Історія вчень про державу і право
6.2. Розвиток державно-правової думки у Франції
Велика французька революція сприяла розвитку державно-правової думки Франції XIX ст. Свою увагу мислителі зосереджували довкола проблем індивідуальних прав і свобод, визначення основних параметрів гостро необхідних для розвитку капіталізму свободи підприємництва і приватної ініціативи. Водночас вони обґрунтовували ідеї конституціоналізму на традиційно-монархічній та демократично-республіканській, федеративній основі.
Жозеф-Марі де Местр (1753—1821). Політичний діяч, мислитель і теоретик консерватизму. Йому належать праці «Міркування про Францію» (1796), «Роздуми про основоположний принцип людських інституцій» (1810), «Про папу» (1819), «Петербурзькі вечори» (1821) та ін.
До початку 90-х років XVIII ст. Местр захоплювався деякими політико-правовими ідеями французьких просвітителів, особливо Ж.-Ж. Руссо. Після Великої французької революції він став ідейним натхненником консервативного юридичного світогляду, чимало концептуальних міркувань якого було покладено в основу доктрин історичної школи права. На думку Местра, фундаментом праворозуміння мала стати релігія, без якої будь-яка наука безплідна і навіть шкідлива. Конституція — це постанова Бога, і розум людини безсилий в ній щось змінити чи сформулювати її норми у систематизованому, писаному вигляді. Справжня конституція — це те, що «не можна покласти у кишеню». її зміст у божественній волі, яка визначає долю кожного народу залежно від етапу його історії, кількості населення, традицій, менталітету, географічного розташування тощо.
Конституцію як небесний припис люди розуміли раніше, коли цілком підпорядковувались волі Бога. Зразки справжнього конституційного устрою Местр вбачав у рабовласницькому суспільстві, оскільки «людина занадто зла, щоб бути вільною» у середні віки, тобто за доби хрестових походів, інквізиції, панування релігійних орденів, лицарства і єдиновладного, абсолютного монарха, влада якого встановлена саме божественною, історичною конституцією. Рабство, нерівність — це найцивілізованіший природний стан людини, а несправедливість — основний закон світобудови, за яким вищі й сильні індивіди поглинають нижчих і слабших. Тому війна для Местра була проявом дії світового закону, вояки — знаряддям цього закону, злочини і покарання — вічними і необхідними проявами світового порядку, природної гріховності людини, а кат — вершиною порядку, який спирається на силу страху. Без ката політична світобудова, небесна законність перетворяться на хаос, а держави, створені за божественною конституцією, припинять своє існування назавжди.
Местр дійшов висновку, що єдино законною є влада абсолютного монарха. Повернутись до цивілізації — значить ліквідувати наслідки сатанинських революцій, відновити чинність старих, неписаних, історичних конституцій, реставрувати конгломерат абсолютних монархій, об´єднати зусилля світської і духовної влади у боротьбі проти інакомислення. Влада абсолютного монарха може бути обмежена авторитетом папи римського, непогрішимість якого не означає неможливості помилки, а свідчить лише про те, що папа не підлягає звинуваченню у ній.
Перебуваючи у Росії, Местр жорстко критикував ліберальні нововведення Олександра І, наполягав на допущенні у державу ордену єзуїтів. На теренах імперії вплив його консерватизму найхарактерніший для політичних трактатів Ф. Тютчева та «Філософських листів» П. Чаадаєва. В Україні XIX ст. цей консерватизм поширення не набув, а окремі його елементи простежуються у працях небагатьох прихильників історичної школи права. У світовому вимірі ідеї Местра поділяли Луї де Бональд (1754—1840), Людвіг фон Галлер (1768—1854), Адам Мюллер (1779—1829) та деякі інші послідовники консервативного юридичного мислення.
Клод-Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825). Соціаліст-утопіст. Свої правові і політичні погляди він виклав у працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802), «Вступ до наукових праць XIX ст.» (1808), «Нарис науки про людину» (1813), «Реорганізація європейського співтовариства» (у співавторстві з О. Т´єррі, 1816), «Індустрія» (1817—1818), «Погляд на власність і законодавство» (1818), «Про теорію громадської організації» (1819), «Політика» (1819), «Притча» (1820), «Про промислову систему» (1821—1822), «План наукових робіт, необхідних для реорганізації суспільства» (у співавторстві з О. Контом, 1822), «Катехізис промисловиків» (1822—1823), «Катехізис політиків-промисловиків» (1825), «Нове християнство» (1825)таін.
