Історія вчень про державу і право
6.3. Розвиток державно-правової думки у Німеччині
Велика французька революція (1789—1794) суттєво вплинула і на державно-правову думку в Німеччині XIX ст. Однак до практичного втілення демократичних, республіканських ідеалів країна не була готовою. Зміст державно-правових вчень у Німеччині визначила необхідність досягнення національної єдності, демократизації державного устрою, ліквідації феодальних пережитків.
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Філософ, автор систематичної теорії діалектики. Його погляди мали особливе значення у політичній думці Нового часу і викладені у працях «Феноменологія духу» (1807); «Наука логіки» (1812—1816); «Енциклопедія філософських наук», «Філософія духу» (1817); «Філософія права» (1821); «Філософія всесвітньої історії» (1822—1831) та ін. Політичне вчення Гегель вибудовував за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб´єктивний дух — об´єктивний дух — абсолютний дух.
Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, запропонував власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, прагне до еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і її поділяють на такі етапи: давньосхідний, коли народам відомо, що свобода належить одній людині; давньогрецький і давньоримський, коли народи впевнені, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить щабель розвитку, на якому його природну єдність втілює сім´я. Велика кількість сімей зумовила утворення громадянського суспільства. Найвищою природною єдністю індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, є держава. Позаісторична людність — це народ, який не створив власної держави, необхідною передумовою виникнення якої є зародження «народного духу».
Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою під час реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяють на стани (корпорації), воно охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридично, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, настроях, думках, обдаруваннях, знаннях тощо. Нерівні чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім´ї та громадянського суспільства вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об´єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує об´єктивне й суб´єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона — засіб панування, найвища з усіх цілей. її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається політичною діяльністю; загальнообов´язковими, об´єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державну владу Гегель поділяв на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).
Значне місце у своєму вченні Гегель відводив «зовнішньому державному праву», заперечував кантівську ідею «вічного миру», бо він «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов´ян, тощо.
Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835). Філолог, філософ, державний діяч і дипломат. Він є автором праць «Ідеї про державний устрій, викликані новою французькою конституцією» (1791), «Ідеї щодо досвіду, який визначає межі діяльності держави» (опублікована 1851). Гумбольдт був представником німецького класичного гуманізму. В основі його вчення — прагнення забезпечити найсприятливіше становище людині у державі.
Людина, на думку Гумбольдта, повинна прагнути свободи розвитку своїх здібностей, можливості користуватися силами природи виключно в міру своїх потреб і відповідно до своїх особистих схильностей, у межах своєї сили і свого права. Державний устрій не може бути основною метою, він є тільки засобом для розвитку людини. Він рішуче заперечував ідею і факт турботи держави про благо громадян, тобто їхнє матеріальне становище і суспільну кар´єру, моральність, фізичне здоров´я, спосіб життя тощо. Урядова регламентація вносить небажану одноманітність і не дає проявитися індивідуальному характеру та здібностям кожної окремої особи. Постійне очікування допомоги від держави, зрештою, обертається бездіяльністю людини. Отже, державі залишається тільки турбуватися про безпеку громадян, тобто регулювати такі дії, які безпосередньо загрожують чужому праву, вирішувати суперечки про права, відновлювати порушене право і карати правопорушника. Це передбачає застосування поліцейських, громадянських, кримінальних законів. Істинне призначення держави — видавати і здійснювати ці закони.
Особливого значення Гумбольдт надавав справедливості, зокрема справедливому покаранню. У роздумах про справедливість Гумбольдт виходив із позицій природного права: «...ніхто ніколи не може отримати право користуватися силами чи майном іншої людини, не маючи на це її згоди чи проти її волі». Оскільки поваги до прав інших людей часто досягають примусовими заходами, Гумбольдт поділяв їх на справедливі і несправедливі. Примусовість справедлива у тому разі, якщо вона обмежує лише суб´єкта неправомірних дій, який діяв при здоровому глузді та відповідно до своїх вільних рішень. У всіх інших випадках примус — несправедливий і шкідливий. Держава повинна обережно застосовувати покарання, аби хвилинна необдуманість не коштувала людині її свободи, що лише буде перешкоджати її розвитку. Розглядаючи практику правосуддя, Гумбольдт виступав як прихильник «суб´єктивного підходу». Він вважав, що основним принципом судочинства має бути такий: ніколи не шукати правди як такої, а завжди діяти лише в тих межах, на яких наполягає сторона, котра має право вимагати розслідування.
Гумбольдт запропонував ідеї про встановлення строків покарання; про неприпустимі види покарань, що ображають честь і гідність людини; про закономірність між покараннями, які завдають фізичних страждань і моральних переживань. Чим легшими є фізичні покарання, тим важче їх переносити морально, і навпаки, сильне фізичне страждання притуплює почуття сорому і провини у того, хто його зазнає, а у того, хто його бачить, викликає несхвалення. Отже, покарання має бути таким, щоб людина його усвідомлювала і шкодувала за скоєним.
Історична школа права. Одним із провідних напрямів у правовій науці наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. стала історична школа права, яка виникла у Німеччині і боролася проти раціоналізму Просвітництва та ідей Великої французької революції. У центрі теоретичних інтересів представників цієї школи були питання виникнення права та історії його розвитку.
