Історія вчень про державу і право
5.8. Державно-правові вчення в Росії
Російська державно-правова думка, як і українська, має своїм джерелом політичну ідеологію Київської Русі і еволюціонувала майже до XVIII ст. у формі богословських доктрин або під потужним впливом церкви. Визначними пам´ятками XV—XVI ст. є: а) «Повість про Флорентійський собор» Симеона Суздальського, де стверджено божественне походження царської влади, самостійність російської церкви, рішуче осуджено рішення Флорентійської унії 1439 р. про підпорядкування православної церкви Папі Римському, обстояно права і свободи православних, закладено основи політичної теорії «Москва — третій Рим»; б) «Сказання про князів Володимирських», де родовід Рюриків починається від римського імператора Августа, а їх царські повноваження — від візантійського імператора Костянтина Мономаха; в) «Послання на Угру» Вассіана Рила (? —1481), який пристрасно закликав до централізації держави; г) «Інше сказання» невідомого автора, котрий висловлював ідею обмеження самодержавства періодичним скликанням «єдиномислячої вселенської ради»; ґ) «Сказання Авраамія Паліцина», «Плач про полонення і кінцеве розорення Московського царства», «Нова повість про преславну Руську Державу», де зроблено спробу обґрунтувати верховне право народу на обрання царя, принцип «глас народу — глас Божий» тощо.
Найоригінальнішою політичною теорією того часу є вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.), викладене у листах Василю III, про політичну історію людства як історію трьох світових царств: перший Рим впав, бо не досяг православної віри; другий Рим (Царгород) впав, бо зрадив православ´я; третій Рим — це Москва як всесвітній політичний і церковний центр, «вселенська монархія», єдиний і наймогутніший оборонець православ´я, «богоспасенний град», населений «богообраним народом», останнє світове царство, з падінням якого настане кінець світу.
До російських мислителів середньовіччя належать Йосип Санін (1440—1515) з його проповідями богообраності царя, союзу світської і духовної влади за умов верховенства духовної влади, необхідності безжалісного переслідування єретиків; Вассіан Косий (Патрикєєв, ?—1545) із закликами до підпорядкування державі церкви та захисту прав селянства; Максим Грек (Михайло Триволіс, 1475—1556), що обстоював обмеження царської влади боярською радою; Андрій Курбський (1528—1583), що виступав проти надмірної централізації держави, одноосібної влади монарха; Юрій Крижанич (1617—1683) — противник незалежності України, республіканського устрою, прихильник єдності слов´янських народів та Брестської унії, абсолютної монархії («вдосконаленого самовладства»), але з вимогою до «доброго законодавства», запереченням «людодерства»; Афанасій Ордин-Нащокін (1605— 1680) — проповідник ідей розширення прав місцевого самоуправління, розвитку промисловості й торгівлі, об´єднання слов´ян; Матвій Башкін (середина XVI ст.) — дяк, який виступав проти всесилля церкви і за надання свободи холопам; Феодосій Косий (друга половина XVI ст.) — однодумець Матвія Башкіна; Іван Болотников (? —1608), Степан Разін (1630—1671), Кондратій Булавін (1660— 1708) — ідеологи козацько-селянської голоти і «чорних городських людей», захисники прав і вольностей, прихильники «доброго царя».
Починаючи з XVIII ст., російську політичну думку розвивали і українці: Ф. Прокопович, Я. Козельський, С. Десницький та ін. Значний внесок у розроблення проблем політичної історії Росії та доктрини абсолютної освіченої монархії, де панують закони, зробив В. Татищев — прихильник теорії природних прав і свобод людини, які всіляко треба «загнуздати для її ж користі», «навісивши» «узду природну» (влада батька в сім´ї, монарха в державі) або «узду похідну, договірну» (влада поміщика над кріпаком, пана над слугою).
