Записані у ній права є лише відображенням прав народу, а воля творців конституції — відображенням волі народу. Не визнавав він і принципу жорсткості конституційних норм, вважаючи, що основний закон слугує народу і може ним змінюватись, якщо цього вимагають обставини.
Останні роки життя Рейснер присвятив дослідженням сутності радянського права, розглядаючи його як «складний правопорядок, у якому панівне ієрархічне місце належить класовому пролетарському праву, за ним іде класове селянське право, втілене у земельному кодексі, і на останній сходинці перебуває класове буржуазне право з його цивільним кодексом». На думку Рейснера, це є свідченням того, що радянське право не може уникнути певних ознак «буржуазного індивідуалістичного права». Таке «міжкла-сове право» народилось із первісного, докласового «міжродового правопорядку».
Соціалістичне право робітничого класу М. Рейснер поділяв на дві форми: право пролетаріату як колективного власника засобів виробництва і право пролетаріату як носія трудової сили. З одного боку, право є результатом виробничих відносин, а з іншого — однією з ідеологічних форм. Як ідеологічна форма право приховує у собі можливість спотворення своєї сутності і призначення, а як «економічна формула» право об´єктивно схильне до свого згасання. Саме тому, на думку Рейснера, пролетаріат, здійснюючи революцію, на відміну від буржуазії і селянства, майже не виробляє певних закінчених правових формулювань, не обмежується «фіктивною рівністю права», «не шаленіє правовим обуренням», а спирається на революційну правосвідомість як «гостре відчуття справедливості». Підсумком пролетарської боротьби буде «зайвість права», оскільки фактична рівність у комуністичному суспільстві досягатиметься так, як і в первісній громаді, тобто за принципом «кожному — за потребами, від кожного — за здібностями».
Йосип Сталін (Джугашвілі) (1879—1953). З його особистістю пов´язане те, що протягом майже 40 років
(до кінця 50-х років) уся радянська, у т. ч. і українська, юридична наука і практика державного будівництва та правозастосування розвивались у межах «сталінського вчення про державу і право», тобто у жорстких рамках, сформульованих ним у вигляді директивно-категоричних схем і дефініцій, обов´язкових для сприйняття і неухильного виконання приписів. Такі політико-правові погляди-директиви він виклав у працях «Анархізм чи соціалізм?» (1906), «Марксизм і національне питання» (1912—1913), «Три роки пролетарської диктатури» (1920), «Організація Російської федеративної республіки» (1921), «Про основи ленінізму» (1924), «Троцькізм чи ленінізм?» (1924), «Жовтнева революція і тактика російських комуністів» (1925), «До питань ленінізму» (1926), «Про деякі питання більшовизму» (1931), «Про проект Конституції Союзу PCP» (1936), «Короткий курс історії ВКП(б)» (1938), «Марксизм і питання мовознавства» (1950), «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952), а також у численних промовах, доповідях, звітах, виступах на партійних з´їздах та інших масових зібраннях.
Спираючись на власні ключові тези про те, що «ленінізм є теорія і практика пролетарської революції загалом, теорія і практика диктатури пролетаріату зокрема», що «основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, його фундаментом є питання про диктатуру пролетаріату», тобто штучно спрощуючи і звужуючи це вчення, Сталін довільно тлумачив та інтерпретував формули, узяті з контексту та історичних реалій, залишаючись зовні його неухильним і ортодоксальним оборонцем. Саме диктатура пролетаріату, на його погляд, була основою всього вчення марксизму про державу і право. У розумінні Сталіна, диктатура пролетаріату — це жорстка тоталітарна влада, головним змістом якої є примус, придушення, насилля, тобто не обмежене жодним законом, повне панування робітничого класу над буржуазією. Це, на його думку, також «спеціальний орган», організаційна основа соціалістичної революції, побудови пролетарської держави, що охоплює за часом епоху аж до побудови «повного комунізму».