Учення Сен-Сімона про державу і право, людину і суспільство характеризується соціально-економічною спрямованістю. Історію держави він розглядав як процес еволюційного перетворення суспільства на промислове, що охоплює такі стадії: теологічну (влада належить священикам і феодалам); метафізичну (буржуазна держава, де владу захоплюють юристи і метафізики); позитивну (яка лише зароджується й де влада належатиме класу вчених і промисловців). Допускатимуть до влади й частину юристів. На позитивній стадії інститут монарха зберігається, але реальна вища влада зосереджена в руках двопалатного парламенту. Між королем і парламентом мають бути створені проміжні органи: рада вчених, яка «керує розумовим життям держави», розробляє проекти соціальних перетворень, і рада промисловців, що складає проекти бюджету і контролює його виконання. Підготовлені радами законопроекти надходять у раду міністрів та парламент.
Сен-Сімон недооцінював роль державних і правових інститутів, найважливішими законами вважав ті, що визначають і регулюють власність, а закони, які закріплюють владу і форми правління державою, — другорядними. Важливою для Сен-Сімона є ідея праці. На його думку, фізичною працею бідний годує багатого, а багатий розумовою працею поліпшує долю бідного. Якщо ж багатий виявляється нездатним «працювати головою», він зобов´язаний теж «працювати руками». Сен-Сімон висловлював ідеї про суспільну організацію виробництва і планове управління ним. В ідеальній державі духовна (вища) влада належить ученим-інтелектуалам, світська (підпорядкована духовній) — власникам.
Сен-Сімон обґрунтував ідею об´єднання Франції і Англії з метою встановлення в Європі конституційного ладу. Відтак усі європейські держави утворять союз, яким буде керувати загальноєвропейський парламент. На правовій основі мирним шляхом він вирішуватиме конфлікти між державами, а згодом сформулює ще й «моральний кодекс» відносин між ними. Нові конституційні держави оберуть шлях індустріалізації і перетворять суспільство на союз «працюючих розумово і фізично». Так на місці самодержавної військово-теократичної держави постане конституційна «промислово-наукова» держава.
У пізніх працях Сен-Сімон вказував на принципові суперечності між працею і капіталом, підійшовши до обґрунтування права на працю і думки про те, що завданням революцій XVIII ст. була політична свобода, а метою XIX ст. мали стати гуманність і братерство, метою нових конституційних держав — союз влади з промисловим пролетаріатом, який організується і заявить про своє право на безпосередню участь у владі, досягнення рівності на основі «індустріального принципу», «принципу промислових асоціацій». Провідною наукою в майбутній державі, на думку Сен-Сімона, буде мораль, яка відсуне право на задній план, перетворить його на додаток, заперечить застарілий католицизм і зробить предметом посиленої уваги становище пролетаріату. Держава має стати знаряддям управління централізованим і плановим виробництвом, перетворити правління людьми на правління речами, а союз держав — на всесвітню асоціацію народів без національних кордонів в ім´я торжества всезагального миру.
Сен-Сімона вважають попередником соціології і філософії позитивізму, одним з основоположників державного соціалізму на інтернаціональній основі.
Бенжамен Констан (1767—1830). Теоретик новітнього конституціоналізму, політичний діяч, публіцист і письменник. Його перу належать праці «Про конституції та про їх гарантії» (1814), «Принципи політики» (1815), «Про політичних перебіжчиків» (1815), «Курс конституційної політики» (1816), «Спомини про Сто днів» (1820), «Про релігію» (1824—1830), «Римський політеїзм» (видана у 1833).
У вченні Констана свобода особистості є метою держави, особистість — вище держави, авторитетів, мас. Основним засобом досягнення природної, невідчужуваної індивідуальної свободи він вважав встановлення конституційних гарантій: свободи друку, зібрань, петицій, відповідальності міністрів і «молодших чиновників» за порушення таких свобод, а також обрання «багатолюдного і незалежного» народного представництва — парламенту.
Незалежність особистості від державної влади забезпечує конституційна (на зразок англійської) монархія, тобто закріплений у конституції держави поділ влади на гілки: 1) влада вмираюча (королівська); 2) влада представництва постійна (верхня палата парламенту); 3) влада громадської думки (нижня палата парламенту); 4) влада виконавча (відповідальні міністри); 5) влада судова; 6) влада муніципальна. Проте сам по собі поділ влади, на думку Констана, не є повною гарантією індивідуальної громадянської свободи. Він стає таким лише за наявності у конституції механізму рівноваги владних гілок.
Доктрину народного суверенітету Констан не заперечував, але пріоритет надавав теорії суверенітету особистості. Це забезпечується, на його погляд, незалежністю індивіда від будь-якої влади, його звільненням від «рабства у вирішенні власних справ». Приватні особи значно могутніші, ніж армія, поліція та інші державні силові структури. Демократія за жодних умов не повинна втручатись у майнову сферу. Державна влада не може бути абсолютною чи деспотичною, вона має обмежуватися громадською думкою, втіленою у нижній палаті парламенту, яку обирають із застосуванням високого майнового цензу. Якщо тим, хто не є власником, дати політичні права, то вони відберуть власність у багатих. Королівська влада, хоч і відживає свій вік, теж є однією з конституційних гарантій індивідуальної свободи, оскільки «велично перебуває над усіма людськими пристрастями».