Проповідником дворянських привілеїв, станових прав купецтва і промисловиків був Іван Посошков (1652—1726). Увійшли до скарбниці російської державно-правової думки також ідеї монархів: погляди Івана Грозного (1530— 1584) на суверенну і самодержавну владу, викладені ним особисто у листах Андрію Курбському, В. Грязнову, у посланнях до монастирів, а політичні переконання Катерини II (1729—1796) — у «Наказі комісії для створення проекту нового Уложенія» (1768). Іван Грозний виступав за верховенство держави над церквою, повне підпорядкування державі боярства, тобто неподільність і боговстановленість царської влади, право царя на безмежне розпоряджання не лише привілеями і вольностями підданих, а й їх життям та смертю.
Катерина II теж підтримувала ідею політичного деспотизму освіченого монарха, але робила це гнучкіше: прикриваючись ліберальними ідеями «загального блага народу», утвердила сенат як «вмістилище законів», проповідувала рівність громадян перед законами, розширила дворянські привілеї і посилила процес закріпачення селян, тобто перетворила їх на майже безправних істот. «Лібералізм» Катерини розкритикував М. Щербатов, противники кріпосництва Я. Козельський, С. Десницький та М. Новиков.
Вершиною російської державно-правової думки XVIII ст. є творчість О. Радищева, якого разом з Я. Козельський і С. Десницький вважають засновниками теоретичних засад російського конституціоналізму, точніше — його революційно-демократичного народницького напряму.
Афанасій Ордин-Нащокін (1605—1680). Політичний діяч і мислитель. Він відіграв важливу роль у визначенні правового статусу українських земель за доби російського царя Олексія Михайловича. У 1662—1666 рр. А. Ордин-Нащокін вів майже безперервні переговори з Річчю Посполитою щодо їх долі. Особисто підготував у січні 1667 року Андрусівське перемир´я — договір між Московською державою та Річчю Посполитою про припинення війни 1654— 1667 рр. Підступно укладений в обхід України, цей акт юридично оформив фактичний розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру. У запеклій дипломатичній боротьбі, що тривала й після ухвалення перемир´я, Ордину-Нащокіну вдалося відстояти для Московської держави і Київ (спочатку на 2 роки, а з 1670 р. — без вказівки на термін). Ордин-Нащокін мав не тільки значний вплив на державні справи Гетьманщини, а й фактично керував нею з Москви за часів Івана Брюховецького і Дем´яна Многогрішного, очолюючи Посольський, а згодом і Малоросійський прикази (спеціальні державні установи в Московській державі для управління Лівобережною Україною). До дипломатичних здобутків Ордина-Нащокіна належать також оформлення союзу з Польщею проти Туреччини у 1668 р., мирний договір з Кримським ханством 1669 р., торговельні угоди.
Правова і політична думка Росії загалом і України зокрема у середині XVII ст. збагачувалась реформаторськими ідеями Ордина-Нащокіна щодо надання містам самоуправління, повернення виборного авторитету земським хатам, обмеження всевладдя воєвод, правового захисту мирного населення під час війни, запровадження принципу мирних добросусідських відносин у міжнародне право тощо. Ордину-Нащокіну належить пріоритет в обґрунтуванні ідеї меркантилізму в російських політико-правових ученнях. Водночас він залишався переконаним прихильником зміцнення абсолютної влади монарха, підготував концептуальний фундамент для майбутніх державних реформ Петра І.
Василь Татищев (1686—1750). Історик, політичний мислитель і державний діяч, фундатор «дворянського конституціоналізму» . Його вчення про державу і право викладене у працях «Вільне і узгоджене міркування та думка шляхетства російського, що зібралось, про правління дер-» (1730), «Розмова двох приятелів про користь наук і училищ» (1733), «Духовна моєму синові» (1740), «Нагадування на надісланий розклад високих і нижчих державних та земських урядів» (1742), «Міркування про ревізію поголовну» (1743), «Історія Російська з найдавніших часів» (І том виданий 1768—1769, II — 1773, III — 1774, IV — 1784, V — 1848); «Лексикон російський — історичний, географічний, політичний і громадянський» (до літери «К»). Важливі елементи вчення Татищева містяться в численних листах, записках, проектах на ім´я імператорів тощо.
