Історія вчень про державу і право
6.6. Розвиток державно-правової думки в Росії
В історії Росії XIX ст. відбулося кілька вагомих спроб лібералізації політичного режиму й перетворення всієї системи центральних органів управління. Спроби реформування Росії згори, започатковані Олександром І і через деякий час продовжені Олександром II та Олександром III, знайшли відображення в національній державно-правовій думці.
Михайло Сперанський (1772—1839). Державний діяч, теоретик і практик права. На початку XIX ст. він організував законопроектну роботу і кодифікацію законодавства, які справили значний вплив на еволюцію російського законотворення. Основні політико-правові ідеї Сперанського, які формувалися під впливом вчень європейських просвітителів, англійських, американських і французьких конституціоналістів, викладені у «Роздумах про державний устрій імперії» (1802), «Записці про устрій судових і урядових закладів у Росії» (1803), «Вступі до укладання державних законів» (1809), маніфестах про заснування міністерств (1810 і 1811), працях «Про військові поселення» (1825), «Про звільнення селян» (1826), «Порадник до пізнання законів» (виданий 1845), «Огляд історичних свідчень про звід законів» (виданий 1889), проектах, планах і записках стосовно державних реформ.
Сперанський дотримувався раціоналістичних концепцій природного права, поміркованого реформізму, ідеї послаблення деспотизму, принципів верховенства закону республіканізму, сприймав Бога як «найвищого законодавця Всесвіту». Йому належить пріоритет у науковому обґрунтуванні необхідності прийняття «доконечного закону» (конституції) в Росії і викладі його змісту. Найрадикальніші погляди характерні для «раннього» Сперанського (1797—1806), коли він під впливом Вольтера і Дідро, Монтеск´є і Руссо дотримувався французької демократичної орієнтації, походження держави сприймав як договір щодо реалізації волі Бога, тобто як гіпотезу. Він вважав, що Росія пройшла етап відрубного землеволодіння у середні віки, абсолютної монархії — у Новий час і вступає у промисловий стан, якому повинна відповідати «правильна держава».
У «правильній монархічній державі» має діяти конституція («державний закон»), що визначає фундаментальні основи суспільного устрою та відносин станів. Усі люди вільні і беруть участь у створенні законів. їх дотримання і охорону забезпечує «загальна думка». Виконавча влада відповідальна перед законодавчим закладом з двох палат, що заснований на виборних началах. Елементами системи законів, «прийнятих народом», є «два роди» законів державних («скороминущих» і «корінних», «непорушних») і два різновиди законів громадянських (цивільних і кримінальних). Усі дії уряду відкриті, публічні. Свободу слова і друку обмежує лише закон. Судочинство здійснюють від імені народу виборні особи за участю присяжних. Суду підлягають усі на основі рівності перед законом, у т. ч. і вищі Урядові чиновники. Перехід до такого державного устрою повинен здійснюватися поступово: «десятиріччями і віками, а не за два-три роки». Першим кроком до конституційного ладу є заснування законодавчого сенату за призначенням імператора і виконавчого, що має дві частини — судову та управлінську.
Згодом Сперанський трансформував свої погляди під впливом англійського конституціоналізму. З 1807—1808 pp.
держава для нього — це суспільний союз, створений для забезпечення користі і безпеки підпорядкованих закону громадян. Ідеал — «істинна монархія», що ґрунтується на «корінних» і «скороминущих» законах та на принципі поділу влади. Владу розмежовують як по вертикалі (законодавча, виконавча, судова), так і по горизонталі (центральна, губернська, окружна (повітова), волосна). Сукупність «корінних», «доконечних» законів утворює конституцію, ухвалення якої обмежує владу імператора — «єдиного законодавця, судді та виконавця власних законів».
До системи представницьких органів, за Сперанським, входять думи: володарі нерухомої власності обирають волосні думи, які формують волосне правління та визначають депутатів дум окружних (2—5 на губернію), окружні думи формують губернські, а губернські на 3 роки призначають депутатів Державної думи, яку збирають щорічно у вересні для обговорення законопроектів, їх ухвалення з наступним обов´язковим поданням на затвердження імператору. Також законопроекти розглядає Державна рада, частково призначена монархом, а частково обрана. Крім того, до її компетенції належать питання війни і миру та інших надзвичайних заходів, затвердження бюджету, заслуховування звітів міністрів.
Уряд у підготовці законопроектів і виконанні законів повинен керуватися «народною думкою», дотримуватися гласності, свободи слова і друку. Міністрів призначають Державна рада і Державна дума, перед якими вони відповідальні і звітують. Міністри скріплюють своїми підписами нормативні акти загальнодержавного значення. Всі вони, начальники управлінь міністерств входять до новоутвореного Урядового сенату.
Судова влада охоплювала Судовий сенат, куди входять призначені імператором з рекомендованих губернськими думами «взірцеві громадяни», губернські, окружні і волосні суди, обрані відповідними думами, та Верховний кримінальний суд для розгляду справ найвищих посадових осіб. Велике значення у державному механізмі правознавець приділяв створенню кваліфікованого апарату державних службовців. З цією метою він особисто підготував і провів у 1809 р. закони «Про придворні звання» і «Про іспити на чин», які викликали ненависть до нього з боку вищого дворянства.
