Історія вчень про державу і право

6.7. Українська державно-правова думка на початку національного відродження

Українська державно-правова думка XIX ст. розвивалася під впливом формування капіталістичного виробництва в економіці та лібералізму в політичних відносинах. Основою поглядів українських мислителів були визнання природних прав людини, їх цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління.

«Історія русів». На початку XIX ст. невідомими авторами було створено «Історію русів», яку називають «Декларацією прав української нації». Цей твір є гімном природних, божественних, історичних, моральних прав кожного народу на державну незалежність, боротьбу з гнобителями. Трактат ґрунтується на відомій на Заході з часів Дж. Локка платформі «рівноваги влад» — інтелектуальної і моральної течії, яка визнавала насамперед політичні і економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних громадян, існування невід´ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, верховенство законів у суспільних відносинах тощо.

На думку автора «Історії русів», створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об´єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише тому, що польські королі почали позбавляти українців прав і вольностей, переслідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиранічне, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу. Він виходив з ідеї рівності народів, гостро виступав проти національної зверхності. В «Історії русів» осуджено багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений поваги до простолюду, кріпаків, рядового козацтва.

Захисники прав і вольностей народу. Початок XIX ст. збігся з появою плеяди українських авторів, творчість яких сприяла зародженню національно забарвлених політичних ідей. Принциповим послідовником французьких просвітників-енциклопедистів на межі XVIII—XIX ст. був Іван Рижський (1759—1811) — російський і український мислитель, один із засновників і перший ректор Харківського університету, фундатор вітчизняної юридичної науки. Політико-правові погляди він виклав у працях «Політичний стан давнього Риму» (1786), «Основи риторики» (1796), «Вступ у коло словесності» (1806) та ін. І. Рижський є автором твору «Умослов´я, або Умственна філософія, написана в гірничому училищі на користь юнацтва, яке в ньому навчається» (1790), що тривалий час був єдиним вітчизняним підручником з логіки на юридичних та інших університетських факультетах. Рижський глибоко дослідив давньоримський державний устрій, джерела римського права, переклав російською мовою чимало праць французьких конституціоналістів, що, зважаючи на його зусилля щодо організації першого на Наддніпрянщині університетського юридичного факультету, дає всі підстави зарахувати його до патріархів української юридичної науки.

Про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», стане рівною серед рівних у суспільстві, мріяв український письменник Іван Котляревський (1769— 1838) — автор сповнених національного духу творів «Ене-їда» і «Наталка Полтавка». Герої письменника — прості люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіційних приписів і канонів. Автор заперечував становий поділ суспільства, кріпосницьке право, стверджував велич індивіда не за обійманою посадою, а як рівного серед рівних громадян, вимагав дотримання природних прав людини, осуджував самодержавне гноблення особистості.

Вагомий внесок у вітчизняну політичну і правову думку належить членам декабристських організацій в Україні. Брати Муравйови-Апостоли, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшнев-ський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві було розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля — перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосвідомості», це не применшує їх внеску у загальнолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дністрова», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу у боротьбі за свої права і вольності, національне визволення, оспівували героїчне минуле Козаччини і Гетьманщини. Львівський і петербурзький професор П. Лодій у роботі «Теорія загальних прав» виклав ідею про прагнення людини до щастя як фундаменту природного права. Захисником прав народу на рідну мову і освіту був І. Могильницький. Був репресований царським урядом український економіст В. Каразін за політичні проекти перебудови державного управління Росії, перетворення імперії на конституційну монархію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.

Український і німецький правознавець, філософ, професор Харківського університету Йоганн (Іоанн)-Баптит Шад (1758—1834) основи праворозуміння і вчення про державу виклав у німецько- і латиномовних працях «Доля високодостойного отця Синцеруса» (1798), «Загальнодоступне уявлення про систему пізнання та пов´язану з нею теорію релігії» (1800—1809), «Нарис методології» (1800), «Новий нарис трансцендентної логіки і метафізики після принципового уточнення науки» (1801), «Абсолютна гармонія системи пізнання з релігією» (1802), «Система природи і трансцендентної філософії» (1803—1804), «Межі потойбічного світу» (1807), «Засади універсальної філософії: Першооснови логіко-системного викладу» (1812), «Римська історія від заснування Риму до Августа» (1813), «Основи природного права» (1814), «Визволення Європи» (1815).

В умовах несприйняття владою раціоналізму і юснатуралізму Шад звернувся до ідей німецьких просвітників-раціоналістів щодо права, моралі, держави, людини, доводячи особисту відданість ідеалам класичного конституціоналізму, свободи совісті, думки, права на освіту, осуджуючи (у завуальованій формі) самодержавний деспотизм, релігійне мракобісся тощо. Невід´ємними складовими процесу становлення доктрини вітчизняного конституціоналізму стали думки Шада про закон абсолютної свободи, походження держави і права не з договору, а з розуму людини, пов´язаність законодавства раціональністю та «вродженим і вічним» природним правом, обов´язкову відповідність закону розуму. Учений вважав, що у разі суперечності закону розуму людина втрачає гідність розумної істоти і потрапляє у рабство, яке є вищою формою насильства.

Шада по праву вважають коментатором і збагачувачем філософських доктрин Фіхте. Однак природне праворозуміння Шада більше тяжіло до філософії тотожності Шеллінга, ніж до Канта чи Фіхте. Мислитель заперечував поширені у той час механістичні теорії держави. Він доводив, що держава не є бездуховною машиною, якою керують «механічні закони» чи «мануфактура», або «закладом для забезпечення однієї лише безпеки». У промові-брошурі «Визволення Європи» Шад одним із перших на старому континенті звернувся до теоретичних засад нації.

Орест Новицький (1806—1884), український мислитель, перший професор філософії і природного права Київського університету, є автором низки праць і підручників із філософії, логіки, психології. Найзначущіші з них: «Про духоборців» (1832), «Порадник з дослідницької психології» (1840), «Порадник з логіки» (1841), «Стислий порадник до логіки з попереднім нарисом психології» (1844), «Нарис індійської філософії» (1844), «Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв´язку з розвитком язичницької релігії» (1860—1862), «Духоборці, їхня історія та віровчення» (1882).