За допомогою диктатури пролетаріату держава перетворюється на машину «для придушення опору своїх класових супротивників», тримає їх «у вузді» (внутрішня функція держави), розширює межі свого панування (зовнішня функція). Сталін рішуче заперечував буржуазний парламентаризм, принцип поділу влади, наголошував на необхідності залучення широких мас із числа трудящих до управління державою на основі її єдності, тобто злиття законодавчої, виконавчої і судової влади у єдиному верховному органові. Саме це і є стрижнем пролетарської демократії, що приходить на заміну буржуазній, яку Сталін розумів як «дрібнобуржуазну стихію». Індивід для нього — це «гвинтик» велетенської державної машини, а потреби й інтереси окремої особи мають бути цілком підпорядковані загальним потребам та інтересам «маси». Однак державна машина диктатури пролетаріату (система рад), як і недержавні організації (кооперативні, профспілкові, комсомольські тощо), керується і спрямовується авангардом суспільства — жорстко дисциплінованою більшовицькою партією, яку Сталін називав «орденом мечоносців», «бойовим штабом», «ядром влади», розуміючи партійну структуру у військово-казарменому її варіанті.
Уперше в історії радянського конституціоналізму сталінську доктрину ролі партії як керівного ядра всіх державних і громадських організацій було закріплено в ст. 126 Конституції СРСР 1936 р. У той період партія вже була наддержавною структурою. Сталіну належить формула про відмирання держави у комуністичному суспільстві «через зміцнення її каральних органів». Офіційно сталінську концепцію праворозуміння було прийнято Нарадою з питань науки Радянської держави і права у липні 1938 року. Вона ґрунтувалась на ортодоксальних доктринах юридичного позитивізму. Ототожнювались поняття «право» і «закон»; єдиним джерелом права було визнано санкціоновану державною владою «волю панівного класу», єдиним засобом забезпечення правореалізації — «примусову силу держави».
Суто прагматичне ставлення Сталіна до права стало однією з основних причин ревізування ним юридичного вчення В. Леніна, висновків про загострення класової боротьби на етапі просування до соціалізму, тлумачення федералізму лише як тимчасової форми радянської держави, перехідного етапу до «соціалістичного унітаризму», наполягання на необхідності повного «поховання двопалатної системи парламентаризму», різкої критики паризьких комунарів «за надмірну м´якість до версальців», відвертих зізнань, що в СРСР немає і не буде свободи слова і друку для опозиції, зокрема для меншовиків та есерів тощо.
Спираючись на таку політико-правову платформу в державному будівництві, Сталін припускався грубих помилок. Ще до Жовтневої революції він категорично заперечував програми культурно-національної автономії; згодом намагався провести власну лінію «автономізації», тобто включення усіх радянських республік до складу РСФРР на обмежених автономних правах; невиправдано швидко згорнув нову економічну політику тощо. Зосереджуючи у своїх руках владу, він так і не зміг мудро, обережно і виважено нею користуватись. Цьому сприяли як негативні якості його характеру (грубість, нетерпимість до інших думок, нелояльність до товаришів по партії, вередливість, надмірне себелюбство, схильність до переоцінювання своїх заслуг та ін.), так і формування оточення з підлабузників. Демократичні, колективні принципи керівництва державою відверто ігнорувались, а на передньому плані був культ особи самого Сталіна, ставка на право сили, а не на силу права.
У 30-ті роки XX ст. у СРСР почали формуватися авторитарний режим і адміністративно-командна система влади, що ініціювала масові репресії, під час яких загинули сотні тисяч невинних громадян. Страшних прорахунків припустився Сталін щодо строків можливого нападу Німеччини на СРСР, що теж призвело до зовсім не виправданих людських жертв і величезних матеріальних втрат у перші місяці німецько-радянської війни. Грубо були порушені Сталіним загальновизнані принципи права народів: переселення поволзьких німців, кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків, переслідування «безрідних космополітів» тощо. Економічні прорахунки Сталіна стали причиною нищівного голоду 1933, 1947 рр. у багатьох регіонах СРСР, у т. ч. й в Україні. Наука, духовність, культура, церква теж опинились у жорстких лещатах монопартійної диктатури. Широко пропаговані і закріплені у конституціях політичні свободи громадян, суверенітет союзних республік і право їх вільного виходу з СРСР були порожніми деклараціями. Культ особи Сталіна, командно-адміністративні методи його керівництва державою, прояви авторитаризму і тоталітаризму були офіційно засуджені в СРСР, починаючи з 1956 р.