Сперанський заперечував рабство (поділяв його на політичне, «коли воля одного — закон для всіх», і громадянське, втілене у «повинностях особистих або майнових»), кріпосництво, але звільнення селян, на його думку, мало відбуватися шляхом реформ, без заколотів і революцій. Права людини він поділяв на політичні (активні виборчі, пасивні виборчі, право на державні посади, право на участь у законотворчому процесі) і громадянські, які розмежовував на: свободи особисті (безпека, гарантування захисту від позасудового покарання або примусу); свободи майнові (недоторканність власності, стягування лише податків, встановлених законом, вільне розпоряджання майном та ін.); права, загальні для всіх підданих імперії; права для особливих станів (на володіння населеними землями, на перехід до інших станів тощо). Таких станів у державі три: найповноправніше привілейоване дворянство, єдиним обов´язком якого є 10-літня служба державі за вільним вибором; середній стан (купці, міщани, ремісники, майстри, однодвірці) не володіє особливими правами, а політичні надають його представникам залежно від обсягу нерухомого майна; робочий люд (помісні селяни, найманці, майстрові, слуги) повністю позбавлений політичних прав навіть при чималій нерухомій власності, але має права громадянські.
Громадянські права ґрунтувалися на правах політичних, без яких громадянські закони «взагалі не можуть існувати». Політичні і громадянські права разом мали відповідати «корінним і непорушним законам» (конституції), які охоплювали три основні предмети правового регулювання: 1) права державної влади; 2) закон, що «виникав з прав державної влади»; 3) права підданих. Вчення про стани і їх права Сперанський розвинув у теорії еліт, показавши їх роль і значення у політико-правових процесах. Він поділяв п´ять еліт на дві групи — консервативну (феодальна знать і духовенство) та прогресивну (інтелектуали, верхівка промислово-фінансового світу, чиновництво).
Під впливом ідей Сперанського Олександр І підписав Маніфест про утворення Державної ради, тобто першого «законосовещательного» органу, що мав виконувати функцію упереджувального нагляду за законами. Однак друга пропозиція правника про призначення 1 травня виборів до Державної думи була заблокована майже на 100 років. Рада налічувала 35 осіб, 19 з яких виявилися графами і князями, alé — військовими і великими землевласниками. Рішення ради щодо законопроектів ухвалювалися більшістю голосів. Окремі думки фіксували у спеціальному журналі, але практичного значення вони не мали. Останнє слово лишалось за імператором. У перші роки існування Державної ради царські маніфести про видання законів починалися словами « Врахувавши думку Державної ради...». Згодом Олександр І навіть такий суто формальний вислів відкинув. Олександр II частково запроваджував реформаторські пропозиції свого вчителя.
Проекти Сперанського надихнули як російських, так і українських мислителів на пошуки шляхів конституціо-налізації і парламентаризації імперії, хоча сам реформатор, починаючи з 20-х років XIX ст., поступово перетворився на войовничого оборонця абсолютної монархії, став стверджувати, що для імператора зникла необхідність розділяти владу з парламентом, а для народу це «матеріально невигідно».
До незаперечних заслуг Сперанського перед юридичною наукою і практикою належить доробок у вигляді незавершеного проекту нового цивільного уложення, виконаного на зразок кодексу Наполеона, а також те, що без безпосередньої участі мислителя не ухвалювали жоден закон в імперії. Під його керівництвом було підготовлено 45 томів «Повного зібрання законів Російської імперії», 15 томів «Зведення законів Російської імперії» (чинні закони), 12 томів зведення військових постанов, а також зведення законів Великого князівства Фінляндії, зведення законів остзейських і західних губерній. Конституційний план «раннього» Сперанського перебував у центрі уваги юридичної громадськості імперії до кінця її існування і був майже цілком реалізований у 1905—1907 рр.
Петро Чаадаєв (1794—1856). Соціальний мислитель, член Союзу благоденства, Північного товариства декабристів. Свої політико-правові та інші суспільні погляди виклав у «Філософічних листах» (1829—1831) (інша назва «Листи про філософію історії»), із яких за його життя опублікований у Росії у 1836 р. лише один. Решта сім, як і інші роботи, побачили світ через багато років: «Записка графу Бенкендорфу» (1832), «Апологія божевільного» (1837), «Стаття без заголовка» (1843), «Проект прокламації» (1848), «Кілька слів про польське питання» (1848), «Недільна бесіда сільського священика» (1848), «Лист невідомого до невідомої» (1854), листи до Шеллінга, Герце-на та інших громадських діячів, звернення, афоризми тощо.
Світоглядною основою державно-правових поглядів Чаадаєва стали об´єктивний ідеалізм, релігійна філософія (католицький провіденціалізм і соціальне християнство), містицизм, ідея паралелізму в розвитку фізичного та морального світів. Бог дав першопоштовх рухові всієї матерії, а людині — здатність до збереження, дотримання і збагачення «всесвітньо-історичної традиції», що як «естафета зростання моральності» передавалася від покоління до покоління і стала об´єктивним законом розвитку держави і суспільства. «Всесвітньо-історична традиція», підпорядкування об´єктивному началу є шляхом до ідеальної держави — «Царства Божого на землі», торжества добра і справедливості, братерства і дружби людей, подолання приватних інтересів і розмежованості народів.
Основи ідеальної держави, на думку Чаадаєва, нівелюють суспільні антагонізми, індивідуалізм, панування особистих інтересів, суб´єктивної волі окремих індивідів, що в сукупності призводить до зла і несправедливості. Будь-який народ, з позицій мислителя, здатен до «безкінечного розвитку», отже, є державним, але ступінь реалізації такої можливості залежить від «міри залучення до всесвітньо-історичної традиції». «Міру залучення» російської держави було суттєво зруйновано втягненням її до лона «розтленної Візантії», «великою схизмою», нав´язуванням православ´я, впливом чужих для неї монгольських, східних традицій, відходом від Заходу тощо.