Концепції природного права О. Новицького ґрунтувалися на теологічному праворозумінні, гегелівському раціоналізмі. Його праці, підготовлені під впливом учень Канта, Фіхте, Шеллінга і особливо Гегеля, створили вітчизняну філософську базу для інтенсивного розвитку юридичної науки, яка щойно почала формуватись. За словами М. Владимирського-Буданова, «вони були зрозумілими навіть для учнів IV класу гімназії». В умовах жорсткого переслідування філософії як науки і навчальної дисципліни твори Новицького стали методологічною основою для історії правових і політичних учень, енциклопедії законодавства, філософії права, юридичної логіки, юридичної психології та інших правознавчих наук.

О. Новицькому (разом з П. Редькіним та С. Гогоцьким) вдалося «врятувати» для молодої української юриспруденції правознавчі концепції Гегеля, які теж у XIX ст. нещадно викорінювали з університетів. Саме за запропонованими

Новицьким в історії філософії схемою і періодизацією почали досліджувати і викладати еволюцію загальнолюдських політико-правових поглядів: давньосхідну думку (китайську та індійську) — еллінську — римську — німецьку — слов´янську (її слов´янські народи мають пройти у майбутньому). Мислитель високо цінував ідею правди і справедливості, яку більшість його попередників ставила на верхівку правового буття, але вибудовував над нею ще й ідею прекрасного, ще вище — ідею Бога, а найвищою ідеєю вважав ідею істинного. Учнями Новиць-кого були українські вчені М. Тулов, М. Лунін, А. Мет-линський та ін.

Василь Подолинський (1815—1873) — український громадський діяч, історик, публіцист, греко-католиць-кий священик. Політико-правові ідеї висловлював у проповідях та брошурі «Слово перестороги», виданій польською мовою у Сяноку (1848). До закінчення університету сповідував ідеї визволення польських земель від австрійського гноблення і встановлення на них демократичного ладу. Згодом з позицій природного права українців на самовизначення почав обстоювати самобутність українського населення Галичини, його окремішність, відмінність від інших націй, доводити його специфічні риси, проголосив гасло: «Ми хочемо бути народом і будемо ним певно, бо голос народу — це голос Божий». З тієї ж природно-правової платформи Подолинський критично оцінював проавстрійську, пронімецьку, пропольську, проросійську політичні орієнтації та обґрунтував принцип самовизначення українського населення. Майбутнє національної державності вбачав у федерації вільних слов´янських народів, побудованій на засадах республіканізму, демократизму, конституціоналізму. Різко осуджував феодально-абсолютистські порядки. Дав розгорнуту характеристику національно-визвольному рухові у Галичині, пов´язуючи його з революціями у тодішній Європі. Ідеї Подолинсько-го справили вплив на формування політико-правової платформи Головної Руської Ради у Львові, зокрема на її декларацію 1848 р.

Кирило-мефодіївці. У січні 1846 року в Україні виникла перша політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство, яке очолював М. Костомаров. До неї входили також М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, Г. Андрузький та інші представники інтелігенції.

Програму товариства виклав М. Костомаров у праці «Книга буття українського народу», що є одним із найяскравіших документів української політичної думки XIX ст. Написана в дусі романтизму і під впливом християнських цінностей, пронизана ідеєю месіанства, вона стала своєрідним маніфестом відродженого українства, декларацією прав української нації. У програмі Костомаров висловив думки про необхідність верховенства закону, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, братерства й свободи. Особливу увагу він приділив національному питанню, пропонував оригінальну ідею його вирішення. Костомаров виступив з ідеєю про необхідність утворення децентралізованої держави і встановлення федеративних основ у відносинах між народами. Усі слов´янські народи, на його думку, повинні «утворити слов´янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є в Сполучених Штатах».

Доповнював програму «Устав» Кирило-Мефодіївського товариства, написаний Василем Білозерським (1825— 1899). Основними завданнями, сформульованими у ньому, були духовне і політичне єднання слов´ян, ліквідація кріпосництва, від чого, на думку автора, залежав подальший прогресивний розвиток економіки і культури слов´янських народів. В «Уставі» товариства було зафіксовано, що воно дотримується мирного шляху розв´язання політичних проблем — морального впливу на певні класи.

Цілісну систему державно-правових поглядів виклав у «Нарисах конституції республіки» юрист Георгій Андрузький (1827 — після 1864). Він запропонував ідею слов´янської федерації, до якої входила б і Україна з Причорномор´ям, Кримом і Галичиною як окремий штат. У проекті конституції він обстоював ідею соборності українських земель, принципи рівності всіх перед законом, свободи, верховенства закону.

Кожен штат, згідно з проектом, мав поділятися на області, області — на округи, а округи — на громади, які визначалися основою суспільного життя. Управління в громадах здійснювали через управу, яка поєднувала розпорядчу, виконавчу і судову владу. На чолі управи стояв голова, до неї входило троє-четверо старшин, десять депутатів від громади, священнослужитель, кілька писарів, а також один місцевий житель із гімназійною освітою.

Думку про реформаторський шлях політичного розвитку суспільства поділяла більшість учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Вони виступали за еволюційну перебудову суспільства, національне звільнення українського народу, релігійну віротерпимість. Основним засобом досягнення своїх цілей демократично налаштовані члени товариства вважали ведення пропаганди серед широких верств народу з метою пробудження в ньому громадянських почуттів. Жодна мета, на їхню думку, не може виправдовувати нехристиянські методи, тому помірковані представники товариства виключали можливість політичної революції і визвольної війни. Це були перші паростки українського ліберального світогляду.

Тарас Шевченко (1814—1861). Український поет, художник. Він увібрав і синтезував у своїй творчості надбання і сподівання української і російської інтелігенції, думки західноєвропейських мислителів, поєднав їх із одвічними прагненнями українського народу до волі і самостійності. Т. Шевченко гостро виступав проти будь-яких форм деспотизму і поневолення народу; осуджував системи імперського законодавства і судочинства, покликані захищати інтереси панівних класів; закликав до боротьби за національне і соціальне визволення, соціальну рівність, політичні свободи, що ґрунтуються на вселюдській справедливості; до самоуправління народу й колегіальної форми реалізації влади, ліквідації національного гніту і утвердження державної самостійності українського народу; до встановлення рівноправності слов´янських народів, справедливого життя всіх людей на Землі.