Право на власність у Констана, на відміну від інших особистих прав і свобод індивіда, не є вродженим. Власність священна і недоторканна, але право на неї набувають, оскільки власність формують у суспільстві і вона не передує йому. Така концепція сприяла необхідному на той час зруйнуванню феодальної землевласності. Зате «промислова свобода», на думку мислителя, має бути забезпечена і конституцією, і всіма гілками державної влади для повного розквіту шляхом безперешкодної конкуренції, відмови від будь-якого правового регулювання відносин праці й капіталу.
Космополітичні за змістом, англофільські за формою ліберально-конституціоналістські ідеї Констана істотно вплинули на розвиток світової політико-правової думки і практики державотворення.
Шарль Фур´є (1772—1837). Власні уявлення про державу і право, суспільство і людину він виклав у працях «Континентальний тріумвірат і вічний мир через тридцять років» (1802), «Всесвітня гармонія» (1803), «Про торговельне шарлатанство» (1807), «Трактат про домашню землеробську асоціацію» (1822), «Скорочений виклад трактату про домашню землеробську асоціацію» (1823), «Мнемонічне землеописання» (1827), «Новий господарський соцієтарний світ» (1829—1830), «Оманлива індустрія» (1833), «Теорія всесвітньої єдності» (1822), «Новий любовний світ» та ін.
Процес еволюції держави Фур´є розглядав із позицій теософії, містицизму, діалектики і механістичного матеріалізму, заперечуючи будь-які досягнення попередньої соціальної філософії. Держава, як і суспільство, у своєму розвитку подолала п´ять періодів: райський (едемізм), дикунський, патріархальний, варварський та цивілізаційний. Для цих періодів характерні, з одного боку, нарощування індустріальної могутності людини, а з іншого — жіноча емансипація: найкращими завжди вважали цивілізації, які надавали жінкам максимум свободи. Розкріпачення жінки — найліпший показник прогресу, її закріпачення — свідчення регресу і занепаду, оскільки «пригнічення слабкої статі знищує справедливість».
Фур´є піддавав нищівній критиці сучасну йому державу, яку характеризував словами «жебрацтво» і «розпуста». Це спричинено тим, що відвойована свобода обертається анархією (зокрема, торговельною); бідні відсторонені від влади; насаджується «тиранія індивідуальної власності над масою»; республіканські гасла, народний суверенітет, загальне виборче право нічого не змінюють у жебрацькому становищі людей, лише третина громадян працює, а інші або «паразити», або руйнують державу. «Паразитів» мислитель поділяв на три групи: 1) домашні (жінки, діти, прислуга); 2) соціальні (усі військовослужбовці, збирачі податків, половина фабрикантів, 9/10 купців, 2/3 митників тощо); 3) додаткові (адвокати, правоохоронці, засуджені, повії, жебраки, злодії тощо, наявність яких потребує величезного державного апарату). 120 тис. злочинців на рік у Франції заохочують, щоб «нагодувати співробітників кримінальних судових палат». Сучасна держава — це «світ сторчака, соціальне пекло». У ній бідним «уготований тільки розстріл і знищення». Лише «вражені філософською катарактою» можуть видавати за щастя життя «під захистом конституції, любити конституцію, пишатися її красою», оскільки бідні або не вміють читати, або не мають і двох су, щоб купити таку конституцію. Присвоєння звання вільної людини призначене, на думку Фур´є, лише для того, щоб послати її «з ланцюгом на шиї вмирати за таку даровану свободу». Право, на його погляд, є ніщо без матеріальних гарантій. Як конституція, так і право загалом існують лише на папері, а це є «глибокою образою» для того, хто не має змоги отримати не тільки проголошених прав, а й у «сто разів менших».
Суттєвими вадами цивілізованої держави є анархія виробництва, «дурний розподіл добутих благ», її відстороне-ність від кооперування промисловості і землеробства і вкрай недосконала організація праці, що призводить до появи протилежності інтересів державного чиновництва і народу, фабриканта і робітника, продавця і покупця тощо. Цивілізована держава, на думку Фур´є, спричинила не лише жебрацтво, а й розпусту насадженням законів, що стверджують «усезагальну брехливість, лицемірство, дворушництво», призводять до «таємного невдоволення» самими законами. Ці тези мислитель обґрунтував розлогими прикладами із шлюбного права, критикуючи формальність шлюбу, захоплення притонами розпусти і доводячи, що «99% подружніх пар віддані віроломству зради одне одному», насаджують «подружню панщину» тощо. Фур´є не визнавав свободу особистості у державі, посилаючись на те, що «голодний пролетарій у такій цивілізації заздрить забезпеченому рабу давнього світу: куди вже тут до теорії верховної влади народу!». До всіх цих бід сучасна держава додала ще й «озвіріле ворогування партій», «ганебне нищення людей» тощо.