Фундатором історичної школи права вважають німецького юриста, професора Геттінгенського університету, автора «Підручника природного права як філософії позитивного права, особливо приватного права» (1788) Густава Гуго (1764—1844). Він доводив, що складовими юриспруденції є «юридичний режим», тобто юридична догматика, у сфері якої перебуває чинне позитивне право, та «елегантна юриспруденція» — філософія та історія позитивного права. Критикуючи представників теорії природного права, Гуго розглядав позитивне право як штучну конструкцію: філософські та історичні чинники формують не тільки «елегантну», а й «вчену ліберальну юриспруденцію, розумну основу наукового пізнання права».
Єдиною юридично визначальною рисою людини Гуго вважав її тваринну природу, виправдовував рабство, заперечував принцип поділу влади, закликав підданих до безумовного і беззастережного підкорення верхам, у руках яких була влада. Закон, на переконання Гуго, не єдине джерело права. Вчений вважав, що право виникає подібно до правил будь-якої гри: від випадку до випадку гравці встановлюють порядок розв´язання певного питання під час гри, а з часом незалежно від згоди конкретних гравців як результат однакового вирішення однакових ситуацій у грі з´являються узагальнення у вигляді твердих правил. Багато людей ніколи не заглиблювалися у зміст законів, але добре обізнані із загальним розпорядком життя. До того ж приписи закону часто розходяться з дійсністю.
Прихильниками і послідовниками Гуго стали міністр з перегляду законів у 1842—1848 рр., професор Берлінського університету (з 1810), автор шеститомної «Системи сучасного римського права» (40-ві роки XIX ст.) і книги «Про призначення нашого часу в галузі законодавства і юриспруденції» (1814) Ф.-К. Савіньї (1779—1861) та його наступник по кафедрі Г.-Ф. Пухта (1798—1846), автор «Загального права» (1828), «Курсу інституцій» (1841) та інших наукових праць. Вони значно збагатили концептуальну скарбницю нового напряму юридичних досліджень під гаслом: «Право — це гілка народного життя, це народне право, яке має свою історію».
Історична школа права взяла на озброєння такі основні ідеї: а) все, що у праві вирішується шляхом регулювання зверху, є «юридичним марновірством»; б) не розум, не раціоналізм, а принцип історизму є провідним при вивченні правових процесів; в) історичність права — це його органічний зв´язок із народним життям, зв´язок різних ланок у розвитку права; г) принцип історизму — єдиний критерій «правильності і розумності» права; ґ) право виникає спонтанно й еволюціонує в автономному, незалежному від законодавства просторі, разом із мовою і звичаями народу природним шляхом без втручання владних структур. Основне у вивченні історії права — це дослідження першоджерел, тобто звичаєвого права; право — це не настанови законодавця, а результат національної свідомості, втілення народного духу, вираження національних переконань. Право проходить дві стадії розвитку: стадію природного права — прояв у свідомості народу і стадію «вченого права» — прояв у свідомості науковців, які, з одного боку, відображають ту ж народну правосвідомість, а з іншого — досліджують право як галузь окремої науки. На думку представників історичної школи, кодифікація шкідлива, бо зневірює народний дух, нищить основне джерело права — звичай і природні моральні якості нації; свобода — основна категорія права, але лише у розумінні його як права привілеїв вищих каст станового суспільства. Дух народу є джерелом не лише права, а й держави, що породжена не суспільним договором, а верховним божеством. Усі державні заклади і владні структури створені Богом, дійсна свобода — у підпорядкуванні волі Бога. Послідовники Гуго найкращим державним устроєм вважали спадкову монархію. Рабство, кріпосництво, становий поділ виправдовували тим, що на різних етапах історичного розвитку вони відповідали народному духові. Згідно з їх вченням, усе, що існує в державі і суспільстві, законне, оскільки стало звичним.
Історична школа права зробила істотний внесок у розвиток суспільних наук, зокрема запровадила в історії пізнання елементи історизму, ідею історичного розвитку суспільства і держави. Доктринальні твердження засновників історичної школи права після повстання декабристів (1825) нав´язували всюди у Російській імперії, у т. ч. і на українських землях. Для вивчення ідей Г. Гуго, Ф.-К. Савіньї, Г. Пухти до Німеччини відряджали спеціальні наукові групи. Прихильників ідей природного права виганяли із вищих навчальних закладів, а їх праці забороняли як «шкідливе вчення». Принципи історизму і догматизму в розумінні права стали провідними у слов´янофілів, представників лібералізму і вплинули на формування течії юридичного позитивізму на теренах Російської імперії у середині та другій половині XIX ст.
Концептуальні засади історичної школи права різко критикували Гегель, Маркс, Штамлер, Новгородцев та інші за надмірне і невиправдане піднесення авторитету позитивного, історично даного права, зневажання природно-правових ідей «правильного і розумного» права.
На межі XIX—XX ст. раціональне природне право поступово відроджувалося, переважно на неокантіанських метафізичних засадах, а ідеї історизму і догматизму в юридичних дослідженнях втрачали колишню популярність. Однак і у цей час вони знаходили чимало прихильників. Зокрема, традиції історичної школи права продовжив ще один німецький юрист — професор Бреславського, Гейдельберзького та Берлінського університетів О. Гірке (1841—1921) — фундатор концепції особливого «соціального права», яка дала життя ідеям «соціальної держави» («соціально-правової держави»), використовуваним у теоретичних постулатах німецьких фашистів, державно-правових доктринах сучасних лібералів, у т. ч. й українських. Додавши до платформи попередників, за його власним виразом, «краплю соціалістичного масла», О. Гірке ретельно обґрунтував народний дух, суто національну сутність права, особливо виокремлюючи при цьому велич «духу германізму», пристрасно захищав феодальне право, германську державницьку ідею як корпоративний союз «вільних германців» , наголошував на винятковій ролі в реалізації такої ідеї вождів нації тощо.