Чаадаєв належав до того молодого покоління, яке мріяло про перебудову держави, удосконалення систем державного управління за західними зразками, «одним словом, про конституції і все, що пов´язане з ними». Він довів, що «блискуча російська дійсність» прийнятна лише для дворянства і трону. Насправді ж російська держава унаслідок цих причин, а також втрати «дисципліни логіки, права, соціальних умовностей» відкололась від інших народів, «не належить до жодного з великих сімейств людства ані Заходу, ані Сходу», заглибилась у «дике варварство», не усвідомила «ідей обов´язків, закону, правди, порядку». Встановлена влада для російського народу перетворилась на священну, а государ — на батюшку, в уявленні якого не закон карає винного, а «батько — неслухняну дитину».
Ідея законності, ідея права для російського народу — нісенітниця, оскільки він визнає лише право дароване і відкидає будь-яку думку про право природне. Водночас європейські держави за допомогою католицизму створили «єдину сім´ю християнських народів», своєрідну федерацію з найвищим «публічним правом — постановами церкви», єдиний організм, тільки «географічно поділений на різні держави». Замість того щоб відновити державницькі реформи Петра І на західний зразок, російська еліта («ретроспективні утопісти» — слов´янофіли) почала руйнувати досягнення «великої людини, що нас цивілізувала», ще більше віддалятись від Європи, «сховавшись у свої халупи з колод і соломи», стала сповідувати ворожість до усього західного тощо.
За таке вільнодумство Микола І проголосив Чаадаєва божевільним і заборонив йому писати і друкуватися. Різко критикували його за відверто песимістичні настрої О. Пушкін, П. Вяземський. З часом Чаадаєв відмовився від нищівної критики самодержавної влади і вдався до пошуків конструктивних шляхів поліпшення державного і суспільного устрою. В «Апології божевільного» він зробив акцент на «великому призначенні Росії», на її месіанській ролі «у розв´язанні більшості проблем соціального порядку, реалізації більшості ідей, що виникали у старих суспільствах, у відповідях на найважливіші питання, що хвилюють людство». Більше того, мислитель упевнився, що російська держава завдяки вдалому географічному розташуванню між Сходом і Заходом стане «вмістилищем історії всього світу», «дійсним совісним судом щодо багатьох справ, які постали перед великими трибуналами людського духу і людського суспільства».
Чаадаєв закликав до суворого дотримання законів, ретельного нагляду за їх виконанням. Мислитель запевняв опонентів, що він пристрасно любить свій народ і Вітчизну, але ніколи не навчиться любові «із закритими очима, з похиленою головою, із замкненими вустами». Час «сліпих закоханостей», «блаженного патріотизму лінощів», «бачення всього свого у рожевому світлі» закінчився. Минуле російському народу вже не підвладне, але майбутнє залежить від нього. Чаадаєв учив любити Вітчизну на любові до істини, оскільки шлях до державного ідеалу — Царства Божого — пролягає «не через Вітчизну, а через істину». Для пізнання істини, проникнення у вічне людина перш за все мусить відректись від «самості», тобто стати активним громадянином держави і членом суспільства.
Роздуми поборника «вселенської правди» про державу і суспільство створили ґрунт для західників, слов´янофілів, революційних демократів і навіть анархістів. Стосовно соціалістичних ідей Чадаєв висловив оригінальну точку зору: «Соціалізм переможе не тому, що він правий, а тому, що неправі його супротивники».
Костянтин Неволін (1806—1855). Досліджував проблеми держави і права. У 1837—1843 рр. він був ректором
Київського університету Св. Володимира. Свої ідеї виклав у працях «Енциклопедія законознавства» (т. 1—2, 1839— 1840), «Формування управління в Росії від Івана НІ до Петра Великого» (1844), «Історія російських цивільних законів» (т. 1—3, 1851), «Про п´ятини і погости новгородські в XVI ст.» (1853).
Неволін був послідовником гегелівської правової філософії та історичної школи права. Він сформулював систему необхідних юристові знань історико-правової науки, висловив ідеї, на яких ґрунтується вітчизняне порівняльне правознавство. В «Енциклопедії законознавства» він опрацював проблеми юридичної науки, що стосувалися законів історичного розвитку права, різних форм функціонування держави і права, кодифікації законодавства.
Основу права Неволін вбачав у «божественному єстві, яке відкриває себе в світлі моральному через волю людей». У теоретико-практичному сенсі право конституюється на кількох рівнях: міжособистісні стосунки індивідів (приватне право); відносини індивіда зі спільнотою загалом (державне право); відносини спільноти з будь-якою іншою (міждержавне, чи міжнародне, право). Закон Неволін розглядав як «образ буття правди», що має внутрішню силу для совісті людини. Поняття «закон» він трактував як моральний закон (діє на рівні внутрішніх особистісних стосунків людей); суспільний (державний) закон (правило, згідно з яким формуються взаємини між людьми).
Неволін вважав, що будь-яка правова теорія має ґрунтуватися на фактах, які не піддаються сумніву і без яких саме поняття «право» стає неможливим як предмет наукового дослідження. До абсолютно достовірних фактів вчений зараховував: суспільний характер людини, оскільки лише в людських союзах можлива реалізація вищих цілей людства; моральний характер людини, оскільки за своєю природою вона як моральна істота «потребує спілкування з іншими моральними істотами». На основі цього він впровадив загальне поняття «правда», яке характеризував як «вірність однієї моральної істоти цілій спілці моральних істот». Правда є першим кроком до виникнення феномену права, яке Неволін визначає як основану на правді «владу однієї особи над іншою».