Вихід з такого становища Фур´є вбачав у рішучому запереченні всього старого, брехливого, що руйнує природний порядок речей, і віднайденні нової науки, яка б дала змогу вдосконалити і державу, і суспільство. Таку науку під назвою «теорія страсного ваблення» мислитель винайшов сам. Держава, як і все світове суспільство, весь Всесвіт, еволюціонує за незмінними математичними законами постійного і загального руху, який поділяється на п´ять елементів: рух матерії (живої і неживої), рух органічний, рух інстинктивний (пристрастей та інстинктів), рух ато-мальний (невагомих частинок природи) і рух соціальний (осьовий, страсний).
Фур´є визнавав, що відкриття першого елемента руху належить Ньютону, а чотирьох інших — особисто йому, але розкрив лише один — сутність соціального руху, який підпорядковується законам атракції (тяжіння). Індивіди притягуються і відштовхуються через властиві їм пристрасті, тобто явища «інтенсивніші, ніж розум», надані людині Богом. Пристрасті — це не обов´язки, як думають всі філософи, оскільки обов´язки «йдуть від самих людей». Завдання держави майбутнього полягає у задоволенні всіх без винятку пристрастей: прагнення до єдності, вселюдського щастя (головна пристрасть, основа інших); прагнення до розкошування, чуттєвих, матеріальних задоволень; прагнення до гуртування (дружба, любов, сім´я, честолюбство та інші пристрасті сфери духовної); прагнення «до серій» (інтриг, різноманітності, сліпі захоплення та ін.). Спираючись на різні комбінації цих пристрастей, Фур´є виокремлював 810 різних характерів людини.
У майбутній державі має бути закріплений такий правопорядок, який би задовольняв не лише окремі пристрасті, а й усі людські характери, гарантував здоров´я громадянам, «комфорт їх домашнього життя», свободу «вибору близьких осіб», професій. Особливу увагу державі слід приділяти потребі людей у праці, щоб право на працю, «без якого нічого не варті всі інші права» і що є першим і єди-нокорисним з усіх прав, про яке жодного разу не нагадували політики, забезпечувалось на кооперативних засадах, щоб сама праця реалізовувала всю творчу силу в людині, була не дуже тривалою і тяжкою, передбачала чергування з роботою іншого характеру.
Сучасна держава, на думку Фур´є, не в змозі реалізовувати такі функції. Тому на зміну цивілізаційному періоду в її еволюції спочатку повинен прийти період «гарантизму», тобто напівасоційована виробнича діяльність, потім соціан-тизм — досконаліша асоціація, згодом — гармонійний період, коли на місці держави з´явиться «повна і чиста виробнича і споживча асоціація», тобто найпривабливіше, най-правдивіше «соцієтарне виробництво».
Люди (подібно до македонських військових загонів) з´єднаються у фаланги по 1600—1800 гармонійців (так називали її членів), щоб знищити «немічну, неспроможну, прогнилу цивілізовану державу». У кожній фаланзі буде по 810 індивідів різного віку і характеру. Фаланга розташовуватиметься на площі в одну квадратну милю з величезною будівлею (фаланстером) у центрі. У цій споруді з величними залами для відпочинку, аудиторіями, зимовими садами, галереями, обсерваторіями, телеграфом, усіма комунікаціями бідні користуватимуться такими самими благами, як і мільйонери. На думку Фур´є, фаланга дасть змогу значно зекономити порівняно із сучасною цивіліза-ційною державою: «300 сімейств гармонійців будуть мати один розкішний хлів замість 300 нікудишніх, одне прекрасне приміщення для виготовлення вина замість 300 поганих» тощо. Асоціація матиме змогу використовувати на кооперативній основі найсучаснішу техніку, найдосконаліші технології промисловості і сільськогосподарського виробництва. її членів охоплюватиме ентузіазм і бажання змагатися, оскільки всі роботи будуть розподілені між «страсними серіями», всі гармонійці знайдуть найулюбленіші заняття. Продукція накопичуватиметься у «загальних сховищах», звідки без будь-яких посередників і торгівлі кожен отримуватиме все, що йому належить.
Право приватної власності у фаланзі зберігатиметься, як і нерівність майнового стану. Кожний гармонієць повинен виконувати по 12 найрізноманітніших робіт на день, 9 разів приступати до трапези, матиме окреме житлове приміщення і отримуватиме зі сховищ зароблене відповідно до затраченої праці, якості роботи, таланту та розміру вкладеного в асоціацію капіталу: 5/12 загального прибутку фаланги йде на оплату праці, 3/12 — таланту, 4/12 — частки капіталу. Передбачалась також оплата праці за її привабливістю.