У середовищі українських мислителів концептуальні основи історичної школи права критикували з позицій неокантіанства В. Довгович, О. Кістяківський, М. Туган-Барановський, Є. Спекторський, з матеріалістичної платформи — марксисти. її ідеї використовували в юридичних дослідженнях К. Неволін, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, П. Єфименко, О. Левицький та інші вітчизняні вчені. Відчувався вплив доктрин історичної школи права на діяльність комісій з вивчення звичаєвого права, історії західноруського та українського права, які діяли в системі ВУАН.
Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854). Творець об´єктивно-ідеалістичної філософії тотожності. Він вважав, що першоосновою всього існуючого є абсолют, тобто тотожність матерії і духу, буття і свідомості, об´єкта і суб´єкта, а також «світовий дух» як діалектичний процес еволюції природи загалом. Проблеми держави і особи розкриті у його працях «Ідеї до філософії природи» (1797), «Про світову душу. Гіпотеза вищої фізики для пояснення загального організму» (1798), «Система трансцендентального ідеалізму» (1800), «Бруно, або Про божественне і природне начала речей» (1802), «Іммануїл Кант» (1804), «Філософія і релігія» (1804), «Філософія мистецтва» (1807), «Філософські дослідження сутності людської свободи» (1809), «Про самофракійські божества» (1815) та ін.
Стрижнем розуміння Шеллінгом сутності держави і права є свобода, «філософія свободи». Учення про свободу як «основний і найцінніший принцип критицизму» він вибудував на ставленні до людини як найактивнішої у світовому історичному процесі істоти, «вищої мети природи», що протягом усього життя переживає в собі нещадну боротьбу «світлої» і «темної» сторін — добра і зла. Така боротьба має особливості на кожному етапі загальнолюдської еволюції, які Шеллінг поділяє на «світові епохи». Походження світу з абсолюту, за Шеллінгом, неможливо пояснити з раціоналістичних позицій. Це — ірраціональний первісний факт, недосяжний для розуму індивіда, оскільки на початкових етапах прогресу людина не могла зрозуміти багатьох речей, а загальний рівень пізнання необхідності був низьким, «ступінь свободи» також зумовлював недосконалість первісних державних утворень. Злом у людській природі вважалось ствердження окремішності кожного. У подальші «світові епохи» індивід завдяки поступовому виробленню «умоосяжного характеру», навичок перемог добра над злом рухався від несвободи, від свідомості, уярмленої «темною стороною», до доступної людині свободи, «усвідомленої необхідності», до панування добра. Шеллінг вважав, що у майбутньому особа і створена нею держава досягнуть епохи Царства Божого на землі.
Взірцем держави для Шеллінга стала сучасна йому Німеччина, яка оминула «світові епохи» і незабаром мала перейти до стану тотожності природи і духу. Він ще «категорично заперечував існування на цьому світі ідеального державного устрою», однак державний переворот вважав «батьковбивством», не визнавав революцію, але ніколи не переходив на реакційні позиції розуміння права і держави. Державна влада, закон — це фізична сила, спрямована на досягнення не моральної, а природної єдності людей. Природа — живий організм, «дрімаюча інтелігенція», «система потенцій», динамічна єдність протилежностей, але лише сходинка до самопізнання, шлях до якого єдиний — метод інтелектуальної інтуїції. Для настання Царства Божого, абсолюту, тобто тотожності у державному організмі природи і духу, потрібно припинити одвічну суперечку стосовно зверхності держави над церквою чи церкви над державою і прагнути, щоб держава увібрала релігійні начала. До завершення цього процесу зрозуміти суть державного і правового життя неможливо, оскільки тільки Богові доступна абсолютна тотожність свободи і необхідності. Лише за умови досягнення тотожності фізичної сили (держави і права) і релігійної духовності, їх злиття на землі запанує істинна свобода, «світле» (добро) переможе зло, тобто «темну основу» і Бога, і індивіда, а на засадах віри утвориться досконалий союз держав і народів як велич «світового духу». Широко використовують в європейській юриспруденції Шеллінгове визначення сутності нації як «спільноти свідомості, спільноти мови та міфології, колективних уявлень», що виникають разом з народом як свідомість «народу-індивіда».
Незважаючи на те що Шеллінг відчутно послабив раціоналістичні основи тлумачення сутності держави і права, він випередив гегелівську діалектику історичної свободи і необхідності, дав відчутний імпульс екзистенціалістським доктринам державо- і праворозуміння. Шеллінгіанство у XIX ст. стало впливовою течією не тільки у Західній Європі. У суто романтичному сприйнятті воно було спорідненим українському світоглядному менталітетові і стало популярним напрямом у вітчизняній суспільній думці на тривалий період. Приніс його в Україну і Російську імперію вихованець Києво-Могилянської академії Д. Кавун-ник-Велланський, а вперше переклав праці Шеллінга професор Рішельєвського ліцею в Одесі М. Курляндцев у 1833 р. Як переконані шеллінгіанці увійшли в історію української державно-правової думки М. Максимович, К. Зеленецький, Й. Міхневич та ін.
Макс-Каспар-Йоганн Штірнер (1806—1856). Ідеолог анархізму. Своє вчення виклав у працях «Одинак і його власність» (1845), «Історія реакції» (1852), а також у статтях та листах (1842—1847), які були видані у Берліні лише у 1898 р.
