Історія вчень про державу і право
5.9. Державно-правові вчення українських мислителів у Росії
Вагомий внесок у державно-правову думку Росії зробили мислителі, які народилися й виросли на українській землі, однак із різних причин переїхали жити і працювати переважно у Москву і Петербург. їхні ідеї і праці сягнули світового рівня, і Україна, як і Росія, має повне право вважати цих мислителів своїми. До того ж тенденція щодо успішної реалізації наукового потенціалу українців на російських теренах простежується від XVII ст. до наших днів.
Стефан Яворський (1658—1722). Мислитель і церковний діяч. Його перу належать трактати, проповіді, віршовані твори: «Філософське змагання...» (1691), «Виноград Христов...» (1698), «Слово на прокляття Мазепи» (1709), «Візьми мя, Боже, вопіє Росія...» (1710), «Риторична рука» (1712), «Каміньвіри...» (1715), «Знаменіє пришестя антихриста...» (видано у 1748) та ін.
Тривалий час Яворський активно підтримував державно-правові реформи Петра І, його авторитаристські прагнення до управління державою, заперечував ідею незалежності України, різко осуджував І. Мазепу, пропагував станову нерівність. Суспільство у державі Яворського поділене на чотири колеса: колесо князів, вельмож, бояр і царських родичів; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників, ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої був митрополит, тримається на перших трьох колесах, а четвертим — «скриплячим, ледачим і скиглячим» він не переймався. Царя Яворський закликав панувати над тілом людини, а церкві надати можливість контролювати душу.
В останні роки життя Яворський став жорстким опонентом імператора, а також земляка Ф. Прокоповича, «протестантських ухилів» якого він не сприймав. Однак проти державного і церковного реформування виступав він у прихованій формі. Відвертіше осуджував протестантизм, особливо лютеранство. По смерті Яворського його твір «Камінь віри» викликав гострі суперечки у Європі. Цей твір розцінювали як «односторонню реакцію проти реформації» (М. Грушевський). Критикували його і православні богослови, але серед католиків він здобув схвалення. Свою велику бібліотеку Яворський заповів Ніжинському монастирю на Чернігівщині.
Феофан Прокопович (1681—1736). Проповідник, реформатор церковного права в Російській імперії, богослов, філософ, історик, математик, релігійний та політичний діяч, мислитель, письменник. Свої правові і політичні погляди виклав у полемічних творах і трактатах, написаних російською мовою у 1704—1730 рр.: «Епінікіон», «Правда волі монаршої», «Розшук історичний», «Слово про царську подорож за кордон», «Слово про владу і честь царську», «Передмова до Морського статуту», «Богословські твори», «Слова і промови повчальні, похвальні і поздоровні», «Трактат про паї», «Міркування про безбожжя», «Коротка повість про смерть Петра Великого, імператора Російського», «Історія про обрання і вошестя на престол... Анни Іоанівни, самодержиці всеросійської» та ін.
Правові і політичні ідеї Прокоповича стали ідеологічною основою державних реформ Петра І. Концептуальним історичним підґрунтям цих ідей були вчення Анаксимена, Геродота, Фукідіда, Аврелія, Лукіана та інших античних авторів, теологів та гуманістів Ренесансу; філософським фундаментом — теорії Ж. Бодена, Р. Декарта, Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Галілея, Н. Коперника; юридичною і політичною базою — ідеї Г. Гроція, Т. Гоббса, Є. Пуфендорфа та ін.
Прокопович був переконаним прихильником природно-правової доктрини (з деяким теологічним забарвленням) та ідеї суспільного договору. Першим у Росії він порушив проблему походження держави. Обґрунтовуючи існування природних прав людини та інших природних законів, мислитель не погоджувався з Гоббсом в тому, що людина від природи зла і перебуває у стані війни всіх проти всіх. Людину перетворювали на «неприборкуваного звіра» тільки ті війни, які вдалося подолати завдяки здоровому глузду самої людини і сприянню Бога.
На думку вченого, найважливішим природним даром індивіда є совість, яка змушує його творити добро. Зло, зовнішні супостати, внутрішні лиходії, здоровий глузд людей і замисел Бога змусив їх згуртуватися, шукати порятунку шляхом передавання своїх прав тим, у кого влада. Основне завдання держави — охороняти природні права людини, насамперед право на земне щастя, гарантувати їй свободи і вольності, охороняти природні закони: боятися Бога, боронити своє життя, бажати незгасності роду людського, не вчиняти іншому, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір. Головний обов´язок громадян — «свято берегти повеління і устави государя, безперечно підпорядковуватись монархові і дотримуватись законів, які творить самодержець для «темної маси», в ім´я «всезагального блага».