У своїх творах, зокрема таких як «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...»,поет у гострій формі висловив антимонархічні, антикріпосницькі, національно-патріотичні ідеї, в т. ч. й думки про самостійність України. З його творів постають політико-правові уявлення про державу, політичну систему. Держава, на його думку, не є чимось вічним і незмінним, вона виникає на певному етапі розвитку суспільства як інструмент гноблення. Упродовж усієї історії існувала тиранія цезарів, імператорів, царів, які експлуатували, визискували людей, жорстоко придушували будь-які спроби визволитися з-під ярма. З цих позицій Шевченко підходив і до політичної системи Російської імперії. Царський уряд, російських, українських панів, чиновництво, державні установи поет розглядав як єдину систему політичного та економічного гноблення народу. Гострій критиці він піддавав російське законодавство, судочинство, протестував проти царських законів і юридичної практики, що царизм використовув насамперед для захисту інтересів панівних класів, утверджувала безправ´я селянина-кріпака, українського та інших народів.

Суспільно-політичним поглядам Т. Шевченка притаманна орієнтація на природні потреби людини, причому не в абстрактному тлумаченні, властивому представникам школи природного права, а в конкретно-історичному захисті пригнічених верств населення. Виводячи суспільство і державу з потреб природи людини, Шевченко особливу увагу звертав на умови забезпечення прав і свобод людини. Основною умовою мислитель вважав необхідність звільнення селян від кріпосництва й наділення їх землею. Право Шевченко розглядав як явище історичне, мінливе, залежне від інтересів правлячої верхівки. Його погляд незмінно був звернений у майбутнє, у зв´язку з чим він, зокрема, обґрунтував несумісність кріпосницьких законів зі справедливими законами прийдешнього соціально-політичного устрою.

Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи, громадського самоврядування і справедливої законності. Він вважав, що буржуазна республіка — це історично прогресивний порівняно з монархією державний устрій. Проте майбутнє суспільство Шевченко пов´язував із самоуправлінням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантії від свавілля. Важливою передумовою справді людяного суспільства він вважав наявність «праведного закону», який би відповідав поняттям «правда», «істина», «справедливість».

Твори Шевченка дали могутній поштовх розвитку національної самосвідомості українського народу. Його шлях як поета й суспільно-політичного мислителя був постійним ствердженням ідей соціального і національного визволення українського народу.

Памфіл Юркевич (1826—1874). Український філософ, педагог і правознавець, автор курсів лекцій з «Історії філософії права» (1868,1873) та «Філософії права» (1872,1873). Осмисливши сутність понять «справедливість», «осудність», «кара», «моральна сила держави», він визначив взаємозв´язки таких понять, як «право і користь», «право і свобода», «право і справедливість», «право і неправда», «суб´єкт осудності та осудні вчинки».

Розглядаючи право в контексті різних об´єднань, Юркевич наголошував, що живою силою людського розвитку є три взаємопов´язані чинники — держава (розумне начало), громада (випадкове об´єднання), родина (природне утворення). Він вважав за неможливе змінювати ідею права відповідно до чийогось особистого погляду. З огляду на це правознавець виокремлював три джерела права: 1) національний дух народу, що завжди знаходить відображення у його законах, і народна свідомість — юридичний кругозір народу, від якого відрізняється кругозір іншого народу; 2) історичний характер народу, який закладає основу й зміст позитивного права і залежить від випадку; 3) раціональний елемент, що означає ототожнення права із справедливістю.

Розкриваючи співвідношення справедливості та права, Юркевич поділяв відносну справедливість на три різновиди — відплатну, розподільну, зрівняльну. До найважливіших принципів, на яких має ґрунтуватися справедливе, цивілізоване суспільство, він зараховував рівність у правовій сфері, пом´якшення покарання або помилування, відповідальність за скоєну провину. Справедливість має бути єдиною організуючою і панівною силою в державі, безальтернативною нормою відносин людини й держави, якістю морального громадянина.

Юркевич вивів ідею про самостійну роль держави у житті суспільства. Державу він розглядає як інститут, який регулює різноманітні приватні інтереси і який має піднятися над приватними інтересами, запобігаючи суперечностям через пошук компромісних рішень. Основну мету держави Юркевич вбачав у організації спільного існування людей, зберігаючи при цьому автономію особистості й залишаючи їй місце для творчого, духовного самовдосконалення. Мораль, ідеологія, які панують у державі, мають бути підпорядковані загальнолюдським цінностям, основу яких становить моральний Божественний Закон. Держава повинна відмерти, але тоді, коли з´являться високоморальні суспільство і особистість.

Філософ поглибив християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовне джерело душевної діяльності. Він вважав, що індивідуальність виражається не в думці, а в переживаннях, почуттях і реакціях. Знання, на переконання вченого, народжується внаслідок діяльності душі, її цілісності та ціннісних прагнень. Відповідно, знання може бути глибоко засвоєне лише з проникненням у серце людини.

Багато уваги у своїй діяльності Юркевич приділяв деон-тологічній проблематиці: освіті, вихованню, призначенню юриста, юридичній діяльності. Він критикував представників юридичного позитивізму за неприхильність до філософії як основи юридичної освіти, був прибічником прав людини як центральної ідеї філософії права.

Ідеї П. Юркевича справили значний вплив на розвиток порівняльного правознавства, історії філософії права та філософії права як юридичних наук.

Микола Костомаров (1817—1885). Історик, етнограф, письменник, суспільно-політичний діяч. Істотним здобутком української думки XIX ст. були його дослідження специфіки характеру українського народу, зокрема праця «Дві руські народності», опублікована в 1861 р. у журналі «Основа». Костомаров подав майстерний нарис історичних умов, які витворили з близьких колись племен східнослов´янської групи дві окремі й відмінні народності, національні типи з різними вдачею, психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. Зазначену працю М. Драго-манов влучно назвав «азбукою українського націоналізму», оскільки вона тривалий час слугувала своєрідним арсеналом аргументів у суперечках українців і росіян із приводу історико-політичного тлумачення самобутності українського народу.

На підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних і спостережень Костомаров здійснив спробу науково обґрунтувати найсуттєвіші національні відмінності російського і українського народів. При цьому він вказував дві основні причини, що вирішально вплинули на формування самобутнього характеру українців: 1) географічне положення України («перший привід відмінності»), або особливість її геополітичного положення, завдяки якому вона весь час співіснувала з іншими народностями як «кордонна цивілізація»; 2) недостатня розвинутість (упродовж усієї історії) в Україні державно-правових інституцій і, як наслідок, — державно-правових традицій, що було зумовлено бездержавним чи напівдержавним розвитком українського народу. Ці причини постійно впливали на формування самобутності українців. Костомаров вказував на специфіку українського національного характеру, яка виявляється в таких ознаках:

  1. Особисте свавілля, прагнення до свободи за непевності (невизначеності) її форм. Ця особливість характеру була «відмінною рисою південноруського суспільства, починаючи з найдавніших часів дотепер». Крім цього — нечіткість мети, непостійність, поривчастість руху. За натурою «південнороси» не схильні до насильства, однак для політики вони теж малопридатні: їм бракує холодного розрахунку, твердості у поступі до намічених цілей; вони не привчені до опозиції.
  2. «Південнороси» звикли чути в себе чужу мову і не цураються чужоземців. Цей дух терпимості, відсутності національної зверхності перейшов пізніше в характер козаків і залишився, за автором, у народі донині.
  3. «Перевага особистої свободи». У політичній сфері «південнороси» здатні були «створювати добровільні компанії (товариства), які існували доти, доки в них була потреба». Ці товариства були міцні настільки, наскільки їх існування не перешкоджало незмінному праву особистої свободи. «Общинна психологія», тобто підпорядкування особи владі общини, була, за Костомаровим, не властива для української народності.

Громада для українців — зовсім не те, що община для росіян. Громада — це добровільна сходка людей: хто хоче, той бере в ній участь, а хто не хоче, той не бере. Так було в Запорозькій Січі: туди приходили і йшли звідти за власним бажанням, добровільно. За народними уявленнями, кожен член громади є сам по собі незалежною особистістю, самобутнім власником. Він зобов´язаний громаді тільки тією мірою, якою тримаються зв´язки між її членами для взаємної безпеки всіх і вигод кожного. «Малорос за своєю природою більш трудолюбивий, ніж великорос, і завжди таким постає, як тільки бачить вільний вихід своїм діянням». Духовний склад, ступінь почуття, його засоби чи склад розуму, спрямування волі, погляд на духовне і суспільне життя, все, що утворює норов і характер українського народу, — «є сокровенними, внутрішніми причинами, його особливостями, які дають життя і цілісність його тілу».

Михайло Драгоманов (1841—1895). Філософ і громадсько-політичний діяч. Творчість М. Драгоманова пов´язана з пошуками шляхів вирішення «українського» і «слов´янського» питань, які привели вченого до думки про необхідність глибокого вивчення західноєвропейської історичної і політичної науки та соціально-політичного становища слов´ян, які не мали своєї державності. Він захоплювався популярними на той час серед інтелігенції соціалістичними ідеями, але водночас переконався в «необхідності широкої постановки федерально-демократичного питання по всій Східній Європі», що, власне, і стало основою його суспільно-політичних і правових поглядів. Свої основні ідеї М. Драгоманов виклав у працях «Турки внутрішні і турки зовнішні», «Пропащий час (Українці під Московським царством)» (1876), «Внутрішнє рабство і війна за звільнення» (1877), «До чого довоювались?» (1878), «Вольний Союз — Вільна Спілка» (1884), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) та ін.

Політичні погляди і програма М. Драгоманова сформувалися насамперед під впливом федералістичної тенденції в суспільно-політичному розвитку України, котра з´явилася в 40-х роках XIX ст. як зворотна реакція, спрямована проти централістичного, унітарного підходу в самодержавній політиці царської Росії. Представники заснованої М. Костомаровим федералістської школи розуміли федералізм як можливість усунення самодержавства і вирішення національного питання шляхом об´єднання всіх слов´янських земель у федеративний союз і досягнення демократії і свободи — віковічних суспільно-політичних прагнень українського народу.

Ідеї федералістської школи та особливо М. Костомарова, за словами М. Драгоманова, «дужого діяча демократично-федерального напряму», у працях якого «подавалась думка про демократію і федерацію з пошаною всякого народнього індивідууму», істотно вплинули на майбутнього вченого. Його первісні федералістичні погляди сформувались у колі Київської громади — народницької організації київської інтелігенції, що виникла на початку 60-х років XIX ст. Будучи одним із головних її ідеологів, Драгоманов чітко визначив основні напрями і засади діяльності громади: «В культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціальних питаннях — демократизм».

На відміну від своїх попередників, Драгоманов, захопившись федералізмом, розумів його значно глибше, ніж як форму державно-територіального устрою, намагався надати йому не лише національного, а насамперед соціально-політичного характеру. Він уперше в історії української політико-правової думки розглядав федералізм як принцип зв´язку частин і цілого в територіально-політичному устрої держави і як ідею досягнення компромісу між загальнодержавними і місцевими інтересами.

Особливістю поглядів Драгоманова є також науковий системний підхід до політики. Він сформувався як наслідок тісного знайомства з іншим джерелом політичних поглядів — європейською наукою, конституційними проектами та суспільно-політичною практикою їх утілення на те-рені західних держав. Перебуваючи за кордоном, вчений заглибився у вивчення тогочасних передових ідей, серед яких основними були: ідеї класичного лібералізму з його політичними вимогами правової рівності, свободи і гідності людини; еволюціонізму та конституціоналізму англійського мислителя Дж.-С. Мілля; захисту індивідуальності від посягань держави та демократизації адміністративно-державного апарату французького соціаліста Ж. Прудона; принцип національного самовизначення («скільки народів — стільки держав») швейцарського вченого ПІ. Блюнчлі та ін. Драгоманов доповнив цими ідеями власні політичні погляди, на відміну від інших українських учених, які, за його словами, «тільки збирають матеріали, а не творять системи».

Запропонована М. Драгомановим система політичного реформування суспільства найповніше викладена і обґрунтована ним у творі «Історична Польща і великоруська демократія» і конституційному проекті «Вільний Союз — Вільна Спілка». У цих працях він спирався на позитивний досвід людської історії і демократичні досягнення тогочасних народів. Вони, по суті, становлять першу в Російській імперії послідовну програму конституційного характеру на принципах широкого і послідовного демократизму й засадах федералізму і народного самоврядування.

Систему суспільно-політичного реформування М. Драгоманов пропонував, опираючись на практично-політичні міркування, для всієї Російської імперії, однак він чітко окреслив проблеми і основні принципи створення майбутньої вітчизняної моделі суспільно-політичного впорядкування України. Він став першим послідовним конституціоналістом у межах Російської імперії і як європеєць використав усі тогочасні надбання західної цивілізації, зважаючи на глибинні внутрішні потреби свого народу.