Свою світоглядну систему Штірнер називав «філософією чистого егоїзму», розуміючи егоїста як «шукача цінності речей у своєму Я, який не знаходить самостійної чи абсолютної цінності». Цей напрям у політико-правовій думці можна виокремити як соліпсизм, тобто теоретичний егоїзм, що визнає реальним, єдино існуючим лише суб´єктивне Я ізміст його свідомості. Штірнер перетворив абсолютне Я Й.-Г. Фіхте на суто індивідуалістичну категорію, на центр світобудови, ототожнив його з емпіричною особистістю, заперечив поняття, «держава», «суспільство», «людство», «справедливість», «несправедливість», «добро», «зло» і вивів правило: «окрім мене, для мене нічого немає». Розуміння держави і права з позицій чистого суб´єктивізму й індивідуалізму виявилось методологічним джерелом різновидів анархізму: анархізму приниженої і пригніченої особи, яка сповідує ворожість до держави і права, правопорядку загалом, оскільки вони «придушують особистість і породжують нерівність», і анархізму сильної, вольової особи, що спонукає людину до боротьби за «більшу свободу Я». Штірнер схилявся до особи анархізму, хоча створив концепцію, яка виявилася придатною для обох напрямів.
Штірнер критикував теорії публічного або державного життя, що «занепастили особистість». Він був невдоволе-ний тим, що «ідея держави проникла в усі серця і збудила натхнення», що гасло служіння державі стало вищим ідеалом, а заклик до самопожертви в ім´я держави — загальним гаслом. Панування держави, за Штірнером, — це пригнічення свободи Я, влада грошей, перетворення державних структур на такі, що стоять над законом, у «шалапутів, що вкрали у людей свободу, а потім роздають цей викрадений товар». Людина не може бути вільною на жодній державі: «держава і Я — вороги», «не Я живу, воно живе у мені». Держава є владою, яка з «жебрака висмоктує всі соки» і нічого йому взамін не дає. Вона заснована на «рабстві праці», а «буржуїв захищає і робить їх тими, ким вони є». Держава нагромаджує над Я насилля, тому Я дедалі більше відчуває своє безсилля. Однак істинно вільним Я може стати лише тоді, коли «безтурботно володіє своїм леном», тобто має власність, оскільки держава прагне лише до власного збагачення: їй «абсолютно все одно, чи ти багатий, чи ти бідний, або ж навпаки». Проблема власного Я відштовхувала Штірнера від сприйняття ідеї комунізму.
Шопенгауер вважав, що представників крайнього соліпсизму «можна знайти у будинку для божевільних».
Штірнер зі своїм теоретичним егоїзмом перебував саме на такій крайній межі. Він увійшов в історію як «жрець і лицар егоїзму». Під стрижневим гаслом «Станьте егоїстами!» Штірнер розумів повернення до первісної християнської громади, визнавав єдиним «конституційним королем» «істинно християнського короля». Він закликав до перетворення держави і суспільства на «союз егоїстів» для боротьби у війні «всіх проти всіх», звільнення «робітників від рабства». Я у Штірнера не сприймає ніяких норм поведінки, політичних ідеалів, заперечує будь-які натяки на «боротьбу за свободу всіх», на право і політику взагалі, шукає собі місце у безформному скупченні людей, де панують виключно сила і безпощадний егоїзм, оскільки Я виводить будь-яке право виключно з себе, Я має право на все, що в його владі, і Я «є єдиним критерієм істини».
Індивідуалізм, егоцентризм, нігілізм, анархізм Штірнера з відповідними модифікаціями знайшли продовження і розвиток у творчості Ф. Ніцше, П.-Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П. Кропоткіна, Г. Ерве, Ж. Грава, В. Парето, Г. Моски, Т. Карлайля, Дж. Бернхема, Г. Лассвела, багатьох сповідувачів теорій соціал-дарвіністського напряму та ін.
Лоренц фон Штейн (1815—1890). Автор праць з теорії та історії держави і права, державного, адміністративного, господарського, фінансового, залізничного права, правосуддя, теорії соціалізму і комунізму, податків і державної позики, теорії політики, політичної економії, проблем юридичної освіти тощо. Найважливішими для світової правової і політичної думки є: «Соціалізм і комунізм сучасної Франції» (1842), «Соціалістичний і комуністичний рух у французьких революціях» (1846), «Історія соціального руху у Франції з 1789 року до наших днів» (1850), «Система науки про державу» (1852—1856), «Вчення про управління» (1865—1868), «Сучасне і майбутнє науки про державу і право Німеччини» (1870), «Сучасне і майбутнє науки права» (1880).
Теоретико-методологічна позиція Л. фон Штейна перебувала між раціоналістичною філософією Гегеля, у якого він перейняв діалектичний метод і формальне протиставлення держави і суспільства, та французькими соціалістичними доктринами, із яких він запозичив економічні чинники правового ладу. З такої платформи він доводив безсилля сучасної йому юридичної науки і вимагав закласти до концептуального фундаменту юриспруденції філософію, «побудовану на реальному ґрунті». Наука права для Штейна була наукою про державу. Він різко критикував популярних тоді позитивістів, які перетворили цю науку на «просте знання позитивних законів», і протиставляв їм власне розуміння юриспруденції як «науки тих сил, що породжують право», науки, що пояснює елементи і основи розвитку юридичних явищ.