Право і закон К. Неволін тлумачив як історично змінювані утворення, що формуються залежно від національно-історичної організації, традицій та культури народу. Він стверджував про нерозривний зв´язок між мораллю і правдою та правом і законом. Неволін зазначав, що в основі природного права лежить «природна свобода» індивіда. Завдання моралі та права полягає в свідомому обмеженні природної свободи. Отже, людина не може мати вродженої правосвідомості, вона може її набути. На думку Неволіна, метою закону є не лише турбота про відновлення порушеного права, а й запобігання порушенню прав. Втілення ідеї природних законів у позитивні залежить від «особливого характеру народу, рівня його розвитку, історичного ставлення до інших народів». Одним з найважливіших положень теорії Неволіна є ідея про необхідність виховання у народу почуття законності, яке дасть змогу самим судити про праведне й неправедне.
Держава для Неволіна — реалізована моральна ідея. Без держави і поза державою неможливі ні правовий, ні моральний розвиток людини, оскільки всі без винятку цілі морального вдосконалення людини постають водночас і цілями для держави. Реалізацію правового ідеалу вчений пов´язував не з окремою державою, а з участю всіх народів світу в його пізнанні та здійсненні. Заслугою Неволіна було застосування порівняльного методу у вивченні вітчизняного й зарубіжного законодавств, оскільки, на його думку, неможливо зрозуміти законодавство, не знаючи характеру його розвитку в інших державах. Він, зокрема, акцентував на необхідності вивчення історії законодавства сусідніх народів, вважав, що порівняння може стати джерелом для вдосконалення вітчизняного законодавства.
Неволін започаткував у вітчизняній теорії держави і права синтез ідей двох шкіл — природного і позитивного права, на базі Київського університету Св. Володимира заклав підґрунтя для становлення і розвитку на науковій основі вищої юридичної освіти в Україні та Росії. Ідеї вченого, порушення ним теоретичних питань вийшли за межі законодавства царської Росії, що сприяло розвитку вітчизняної правової науки, розробленню оригінальної концепції з використанням елементів різних правових шкіл і течій.
Олександр Герцен (1812—1870). Теоретик «селянського» соціалізму, основаного на общинному побуті, фундатор закордонних літературно-політичного альманаху «Полярная звезда» (1855—1867) і двотижневика «Колокол» (1857—1867). Погляди на державу і право виклав у наукових та науково-публіцистичних працях «Дилетантизм у науці» (1842—1843), «Листи про вивчення природи» (1845—1846), «З того берега» (1847—1850), «Листи з Франції та Італії» (1848—1855), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Лист до І. Мішле» (1851), «Юріїв день! Юріїв день! Російському дворянству» (1853), «Хрещена власність» (1853), «Російський народ і соціалізм» (1855), «Роберт Оуен» (1860), «Листи до супротивника» (1864), «До старого товариша» (1869) та ін., автор літературних творів «Хто винен?», «Доктор Крупов», «Сорока-злодійка», «Минуле і думи» тощо.
Державу Герцен уявляв як суспільний союз людей, що виник на основі договору між ними внаслідок природної схильності людини до єднання у гурті та притаманного їй розумного егоїзму. Цей розумний егоїзм і громадськість людини він ототожнював з братством і любов´ю, які не вважав ні чеснотами, ні пороками, а «основними стихіями життя людського, без яких не було б ані історії, ані розвитку». Розумний егоїзм, на відміну від «чистого егоїзму», притаманний лише розвиненій, гуманній, культурній, мислячій істоті, особистості, яка прагне до незалежності, відчуває власну гідність, пріоритет колективу над окремою особою. Саме з таких природних якостей людини випливає її потяг до гармонії у взаємовідносинах із суспільством, що й має наслідком суспільний договір про утворення держави.
Найкращою формою державного устрою, на думку Герцена, є істинно демократична соціалістична «республіка трудящих». Республіка, що не веде до соціалізму, не зберігає державну організацію для народу, не прагне до свободи, до демократичної рівності, є нісенітницею. Причому республіка має бути не політичною, а соціальною організацією. Монархія ж не сумісна з пануванням розуму і свободою людей. Герцен доводив, що в разі перемоги соціалізму бездержавність неможлива, а державна влада необхідна на весь період його будівництва та еволюції. Державу і особистість, владу і свободу, комунізм і розумний егоїзм він вважав геркулесовими стовпами майбутньої революційної епопеї.
З погляду Герцена, народ — «консерватор за інстинктом». Не можна звільняти людей у «зовнішньому» житті більше, ніж вони звільнені «зсередини». Держава, за Герценом, — форма, через яку проходить кожна людська спільнота, у т. ч. й та, що «набуває великих розмірів». Вона завжди починається з повного закріпачення особи, а в процесі розвитку здійснює поступове визволення. Держава, не маючи власного змісту, рівною мірою слугує як реакції, так і революції, тобто тому, на чиєму боці сила.
Оригінальним є вчення О. Герцена про право і законодавство. Не сприймаючи експлуататорську державу, він не міг позитивно ставитись як до царських нормативних актів, так і до антинародних французьких законів. Герцену певною мірою був притаманний правовий нігілізм, він, зокрема, вважав «відсутність начал права» у Росії її значною перевагою перед Заходом і майже гарантією впевненого руху до соціалізму. Захоплення мислителя общиною, її ідеалізація свідчать, що він надавав перевагу природному, неписаному праву і критично ставився до позитивістського праворозуміння. Порядки, що природним шляхом утверджувалися в общинних патріархальних відносинах, основаних не на законах, а на взаємній довірі, колективізмі у селянській громаді, Герцен вважав основною причиною того, що общинна суспільно-правова організація впритул підійшла «до розвитку соціалізму в Європі», від якої залежить майбутнє слов´янського світу.