Основою праворозуміння і державознавства Татищева були близькі до Арістотеля, Полібія, С. Пуфендорфа,
X. Фольфа, Г. Гроція, Т. Гоббса концепції природного права, природної моралі і природної релігії, а також договірного походження держави. У природному стані панувала бездержавність і «війна всіх проти всіх». Прагнення до безпеки і «пошуки загальної користі» зумовили розуміння, що «негоже людині єдиній бути» і «ніяке суспільство, мале чи велике, без начальства та влади» існувати не може. На шляху до держави виникло кілька договорів: 1) шлюбний договір, відповідно до якого чоловік став володарем і головою дружини, а дружина — його «помічником і тілом»; 2) між батьками та дітьми, внаслідок чого батько сімейства став першим монархом, а інші члени сім´ї — «його чадами»; 3) між панами та холопами, наслідком якого стало кріпосне право, якого неухильно слід дотримуватись обом сторонам договору як договору найму (раб чи невільник зберігає природне право на визволення, оскільки він є «плодом насильства», а не «договору»); 4) між «правительствами отцівськими» про створення роду і племені; 5) між ними про об´єднання в «общенародіє чи республіку». Будь-яка влада виникає тільки на основі «розумного і вільного договору», володарі зобов´язуються оберігати своїх чад, «не шкодити їм і не губити їх», турбуватись про них, а піддані — беззаперечно підпорядковуватися начальству. Стрижневою умовою міцності договору є необхідність економічної підтримки кріпаків з боку поміщиків, визначення юридичного статусу основних станів, особливо дворянства, захисту купецтва, утримання невеликої, добре підготовленої професійної армії тощо.
Прийнятними («порядними») формами державного управління Татищев вважав політію або демократію (для окремих міст і маленьких держав), аристократію (для більших, але оточених морем або непідступними горами і населених освіченими громадянами держав), спадкоємну монархію (для великих держав з відкритими для нападу ззовні кордонами та «неосвіченим і нерозумним народом»). До перших він зараховував давньогрецькі міста і сучасні для нього Голландію, Швейцарію; до других — Англію, Швецію, Польщу, Венецію; до третіх — Росію, Францію, Данію, Іспанію, Німеччину. Держав зі змішаними формами правління, як і тиранію, деспотію, охлократію, олігархію, Татищев не визнавав. Із запереченнями щодо «тяжкості єдиновладного уряду» він рішуче не погоджувався, ретельно обґрунтовуючи аргументи на користь власної позиції.
Праворозуміння Татищева основувалося на наведених постулатах, а також на формулі «політика, або мудрість громадянська, має своїм джерелом закон природний». Вільна від природи людина для своєї користі обмежує власні вчинки «трьома вуздечками»: «вуздечкою природною», тобто владою монарха як батька; «вуздечкою за власною волею», тобто юридичними договорами; «вуздечкою за примусом», тобто насильницьким позбавленням волі, що є протиприродним, протиправним за своєю суттю. Верховним законодавцем («законовидавцем») у спадкоємній монархії є самодержець, що «ніяким законам не підпорядковується і не повинен дотримуватись жодних правил, окрім божественних». Щодо людського закону, то він має бути зрозумілим для підданих, позбавленим витіюватості і краснобайства, іншомовних слів, написаним простою мовою, не суперечити іншим законам, оприлюдненим у будь-який спосіб, щоб «ніхто незнанням його вибачатися не зміг», тощо.
Одним із перших у російському правознавстві Татищев порушив проблему неоднозначного тлумачення і невідповідності природних і позитивних законів у Російській імперії, що пов´язане з невіглаством тих, хто готує їх тексти. Це призводить до того, що зло, визнане законами природними, у позитивних законах видається навіть за добро або закони «за власними примхами тлумачаться, і тим лукавством» їх приховано порушують. Татищев чітко сформулював вимогу суворої відповідності позитивних законів природному праву і їх однозначного змісту. Він стверджував, що у державі «не персони управляють законом, а закон персонами», виступав за початок негайної кодифікаційної роботи для усунення «плутанини і суперечностей» у правореалізації, особисто приступив до складання проекту нового Уложення. Однак рукопис знищив, оскільки боявся звинувачення у «зухвалому намірі без дозволу закони писати». Нові закони, на думку Татищева, повинні формуватися за принципом правонаступності стосовно давнього звичаєвого права, а церква — безумовно підпорядковуватись світській владі.