Витоки держави Штейн вбачав у зародках суспільної організації життя індивідів, які на певному етапі еволюції виявились неспроможними задовольняти власні потреби індивідуальною працею. Це призвело до підпорядкування сильними слабких, до бажання багатих взяти гору над бідними. Унаслідок цього виникло суспільство, у якому запанували несправедливість, нерівність, несвобода. Вирішити цю суперечність допомогла держава як найвища форма співіснування людей. Вона з часом стала колективним індивідом, здатним до самосвідомості як найвища інтелектуальна особа. її завдання — забезпечити свободу, матеріальний добробут і духовне зростання кожного громадянина. Воля держави не має бути віддзеркаленням волі класу чи політичної сили, а повинна відповідати сумарній волі всіх індивідів, які її населяють. Отже, тільки держава, за Штейном, здатна підняти знедолені маси, слабких до рівня багатих і сильних та відновити свободу і рівність, які існували ще до створення суспільства.
У такому призначенні держави — її очевидні переваги над суспільством, яке ґрунтується на економічних основах, мотиві самореалізації особистості. У суспільстві об´єктивно виникають клас, що володіє майном, і клас, який його не має. Такий поділ скасувати неможливо ані за соціалізму, ані за комунізму. Отже, ці ідеї є нездійсненними, утопічними, хоч і «цілком відповідають най-благороднішим потягам людського серця, заповітним його прагненням і бажанням». Однак суспільство не є аморфним зібранням індивідів, оскільки вони залежать один від одного. Якщо у суспільстві кожен керується лише своєю індивідуальною волею, що й призводить до нерівності і несправедливості, то держава здатна створити з таких воль самоорганізовану систему, яка й забезпечує права і свободи особи. Навіть у сучасній для Штейна історії держава і суспільство діалектично протистояли: держава прагнула створити прийнятний для неї суспільний устрій, а суспільство — надати державі якомога більше ознак суспільства.
Для виконання історичної ролі у відновленні свободи і рівності держава повинна піднятися над суспільством, підпорядкувати його собі. Демократії, республіці таке завдання не під силу, оскільки тут при формуванні основ управління занадто важливу роль відіграє саме суспільство: демократія — це «недержавна форма співіснування», а республіка — «викривлення ідеї державності», оскільки вона підпорядковує державу суспільству. Не здатна до виконання таких благородних функцій і абсолютна монархія. Ідеальна держава — «соціальна конституційна монархія» прусського зразка, яка стоїть над суспільством, класами і партіями. Складовою змісту законодавчої влади є самовизначення волі держави, виконавчої — державне управління в основних галузях: господарстві, правосудді і внутрішньому управлінні. Штейн поділяв виконавчу владу, діяльність якої регулює адміністративне право, на розпорядчу і примусову. На первісних етапах розвитку держави різниці між законами й адміністративними актами майже не помічали. Закон почали розуміти як загальнодержавну волю і ухвалювати народним представництвом лише за конституційної монархії. Акти виконавчої влади набирають юридичної сили лише у разі повної їх відповідності законам як відображенню державної волі. Суперечність у законі обумовлює відповідальність міністрів у політичній і судовій формах.
У конституційній монархії виокремлюють округи, провінції, міста і громади, які діють за принципами самоуправління. Такі автономні одиниці формують у загальнодержавному масштабі. Це станові, класові, промислові, землеробські, комерційні та інші громадські об´єднання, які утворюють систему «суспільного союзного устрою» й активно співпрацюють із виконавчою владою, особливо у сферах соціально-культурного державного будівництва.
У полі зору Штейна перебувало регламентування адміністративного «внутрішнього управління». Він поділяв його на: 1) управління особистим життям людини, до якого зараховував управління духовними процесами (наука, освіта, культура) та регулювання «фізичного розвитку людини» (репродуктивність населення, забезпечення продовольством і одягом, охорона здоров´я); 2) управління державним господарством (проблеми власності, промисловості, землеробства, шляхів сполучення, фінансування, податків, позики, грошового обігу, кредитування); 3) управління громадськими об´єднаннями, до сфери якого Штейн, окрім союзних корпорацій, вводить і сім´ю.
Правову державу Штейн визначав як державу, що «має конституційне адміністративне право», «де управління ведеться згідно з духом конституції», а закон «спирається на конституцію», де «встановлюються гарантії панування закону над розпорядженням, а конституції — над законом». У правовій державі Штейна законодавча влада «панує» над виконавчою, а монарх «забезпечує домінування загальнодержавної волі» і є «найвищим захисником інтересів слабких і пригноблених». Інакше кажучи, монарх — «верховне осереддя держави», її «найвище особисте начало».
Змальовуючи надкласову соціальну конституційну монархію як протиотруту від соціалізму і комунізму, Штейн водночас виступив з новаторськими працями щодо історичного вивчення нових явищ, їх наукової критики, одним із перших дав визначення понять «соціалізм» і «комунізм», суворо розмежовуючи їх між собою, і довів, що французький соціалізм не є винаходом однієї Франції, це — загальнолюдське надбання. Він стверджував, що рух пролетаріату за соціалізм тільки розпочинається, майбутні революції можуть бути лише соціальними і недалеким є той час, коли «і Європа, і світ здригнуться від соціалістичних революцій».
Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820— 1895). Політична доктрина марксизму. Ідеї Гегеля значно вплинули на Карла Маркса і Фрідріха Енгельса — німецьких політичних мислителів, основоположників найвпли-вовішої течії політичної думки в новітній історії людства — марксизму.