У своїй політичній програмі Драгоманов стверджував, що конституціоналізм є універсальним засобом досягнення політичної свободи. Оригінальність драгомановського тлумачення конституціоналізму полягає в доповненні його поняттям «політична свобода». Він сприймав її і як співпрацю суспільства й особистості, що реалізується через народне представництво в центрі й самоврядування на місцях, і як загальнодемократичні свободи для особистості, такі як свобода слова, совісті, національності та ін.; і як сукупність особистих прав, невідчужуваних ні для кого, навіть для волевиявлення народу; і як істинне народовладдя, що розвивається в середовищі самого народу. Особливістю конституціоналізму М. Драгоманова є також те, що політична свобода в його розумінні має значення лише тоді, коли передбачає свободу особистості як необхідну умову поваги й гідності людини, можливу лише в конституційно-правових державах.

Програма Драгоманова містить також ідею політичної децентралізації і широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфлікту між державою і суспільством. На противагу централізації, за якої державне управління здійснюють лише зверху по вертикалі, М. Драгоманов запропонував децентралізаційну модель. Місцеве самоврядування, на його думку, є найкращим засобом подолання

«динамітно-анархічної епідемії», тобто «тероризму, якобінства і революціонаризму ». На прикладах із політичного життя європейських держав він доводив, що «динамітно-анархічна епідемія» найбільше поширена в країнах, де відсутні правовий порядок і самоврядування, що приводом до безладдя і заворушень стає не свобода, як вважали тоді в урядових і наукових колах Росії та деяких інших держав, а її обмеження. Так, осередками «динамітної зарази» він вважав Ірландію і Росію. Рецептами проти неї мали бути не поліцейські репресії, які лише посилювали «заразу», а виважені реформи: як негативний, так і позитивний досвід усіх країн засвідчує, що тільки свобода і самоврядування можуть бути твердою гарантією послідовного розвитку демократичної політики.

Для встановлення справжньої політичної свободи, вважав Драгоманов, недостатньо лише замінити один тип правління іншим. Гарантією політичної свободи можуть бути лише одночасне послаблення централізованої державної влади, ліквідація самодержавного бюрократичного апарату, запровадження прав особи і самоврядування громад і областей, а не заміна центральних державних (царських) установ парламентськими, навіть республіканськими. Драгоманов протиставляв централізму громадсько-територіальне самоуправління «знизу — вгору», наділяючи широкими повноваженнями сільські сходи, повітові і обласні представницькі зібрання. Основою федеративної держави мають бути самоврядні обласні об´єднання, які опікуються всіма справами в межах своєї території. Водночас обласні об´єднання мають стати часткою спільної волі всього федеративного союзу, гарантуючи цілісність державного утворення.

Визначаючи компетенцію основних одиниць місцевого самоврядування, М. Драгоманов найбільш природними з них вважав повіти, оскільки вони найменші за обсягом. Тому за умови виборності адміністрації і поліції необхідно саме їх взяти за основу розвитку місцевого самоврядування. Губернські ж установи мають бути організовані так, щоб вони «лише доповнювали діяльність повітових, а не були над ними начальницькою інстанцією». Основним завданням губернатора, який має очолювати місцеву адміністрацію, повинне стати здійснення загальнодержавних законів і політики вищих органів влади з правом відміняти рішення місцевих органів, які суперечать конституції і законам держави.

На початку 80-х років XIX ст. Драгоманов обґрунтував не лише адміністративну, а й політичну децентралізацію з правом обласних автономій самостійно вирішувати питання законодавства, суду, управління, культури. Вказані функції покладаються на представницьке зібрання, обласну думу і призначену нею обласну управу. Федеративній владі, зосередженій у Державній і Союзній думах, не дозволяється збільшувати обсяг своєї компетенції за власним бажанням, оскільки тоді втрачаються федеративні зв´язки держави і вона перетворюється на унітарну. Основоположним у розмежуванні і збалансуванні місцевого самоврядування має стати принцип, згідно з яким вирішення усіх справ на підлеглій місцевому органу території належить лише його установам. І якщо на рівні центральних органів влади Драгоманов передбачав розподіл законодавчих і виконавчих органів, то місцеві виборні органи розглядав не тільки як органи місцевого самоуправління, а й органи здійснення влади. Розподіл влади за зразком центральної, на його думку, має бути лише на обласному рівні. Вирішення спірних питань між органами центрального уряду і місцевого самоврядування у разі їхнього виникнення є прерогативою судових органів.

Реалізацію ідеї національно-визвольної боротьби лише мирними політичними і просвітницькими засобами він вбачав у створенні федерації, але не національної, а федерації на політичній основі. На прикладах із громадсько-політичного життя Швейцарії мислитель доводив, що націоналізм — не головне у житті людини. «Приклад Швейцарії, — зауважував він, — показує, що при свободі навіть славнозвісна єдність національності ні для чого не потрібна і дає підстави гадати, що нащадки наші знайдуть боротьбу за національність і національну державу такими ж дурницями, як ми вже вважаємо дурницями клопоти 16—17 століття про державну релігійну єдність».

На думку Драгоманова, забезпечення особистих прав та запровадження місцевого самоврядування є гарантією прав національних, котрі є не що інше як права особисті. Най-природнішим способом розв´язання національних проблем у межах багатонаціональної держави є співвідношення самоврядних структур із «національними басейнами», особливо якщо вони не перевершують розмірів територіальних одиниць місцевого самоврядування. Фундаментом для забезпечення недоторканності національностей і їх вільного розвитку мають стати широта особистих прав, свобода асоціацій і особливо права громад і повітів на горизонтальні зв´язки, що не лише дасть змогу представникам однієї нації вільно спілкуватись, а й виробити форми солідарності, міжнаціонального порозуміння в межах кожної адміністративної одиниці і між окремими землями подібно до швейцарських, де національна рівноправність гарантована недоторканністю особистих прав у всій федерації і общинних у кожному кантоні.

Цікавими з погляду сьогодення є думки М. Драгоманова про відродження і поширення української мови на наукових і освітянських теренах: 1) обов´язкове запровадження української мови пов´язане з великими труднощами, тому має бути поетапним, поступовим («віддане природній течії життя»); 2) надання повної свободи, розвиток української та інших місцевих мов, викладання українською мовою у середніх і вищих навчальних закладах; 3) запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах особливих кафедр для місцевих мов, відкриття при цих кафедрах курсів для розвитку української та інших місцевих мов; 4) контроль місцевих органів за поступовим розвитком ступеня широти обов´язкового вжитку тієї чи іншої мови; 5) питання вибору мови для відносин між собою різноманітних установ повністю віддати на розсуд «канцеляристам».