Непримиренний ворог російського самодержавства не сприймав ідей класової боротьби і диктатури пролетаріату і за це зазнавав гострої критики з боку К. Маркса. До того ж наприкінці життя Герцен схилився до релігійної філософії. Однак його ідеї високо цінував В. Ленін і російські революційні демократи, яких Герцен вважав «молодими штурманами майбутнього бурелому». Т. Шевченко називав його «апостолом правди і волі», а учнями Герцена вважали себе М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, M. Костомаров, І. Франко, M. Маркович (Марко Вовчок) та інші видатні українці. О. Герцен був чи не єдиним із російських інтелігентів, який вимагав надання Україні права на самостійну державність.
Микола Огарьов (1813—1877). Публіцист, поет і громадсько-політичний діяч, видавець (разом з О. Герценом) першої російської революційної газети «Колокол» у Лондоні та Женеві, один з організаторів і член ЦК таємного товариства народників «Земля і воля». Свої правові і політичні погляди виклав у працях «Російське питання» (1856), «Записка про таємне товариство» (1857), «Конституція і Земський собор», «Аналіз книги Корфа» (1858), «Аналіз нового кріпосного права» (1861), «Що треба робити народу»(1862)та ін.
Не сприймаючи анархістські підходи щодо розуміння держави, Огарьов вважав, що цей інститут не відповідає російським общинним традиціям і виник лише через потребу захисту від монголо-татарської навали. На його погляд, російська конституція з´явилася ще 1613 р. у вигляді умов обрання Земським собором на царський трон Михайла Романова, але згодом була «розтоптана» боярством, дворянством, а також наступними царями. Держава в Росії стала об´єктивною реальністю, її не можна ліквідувати, а потрібно докорінно перебудувати з «державної казарми» на «людяно-суспільний устрій». Огарьов висловлював переконання, що «сильне самодержавство ніякої визвольної реформи створити не захоче, а безсиле ніякої визвольної реформи створити не зможе, і треба визнати, що в обох випадках самодержавне правління — найбільша потвора».
Конституція, на думку Огарьова, — це «писаний статут про форму правління». Такою формою для Росії він вважав федеративну республіку з представницьким органом на кшталт Земського собору. Реформування держави і суспільства, вважав Огарьов, можливе і через повстання, і мирним шляхом. Організаційним революційним центром радикального реформування мала стати Всеросійська таємна громада, шо спиралася б на місцеві філії (революційні округи) та відділи за кордоном. Буржуазія, переконував він, освятила законом лише право приватної власності й право купівлі-продажу. Право приватної власності чуже для Росії і штучно привнесене у державу царем Петром І. Огарьов був прихильником рівноправності громадян.
Володимир Соловйов (1853—1900). Філософ, правознавець, релігійний мислитель. Учення про державу і право він виклав у працях «Криза західної філософії. Проти позитивістів» (1874), «Про філософські праці П. Юркевича» (1874), «Філософські начала цілісного знання» (1877), «Критика абстрагованих начал» (1880), «Читання про Боголюдство» (1881), «Про народності і народні справи Росії» (1884), «Любов до народу і російський народний ідеал» (1884), «Що потрібно від російської партії» (1887), «Історія і майбутнє теократії» (1887), «Російська ідея» (1888), «Нариси з історії російської свідомості» (1889), «Росія і Вселенська церква» (1889), «Китай і Європа» (1890), «Японія» (1890), «Національне питання у Росії» (1891), «Значення держави» (1895), «Візантизм і Росія» (1896), «Магомет, його життя і релігійне вчення» (1896), «Право і мораль. Нариси з прикладної етики» (1896), «Життєва драма Платона» (1898), «Під пальмами. Три розмови» (1899—1900), «Виправдання істини» (не закінчена) та ін.
Учення Соловйова про державу ґрунтується на концептуальній платформі екзистенціалізму і релігійної філософії. Суттєве значення у розумінні держави і права він надавав розв´язанню життєво важливого питання «бути чи не бути правді, справедливості на землі», тлумачачи правду і справедливість як реалізацію християнського ідеалу. Він називав ліберальний індивідуалізм «середньовічним світоглядом», мріяв про злиття державної влади з християнською церквою і створення світової держави у вигляді вселенської теократії під владуванням російського царя, Папи Римського і провідників іудаїзму, рішуче виступав проти «язичеського обожнення влади».
Сутність держави, на думку Соловйова, визначає морально-нормальний характер суспільства, який не залежить ані від «правильності економічних відносин», ані від «правомірності і формальної справедливості, що втілені у правовій державі», ані від раціонального начала, що відображене у юридичних і державних відносинах, оскільки право «визначає лише кордон, а не мету і зміст діяльності». Морально-нормальний характер держави як «колективного людства» залежить від духовного союзу церков та індивідів, оскільки держава як «дійсне історичне втілення людської солідарності, реальна умова... здійснення добра у світі», «громадське тіло з постійною організацією», «втілене право» цілком може підпорядковуватися ідеології християнської церкви. Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову є особливою формою прояву «єдиної верховної божественної влади». Охорону прав людини («морального самодержця») він тлумачив як «консервативне завдання держави».
Природне право Соловйов розумів у сенсі загальної ідеї права, його раціонального джерела, «свободи, обумовленої рівністю», «синтезу свободи і рівності, начала найвищої справедливості, алгебраїчної формули» для права позитивного. Слідом за Й.-Г. Фіхте він стверджував, що право є «нижчою межею», «певним мінімумом» моралі, право наказує, а мораль повеліває, приписує. Мораль вища за право: такі поняття, як «обов´язок», «любов», є не правовими, а моральними категоріями. Право — це вимога реалізації лише «мінімального добра», викорінення зла, а мораль є приписом «добра максимального». Природне і позитивне право не можуть існувати окремо одне від одного, оскільки право Соловйов визначав ще і як «позитивне здійснення певного мінімуму правового порядку». Однак якщо закон суперечить праву, він перестає бути правовим явищем і втрачає правову силу. Правовий інтерес щодо таких законів не у їх збереженні, а тільки у правомірному скасуванні. Отже, закони не можуть суперечити самій суті права, а повинні відповідати закону моральному, тобто ставати справедливішими і людинолюбними. Основними ознаками позитивного закону є публічність, конкретність, реальна застосовуваність.
