Історія вчень про державу і право

5.10. Державно-правові вчення в Україні

XVII ст. в історії України позначилось масштабною боротьбою українського народу за національну незалежність. Після Переяславської ради ця боротьба відбувалася за умов колонізації України царською Росією. Українські мислителі у цей час несли в народ зерна істинної європеїзації, дух і постулати виваженого, конституційного розуміння людської свободи. Вони наполегливо і послідовно виводили українську політичну думку на шлях ідейно-світоглядного синтезу творчої спадщини античності, християнства, епох Відродження і Просвітництва.

Богдан (Зиновій) Хмельницький (1595—1657). Український державний діяч і полководець. Він створив могутнє підґрунтя для народження та еволюції української національної ідеї, державотворення. Завдяки діяльності гетьмана Європа і світ дізналися про існування великого народу в центрі континенту, який, успадковуючи державницькі традиції Київської Русі, у жорстокій боротьбі заявив про себе як народ історичний, народ державний, який сформував державницьке утворення під назвою «Гетьманщина» («Військо Запорозьке»). Саме Хмельницький заклав основи демократичного республіканського ладу. Започатковані ним фактичні конституції корінились у Київській Русі. Водночас їх витоком були козацьке самоврядування і частково польська «шляхетська демократія». Так на політичній карті світу з´явилась нова автономна держава з подібним на полібійський варіант ідеального змішаного державного управління, тобто з поєднанням ознак монархії (гетьман, у Київській Русі — князь), аристократії (старшинська рада, у Київській Русі — боярська рада) та демократії (загальнокозацька рада, у Київській Русі — віче). У фактичній конституції нової держави вимальовувались чіткі обриси поділу влади на законодавчу (генеральні чи старшинські ради), виконавчу (гетьман, генеральний уряд) та судову (генеральний суд).

Як державний діяч, Хмельницький багато уваги приділяв поділу держави на адміністративно-військові одиниці (полки, сотні тощо), організуванню місцевого самоуправління за зразком побудови центральних органів, розширенню прав Києва, Ніжина, Чернігова, Львова, Козельця та інших міст на самоврядування, налагодженню дипломатичних відносин з іншими державами. Він створив досконалий державний апарат, розгорнув військове будівництво (армія Хмельницького стала однією з найсильніших у тогочасній Європі), сформував систему фінансових, податкових, господарських органів, оборони і примноження культурних і духовних традицій українського народу. Універсали гетьмана свідчать про його прагнення до певної незалежності судових органів. Вагомим досягненням Хмельницького стало виховання козацьких полководців, професійних державних управлінців.

Після кількох невдач у визвольній війні Хмельницький зрозумів, що самотужки Гетьманщина не зможе встояти проти могутніх сусідів, і обрав орієнтацію на московського царя. Саме він став ініціатором скликання Переяславської ради 1654 р., де було досягнуто усних домовленостей щодо приєднання до Росії та складено присягу на вірність московському самодержцю, розроблення тексту Березневих статей 1654 р., що мали стати стрижнем нового правового статусу України, тобто її своєрідною юридичною конституцією. Вона була формально визнана і залишалася чинною майже півтора століття, і аж наприкінці XVIII ст. розтоптана російським самодержавством. Істинні наміри Хмельницького щодо приєднання до Росії у 1654 р., навколо яких не стихають суперечки протягом кількох століть, містяться у тексті присяги, складеної ним особисто на Переяславській раді: «Милість Божа над нами! Як за давніх часів за Великого князя Володимира, так і тепер родич їх і Великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець, зглянувся на свою батьківщину Київ і на свою Малу Русь ласкою своєю, як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою руку, Київ же і вся Мала Русь — вічне їх, а ми всі раді Великому Государеві служити щиро душами своїми і голови свої складати за його многолітнє здоров´я».

Пилип Орлик (1710—1742). Державний діяч, гетьман Війська Запорозького в еміграції. Увійшов в історію як один з авторів та ініціаторів Конституції Пилипа Орлика (1710), інструкцій українським делегаціям на переговорах з Кримським Ханством (1710) і Оттоманською Портою (1711) та інших творів.

Проект Конституції Пилипа Орлика започаткував український конституціоналізм як політико-правову думку. У Конституції було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової думки. Конституція свідчить про небажання України бути чиєюсь колонією. Починалась вона урочистою декларацією, Що «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Певною мірою вона ґрунтувалася на ідеї поділу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада мала належати Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків та посли від низового Війська Запорозького» . Рада повинна була збиратися тричі на рік — на Різдво Христове, Великдень та Свято Покрови, а також за рішенням гетьмана, якому належала виконавча влада. Суд також мав діяти незалежно, гетьман не повинен був сам карати або милувати. Це право належало Генеральному Суду.