Важливого політичного значення Драгоманов надавав освіті населення. Цю проблему він ставив в один ряд з наданням людям рівних прав у державі. За умови поєднання цих двох чинників від самих людей залежатиме зміна всіх громадських порядків. Інакше, Драгоманов, навіть визначені права не всі зможуть використати через нерівність в освіті.

Драгоманов першим серед українських учених і громадсько-політичних діячів поставив національну свободу в безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей. Розв´язання національного питання він уявляв за формулою: «Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах». Такий підхід часто не сприймали навіть найближчі його товариші по боротьбі за українську національну справу. Українські націоналісти звинувачували його в космополітизмі, москвофільстві і обрусительстві; російські радикали й революціонери, ображені гострою критикою їхнього централізму («Історична Польща і великоруська демократія»), бачили в ньому українського націоналіста. Заперечуючи своїм нападникам, Драгоманов у статті «Чудацькі думки про українську національну справу» писав: «Я ж справді завше хотів побачити об´єднання освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровся проти всякого роз´єднання, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються вбранням народолюбства».

Окрім того, що Драгоманов був першим провідником конституціоналізму, демократії і свободи, він — один із небагатьох захисників реалізації цих великих начал еволюційним шляхом, тобто шляхом планомірної поступовості. «Урядові системи, — писав Драгоманов, — не можуть рухатися вперед із такою ж легкістю, як поштові коні. Лиш поступово з однієї системи може органічно вирости інша». Ідея революційної перебудови суспільства була для нього чужою, оскільки в центрі його політичного світогляду перебувало не політичне життя суспільства, а щастя й добробут народу, що можливо за умов загальної освіченості, високого рівня культури народних мас. Недаремно у своїх політичних творах він намагався не тільки ознайомити Європу з українським національним питанням, а й привнести європейськість в українську суспільно-політичну думку, підняти українське національне життя в Російській і Австрійській імперіях до рівня Європи.

М. Драгоманов першим серед вітчизняних мислителів заклав підвалини політичної науки в Україні, розробив не абстрактну, а конкретну (й на високому рівні) програму політичного реформування Росії з гарантією свободи для України, яка б могла слугувати «стартовим полем» для досягнення її остаточної політичної незалежності. Він знайшов у політиці «розумну середину» між національним і загальнолюдським началами і шлях до її забезпечення через конституціоналізм, політичну свободу, права людини й національне самовизначення. Тому творчість М. Драгоманова є цінною і як історична пам´ятка, і як живі уроки політичної правди.

Остап Терлецький (1850—1902). Український правознавець і політичний діяч, доктор права Віденського університету. Свої юридичні погляди виклав у працях «Першопричини великоруського народу» (1873), «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці» (1874), «Лихва на Буковині» (1878), «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872» (1895), «Галицько-руське письменство у 1848—1865 рр.» (видана у 1903), «Історія української держави: Княжа доба» (видана у 1923), «Історія української держави: Козацька доба» (видана у 1924)та ін.

Під впливом марксизму і соціалістичної ідеології О. Терлецький вибудовував свої концепції щодо сутності права. Для нього конституційні засади держав Європи як «хартії буржуазного світу» не були істинними. Найважливішими, на думку Терлецького, є надання політичних і економічних прав трудящим, досягнення рівності всіх перед законом і рівності закону для всіх з метою втілення принципу повної соціальної справедливості. Його ідеалом є федеративна демократична республіка, де суд і правду вершить громада, яка поєднує законодавчу, виконавчу і судову владу, тобто республіка, у якій панують безпосередня демократія і втілений принцип верховенства волі народу. Акцентував Терлецький на феномені державницького інтересу, який, на його погляд, держава реалізує у «політиці інтересів». Австро-угорська «політика захисту інтересів буржуазії та поміщиків» була для нього неприйнятною. Терлецькому належить чималий внесок у збагачення української юридичної етнографії і дослідження проблем вітчизняного державотворення княжої і козацької доби.

На вченні Терлецького виховано започатковувача ідеї повної політичної самостійності («політичної відрубності») України Ю. Бачинського. Згодом лозунги цього вчення запозичив М. Міхновський, вклавши в них зовсім інший правовий і політичний зміст.

Максим Ковалевський (1851—1916). Український і російський правознавець, історик, соціолог, громадський діяч. Він зробив істотний внесок у розвиток вчень про державу і право. М. Ковалевський очолював Товариство імені Шевченка в Петербурзі, а також редакцію енциклопедичного видання «Український народ у його минулому і сьогоденні». Його перу належать праці «Поліція робітників в Англії в XIV ст. і мирові судді як судові розбирачі спорів між підприємцями і робітниками» (1876), «Нарис історії розпаду общинного землеволодіння в кантоні Ваадт» (1876), «Первісне право» (1876), «Дослідження з історії юрисдикції податків у Франції від XIV ст. до смерті Людовіка XIV» (1877), «Історія поліцейської адміністрації в англійських графствах від стародавніх часів до смерті Едуарда І» (1877), «Общинне землеволодіння: причини, хід і наслідки його розкладу» (1879), «Суспільний устрій Англії наприкінці середніх віків» (1880), «Історико-порівняльний метод в юриспруденції і прийоми вивчення історії права» (1880), «Закон і звичай на Кавказі» (1886), «Сучасний звичай і давній закон» (1886), «Походження сучасної демократії» (1895), «Родовий побут сьогодні та в недавньому і віддаленому минулому» (1905), «Конституційне право» (1909).

М. Ковалевський вважав, що суспільство розвивається на основі закону прогресивного розвитку, що полягав у зростанні соціальної солідарності. У цьому питанні відводив важливу роль взаємодії економічних, психологічних, біологічних чинників. Під впливом англійського правознавця Г. Мена він започаткував масштабні порівняльно-правові дослідження. Зокрема, переконував, що порівняльна історія здатна відповісти на питання, якій стадії суспільного процесу відповідають правові порядки — родовій, державній чи всесвітній — і в якому внутрішньому зв´язку перебувають між собою окремі юридичні норми цих періодів. На прикладі Англії, Франції та інших країн доводив безперспективність класової боротьби, розглядав революції як трагічний наслідок соціальної нерівності, виступав за мирний розвиток на основі конституційної монархії як найдосконалішої форми правління.