Важливе місце у вченні Соловйова про державу і право належить національному питанню. Він сформулював принцип «християнство зберігає національність, але скасовує націоналізм», закликав до «сміливого відкидання будь-якої народної винятковості», «національного самолюбства і зарозумілості». Мислитель вважав народність «позитивною силою», «найважливішим фактором природно-людського життя», розвиток національної свідомості — «великим успіхом в історії людства», виступав за право кожного народу на незалежне від інших націй існування, за вільний розвиток національних особливостей, проти «примусового і прямолінійного обрусіння» околиць імперії, вимагав духовного звільнення народів Росії, різко критикував слов´янофілів, залишаючись близьким до них за світоглядом. «Поклоніння своєму народові як переважному носієві вселенської правди, — зазначав Соловйов про слов´янофільство, — потім поклоніння йому як стихійній силі, незалежно від вселенської правди; нарешті, поклоніння тим національним однобічностям та історичним аномаліям, які відокремлюють наш народ від освіченого людства, тобто поклоніння своєму народові з прямим відкиданням вселенської правди, — ось три поступові фази нашого націоналізму». Він не виправдовував росіян, які «замість того, щоб підняти державу до рівня християнського царства, християнське царство принизили до рівня язичеської самодостатньої державності». Тому Росія, на його думку, повинна визнати свою неспроможність, особливо у XVII ст.
Соловйов з глибоким співчуттям зауважував про переслідування євреїв, осуджував антисемітизм, єврейські погроми, пропонував поєднати іудаїзм із християнством. Значне місце у його працях з національного питання посідала проблема «національного політичного самовизначення». Помітно позначилися на філософії права і держави його проповіді про об´єднання Сходу і Заходу через злиття церков, домагання майже абсолютної свободи совісті, знищення національно-релігійного пригнічення, «проникнення морального елементу в основу теоретичної філософії», «дуалістичне злиття» у «боголюдському процесі» як шлях спасіння людства, союз між Римським Папою і російським імператором як правову гарантію «бо-голюдської справи» тощо.
Учення Соловйова про державу і право, за визначенням М. Бердяева, справило вплив на богошукання і «нову релігійну свідомість» С. Булгакова, Є. таС. Трубецьких, П. Фло-ренського, С. Франка, І. Ільїна, Л. Карсавіна, Л. Лопатіна, Г. Шпета, П. Сорокіна, М. Лосського, О. Лосева, на концепції ідеалізму і символізму XX ст., особливо російського.
Борис Чичерін (1828—1904). Соціальний мислитель, правознавець і філософ, фундатор (разом з К. Кавеліним) російського різновиду ліберальної думки. Вчення про державу і право він виклав у працях «Обласні заклади Росії в XVII ст.» (1853), «Огляд історичного розвитку сільської громади в Росії» (1856), «Невільні стани у Давній Русі» (1857), «Лист до видавця» (1858, разом з К. Кавеліним), «Звинувачувальний акт» (1858), «Нариси про Англію та Францію» (1859), «Нариси з історії російського права» (1859), «Кілька сучасних питань» (1861), «Про народне представництво» (1866), «Історія політичних вчень» (1869—1902), «Наука та релігія» (1879), «Містицизм у науці» (1880), «Власність і держава» (1882—1883), «Позитивна філософія і єдність науки» (1892), «Курс державної науки» (1894—1898), «Основи логіки і метафізики» (1894), «Про начала етики» (1897), «Філософія права» (1900), «Питання політики» (1903), «Питання філософії» (1904), «Спомини» (видані у 1929—1934) та ін.
Проблеми історії, філософії, теорії держави і права Чичерін розглядав з позицій правого гегельянства. Він заперечував модний на Заході позитивізм, не помітивши у ньому навіть деяких прийнятних для російських традицій ознак. Разом з правовим позитивізмом Чичерін гостро критикував дарвінізм, утилітаризм, а сповідувана містицизму В. Соловйова прямо називав «ідейним союзником середньовічного іспанського інквізитора Торквемади». Гегелівський раціоналізм у праворозумінні Чичерін теж застосовував творчо: викривав слабкі, на його погляд, місця у філософії права Гегеля, поєднував раціоналізм і реалізм у власний універсалізм, а гегелівську тріаду у схемі діалектичного розвитку понять розбивав на «чотири моменти (тетради)».
Стрижневою ланкою праворозуміння у Чичеріна є тлумачення свободи як джерела права і моралі та розуміння ролі особистості у процесі формування громадянського суспільства і держави. Для нього особистість, її духовність, розум, воля є чинниками утвердження істинної свободи, яка діалектично поєднує свободу добра зі свободою зла. Зло як негативний елемент внутрішньої свободи логічно вимагає свободи зовнішньої, породжує проблему меж такої свободи, тобто проблему права. Зовнішня свобода — це право, головним завданням якого є забезпечення такого стану, щоб свобода одного індивіда не заважала свободі інших. На відміну від моральної свободи, що є джерелом закону, внутрішніх мотивів поведінки, право як зовнішня свобода є примусовим началом. Загальний закон, що визначає межі зовнішньої свободи окремих індивідів, — це правда чи справедливість, тобто загальне розумне начало. Справедливість має два різновиди: «правда урівнювальна», що має своїм фундаментом «рівністьарифметичну», і «правдарозподільна», основана на «рівності пропорційній».