Найважливішим принципом життя у фаланзі Фур´є проголошував повну індивідуальну свободу (за винятком розподілу загального прибутку). «Недержавний» устрій суспільства, яке функціонує спонтанно, набув у мислителя ознак державного управління. Керівництво фалангою здійснюватиме виборний унарх і ареопаг з найдосвідчені-ших, наймудріших гармонійців. Однак функції такого керівництва зводяться не до видання загальнообов´язкових законів, наказів чи розпоряджень, а до порад стосовно часу проведення сівби чи збору врожаю, поліпшення організації виробництва тощо. Передбачалось і створення всесвітньої організації фаланг: об´єднання трьох фаланг у дуархію на чолі з дуархом, трьох дуархій — у тріархію на чолі з тріархом, трьох тріархій — у тетрархію на чолі з тетрархом і так далі через пентархію, гекзархію, гептархію, ок-тархію, еннеархію, декархію, онзархію, дузархію у всесвітню сферичну ієрархію під назвою «осьова омніархія» зі столицею у Константинополі і під проводом омніарха. Компетенцію, порядок обрання, функції як ареопагів, так і численних «архів» Фур´є не визначав, ототожнюючи сучасну йому державу лише з фалангою.
Суспільство і держава, за Фур´є, проіснували вже 5 тис. років. Позаду залишились райський, дикий, патріархальний і варварський періоди. Завершується і цивілізаційний етап. Він уже досяг «повної старезності» і незабаром поступиться асоціаціям — фалангам, що створять омніархію і 35 тис. років будуть еволюціонувати по висхідній. Потім настане пік людського щастя тривалістю 8 тис. років. Виникнуть нові істоти — антиакули, антилеви, ан-тигіпопотами, що служитимуть людині; вимруть «шкідливі і небезпечні звірі», потухнуть вулкани, висохнуть болота, морська вода перетвориться на лимонад та ін. Клімат, наприклад, у Петербурзі, стане схожим на клімат у Ніцці. Тривалість життя людини досягне 144 років. Після цього апогею щастя соціальне життя вступить у фазу спадання, яке триватиме 35 тис. років, потім — фазис повного занепаду тривалістю 5 тис. років. Вони й ознаменують кінець роду людського і повне переселення душ у потойбічний світ.
Ще за життя Фур´є переконався у нездійсненності своїх утопічних проектів. Першими були зруйновані його надії щодо Наполеона як «нового Геркулеса», що виведе людство зі стану «політичної недоумкуватості» і здійснить задумане ним «диво» на руїні «варварства і цивілізації». Провалився також проект Фур´є, відповідно до якого він обіцяв (за умови, що кошти на створення фаланг йому дасть якийсь багатій типу Нортамберленда чи Шереметьєва) у 1824 р. навести «гармонійний порядок» у всіх цивілізованих державах, у 1825 р. — у варварських, а у 1826 р. — покрити фаланстерами всю земну кулю. Згодом зазнали краху наміри численних послідовників Фур´є (Ж. Мюірон, В. Консідеран, К. Венуре та ін.) запровадити «нову соціальну систему» в Кондесюр-Вегре (на 500 га поблизу Парижа) і 40 спроб реалізувати ідеї «соціального Ньютона» (так називали Фур´є) в інших регіонах Франції, у Північній, Центральній та Південній Америці.
Крім утопічних проектів у галузі державотворення, політики і права Фур´є сформулював чимало реалістичних політичних прогнозів. Ще на межі XVIII і XIX ст. він передбачив поділ Пруссії між Австрією та Росією, Австрії — між Росією та Францією, перемогу Росії у війні з Францією, розпад англійської колоніальної імперії, негативні для бідних держав наслідки капіталістичної концентрації і монополізації виробництва. Він створив «новий соціальний кодекс», сформулював пріоритетні ідеї щодо стирання протилежності між фізичною і розумовою працею, містом і селом, загальності і безоплатності освіти, трудового виховання дітей, розширення системи дитячих організацій тощо. Вчення Фур´є значно збагатило не тільки державознавство, філософію, соціологію, політичну економію, а й соціальну психологію, психологію праці, педагогіку.
Умоглядні проекти мислителя щодо майбутнього держави і суспільства мали гучний резонанс. На їх концептуальній і утопічній основі виникла «соцієтарна школа» B. Консідерана, еволюціонували французькі (К. Пеккйор, Ф. Відаль, П. Леру, П.-Ж. Прудон), англійські (X. Догерті), німецькі (В. Вейтлінг, М. Гесс), італійські (Б.-Д. Муре, C. Савіні), іспанські (Х.-С. Абреу), американські (А. Брісбейн, П. Годвін, X. Грілі), російські (О. Герцен, М. Огарьов, М. Петрашевський, М. Салтиков-Щедрін, М. Чернишевський) варіанти соціалістичної політико-правової думки. Вчення Фур´є стало одним із джерел і складових марксизму. Помітний вплив воно справило на художню літературу (Е. Сю, Ф. Піа, П.-Ж. Беранже, Е. Потьє та ін.).
На постулатах Фур´є будував свої конституційні проекти Г. Андрузький, використовував їх у своїх конституціоналістських схемах М. Драгоманов та інші українські мислителі.