Вагомим внеском Татищева до теорії правознавства є обґрунтування ним необхідності державних реформ Петра І та його наступниць на троні, започаткування основ юридичної етнографії, юридичного джерелознавства, впровадження до наукового обігу текстів «Руської правди», Судебника 1550 р., інших вітчизняних і закордонних першоджерел із детальними коментарями, правові, філософські, політичні узагальнення закономірностей розвитку держави і суспільства, причин виникнення й еволюції інституту державної влади з раціоналістичних, певною мірою утилітаристських, позицій. Татищев також зробив спробу обґрунтування першої періодизації історії Російської держави до 1613 р. (панування одноосібної влади у 862—1132, її «порушення» у 1132—1462 і відновлення після 1462).
Перший проект державницьких реформ Татищев подав імператору в 1719 р. Його основою був новий адміністративний поділ Росії, тобто «землемір´я всієї держави і створення змістовної географії з ландкартами». Наступний проект Татищева збігся з приходом до влади Анни Іоанівни і відомий в історії як план державних реформ князя О. Черкаського, підписаний 293 найповажнішими представниками молодого тоді дворянства. Цей проект започаткував російський дворянський конституціоналізм, оскільки був найдосконалішим із восьми розроблених на той час схем державницьких реформ. Викладена у ньому концепція ґрунтувалася на тимчасовій основі («доки на троні перебуває жіноча персона») і була спрямована проти лідерів боярства («верховників») та їх провідників — князів Голіциних і Долгоруких. Татищев доводив, що, «за законом природним», боярство не може на свій розсуд ані обирати імператрицю, ані змінювати форму правління, обмежувати владу монарха, оскільки це є справою всіх.
Хоч Татищев і усвідомлював, що жіноча особа на троні «незручна», він залишав законодавчі повноваження в руках імператриці, однак визнавав, що «її величності самій готувати закони незручно» і цю справу треба робити колегіально, розглядаючи проекти законів у законорадчому органі протягом семи днів. Із цією метою необхідно заснувати «вишній уряд» (Сенат або Раду) із 21 особи (переважно членів Верховної таємної ради, що вже існувала) та «нижній уряд» із 100 виборних від дворянства осіб. До компетенції таких урядів належали розроблення законопроектів, балотування кандидатів у сенатори, президенти чи віце-президенти колегій, губернатори та віце-губернатори. Ретельно був виписаний і регламент їх обрання. Сенат і «нижній уряд» мали збиратися для вирішення цих питань тричі на рік (у січні, травні і вересні або у квітні, серпні та грудні) терміном до місяця або у випадку війни чи смерті государя. Однак невдовзі серед дворянства гору знову взяли прихильники «чистого самодержавства», і Татищев підтримав його повернення, а Верховну таємну раду було розігнано.
Чимало уваги Татищев приділяв проблемам державного управління, державної служби, морально-правових відносин начальників і підлеглих, формам і методам господарського керівництва, вихованню і підготовці майбутніх державних діячів тощо. Проблему підготовки державних діячів він тісно пов´язував з освітою і регламентацією життя дворянства: обов´язкове навчання (до 18 років), військова служба (з 18 до 25 років), цивільна державна служба (з 25 до 50 років), ведення приватного господарства (після 50 років). Брати шлюб, за пропозиціями Татищева, дворянин був зобов´язаний по досягненні 30 років із жінкою, молодшою від себе на 10 років, посередньої вроди, рівного з чоловіком майнового стану і походження. Основний обов´язок дворянина в керівництві господарством Татищев вбачав у запобіганні ледарству кріпаків, оскільки «від такого байдикування селяни хворіють і вмирають», а повна свобода для них все одно, що для «малюків вогонь, об який вони можуть обпектися».