Ковалевський встановив взаємозв´язок між політичними ідеями та рівнем соціально-економічних і політичних відносин. Він був прихильником конституційної перебудови Росії шляхом утвердження парламентської монархії, в якій буде забезпечено високий рівень самоврядування народу через його представників. Конституційний устрій, на його думку, має ґрунтуватися на системі, що передбачає поділ влади, істинне народоправство і політичне представництво. На основі цих елементів формується правова держава з домінуванням таких її елементів, як законність управління, поділ влади, народоправство і система представницької демократії.

Важливу роль у своїх дослідженнях Ковалевський відводив проблемі співвідношення особи і держави. Він стверджував, що саме з такого співвідношення виникає людська солідарність, яку він трактував як суспільний порядок, інституціональні перетворення. Водночас заперечував теорію про вроджені природні права. Він прогнозував невпинне розширення сфери індивідуальної діяльності і зростання сукупності особистих прав у процесі «поступової еволюції» держави. Забезпечення політичних прав громадян Ковалевський вбачав у системі народного представництва і місцевого самоврядування, а також у судовій відповідальності приватних і посадових осіб. М. Ковалевський закликав до глибшого взаємопізнання досвіду країн Європи і Сходу, обстоював концепцію всесвітньої федерації як єдиного міжнародного союзу самостійних держав.

Іван Франко (1856—1916). Український письменник, поет, публіцист і громадсько-політичний діяч. Його самобутні політичні погляди сформувалися під впливом ідей М. Драгоманова. У радянські часи простежувалася тенденція тлумачити його спадщину і постать у річищі революційно-демократичної течії української суспільно-політичної думки, яку, як правило, поєднували з російською революційною «демократією».

Еволюція ідей І. Франка відбувалася у двох напрямах. Перший напрям окреслює зміну його ідейних орієнтирів від захоплення революційним марксизмом до його критичного переосмислення, до якого він дійшов одним із перших серед мислителів того часу. Революціонізм Франка, на якому раніше акцентували надмірну увагу, був наслідком його імпульсивності як майстра художнього слова, як особистості з надзвичайно загостреним уболіванням за незаможні верстви українського населення, насамперед за селянство. Пристрасний патріот українського народу інколи, особливо під час посилення репресій і тиску на народні маси, не стримувався і пропонував застосувати радикальні заходи, «не оступатись навіть перед суспільною революцією, коли іншого виходу не буде». І все ж розум перемагав емоції. Звідси й фундаментальна ідейно-політична позиція Франка: досягнення суспільно-політичного ідеалу не через революції, а «без насильних і кривавих потрясінь».

Визнаючи всесвітньо-історичну роль Великої французької революції, Франко різко засуджував якобінський терор, який означав, на його думку, не тільки відхід від принципів Декларації прав людини і громадянина 1789 р., а й вступ революції на стадію самозаперечення. У творчості Франка поряд з любов´ю до простого люду неодноразово спостерігається й усвідомлення небезпеки неконтрольованої стихії мас. Тому значну роль він відводив інтелігенції, котра покликана, на його думку, повести за собою народ, «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя», котра здатна більше, ніж простий люд, до засвоєння «загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна наука і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися».

Критикуючи марксистську матеріалістичну позицію щодо абсолютизації ролі продуктивних сил і виробничих відносин, Франко називав її «фаталістичною», залічував до категорії таких самих забобонів, «як віра у відьми». Звертаючи свій погляд до соціалізму, він розумів його не як ідеал (у дусі тогочасних соціал-демократів), з яким має узгоджуватися суспільна практика, а як реальний рух суспільства. У статті «До історії соціалістичного руху» Франко писав, зокрема, що створена російськими соціал-демократами програма державного соціалізму «аж надто пахне державним деспотизмом та уніформізмом». Він зауважував, що втілення в життя догматичної ідеї соціалізму неодмінно обернеться «великою гальмою розвою або джерелом нових революцій», стане «тріумфом нової бюрократії над суспільністю».

Такому світобаченню Франко протиставляв свій власний підхід, що опирався на позакласові, загальнолюдські цінності і ґрунтувався на широкому самоуправлінні громад, повітів і країв у драгомановському розумінні. Такий підхід випливав з його ставлення до особистості, яку він поціновував вище за державні інтереси. У статті «Що таке поступ?» І. Франко звертав увагу на надзвичайну небезпеку так званої народної держави у марксистському розумінні. На його думку, «всеможна сила держави налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка». У державі, де особистість поступається перед інтересами держави, щезнуть «власна воля і власна думка» кожного індивіда, виховання людини перетвориться на «духовну муштру» й сама «народна держава», врешті-решт, стане «величезною народною тюрмою».

Франко скептично ставився до «Маніфесту комуністичної партії» Маркса і Енгельса, з якого, за його словами, «соціалізм виступив відразу готовий». Мислитель, аналізуючи марксистський маніфест, зазначав, що для сучасного і нових поколінь краще, «коли буде розбита легенда про месіянство й непомильність» авторів маніфесту, коли розвіється міф про «нове євангеліє робочому народові всього світа», «коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окружения, що черпали свої ідеї з того окружения й переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу». Франко сподівався, що такий погляд «вменшить у вірних і в невірних партійну заїдлість і фанатизм, улекшить порозумі-нє, а через се й працю для осягнення великого ідеалу — соціяльної справедливості на ґрунті гуманного чуття».

Другий напрям розвитку суспільно-політичних поглядів І. Франка пов´язаний з еволюцією від інтернаціоналізму, близького до демократизму, до національного патріотизму і демократії. Його первісне ставлення до інтернаціоналізму, як і до марксизму взагалі, сформувалось у молоді роки. Воно спершу було близьким до марксистського розуміння поняття «пролетарський інтернаціоналізм». Однак поступово, в міру знайомства з теорією і особливо практично-політичним утіленням марксизму в діяльності політичних партій і соціал-демократичних рухів різних країн, Франко дійшов протилежних висновків. З часом письменник усвідомив, що пролетаріат не може бути всесвітньою силою революційних перетворень, оскільки ідеї його інтернаціональної єдності суперечить марксистська ідея диктатури пролетаріату як найважливішого засобу соціалістичних перетворень.