Марксизм ґрунтується на ідеї про те, що істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження. Досягнення в суспільстві соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу. Визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне співбуття, класова боротьба тощо. Основною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, мета якої — завоювання політичної влади. Робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму, оскільки не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи.
Державні й правові відносини зрозумілі з матеріальних позицій: не закон — фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону. Громадянське суспільство — це сама людина в її суспільних відносинах, воно не складається з окремих індивідів, а відображає сукупність зв´язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного. Держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політично, але вона є не силою, зовні нав´язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством.
Право, в розумінні марксистів, є піднесеною до рівня закону волею правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Політична влада — організоване насилля одного класу над іншим. Буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства. Відповідно, одне з основних завдань революції — зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади. Пролетаріат не задовольняє рівність перед законом, він потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки». Центральним питанням будь-якої революції є питання влади. Повстання — революційне мистецтво; скидаючи будь-яку владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони. Творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості.
Комуністична суспільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм. У комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, розбіжності між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане життєвою необхідністю, запанує повна соціальна рівність і принцип «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.
Фрідріх Ніцше (1844—1900). Філософ, письменник і політичний мислитель. Творчість Ніцше, у якій синтезовано основні суперечності розвитку людської цивілізації, сприймають як цілісність, невіддільну від часу й передбачених ним трагедій XX ст. Свої державно-правові ідеї філософ виклав у творах «Грецька держава» (1871) і «Людське, занадто людське» (1877). Пізніше він суттєво доповнив їх у працях: «Вранішня зоря» (1881), «Так говорив Заратустра» (1883—1884), «По той бік Добра і Зла» (1886), «Про походження моралі» (1887), «Жага влади» (опублікована 1891), «Антихрист» (опублікована 1895), «Ессе Ното» (опублікована 1908).
Ніцше, поєднавши ідеї природно-правової школи і теорії насильства, в межах започаткованої ним «філософії життя» створив власну аристократичну концепцію права і державності, у якій заперечував ідеї свободи і рівності у відносинах людей, обґрунтовував правомірність привілеїв і нерівності. Його суперечливі правові оцінки у XX ст. помітно вплинули на розвиток як реакційних політико-правових ідей (нігілізм, фашизм), так і прогресивних теорій (М. Вебер, М. Бердяєв та ін.).
У творчості Ніцше тісно переплетені дві лінії: 1) намагання зруйнувати усталені стереотипи щодо розуміння правових і політичних понять, повернувшись до витоків світорозуміння, оголити й показати істинне значення сут-нісних елементів людського буття, таких як справедливість, рівність, демократія та ін.; 2) футуроорієнтованість його ідейно-теоретичних конструкцій та літературно-філософських образів. Підтвердженням цього є своєрідний заклик із Заратустри: «Майбутнє і найвіддаленіше хай буде причиною твого сьогодення... ».
Нестандартним є підхід Ніцше до правової справедливості, яку він виводив із принципу нерівності прагнень різних індивідів, залежно від належності до сильних аристократичних верхів чи ординарних підлеглих низів. Розвінчуючи у праці «Людське, занадто людське» стереотипне сприйняття справедливості, Ніцше нагадував, що у первісному значенні вона мала характер обміну, за якого суб´єкт одержує те, що він більше цінує, ніж інший: «Кожному дають те, що він хоче мати, як належне віднині йому і одержують натомість бажане». Отже, справедливість означає відплату і обмін за умови приблизної рівності сил, егоїстичний засіб досягнення мети. Що ж стосується справедливості як позитивної якості людських відносин, то вона є лише наслідком забування людьми її первісного призначення.
Через категорію справедливості Ніцше розглядав і проблему гармонізації прав і обов´язків людини. У праці «Вранішня зоря» він зазначав: «Наші обов´язки — права інших на нас. Чому вони здобули їх? Тому що вони вважали нас здатними до договору і відплати, ставили нас нарівні з собою, так що вони довіряли нам щось, виховували нас, наставляли нас на шлях, підтримували нас. Ми виконуємо наш обов´язок, тобто ми виправдовуємо те уявлення про нашу спроможність, припущенням про яку було викликане ставлення до нас, ми віддаємо тією мірою, якою давали нам». Відповідати такій залежності, на думку Ніцше, має співвідношення між правами і обов´язками.
Вважаючи обов´язки одних правами інших, Ніцше зауважував, що права інших можуть стосуватися тільки того, що «перебуває в нашій владі», за умови, що таким це вважають обидві сторони. Надзвичайно важливими є терези, на яких з одного боку «розміри влади», а з іншого — «розміри права». «Де панує право, там підтримується стан і ступінь влади, там борються проти посилення і послаблення. Право інших — поступка нашого відчуття влади цих інших. Якщо наша влада розхитується і падає, наші права щезають; і навпаки, якщо ми стаємо могутнішими, то щезають права інших на нас, оскільки ми досі поступалися ними». Внаслідок непостійності всього людського терези постійно коливаються, рівновага встановлюється лише на короткий час. Отже, справедливість — тяжкий хрест. Задля її забезпечення, робить висновок Ніцше, потрібні навички, досвід, добра воля і добрий дух.
Поза контекстом служіння верхам пересічна людина, згідно з аристократичною концепцією праворозуміння Ніцше, не має ні прав, ні достоїнств, ні обов´язків. Справжнє природне право — результат війни й перемоги, що утворює аристократично-кастовий правопорядок. Отже, не існує права, яке б не було присвоєнням. Ніцше розглядав право як явище вторинне, похідне від волі людини до влади. Саме з цієї позиції він заперечував ідеї свободи і рівності в людських відносинах.