Еволюція радянського праворозуміння. Більшовицька ідеологія і суспільно-політична практика потребували утвердження відповідного праворозуміння на широкій соціальній основі. Одразу після революції в контексті догматичного марксистського підходу і права почали формуватися різні його інтерпретації відповідно до соціально-політичних умов.
Фахівець у галузі державного права Олександр Малицький (1874 — після 1930) обґрунтував концепцію «радянської правової держави». Він є автором праць «ЧК і ДПУ» (1923), «Народний суд» (1923), «Радянська Конституція» (1924), «Радянське державне право. Нариси» (1926), «Державний лад Польщі. Нариси» (1930). Малиць-кий з погляду відвертого юридичного позитивізму тлумачив право як сукупність законів, тобто правових норм, «встановлених панівним класом»; як порядок суспільних відносин, що стверджується цим класом у класових інтересах. Звідси висновок, що радянські конституції повинні захищатись організованою силою робітничого класу шляхом встановлення диктатури пролетаріату.
Малицький стверджував, що радянська республіка здійснює свою діяльність в умовах правового режиму, оскільки правова держава — це не те, що «обмежується правами особистості», а те, що підпорядковує всі органи державної влади законам. Право надається індивіду не на підставі його народження, не для досягнення особистих цілей, а «отримується ним від держави та панівного пролетаріату для неухильного виконання громадянських обов´язків». Учений рішуче заперечував принцип «Все, що не заборонено законом, вважається дозволеним» і стверджував, що у радянській правовій державі діє правило «Дозволено лише те, що за законами дозволено». Не визнавав Малицький і принципу поділу влади. Однак закон у нього — це лише «засіб правопорядку», а не «грізна зброя» диктатури пролетаріату чи знаряддя революційної законності. До того ж він зазначав, що і радянська держава повинна діяти, керуючись нормами конституції.
Концепцію права як форми суспільної свідомості створив Ісаак Разумовський (1893 — після 1930) — автор першого в СРСР підручника з історичного матеріалізму (1924, 1927, 1928), а також юридичних праць «Соціологія права» (1924) і «Проблеми марксистської теорії права» (1925). Разумовський вважав, що єдино правильним підходом до марксистської теорії права є соціологічна і соціалістична критика буржуазної загальної теорії права. Критикуючи початки радянського юридичного позитивізму, нормативізму, ставлячи під сумнів розуміння права як системи примусових норм держави, він заперечував необхідність грубого вторгнення державного апарату в галузь права, що, на його думку, означає не що інше, як захист конституційних прав лише панівного класу, і обґрунтовував тезу, що конституція і закони є «невідворотним і необхідним у межах класового суспільства засобом прискорення розвитку правової ідеології». Отже, Разумовський був одним із засновників радянської платформи ідеологічного захисту конституції шляхом використання непівських традицій пристосування буржуазного права до інтересів пролетаріату.
Право як особливий порядок суспільних відносин, зумовлених інтересами панівного класу, знайшло обґрунтування у працях Петра Стучки (1865—1932) — автора праць «Революційна роль права і держави» (1921), «Вчення про державу і конституція РРФСР» (1921), «Курс цивільного права» (1927—1931). Стучка довів необхідність справедливого суспільства з новим правом і законністю. Він вважав недоцільним суто нормативістське розуміння права, виступав проти нігілістичного ставлення до нього. Право Стучка визначав як форму організації суспільних відносин, що об´єднує норми права, правові відносини та правосвідомість. Розвиток радянського права вчений пов´язував з удосконаленням і кодифікацією законодавства, з формуванням правосвідомості й правової культури суспільства на основі найновіших досягнень юридичної науки.
Основу революційно-марксистського праворозуміння Стучка вбачав у класовому характері права, матеріальних суспільних відносинах, революційно-діалектичному методі, який повинен прийти на зміну формально-юридичній логіці. У класово-соціологічному праворозумінні Стучки знайшло відображення характерне для того часу ототожнення права із суспільними, виробничими, економічними відносинами.
Активно проводив концепцію права як засобу здійснення диктатури пролетаріату Дмитро Курський (1874 1932) — нарком юстиції в 1918—1928 рр., автор наукової праці «На шляхах розвитку радянського права» (1927), один з ініціаторів видання «Енциклопедії місцевого управління і господарства» (1927). Він був також учасником розроблення Конституцій РСФРР 1918 р. та 1925 р., Конституції СРСР 1924 р. Під його керівництвом було підготовлено проекти перших радянських кодексів Росії.