Алексіє де Токвіль (1805—1859). Соціальний мислитель, правознавець і політичний діяч. Свої погляди виклав у працях «Пенітенціарна система Сполучених Штатів і можливість її застосування у Франції» (у співавторстві з Г. де Бомоном, 1832), «Демократія в Америці» (1835 — І і II частини, 1840 — III і IV частини), «Промова у парламенті 27 січня 1848 року про неминучість демократичної революції», «Спомини» (1850), «Доповідь про перегляд конституції» (1851), «Давній порядок і революція» (1856).
Основа вчення Токвіля про державу і право — проблема свободи і рівності. Вона трансформувалася з лівоконституціоналістських переконань автора через конституційну монархію у визнання необхідності республіканського конституційного устрою. Демократію, як і соціальну рівність, Токвіль вважав небезпечною для індивідуальної свободи, тобто «шлюбом з розрахунку, необхідності, а не кохання», оскільки «голови свободи пришиті до тіла рабів». Прагнення до рівності — це всесвітній тривалий процес, який не залежить від волі людей, і його зупинити неможливо. Однак торжество рівності не є гарантією панування свободи, оскільки люди прагнуть жити в рівності та свободі, але завжди готові проміняти її навіть на «рівність у рабстві». Демократія — це поєднання рівності і свободи, але її основи підриває саме агресивний і привабливий характер рівності.
Під потужним впливом ліберальних постулатів Б. Констана, П. Руайє-Коллара, Ф. Гізо Токвіль обрав центральним пунктом своєї політико-правової концепції свободу людини. Аристократія як синонім нерівності віджила, стани поступаються класам, які урівнюються. Це об´єктивний і нестримний процес. Пригнічено феодальну еліту, розтоптано королів, з часом це очікує буржуазію. Причина такого руху історії полягає в превалюванні ідеї рівності над ідеєю свободи, готовності народів пожертвувати свободою заради збереження рівності, яка все більше підштовхує суспільство до партикуляризму (політичної роз´єднаності), егоїзму, деспотії. Прагнення до рівності породжує згубний індивідуалізм, звички і схильність керуватися лише власними бажаннями і волею, викликає невдоволеність будь-якою владою, спричиняє «демократичну анархію», політичний хаос.
Як результат таких процесів, з одного боку, виникає тенденція до незалежності, з іншого — до закріпачення. «Демократичний народ» сприймає лише прості і загальні правові та державницькі ідеї. Складні концепції поза його увагою, оскільки людям подобається відчувати себе великою єдиною нацією. Індивіди швидко позбавляються ідеї права і зосереджуються на «уявленні про всемогутній і єдиний для всього суспільства закон». Однаковість законів сприймається як найважливіша умова правильного державного правління. У минулому законодавець кожного індивіда наділяв різними обов´язками і правами, тепер — різних індивідів однаковими правами і обов´язками. Наслідком такого врівноваження стає здрібнення, «нікчемніння особи» за рахунок «звеличення образу народу».
«Демократичний народ» має ґрунтовні уявлення про суспільні прерогативи, а інтереси особистості його майже не турбують. Владу в «державі рівних» все більше ототожнюють із суспільством і вважають не лише правом, а й основним обов´язком «вести кожного громадянина за руку». Гасла про незалежність верховної влади народу, яка теж має свої межі, забувають відразу після сформування державних органів, згадують лише перед виборами. Якщо державна влада відчуває посилення зневаги до себе з боку «демократичного народу», вона ухвалює нове звернення і все напруження знімає. Громадяни ж за демократії можуть часто ненавидіти конкретних представників влади, але вони «завжди люблять саму цю владу». Централізацію, всюдисущість, всемогутність державної влади, однаковість її законів Токвіль вважав найхарактернішими ознаками усіх сучасних йому політичних систем, оскільки люди в «епоху рівності» легко сприймають ідеї сильної централізованої влади.
Надмірне прагнення до рівності серед «демократичного народу», наголошував Токвіль, призводить до тиранії більшості. На участь у політичному житті в людей не вистачає ані сил, ані часу. Душі громадян заповнює політична апатія. «Епоха рівності» робить кожного незалежним і водночас беззахисним. Незалежність надає людині впевненості, підвищує почуття власної гідності, а беззахисність утверджує її в думці, що кожний розраховує лише на власні сили, оскільки всі, хто його оточує, «однаково слабкі і байдужі». Сусіди ненавидять один одного лише з тієї причини, що кожний з них вважає іншого рівним собі.