На прикладах політичного життя Галичини Франко показав безглуздість лозунгу пролетарської солідарності. Зокрема, у «Пості зради» він наголошував, що проти українців виступає не лише польська провідна верства, а й усі верстви польської нації, у т. ч. й пролетарські. У статті «І ми в Європі», оповіданні «Чиста раса» та інших творах Франко засудив переслідування українців, спроби видати їх за «нижчу расу», приречену на вимирання й нездатну досягти рівня цивілізованих народів. Ще гострішій критиці Франко піддав марксизм, що поширювався в Росії, за недооцінювання ним значення національного питання. На його погляд, небезпека денаціоналізованого пролетарського інтернаціоналізму більша за небезпеку самодержавної політики російського царизму, бо якщо самодержавство є лише «тиском фізичної сили, в´яже руки», то соціал-демократизм «краде душі, напоюючи їх фальшивими доктринами і відвертаючи від праці на рідному ґрунті».

Остаточний відхід І. Франка від інтернаціоналізму особливо помітний у статтях «Ukraina irredenta* (1895) і «Поза межами можливого» (1900). У праці-рецензії на однойменну книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» Франко зауважив, що книга, у якій автор доводить, «що Україна не тільки існує, а й мусить стати самостійною державою», важлива «як факт» нашого політичного життя, «як вияв національного почуття і національної свідомості». Франко висловив надію, що поряд із цією свідомістю з часом виникне й потреба політичної самостійності України, що «справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

Ще глибшим є обґрунтування необхідності досягнення національної самостійності українським народом у статті «Поза межами можливого». І. Франко зробив висновок, який варто вважати одним із його духовних заповітів українському народові: «Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки».

Творчість І. Франка є багатогранною. Оцінити її духовно-політичну складову стало можливим лише в умовах незалежної України. Більшість висловлених ним ідей, думок зберігає актуальність і в умовах сьогодення. Це стосується співвідношення соціальних інтересів, формування національного ідеалу, повернення свободи особистості й колективного суспільно-державного розвитку.

Розвиток державно-правової думки України XIX ст. засвідчує, що саме в цей час у середовищі української інтелігенції сформувалося переконання в тому, що кожна нація має природне право на здобуття політичної самостійності шляхом утворення автономій країв і народностей, що і знайшло відображення не лише в наукових творах, а й у політичних програмах і конституційних проектах.

Література

  1. Американские просветители // Избранные произведения: В 2-х т. — М., 1969. — Т. 2.
  2. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів, 1998.
  3. Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. — М., 1999. — Т. 3.
  4. Волгин В. П. Сен-Симон и сен-симонизм. — М., 1961.
  5. Горбатенко В. П. Про відторгнуті від музики слова: до осягнення державно-правових поглядів Фрідріха Ніцше // Людина і політика. — 2002. — № 3.
  6. Горячева М. В. Критика Фридрихом Ницше генезиса и идеалов демократического государства // Правоведение. — 2000. — № 1.
  7. Графский В. Г. Возвращение имен, или Новое приобщение к научным традициям российского университетского правоведения // Правоведение. — 1999. — № 1.
  8. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. — М., 1985.
  9. Джемс Б. Прагматизм. — К., 1995.
  10. Дзюба I. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Вид. дім «Ки-єво-Могилянська академія», 2008.
  11. Зильберфарб И. И. Социальная философия Шарля Фурье и ее место в истории социалистической мысли первой половины XIX в. — М., 1964.
  12. Иоаннисян Е. А. Шарль Фурье. — М., 1958.
  13. История правовых и политических учений. — М., 1999.
  14. Історія філософії на Україні: У 3-х т. — К., 1987. — Т. 2.
  15. Ковальчук О. Особливості теоретико-правничих поглядів у працях К. О. Неволіна // Українське право. — 2003. — № 1.
  16. Копиленко О. Л. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та I. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі. — К., 1990.
  17. Круглашов А. М. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці, 2000.
  18. Куприц Н. Я. Ковалевский. — М., 1978.
  19. Лаптін П. Ф. Історичні погляди М. М. Ковалевського // Український історичний журнал. — 1962. — № 1. Лебедев А. А. Чаадаев. — М., 1965.
  20. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. — М., 1955. — Т. 3.
  21. Мироненко О. М. Від «праведного автономізму» до виникнення ідеї конституційного суду (межа XIX — XX століть) // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 6.
  22. Мироненко О. М. Джерела визрівання ідеї конституційної юстиції в Україні «провансальського періоду»: світовий досвід, народолюбство, проекти юридичних конституцій (перша половина XIX століття) // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 3—5.
  23. Мироненко О. М. Народження української юридичної науки і перші вітчизняні доктрини судової конституційної юстиції // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 6.
  24. Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів XIX — початку XX ст. — К., 1995.
  25. Мироненко О. М. Права і свободи людини у політичних і правових вченнях мислителів Німеччини. — К., 1995.
  26. Мироненко О. М. Права і свободи людини у російських політичних доктринах. — К., 1995.
  27. Мироненко О. М. Права і свободи людини утворах великих французьких просвітителів. — К., 1995.
  28. Остроухое В. В. Насилля як предмет філософських рефлексій. — К., 2000.
  29. Покровский В. Социально-политические и правовые взгляды М. М. Ковалевского // Советское государство и право. —1957. — № 4.
  30. Прокопов Д. Є. Співвідношення понять «правда» і «право» в теорії К. Неволіна в світлі суперечки між історичною та природною інтерпретацією права // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2007. — № 5.
  31. Сокуренко В. Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов, С. Подолин-ский, О. Терлецкий). — Львов, 1966.
  32. Сокуренко В. Г. Общественно-политические взгляды Т. Г. Шевченко (К 170-летию со дня рождения) // Советское государство и право. — 1984. — № 9.
  33. Сперанский М. И. Проекты и записки. — Л., 1961.
  34. Тихонов В. Н. Идеи П. Д. Юркевича о государстве и праве в контексте современности. — Луганск, 2003.
  35. Ткачук М. Орест Новицький: долаючи забуття // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — № 1—2.
  36. Токвіль А. Давній порядок і революція. — К., 2000.
  37. Токвіль А. Про демократію в Америці: У 2-хт. — К., 1999.
  38. Федералист. Политическое эссе А. Гамильтона, Дж. Медисона, Дж. Джея. — М., 1993.
  39. Фурье Ш. Избранные сочинения: В 4-х т. — М. — Л., 1951—1954.
  40. Хайруллин В. И. Гумбольдт о справедливости // Государство и право. — 2003. — № 4.
  41. Чернышевский Н. Г. Чичерин как публицист// Полное собрание сочинений. — М., 1950. — Т. 5.
  42. Четверний Е. А. Современные концепции естественного права. — М., 1988.
  43. Шкуринов П. С. Мировоззрение П. Я. Чаадаева. — М., 1958. Шпет Г. Г. Сочинения. — М., 1989.