У Конституції було окреслено політичні контролюючі функції гетьмана щодо адміністрації, тобто нагляд за тим, щоб державні посади не заміщувались за хабарі, а також виписано політичні контрольні прерогативи Генеральної військової ради стосовно гетьмана з метою запобігання порушенням прав і свобод людини. Однак проекти гетьмана на території Гетьманщини чинності не набирали, а його ідеї про радикальну зміну конституційного статусу України і віддання її під протекторат чи то Швеції, чи то Туреччини, чи то Криму, чи то Польщі народом, «хворим» на синдром ненависті до всіх можливих його господарів, були рішуче відкинуті. Що ж стосується Конституції, то вона була перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими пам´ятками політико-правової думки тогочасної Європи.

Ініціатори державотворчих ідей. Друга половина XVII—XVIII ст. в Україні є періодом активного обґрунтування державотворчих ідей. Серед найвидатніших постатей, які працювали у цьому руслі, були Ю. Немирич, Г. Граб´янка, Є. Величко, І. Хмельницький.

Юрій Немирич (1612—1659) є автором низки праць з історії й теології, зокрема латиномовної «Розвідки про Московську війну» (1632), в якій він зіставив політичний устрій Московської і Польсько-Литовської держав. В історію української державно-правової думки він увійшов як творець концепції Великого князівства Руського, автор проекту Гадяцького договору 1658 р. і Маніфесту українського уряду до європейських держав.

Важливе значення для державно-правової думки України має ініційований Немиричем Гадяцький договір, який передбачав відокремлення України від Московської держави. Згідно з цим договором, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств мало утворитися Велике князівство Руське як одна із частин федеративної держави з Польщею і Литвою під егідою спільно обраного короля. Князівство мав очолювати пожиттєво обраний українським населенням гетьман, якого затверджував на посаді король. Намічалося запровадити судовий трибунал з діловодством українською мовою, державну скарбницю і власну грошову одиницю. Договір передбачав наявність українського війська, самостійної православної церкви, урівняної в правах із римо-католицькою.

Григорій Граб´янка (? — прибл. 1738) — автор прозового твору з літописними елементами, який увійшов в історію як «Літопис Граб´янки». Цей твір, складений 1710 р. (вперше опублікований 1793 р.), є видатною пам´яткою історичної та політико-правової думок XVIII ст. У ньому автор обстоює ідею необмеженої монархії на чолі із справедливим, мудрим правителем, який поважає права своїх підданих і права «земель». На думку мислителя, сильна монархічна влада є гарантом запобігання анархічним тенденціям, проявам насильства, порушенню прав громадян.

Характеризуючи народне життя, автор виходить із того, що вільним є той народ, який виробив власну систему управління. Граб´янка обстоює українську автономію на чолі з гетьманом, якого обирає рада старшин і який підпорядковується безпосередньо монарху. Основними загрозами для українського державотворення Граб´янка вважає застосування прямої демократії, характерної для Війська Запорозького, а також мусульманську експансію. Найголовнішим досягненням автора є обґрунтування етнічної окремішності українців, козацької державності.

Літопис Г. Граб´янки став основою пізніших пам´яток української історичної та політико-правової думок: «Розмов Великороси з Малоросією...» Є. Дівовича, «Героїчних віршів» Іоанна, «Історії русів» та ін.

Самійло Величко (1670 — після 1728) — письменник і літописець, автор найбільшого історико-літературного твору XVIII ст., який описує події 1648—1700 рр. в Україні (вперше виданий в 4-х т. у 1848—1864 рр.). Величко був прихильником монархії, обмеженої станово-представницькими органами. У монархові він вбачав справедливого і милосердного намісника Бога на Землі. Відносини монарха з підданими мали бути затверджені взаємною присягою. Розглядаючи гетьманську владу як найвищу для українських станів, Величко обґрунтував необхідність її обмеження на користь козацьких представницьких органів.

Оцінюючи національно-визвольну війну українського народу та її результати, автор не бачив альтернатив перебуванню України під владою монарха. Він більше переймався проблемою збереження прав українських станів, до яких зараховував право на самоврядування та використання податкових коштів на місцеві потреби. Найбільшою загрозою існуванню Війська Запорозького Величко вважав не зовнішню, а внутрішню, тобто громадянську війну, до якої підштовхують честолюбство, користолюбство та схильність українців до розбрату.

Іван Хмельницький (1742—1794) збагатив право- і державознавство багатьма працями: «Міркування про основи філософічні» (1762), «Роз´яснення онтологічного принципу» (1762), «Спростування на одне міркування Шлегеля» (1765), «Міркування про рабство за законом природним і правом всенародним» (1766), «Філософське дослідження рабства» (1767), «Дослідження проблеми: чи вищий Бог як єдина безкінечність земного буття» (1767) та ін.