Сучасну йому державу Ніцше кваліфікував як холодно-оманливу потвору. Власну ідею надлюдини він обґрунтовував як можливість захисту особистості від «дружніх» обіймів державного монстра. Розглядаючи державу як мудру й безальтернативну перспективу для взаємного захисту індивідів у майбутньому, Ніцше вважав, що надмірне вдосконалення державного механізму приховує у собі небезпеку продукування млявих особистостей. Як наслідок,може виникнути ситуація, коли особистість буде не лише ослаблена, а й знищена державою, і відповідно, буде заперечена її первісна мета. Альтернативою такому становищу є подолання антагонізму між державою і культурою та створення відповідного типу культурно забезпеченої державності.
Характеризуючи державність, систему соціального управління, Ніцше розрізняв два її типи — аристократичний (здатність певних осіб бути «вище життя», піднестися над буденністю, над традиційною мораллю й культурою, «вміння стояти на власних ногах», до якого покликані лише особистості, наділені волею до влади, до виживання) і демократичний. Демократію він кваліфікував як деградуючу форму держави, був противником принципу народного суверенітету, вважав, що його реалізація веде до руйнації основ людського буття і державності. Ніцше зазначив багато тіньових сторін розвитку сучасних йому демократичних держав, зокрема охарактеризував ідеї правової рівності, справедливості та свободи як нездійсненні й такі, що суперечать людській природі; висловив думку, що конституціоналізм і парламентаризм перетворюють геніїв на сірих індивідів, готових слідувати за «стадом», а правителі й органи державної влади змушені пристосовуватись до громадської думки і завойовувати довіру натовпу; обґрунтував тезу про те, що демократія не дає змоги провести серйозні перетворення в суспільстві, оскільки часта зміна посадових осіб перешкоджає тривалому і глибокому реформуванню.
Ніцше вважають фундатором і провісником нового типу мислення і світосприйняття, властивого XX ст. Він запропонував радикально переглянути цінності європейської цивілізації. На думку Ніцше, відколи «кулачне право» («право сильного») стало витіснятися новостворе-ними механізмами релігійної, моральної і правової регуляції людських відносин, розпочався процес деградації людини. Зупинити його можливо поверненням до архаїчних, доцивілізаційних стереотипів соціальної поведінки, утвердженням ідеалу наділеної волею до влади « надлюдини», здатної ігнорувати релігійні та морально-правові обмеження.
У своєму культі «надлюдини» Ніцше довів до крайнощів індивідуалізм та волюнтаризм, з презирством висловлювався про народ, називаючи його «стадом», «рабами», тлом для самоствердження, панування окремих особистостей. Він навіть виправдовував їхнє право на злочин, вважаючи його природним, невід´ємним і священним. Філософ виокремив фізіологічні типи у суспільстві: 1) геніальні люди; 2) виконавці ідей геніїв — стражі права, порядку і безпеки; 3) посередні люди. Ці ідеї стали основним об´єктом критики, спричинили звинувачення його в антигуманізмі.
Учення Ніцше помітно вплинуло на духовне життя людства, зокрема на формування ідеологій тоталітарних режимів XX ст. Ідеологи фашизму і націонал-соціалізму проголошували його своїм предтечею, що зумовило однобічне сприйняття спадщини й постаті Ніцше значною частиною вчених і світової громадськості. Попри те що Ніцше надавав перевагу європейцям і вбачав у німцях народ, здатний створити «новий порядок життя», він пропонував також ідеї, кардинально протилежні вищезазначеним. Так, з позицій наднаціонального елітизму Ніцше критикував націоналізм і національну обмеженість, зокрема європейську самовпевненість щодо азійців, національну пихатість німців, антифранцузькі, антислов´янські, антисемітські та інші настрої. Конструктивність цієї критики полягає в тому, що він вірив у можливість докорінної зміни поглядів на політику, відносини між державами. Ніцше передбачав, що у XX ст. «концепція політики цілковито зіллється з війною в розумах і за розуми», що політика стане у глобальному розумінні не проблемою того, хто, що, де й коли отримує, а проблемою меж, у яких слід буде розуміти світ.
Отже, розуміння Ф. Ніцше державно-правового розвитку невіддільне від його футуроорієнтованого світорозуміння, що ґрунтувалося на спробі дати відповідь на болюче питання: як створити культуру, у межах якої людина могла б облагородити свій внутрішній світ і дійти до найвищої гуманістичної фази власного самовиховання.
Рудольф Штамлер (1856—1938). Фундатор школи «нового природного права». Теорію права з позицій власного праворозуміння він сформулював у працях: «Виклад кримінально-правового значення надзвичайного стану з урахуванням джерел більш раннього права й сучасних законодавств» (1878), «Право користування у боргових зобов´язаннях» (1880), «Розробка римського права для юридичних студій» (1885), «Про історичний метод у теорії права» (1888), «Теорія анархізму» (1894), «Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії» (1896), «Боргове право у соціальних теоріях» (1897), «Значення німецького цивільного зводу законів для прогресу культури» (1900), «Соціальна думка в цивільному зводі законів» (1900), «Правова характеристика третьої особи» (1900), «Вчення про правильне право» (1902), «Теорія правознавства» (1911), «Право і влада» (1918), «Підручник з філософії права» (1922), «Філософія права: Статті і доповіді» (1925)та ін.