Право за диктатури пролетаріату, зазначав Курський, покликане забезпечувати інтереси панівного класу. Він вважав «революційні народні суди» новим джерелом правотворчості. Призначенням і обов´язком революційного права, на його думку, є захист інтересів держави. Громадянсько-правові норми, на відміну від буржуазного права, в радянському праві мають бути жорстко підпорядковані нормам кримінального права.
Право як відносини обміну обґрунтував Євген Пашуканіс (1891—1937) — один з організаторів створення «Енциклопедії права і держави» (1925—1927), автор праць «Загальна теорія права і марксизм: Досвід критики основних юридичних понять» (1924), «Нариси з міжнародного права» (1935). Він розглядав право в тісному зв´язку з економічними умовами розвитку суспільства і класовими відносинами, трактував його одночасно як ідеологію і як суспільний інститут. Ним також було запропоновано суперечливу теорію про відмирання права.
Пашуканіс вбачав у праві основу містифікацій буржуазної ідеології, вважав його засобом відображення відносин товаровласників. Зближуючи форму права і форму товару, вчений вивів «нове право» з відносин обміну. При цьому, розглядаючи його як «нежиттєздатну абстракцію», він зазначав, що правова норма або безпосередньо виводиться з наявних відносин, або, якщо вона видана як державний закон, є «лише симптомом, згідно з яким можна судити з певною мірою вірогідності про виникнення у найближчому майбутньому відповідних відносин». Характеризуючи підхід Є. Пашуканіса, В. Нерсесянц зауважив, що «праворозуміння за такого негативного підходу до права з позицій комуністичного заперечення його як буржуазного феномену постає як правозаперечення. Пізнання права підпорядковане цілковито цілям його подолання». Цей антиюридичний світогляд знайшов своє відображення й реалізацію у правовому нігілізмі всієї революційної теорії і практики соціального регулювання.
Ініціатором позитивістсько-силового праворозуміння у 30-ті роки XX ст. був Андрій Вишинський (1883—1954) — автор праць «Судоустрій в СРСР» (1939), «Теорія судових доказів у радянському праві» (1941), «Питання теорії держави і права» (1949). У 1938 р. на І Всесоюзній нараді з питань науки радянської держави і права Вишинський виклав основні положення власного праворозуміння, яке полягало в обґрунтуванні та утвердженні у СРСР репресивної практики тоталітаризму, нехтуванні правом, законністю, демократичними нормами суспільного і державного життя.
Вишинський відомий своїми промовами на політичних судових процесах 30-х років XX ст., юридичною казуїстикою, покликаною забезпечувати прикриття масових репресій. Так, законність він підпорядковував «класовим інтересам», особливе значення надавав визнанню обвинуваченим власної вини у скоєнні приписуваних йому злочинів, виправдовував каральну політику щодо «ворогів народу». Завдяки діяльності А. Вишинського радянська юриспруденція на кілька десятиліть була підпорядкована жорсткому режиму однопартійної влади, а такі терміни, як «конституційнаюстиція», «конституційний контроль», до 60-х років XX ст. зникли з наукового обігу, офіційного і повсякденного вжитку.
За умов пом´якшення радянського правлячого режиму після смерті Й. Сталіна, відходу від жорсткого тоталітаризму поступово змінювалися й підходи до розуміння ролі та призначення права. У той період спостерігалося поступове руйнування монополії офіційного вузьконормативного праворозуміння. Багато вчених запропонувало поєднати правову норму з правовідносинами, правосвідомістю як елементами практичної реалізації нормативізму. До середини 80-х років XX ст. стійким у радянському правознавстві залишалося ототожнення права з тоталітарним законодавством; апологетичний позитивізм, що характеризувався відсутністю правової оцінки закону. Водночас вже в 70-ті роки у процесі дискусій про праворозуміння було запропоновано концепцію розрізнення права й закону як засобу утвердження принципу формальної рівності і свободи індивідів. Ця концепція сприяла визначенню умов існування права, обґрунтуванню поняття «правовий режим», частковій реабілітації ідейно-теоретичного потенціалу правової держави.