Люди в «демократичному суспільстві рівних» живуть за подвійними стандартами. Надмірний індивідуалізм — «зловісна хвороба демократії». Громадяни водночас «і горді, і по-рабськи догідливі»: презирливо ставляться до будь-якого начальника і принизливо улесливі до будь-якого пана-хазяїна. «Демократичні пристрасті» є наслідком не так прагнення до рівності, як її досягнення. Влада ж у цей час розширює сферу свого впливу, а громадяни працюють на цю владу, самі того не бажаючи. Так епоха демократії перетворюється на «епоху експериментів, нових ідей і авантюр», а чим старшим стає демократичне суспільство, тим більше централізується У ньому управління. Будь-який центральний уряд «закоханий в однаковість». Замість того щоб створювати закони для усіх людей, він «підганяє всіх людей під один закон», знищує місцеве самоуправління, яке є наймогутнішим джерелом народного суверенітету; індивід потрапляє у повну залежність від влади; настає епоха «абсолютної тиранії народної більшості», яка надзвичайно посилюється під час війн і межує з єдиновладним деспотизмом.
Загальмувати процес переходу від демократії до деспотії революція не може, що доведено на прикладі Франції і багатьох інших країн. Свавілля рівності можна нейтралізувати лише мирним шляхом завдяки прагненню до свободи, яка нищить егоїзм, замінює матеріальні інтереси духовними потребами, гуртує людей. Найкращим союзником свободи у такій еволюції є релігія.
Для блокування негативного «буяння рівності» лише конституції замало. Потрібна не формальна, а реальна децентралізація влади. Для великої держави придатний тільки федеративний устрій. Школою правового і політичного виховання громадян має стати місцеве самоуправління. Найсильніший засіб «умиротворення рівності» — сильна і незалежна судова влада, яка є ефективною противагою владі адміністративній. Найвищі чиновники підлягають суду звичайних судів. Свавілля законодавців можна нейтралізувати шляхом постійного судового контролю. То-квіль одним з перших у світовій літературі (слідом за Е. Коком, І. Кантом, О. Гамільтоном, Д. Маршалом) обґрунтував право суду скасовувати закони, що суперечать конституції. Правосвідомість народу, відчуття законності зміцнює, на його погляд, і впровадження інституту присяжних засідателів, а тиранію більшості стримують ще й свобода друку і свобода громадських об´єднань. У правовому вихованні громадян вирішальну роль відіграють не державні органи, а менталітет народу, його традиції, звички і моральні засади нації, які теж покликані гальмувати «згубний потяг до рівності», що призводить лише до «рівності у рабстві», без будь-яких революцій.
Токвіль наголошує, зокрема, що французька революція, проливши багато крові, змогла ствердити лише рівність, а не свободу. Демократизація суспільства у XIII — першій половині XV ст. мала своїм наслідком торжество абсолютизму і деспотії, тобто старий порядок з пануванням бюрократичної централізації, повним занепадом місцевого самоуправління, знесиленням судів тощо. Революція 1789 р. знищила цей порядок під гаслами свободи і рівності. Однак анархія і тероризм ліквідували свободу, а провідники революції стали силоміць насаджувати лише рівність. Це знову призвело до відновлення старого порядку у вигляді наполеонівського деспотизму, тобто довело, що революція не є необхідною. Вона лише руйнує те, що й без неї закінчилось би саме по собі. Отже, революція не є стрибком з одного суспільства в інше, повним розривом з минулим. Це свідчило про новий концептуальний підхід Токвіля до аналізу революції з еволюційних позицій. Цікавими є його міркування щодо «межі права», встановленої для суверенної влади народу. Ця межа — справедливість, і коли суверен її порушує, то громадянин повинен апелювати «до верховної влади усього людства».
Правові і політичні погляди Токвіля помітно вплинули на вчення І. Тена, Ж. Сореля, Е. Дюркгейма, Ф. Тенніса, М. Вебера, К. Маннгейма та ін. М. Чернишевський і його прихильники серед українських революційних демократів заперечували антиреволюційні концепції Токвіля як «дурний і безглуздий спосіб мислення».
П´єр-Жозеф Прудон (1809—1865). Філософ, соціолог і публіцист, теоретик соціалізму та анархізму. Заявив про себе критикою великої капіталістичної власності, бо вважав, що її здобуто внаслідок крадіжки. Свої ідеї він виклав у працях «Що таке власність» (1840), «Застереження власникам» (1842), «Принципи політичної організації, або Створення порядку в суспільстві» (1843), «Система економічних протиріч, або Філософія злиденності» (1846), «Революційні ідеї» (1849), «Загальна ідея революції у XIX ст.» (1851), «Війна і мир» (1861), «Федеративний принцип і єдність Італії» (1863) та ін.
Прудон обстоював дрібну власність, яка не пов´язана з експлуатацією чужої праці. Будучи противником комунізму та звинувачуючи його в знеособленні індивідуальності, він, вважаючи джерелом соціальної несправедливості нееквівалентний обмін, як вихід запропонував організацію безгрошового обміну товарів та безвідсоткових кредитів. Це передбачало перетворення всіх працівників на самостійних виробників, які б вступали у відносини обміну на еквівалентній основі і началах взаємодопомоги (мутуалізму).