Спираючись на таку філософську концепцію свободи, Чичерін визначав право як «взаємне обмеження свободи під загальним законом, що є невід´ємною належністю всіх людських суспільств», і поділяв його на право об´єктивне, тобто сам закон, що окреслює межі зовнішньої свободи і встановлює права та обов´язки індивідів, і право суб´єктивне, тобто «законну свободу щось робити чи вимагати». Чичерін вбачав джерело права у свободі, а не в законі, а свобода, на його погляд, тільки тоді стає правом, коли вона освячена законом, який «визнає і визначає свободу». Він чітко розмежовував право і мораль: мораль регулює внутрішні мотиви поведінки, право — зовнішні відносини, мораль — начало духовне, право — формальне. Ці два поняття взаємно доповнюють одне одного. У жодному разі не можна вважати право найнижчою сходинкою моралі, робити його «прислужницею моралі», оскільки таке розуміння права, на думку Чичеріна, призведе до насадження примусової моральності чи аморальності, насилля над індивідом, що прямо загрожує знищенням свободи. Право як регулятор зовнішньої свободи і примус можна застосовувати тільки при порушенні індивідом свободи іншого індивіда. Якщо такого вторгнення у межі чужої свободи немає, то примус неприпустимий. Моральний закон як регулятор внутрішньої свободи обмежує дію права, покладає на людину обов´язки, забороняє, наприклад, перетворювати бідняка на повного жебрака, зобов´язує допомагати ближньому тощо. Юридичний закон визнає за індивідом право на власність, за кредитором — право на повернення боргу, у т. ч. і з бідняка. Для такого різновиду законів моральні обов´язки не існують, однак це компенсує дія морального закону.
Індивідуалізм, на погляд Чичеріна, — єдине джерело і рушійна сила історичного процесу. Поглинання особистості суспільством, державою, обернення її на засіб досягнення мети, підрив основ індивідуалізму — це нищення як внутрішньої, так і зовнішньої свободи. Найбільше зло для нього — це «вторгнення держави у сферу власності і обмеження права хазяїна розпоряджатися своїм майном». Саме зі свободи індивіда Чичерін виводив і «теорію договору як явища свободи стосовно інших людей», і недоторканність спадкоємного права, і формальну рівність, тобто рівність перед законом (матеріальну рівність при цьому Чичерін категорично спростовував), і «закон любові», що як суто моральне начало повинен панувати над усіма суспільними відносинами і вести людство до морального ідеалу. Він розмірковував над проблемою «юридичної любові» і дійшов висновку, що це безглуздість і аморальність.
Б. Чичерін сформулював і дефініцію держави як «союзу вільного народу, пов´язаного законом в одне юридичне ціле, яким управляє верховна влада для загального блага» . Людським союзом окрім держави у нього є і сім´я як «перша сходинка людського співжиття», і церква, і громадянське суспільство як «сукупність приватних відносин — економічних, розумових і моральних — між особами». Вище окремих союзів Чичерін ставив людину, розглядаючи всі союзи як «щось скороминуще, швидкоплинне». Він вважав, що хоч держава і є «верховним людським союзом», але управляє лише «сукупними інтересами народу» і не може втручатись у внутрішні справи ні індивіда, ні жодного з окреслених союзів. Громадянське суспільство — це не організм, а переплетення приватних інтересів і потреб, яке ставить у залежність від себе державу, водночас подпорядковуючись їй як єдиному юридичному цілому, оскільки саме громадянське суспільство є головним джерелом «сил і засобів, основ держави». Насправді воно теж стоїть над державою, незалежне від неї, тому що у громадянському суспільстві, побудованому на фундаменті індивідуалізму, зосереджені найвищий духовний і економічний потенціал, наука, мистецтво, релігія, на які функції державної влади не поширюються.
Держава, основними елементами якої є свобода, влада, закон і загальна мета, має такі завдання: слідкувати, щоб «люди не знищували одне одного у боротьбі за існування»; стати спрямовуючою силою, яка «вела б громадян до всезагального блага»; взяти під захист особисті права громадян. Взірцем державотворчості для Чичеріна була реформаторська діяльність Петра І і Олександра II. Основною гарантією забезпечення особистих прав він вважав політичну свободу для кожного індивіда, тобто перетворення його на «безпосереднього учасника влади». Неприпустимим для державної влади є регламентування приватної діяльності громадян. Ідеал для Чичеріна — конституційна монархія, оскільки у республіці верховна влада належить більшості — «найменш освіченій частині суспільства».
Отже, владу в ідеальній державі Чичерін поділяв на чотири гілки: монархічну, законодавчу, урядову і судову. До абсолютної монархії мислитель ставився критично і прирівнював її до деспотії. До основних атрибутів конституційної монархії він зараховував наявність постійних законів, якими вона керується, у т. ч. і конституції, «монархічного елементу» як верховної влади, парламенту, адміністрації, незалежного суду, представницької влади на місцях, станів як «історичної категорії», нарадчих зібрань, «вибраних від народу».