Політичним ідеалом Феофан Прокопович вважав абсолютну спадкоємну монархію на чолі з освіченим монар-хом-самодержцем, якому підпорядковуються всі, у т. ч. і церква. Природна рівність людей не веде до їх соціальної рівності в суспільстві, але соціальні біди (жебрацтво, злодійство тощо) можна усунути шляхом подолання неуцтва й насадження освіти.
Основою теорії держави і державотворення, всіх правових конструкцій, на думку Прокоповича, повинен бути «здоровий природний глузд». За задумом Бога, вільний і незалежний від природи народ один раз вирішив передати владу монарху і за жодних умов не може її ні відібрати, ні обмежити, ні критикувати у будь-який спосіб. У зв´язку з цим монарх стоїть над законом, творить верховний суд над підданими, сам є непідсудним і видає беззаперечні повеління. Окрім монархії, вважає мислитель, існують ще й аристократія, демократія та «змішана держава», але вони не витримали випробування історією і є непридатними і неприйнятними для Росії. Монархію, у свою чергу, Прокопович поділяв на виборну і спадкову. Виборна монархія не може бути стабільною державою, а тому найкращою її формою є монархія спадкова, яка має лише один недолік: спадкоємцем трону обов´язково стає старший син самодержця, але він може бути нездібним до управління державою. Тому монарх повинен заздалегідь призначити свого наступника з представників свого роду, а той — ретельно готуватись до царювання.
Стосовно церкви, за Прокоповичем, одноосібна влада є неприйнятною, і найкращим органом управління має бути «соборний уряд, де питання розв´язують уми багатьох і що одному недоступне, то доступне іншому, а чого не побачить інший, то третій побачить». Такий «колегіум з найвільні-шим духом у собі» обстоював Прокопович і для правосуддя.
Після смерті Петра І філософ швидко переорієнтувався на услужіння Анні Іоанівні, відступив від багатьох власних реформаторських поглядів, рішуче осудив «верховників» і став жорстким консерватором, що налаштувало проти нього староцерковну партію. Позиціями щодо піднесення науки, впровадження раціоналізму, ствердження «просвіченого деспотизму» Прокопович не поступався. І в останньому своєму творі, присвяченому імператриці, він писав: «Руський народ такий є від природи своєї, що тільки самодержавним володарюванням хранимий бути може. А якщо якесь інше правило володіння сприйме, утримуватись у цілості і добробуті аж ніяк не зможе».
Отже, Феофан Прокопович був не лише натхненником і реформатором церковного права в Російській імперії, а й засновником теорії освіченого абсолютизму, яку після нього розвивали багато російських і українських просвітителів. Помітна роль його і в піднесенні релігійної і світської освіти (праці «Перше повчання отрокам», «Буквар»), за-початкуванні раннього класицизму в українській літературі, підготовці мовної ломоносівської реформи у російській літературі, революційному перетворенні церковних проповідей на засіб правового та політичного виховання населення тощо.
Семен Десницький (прибл. 1740—1789). Просвітитель і правознавець. Він зробив вагомий внесок у розвиток духовно-правових учень, свої правові погляди виклав у працях «Юридичні роздуми про початок і походження шлюбу» (1765), «Слово про прямий і найближчий засіб навчання юриспруденції» (1768), «Уявлення про заснування законодавчої, судової і каральної влади в Російській імперії» (1768), «Роздуми про речі священні, святі та прийняті у благочестя, з показом прав, якими вони у різних народів захищаються» (1772), «Юридичні роздуми про різні поняття, які мають люди щодо володіння майном у різних станах суспільного життя» (1781) та ін.
Права людини у галузі «природної юриспруденції» Десницький поділяв на: 1) права природні, «які людина має для захисту свого тіла, честі, гідності і власності»; 2) права набуті, що «виникають у суспільстві від різного стану і звання людей» у сферах влади «законодавчої, суди-тельної і каральної»; 3) права, що «виникають від різних і взаємних справ між обивателями»: «власність, право дозволене, спадкоємство, застава, особливі та інші персональні привілеї, контракт і подібне контрактові право»; 4) права, «що належать до благоустрою і добробуту, зручного утримання і безпеки обивателів, до запобігання внутрішнім заворушенням і до захисту від ворожих нападів».