Як правознавець-філософ і активний діяч Уложенної комісії Катерини II, сучасник Григорія Сковороди і опонент І. Канта Хмельницький зосереджував увагу на обґрунтуванні принципів управління державою. Ідучи у фарватері право- і державорозуміння Монтеск´є, відмежовував державу від громадянського суспільства, поділяючи його на дворянство, громадянство і рабів. Головне завдання держави він вбачав у забезпеченні управління двома першими станами і запобіганні розростанню стану рабів.

Перу Хмельницького належать також переклади з німецької мови змістовних праць «Світло зриме в обличчях», «Коротка Енциклопедія, чи Поняття про всі науки і художества» , «Величність і розрізнення у царстві єства та норовів за статутом Зиждителя». Ці переклади витримали декілька перевидань у Петербурзькій академії наук і були популярними на юридичних факультетах університетів ще й у XIX ст.

Григорій Сковорода (1722—1794). Мислитель, просвітитель, гуманіст, філософ і поет. Своє вчення він викладав в усних і письмових «розмовах», бесідах та оповідях, у численних (до 2-х тисяч) діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах, «книжечках». Серед них: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1768), «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (1769—1771), «Розмова п´яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1773), «Кільце. Дружня розмова про душевний світ» (1775), «Книжечка, звана Silenus Alcibi-adis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)» (1776), «Пря архістратига Михаїла із Сатаною про те: чи легко бути добрим» (1783), «Сад божественних пісень» (1753—1785), «De Libértate» (1756), «Байки харківські» (1769—1774), «Убогий жайворонок» (1787).

Жодного із цих творів за життя мислителя опубліковано не було, а розповсюджували їх у вигляді рукописів сам автор і його прихильники. Внесок Сковороди в ідеологію вітчизняного праворозуміння і державотворення полягає у розробленні загальних проблем людини, її природи, статусу, щастя, самопізнання, рівності і свободи. Свобода для мислителя «навіть не злото», оскільки «проти свободи воно лиш болото». Відштовхуючись від вчень філософів попередніх епох (Піфагора, Сократа, Платона, Епікура, Горація, Вергілія, Плутарха, Цицерона, Сенеки, Лейбніца і Руссо, Прокоповича), мандрівний філософ у процесі роздумів над проблемами суспільства і держави створив власну етико-моралістичну, етико-гуманістичну систему розуміння ідеального, людини, особи, «філософії серця». Світ у Сковороди — це втілення трьох начал: макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і символічної реальності (Біблія), що «пов´язує макрокосм і мікрокосм». Кожне з цих начал складається з видимої натури (тварі) і невидимої (Бога). Це означає, що й людина має двоїсту природу. Щастя людини — у пізнанні істини, тобто у пізнанні самої себе й пізнанні світу. Головне призначення людини — осягнення Бога через видиму натуру. Справжнього щастя вона досягає у «сродній» праці, тобто спорідненості з будь-яким видом трудової діяльності: чи то духовної, чи то фізичної. Отже, призначення людини — через самопізнання, наполегливу працю знайти своє місце в житті і суспільстві, яке визначене кожному Богом, природою, відшукати власні здібності, тобто чітко усвідомити своє становище в суспільстві, власну «споріднену ділянку», щоб не став «вовк вівчарем, ведмідь — ченцем, а лошак — радником».

Саме в цьому полягає суть розуміння Сковородою «нерівної рівності» людей. На його думку, твердження про рівну рівність — це глупота, а Царство Небесне слід брати силою волі, наполегливістю. Однак сприймати вчення Сковороди про «нерівну рівність» громадян як започаткування теорії кастового устрою суспільства, приписувати мислителю «поділ населення на різні породи у природі», як і докоряти у «національній неусвідомливості» чи «національній індиферентності» не варто. Його вчення звеличує свободу людини, «отця вольності Богдана-героя», воно спрямоване проти кріпосницького права, паразитизму дворянства, сповнене любові до рідної землі і трудового народу.

Пісня «Всякому місту — звичай і права» є відповіддю на державні реформи Катерини II, спрямовані на пригнічення України. Вона пройнята ідеями несправедливості сучасного Сковороді державного устрою, відображає його хворобливу реакцію на перебудову системи адміністративного управління містами, волостями, повітами, губерніями.