Порушував Татищев і проблему юридичної освіти молодого дворянства, хоча, поділяючи навчальні дисципліни на шкідливі (чорна магія, біла магія, волхвування), допитливі (алхімія, астрономія), франтівські (музика, танці, поезія, вольтижування), корисні (фізика, хімія, ботаніка, анатомія, історія, географія, механіка, геометрія, арифметика, правопис, іноземні мови) та потрібні (медицина, економіка, риторика), правознавству місця не знайшов. Багато уваги він надавав і освіті народу. Чимало пропозицій суто прикладного характеру вніс Татищев із метою поліпшення правового регулювання торгівлі, вдосконалення податкового і митного законодавства.
Татищев мав власне бачення викладання історії держави. Він був переконаний, що на неопубліковані документи, які він знайшов, посилатись не можна, і намагався викладати історію мовою літописів та інших першоджерел за власним розумінням, часто припускаючись помилок не лише в іменах, а й при тлумаченні подій та історичних фактів. Це зробило його «Історію Російську» подібною на літописний звід. Чимало першоджерел, які використовував Татищев, втрачені. Саме тому дискусії навколо деяких тверджень мислителя тривають вже понад 200 років і не вщухають нині. Зокрема, відшукують аргументи щодо достовірності наведеного Татищевим проекту князя Романа Мстиславича про реформування Київської Русі, який передбачав ліквідацію її роздрібненості та припинення міжусобиць шляхом обрання верховного київського князя наймогутнішими (чернігівським, галицьким, смоленським, суздальським, рязанським і полоцьким) князями. Це означало б, що Давньокиївська держава значно випереджала б у таких «новаціях» німецьку курфюрстну систему, польські традиції тощо.
Михайло Щербатов (1733—1790). Правознавець, історик, державний діяч. Вчення про державу і право він виклав у працях «Про необхідність і корисність градських законів», «Різні роздуми про правління», «Проекти і голоси, подані від депутата ярославського дворянства князя М. Щербатова у комісію для укладення проекту Нового уложення», «Статистика у міркуванні Росії», «Розгляд про хиби і самовладдя Петра Великого», «Подорож до землі Офірської п. С, ізвецького дворянина», «Міркування про законодавство взагалі», «Міркування про смертну кару», «Розмова про безсмертя душі», «Розгляд про життя людське», «Про користь недоліку», «Про ушкодження моралі у Росії», «Лист до одного приятеля» та ін.
Методологічною основою вчення М. Щербатова було природне праворозуміння і договірне походження держави, раціоналістичний (раціоналістично-індивідуалістичний) прагматизм, хоча він інколи робив закиди на адресу раціоналістичної, у т. ч. і російської, філософії. Державно-правові концепції М. Щербатова ґрунтувалися на античних доктринах та працях Дж. Локка, Д. Юма, Ш.-Л. Монтеск´є, І. Тимофеева, Г. Міллера, А.-Л. Шлецера, Ч. Беккаріа, англійських «Habeas corpus act» і протиставлялись теоріям абсолютної чи освіченої монархії, зокрема Ф. Прокоповича. У додержавному стані, на думку Щербатова, люди були рівними «у дикунстві» від природи, оскільки всі є благородними братами, тобто синами єдиних праотців — Адама, а згодом і Ноя. Однак сама природа заклала фундамент нерівності індивідів за розумом, силою, здібностями, доблестю, працездатністю, що закріпилося у наступних поколіннях. Саме така нерівність призвела до «уприроднення» права приватної власності і «потомственного благородства». Виокремлювалась каста начальників, які й нащадків своїх із дитинства привчали «владарювати і управляти» . На певному етапі розвитку люди уклали договір про утворення держави з метою посилення особистої безпеки.