Мутуалізм у Прудона постає як соціальна альтернатива державній підтримці. Конкуренція при цьому зберігається («конкуренція і асоціація допомагають одна одній»). Він створив також власну теорію федералізму, яка констатувала існування урядових систем: монархії та комунізму із втіленням принципів поділу влади, демократії й анархії, які б втілювали принцип свободи. Спочатку заперечуючи інститут держави, пізніше Прудон запропонував проект її федеративної перебудови. Ішлося про роздрібнення централізованої держави на невеликі автономні утворення. Кінцевою метою цих перетворень було формування всесвітньої федерації, яку започаткує Європа, та загального роззброєння.
У федералізмі Прудон вбачав таку форму політичного устрою, яка зможе забезпечити соціальну практику мутуалізму з мінімальним зверненням до урядової компетенції. Визнаючи, що розпуск центрального уряду є небезпечним, він обережно ставився до швидких кроків у цьому напрямі. Федералізм у нього — це суперечлива форма політичного устрою, за якої великі соціальні одиниці мали б менше влади, аніж дрібні. Місцеві утворення повинні бути суверенними одиницями з правом виходу з федерації.
Прудон, ототожнюючи самоврядування і анархію, розглядав федерацію як договір, союз, завдяки якому група глав сімей, об´єднання кількох громад або держав зобов´язуються одне перед одним провадити спільний курс. Замість сучасної йому централізованої держави він пропонував створити союз за територіальним напрямом (комунами і провінціями) та адміністративним (окремими галузями суспільного життя).
Конституційне будівництво, на думку Прудона, має відбуватися у кілька етапів. На початку формуються незалежні посередницькі групи та відбувається їх об´єднання на основі пакту про федерацію. На наступному етапі у кожній федеративній державі формується уряд згідно із законом про поділ влади, який передбачає поділ компетенції між центром, провінціями та комунами. Метою Прудона було створення держави як творчого ініціатора, нейтрального арбітра і провідника законності, декрети якої набували б чинності лише після схвалення всіма членами федерації. Щоразу після нововведення державі слід відступати, щоб дати змогу місцевим органам використати його. Прудон не описував федеративних структур, а окреслював лише федеративний принцип, оминаючи способи послаблення централістичних тенденцій.
Еміль Дюркгейм (1858—1917). Французький соціолог-позитивіст, засновник французької соціологічної школи. Він розробляв проблеми права у працях «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897).
Е. Дюркгейм зробив значний внесок насамперед в методологію юридичної соціології. Сформульований ним загал ьносоціологічний постулат про те, що соціальні факти повинні розглядатися як речі ззовні з використанням спостережень і експериментів, став методом юридичної соціології, вираженим у правилі об´єктивності. Дюркгейм розширив понятійний апарат юридичної соціології. Застосовані ним поняття «соціальний інститут», «колективна свідомість» трансформувались у поняття «правовий інститут» і «правосвідомість».
Теорія поділу праці Е. Дюркгейма ґрунтується на понятті «суспільна солідарність», різним видам якої (механічна чи органічна) відповідають різні види права, що мало забезпечити стійку форму організації суспільства. Вивчення права є лише способом об´єктивно пояснити соціальну солідарність — основу будь-якого суспільства.
Дюркгейм по-новому розглянув низку правових проблем. Він як соціолог проаналізував фундаментальні поняття кримінального права — «злочин» і «покарання». На відміну від загальноприйнятих поглядів на злочин як на патологію, він вважав це соціальне явище нормальним, оскільки суспільство, позбавлене його, не існувало б. Дюркгейм трактував злочин як дію, що суперечить колективній свідомості. Основна мета покарання — лікування ран, завданих колективній свідомості, а не покарання злочинця і уникнення аналогічних злочинів у майбутньому. Ці положення Дюркгейма істотно вплинули на розвиток соціології злочинності (кримінології) і соціології кримінального права. Для соціології злочинності важливе значення має поняття «аномія» (франц. апотіе — відсутність закону, організації), яке вчений використовував для опису ситуацій відсутності норм моралі і права, що призводять до правопорушень.
Дюркгейм досліджував генезу правових інститутів на основі матеріалів про архаїчні суспільства. Ці дослідження у сфері юридичної етнології продовжили П. Фолконе, А. Леві-Брюль, Ж. Даві, М. Мосс. Наукове спілкування пов´язувало Дюркгейма із французьким правознавцем Л. Дюгі, який завдяки цьому розробив оригінальну соціологічну теорію права.
Дослідження ідейно-теоретичного потенціалу представників французької державно-правової думки засвідчує, що основну увагу вони звертали на проблеми самоврядування, яке коливалося від анархізму й заперечення держави до пошуків розумного балансу між централізацією і децентралізацією. Цей період характеризувався обґрунтуванням таких ключових для сучасної юриспруденції понять, як «правовий інститут», «правосвідомість», «правова рівність», «правовий порядок» та ін.