Його обурює те, що управлінська еліта зраджує інтереси вітчизни й народу, перетворилась на лакуз і холуїв російського трону, бездарно вклоняється чужому, забуваючи про своє. Різко негативне ставлення до законів і права другої половини XVIII ст., до юристів, суддів як «розбійників і грабіжників» характерне і для притчі «Убогий жайворонок» та інших творів Сковороди. Вустами вбогого хвалька він стверджує: «Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймудріша рятівна премудрість! Коротко скажу: той лише щасливий, хто неправий за совістю, але правий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи» («Сад божественних пісень»).

Знаючи порядки царського двору, мислитель дійшов висновку, що чим менше буде прав, тим менше стане «беззаконників», тих, хто «ламається крізь законів цивільних паркани». Він неодноразово наголошував на «дикості» самодержавної влади, на посиленні ненависті до неї з боку простого народу, закликав «визначати смак не по шкаралупі, а по ядру», вимагав від чиновників «не панувати над тілами, а керувати душами». Мислитель мріяв про «республіку духу вчених Європи» і вірив у перемогу добра над злом, у торжество правди і справедливості: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею». Для поета «краще голий і правдивий, ніж багатий та беззаконний». Як праведник світу Сковорода наголошує, що «послала його істина до милості, а світ до правди», а якщо не зможе він «нічим любій вітчизні прислужитись, то в усякому разі з усієї сили намагатиметься ні в чому їй не шкодити».

Із творчої спадщини Сковороди постає образ майбутнього державного діяча нового типу — Людини з великої літери, Людини, яка втілює свою родову сутність, Людини, для якої на першому плані не особисті інтереси, не біологічні потреби, а служіння суспільству, соціальним прошаркам, які вона представляє, Людини, для якої верховним каноном буття є моральний закон, висока духовність, чистота серця, душевний спокій, цілісна натура, самопожертвування, совість, розум, потяг до справедливості, «сродна» праця. Сковорода у своїх вченнях постає фундатором народолюбства, його трансформації від «гетьманолюбства» до сповідування любові до простого посполитого, до мужика. Отже, Сковорода увійшов до історії політико-правової думки як концептуальний основоположник народовивчення, як ідейний предтеча національного відродження через основні якості, притаманні українській ментальності.

Починаючи з 1798 р., твори Сковороди почали видавати у Петербурзі і Москві. Особливий сплеск їх опублікування спостерігався у 1837—1839 рр. Це сприяло реальному впливу творчої спадщини мислителя на політичні погляди М. Ковалинського, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ´я-ненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, І. Срезнев-ського, Т. Шевченка, І. Франка, М. Сумцова та ін.

Кращі представники української державно-правової думки привнесли в духовне життя українців такий політичний ідеал, за яким суспільне співжиття народу мало ґрунтуватися на конституційно-республіканських принципах і нормах, на рівності й дружбі, на справедливих законах, які б давали змогу чесно і продуктивно працювати. Все це віщувало зародження українського лібералізму.

Література

  1. Английская буржуазная революция XVII века: В 2-х т. — М., 1954.
  2. Белявская И. А. В. Франклин — деятель национально-освободительного движения американского народа // Вопросы истории. — 1956. — № 10.
  3. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. — М., 1987.
  4. Вико Дж. Основание новой науки об общей природе наций. — М. — К., 1994.
  5. Гольдберг Н. М. Томас Пейн. — М., 1969.
  6. Громаков Б. С. Политические и правовые взгляды Пейна. — М., 1960.
  7. История политических и правовых учений. XVII—XVIII вв. — М., 1989.
  8. История философии. — М., 1957. — Т. 1.
  9. Киссель М. А. Джамбаттиста Вико. — М., 1980.
  10. Кузьмин А. Г. Татищев. — М., 1987.
  11. Мироненко О. М. Права і свободи людини у західній політико-правовій ідеології XVII—XVIII ст. — К., 1995.
  12. Мироненко О. М. Права і свободи людини у політичних і правових вченнях мислителів Німеччини. — К., 1995.
  13. Пейн Т. Избранные произведения. — М., 1959.
  14. Радовский М. И. В. Франклин. — М. — Л., 1965.
  15. Решетников Ф. М. Беккариа. — М., 1987.
  16. Реизов Б. Г. Итальянская литература XVIII века. — Л., 1966.
  17. Решетников Ф. М. Просветительно-гуманистическое направление в уголовном праве. — М., 1983.
  18. Соколов В. В. Спиноза. — М., 1977.
  19. Ткаченко А. Ф. Российские деятели украинского происхождения. — Луганск, 1998.
  20. Федералист. Политическое эссе Александра Гамильтона, Джеймса Мэдисона и Джона Джея. — М., 1993.
  21. Франклин Б. Избранные произведения. — М., 1956.
  22. Фурсенко А. А. Американская революция и образование США. — Л., 1978.
  23. Хофстедтер Ф. Американская политическая традиция и ее создатели. — М., 1992.