Після поразки природно-правової школи внаслідок Великої французької революції і нетривалого торжества історичної школи права та класичного юридичного позитивізму Штамлер першим порушив проблему відродження раціоналістичної школи і юснатуралізму. Він робив це з філософських позицій неокантіанства, а в соціологічному плані — з позицій соціалізму. Перші праці мислитель присвятив окремим питанням кримінального і цивільного права. Починаючи із середини 80-х років XIX ст., він рішуче виступав проти тяжіння німецької юриспруденції до римського пандектного права і став вимагати перебудови юридичної освіти в університетах на засадах сучасного йому «життєвого права».
Штамлер вважав, що практичне право на юридичних кафедрах професори ігнорують штучно, «відмежовують прірвою» від улюбленого ними, але далекого від життя «шкільного права». Унаслідок цього випускники юридичних факультетів не здатні вирішувати «прикладні юридичні завдання», плутають прості юридичні поняття, не кажучи вже про практичне правове регулювання конкретних суспільних відносин. Штамлер сам намагався заповнити цю прогалину збірками юридичних казусів, кожна з яких перевидавалася не один раз ще за його життя.
На межі 80—90-х років XIX ст. Штамлер піддавав нищівній критиці методологію праворозуміння, нав´язану історичною школою права, обґрунтовуючи необхідність повернення юристів до філософських традицій пояснення сутності права. З точки зору власного «пізнавально-критичного методу» вивчення сутності права Штамлер не сприймав матеріалістичну діалектику як «невстановле-ність і непродуманість основних висхідних понять». Особливо це стосувалося сфери взаємовпливу економіки і права. Право, на його думку, є не тільки незалежним від матеріальних, господарських відносин у суспільстві, а й визначальним для економіки, оскільки саме право є «формою соціального життя», а економіка — «його матерією». Дотримуючись позицій юридичного світогляду, Штамлер критикував марксизм, ототожнюючи його з економічним детермінізмом. Право, на його погляд, є первинним стосовно господарства і держави загалом. Воно — універсальний регулятор суспільного життя в усіх його проявах. Будь-яких змін державного ладу, суспільних відносин, у т. ч. і економічних, можна досягти не революціями, а шляхом масштабних чи часткових змін права.
«Правильне право», тобто нове справедливе природне право, створюване розумом людини, є критерієм для будь-якого позитивного закону. Штамлер вибудував розгалужену доктрину юридичних і конвенціональних норм, які вважав верховним регулятором кожного «організованого співіснування» і без яких взагалі немислиме навіть поняття «соціальне господарство». Однак категорія «право», у т. ч. і «правильне право», може втратити власну форму у відриві від «матерії соціального життя», тобто економіки. Поняття «закономірність у соціальному житті» залежить від цієї форми, тобто права. Ось чому основним у формально-юридичному підході до соціальних явищ є цілі, а не причини, вибір засобів досягнення яких належить вільній особистості як складовій «суспільства людей, що хочуть свободи». Поняття «вільна особистість», «права і свободи людини і громадянина» сумісні лише з ідеалістичними ідеями свободи, а не з матеріалістичними концепціями необхідності. Через це Штамлер не сприймав марксистської тріади «продуктивні сили — виробничі відносини — юридична надбудова».
Помилка старого природного права, на думку Штамле-ра, полягала в тому, що воно не враховувало змінність змісту матерії соціального життя, тобто економіки. Колишній юснатуралізм прагнув визначити і встановити такий зміст назавжди. Нове «правильне право», або «природне право зі змістом, що змінюється», покликане бути справедливим для будь-яких форм людського співіснування. Це ідеальна вимога у кожному суспільстві. Штамлер дав визначення «нового природного права» як сукупності «положень, що представляють право, теоретично правильне за даних емпіричних відносин», або методу, «за допомогою якого можна було б спрямовувати і визначати матеріал історично обумовленого права, що змінюється, щоб він набув якостей об´єктивно справедливого». Він рішуче відмежовував «правильне право» від моралі, оскільки впевнений, що поняття легальності і моральності не тільки не тотожні, а й протилежні. На початку XX ст. Штамлер дещо змінив свої концептуальні підходи до дефініції «правильне право», надаючи перевагу його відносинам зі схожими явищами і йдучи шляхом не позитивних, а негативних порівнянь.
Теорія праворозуміння Штамлера під гаслом «назад до Канта» вплинула на подальший розвиток юридичної думки і правознавства. Юридична наука у XX ст. (за винятком радянської) еволюціонувала у межах доктрини «відродженого природного права», а історична школа, класичний позитивізм і неопозитивізм переживали кризу. Концепції Штамлера використало опортуністичне крило II Інтернаціоналу (М. Адлер, Е. Бернштейн, К. Форлендер та ін.) для «доповнення марксизму кантіанством» і визначення суспільного ідеалу як «провідної зірки». З українських правознавців найбільшого впливу вчень Штамлера зазнали П. Новгородцев, Б. Кістяківський, С. Гессен, з інших — Г. Радбрух, К. Кюль, Е. Цахер, О. Хеффе, Й. Лоб, А. Олле-ро, В. Науке та ін.
Німецькі вчені поповнили світову державно-правову думку принциповими методологічними висновками, категоріями, оригінальними гіпотезами, серед яких — вчення про діалектику, дослідження з філософії права, ідеї про неповторність соціально-правового розвитку кожної нації, поняття «поступально-прогресивний розвиток людства», марксистська історико-матеріалістична концепція держави і права, ніцшеанське осмислення антагонізму між культурою і державою.