Особливу увагу Чичерін приділяв організації судової влади, вважаючи її найнадійнішою гарантією свободи і прав громадян, та найміцнішим фундаментом верховної влади. Він називав суд «вищим органом правди» і ретельно обґрунтував принцип повної незалежності правосуддя. Суддя підпорядковується «лише безособовому закону», є його першим охоронцем, не несе жодної відповідальності за свої рішення (окрім випадків, коли буде доведено його злий умисел). Чичерін пристрасно захищав принцип незмінності суддів і доводив, що будь-який підрив незалежності суду призводить до перетворення його на просте знаряддя влади. У багатьох працях Чичерін наголошував, що суди повинні діяти лише на постійній основі, а не «призначатись для вирішення однієї справи», вказував на неприпустимість «привілейованої підсудності» чи покарання без суду, рівність громадян перед судом тощо. Актуальною є формула Чичеріна: «Початок незмінності суддів суперечить не самодержавству монарха, а самодержавству міністра юстиції. .. Як тільки суддів передають до рук міністра юстиції, їх незалежність перестає існувати». До ідеї запровадження адміністративної юстиції він ставився критично, вважаючи, що вона «суперечить основним принципам суду».
Чичерін досліджував політику, поділяючи її на державну в галузі релігії, державну національну («політику народностей»), державну у сфері освіти, політику законодавства, державного управління, міжнародну політику тощо. «Істинним злом» він вважав не розповсюдження релігійних сект, а їх придушення державою, яка взагалі не повинна втручатися у «святі відносини». Це саме стосується і спроб «насильницької асиміляції народностей». Однак гостро ставлячи єврейське, польське, фінське питання, проблем України Чичерін не порушував, а вирішення питання взагалі вбачав у «створенні не єдиної, безмежно великої держави, а федерації дрібних, самоуправних одиниць». Державну політику в галузі освіти він пов´язував із забезпеченням свободи думки і слова. Законодавча політика, на його погляд, має ґрунтуватись не на великій кількості, а на якості законів («немає нічого шкідливішого, ніж часті зміни у законах», «новий закон потребує величезної підготовчої роботи»). Державна політика в галузі управління, за твердженнями Чичеріна, поєднує два основні елементи — державний і громадський. Силою держави і її знаряддям є бюрократія, або чиновництво. Однак сила приховує загрозу: тенденцію до реалізації бюрократією свого власного інтересу, стрижень якого полягає у прагненні владувати безмежно. З одного боку, придушується свобода, насаджується свавілля, а з іншого — все спрямовується на лакейство, підлабузництво, прагнення догодити начальству. Поширюється офіційна брехня, у державному житті виникають два полярні світи — паперовий і дійсний. Нейтралізувати зло у державному управлінні покликаний другий елемент — громадський, який гуртує суспільні сили для здійснення контролю над бюрократією. Важливим засобом «збільшення добра» у державному управлінні є «підвищення розумового і морального рівня чиновників».
Гострі суперечки в літературі зумовили трактування Чичеріним сутності міждержавної політики як політики війн і права сильного. Зважаючи на те, що всесвітня держава є утопією, мислитель узагальнював: «Мрія про припинення війн є нездійсненим сподіванням розуму, що літає у хмарах». Незрозумілими залишаються його твердження про «вимоги загальної користі», які переслідує держава, права верховної влади порушувати закони «у випадках крайньої необхідності», аристократичний елемент як «начало законності», можливість управління державою лише «платонівськими філософами», повне невтручання держави у справу підвищення добробуту трудящих мас та ін. Непереконливою є і заміна гегелівської тріади «чотирма моментами», що суперечать концепціям розвитку держави і права самого мислителя.
Чичерін став автором першого програмного документа російського лібералізму (1858), а згодом і його класиком. Він створив власну доктрину «охоронного лібералізму», що має своїм завданням «примирення начала свободи з началом влади та закону», не визнавши основу лібералізму — наявність невідчужуваних прав особистості. Мислитель характеризував державу як «верховний союз на землі», духовний організм, що й формулює права людини й громадянина, уперше у російській юридичній думці обґрунтував доктрину «енергії розумного і ліберального консерватизму». Перелік прав і свобод у Декларації 1789 р. Чичерін вважав вичерпним, а спроби ввести до цього списку права на працю, гідне існування та інші права пов´язував лише з «дурним впливом» соціалізму.
Мислителю належить першість у формулюванні полі-тико-правового принципу «ліберальні заходи через сильну владу», що був взятий на озброєння самодержавством, створенні теорії «закріпачення і розкріпачення станів», розвитку ідеї «реформ зверху», чіткому розмежуванні народного демократизму і російського лібералізму. Характерною для нього є і трансформація тверджень від неприйнятності для Росії конституційного устрою до необхідності побудови правової держави у вигляді конституційної монархії. Він наголошував, що вступ держави на конституційний шлях розвитку пов´язується тільки з бажанням верховної влади, «коли вона побачить у цьому суспільну потребу і за власним почином поведе її до політичної свободи».
Чичерін став одним із фундаторів державницької (юридичної) школи в Росії, представники якої надавали виняткового значення правовим відносинам, аналізували через них історичний процес, який еволюціонує під вирішальним впливом держави. Чималий внесок він зробив у поглиблене вивчення юридичних пам´яток минулого, особливо духовних грамот великих і удільних князів, історії державних закладів, політичних учень, у відмежування особливостей еволюції російської державності від західноєвропейської.
Праці Чичеріна суттєво вплинули на Є. Трубецького, П. Новгородцева, Б. Кістяківського, М. Ковалевського, М. Бердяєва, І. Михайловського, П. Струве, І. Ільїна, стали джерелом юридичної ідеології кадетів і нині по праву вважаються здобутком російської юридичної науки.
Отже, серед основних ідей російських мислителів — обґрунтування конституційної монархії, демократизації судової системи, організації місцевої влади; визначення цивілізаційного вибору (прослов´янського чи прозахідного); вимоги відмінити кріпосне право; запровадження республіканського устрою; виховання поваги до права, поєднання політико-правової організації і християнської моралі.