Держава, на думку Десницького, виникла з первісного стану на основі суспільного договору. Він дослідив різні типи держав, у т. ч. російську абсолютну монархію, і подав до Комісії для створення проекту нового Уложення пропозиції щодо реформування влади з метою кращого захисту прав людини і громадянина.
Десницький одним із перших в українській і російській політико-правовій думці обґрунтував ідею поділу влади, відмінну від поглядів західних мислителів: законодавчу владу, за Десницьким, здійснює монарх разом із сенатом у кількості 600—800 багатих людей, обраних на 5 років; виконавчу очолює монарх; судову і каральну — сенат і суди. Причому судді у судових установах — незмінні, а розгляд справ вони здійснюють прилюдно, за участю адвокатів і присяжних засідателів, яких обирають із представників усіх верств населення. Десницькому належать також проекти щодо вдосконалення міського самоврядування, яке, на його думку, мало здійснюватись у Москві й Петербурзі колективним органом у складі 18 дворян і 55 купців, а в губернських містах — 7 купців і 5 дворян, яких обирали б на 2 роки.
Десницький різко висловлювався проти кріпосного права, був прихильником свободи совісті, рівності народів, виступав проти національного гноблення. При цьому він виправдовував соціальну і станову нерівність у суспільстві, ідеалізував багатство, розглядав його як свідчення високої честі, гідності і переваг людини. Віддаючи свої симпатії міщанам, купцям і фабрикантам, тобто молодій буржуазії Російської імперії, Десницький розумів свободу особи переважно як свободу економічної діяльності.
Яків Козельський (1726 — після 1795). Філософ, правознавець, політичний мислитель, відомий своїми працями «Філософічні пропозиції», «Міркування двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання», «Передмова до перекладу "Історії датської" Голберга», «З приміток до перекладу "Історії датської" Голберга», «Передмова до перекладу книги Мозера "Государ і міністр"», «Передмова до перекладу книги Шоффіня "Історія славетних государів і великих генералів"» та ін. Він також автор кількох підручників із математики й механіки.
Козельський був послідовником французького сенсуалізму, прихильником відроджених Г. Гроцієм і Т. Гоббсом ідей школи природного права і теорії суспільного договору, виступав проти схоластичних і теологічних уявлень про людину. Його політичним ідеалом було демократичне суспільство, основане на приватній власності, здобутій власною працею.
Загальну філософію Козельський поділяв на теоретичну (логіку і метафізику) та практичну, або моралістичну (юриспруденцію і політику). Юриспруденцію він визначав як «знання всіх можливих прав або правностей», а політику — як «науку запроваджувати праведні наміри найздібнішими [політиками] і притому праведними засобами у діяння». Юриспруденція, за Козельським, — знання права, основане на справедливості, а легіспруденція — знання законів, які не завжди відповідають вимогам справедливості. Вагомим є його внесок у теорію конституційної юстиції: він обґрунтував необхідність захисту природного («правильного і справедливого») права від «штучного» права, яке основане на не завжди справедливих законах, до яких Козельський зараховував, зокрема, російські закони про закріпачення селянства. Право він поділяв на природне, тобто «встановлене у самій природі людини»; громадянське, встановлене «для спокійного життя і постійного благополуччя» громадян; всесвітнє, або право народів, тобто міжнародне право. Природні права індивіда, за Козельським, — це права, які не приносять користі і не завдають шкоди іншим, але необхідні для підтримання життя людини. Вони є об´єктивними, божественними (даними Богом) і вічними. Природне право — це втілення моральності, совісті, розуму, а закони держави повинні відповідати не тільки природному праву, а й стрижневим положенням суспільного договору.
Козельський виступав за обмежену монархію, проти економічної нерівності людей, самодержавства, кріпацтва як грубого порушення природних прав індивіда, за справедливість в оподаткуванні. Він протиставляв природне право людей абсолютній монархії, чинним у Російській імперії «неправедним» законам, визнавав природне право пригноблених на самозахист, захищав право народів на мир і вважав «праведним» повстання проти експлуататорів.
Творчі здобутки українців, які жили і працювали на російських теренах, суттєво збагатили світову, російську і українську державно-правову думку. Потрапивши до великих освітніх, наукових центрів, ці люди отримували можливості, яких не було на периферії імперії. Вони здобували право навчатися і стажуватися у європейських містах. Повертаючись додому, вони ставали відомими вченими, професорами на кафедрах у провідних університетах. І нині Україна, як і Росія, з повним на те правом може ними пишатися.