Найдавнішим, за Щербатовим, є монархічне державне правління, яке має своїм природним джерелом владу батьків-патріархів у сім´ї і над родом. За договором вони перетворились на царів народу за обранням чи за народженням, стали покровителями, захисниками і суддями підданих-дітей. Суперечки між окремими родами-царствами і непоступливість «начальників родів» один одному призвели до виникнення вельможної (аристократичної) форми державного управління, за якою «влада довірена певній кількості людей, відмінних за гідностями і роками». Така форма державного правління теж сприйнятна і має своєю правовою основою договір, але з часом вельможі (Брут, Цинциннат, Павл Емілій, Фабій, Марцелус та ін.) почали зловживати владою, плести інтриги між собою, встановлювати непосильні податки і збори, що спричинило появу на політичній арені третього різновиду — демократії, або народного правління як «мучительства вельмож підлим народом», що «властителем і правителем себе вчинив».
Демократія, на думку Щербатова, теж не суперечить ні природному праву, ні договору, але відкриває простір владування для «людей блискучих» і водночас «лукавих, пронирливих, себелюбивих», як Сулла, Перікл, Цезар, Кромвель та ін. Підриває основи демократії ще й те, що любов народу, як і його ненависть, змінюються на свою протилежність дуже швидко і часто. Абсолютно неприйнятним для Щербатова є самовладдя (тиранія, деспотія).
При укладенні договору індивіди поступаються меншою частиною своїх особистих природних прав. Вибір форми державного правління залежить від величини території держави, клімату, родючості ґрунту, кількості населення, рельєфу місцевості, характеру сусідніх держав тощо. У свою чергу, форма правління виховує і відповідні типи людей: за монархії вони честолюбні, за аристократії — горді і черстві, за демократії — «смутолюбні», за тиранії — підлі й ниці. Однак в історії не існувало «у чистому вигляді» жодної з цих форм державного правління, оскільки «монарх не може правити без вельмож, вельможі не можуть правити без начальника і без народу, ані народ без начальників сам себе управляти».
Із сучасних йому держав мислитель тільки Францію і Росію вважав справжніми монархіями, Англію і Голландію — республіками, а Швецію, Польщу та Венецію — аристократіями. Його власний ідеал — обмежена конституційна монархія з поділом влади і визначенням компетенції кожної з її гілок в «основному законі для охорони життя, честі, маєтностей і спокою своїх громадян». Влада монарха жорстко обмежена вищим дворянством. Він не має права оголошувати війну, укладати мир, встановлювати податки, самостійно ухвалювати закони. Ухвалення законів належить до компетенції Вищого правительства (парламенту), яке складається із представників дворянства, купецтва і міщан, але за умови збереження повного панування дворянства. Воно є «закритим станом», вступ до якого заборонений, незважаючи на заслуги індивіда. Дворянство забезпечує собі абсолютну перевагу і в кожній із п´яти палат (департаментів) Вищого правительства. До палат кримінальних, морських, сухопутних, іноземних справ обирають лише дворян, а до палати державних прибутків та палати торговельних справ в обмеженій кількості допускають представників купецтва і міщанства. Інакше кажучи, парламенту належала не тільки законодавча, а й вища судова влада. У проекті Щербатова кожний суд має сім виборних суддів, із числа яких вже самі судді щорічно обирають головуючого. На місцях державні справи перебувають у віданні наділених широкими повноваженнями обласних представницьких (із дворян і купецтва) органів самоуправління.
Життя і побут громадян (навіть дворянського стану) у державі Щербатова, де у повній власності панів перебувають абсолютно безправні раби, суворо регламентують закони. Влада значно збільшує кількість шкіл, де всі діти зобов´язані вчитися. Обов´язкову військову повинність відбувають у спеціальних військових поселеннях (це ще задовго до аракчеєвщини). Релігія набуває суворо утилітарного призначення — «охранєнія порядка, тиші і спокою», а тому всі священнослужителі отримують поліцейські чини. Правила, встановлені Щербатовим для всіх центральних і місцевих органів державної влади, пронизані дріб´язковими деталями, казенщиною і формалізмом. Ретельно виписані ним і норми для монарха: він очолює виконавчу владу, позбавлений будь-яких зовнішніх символів і церемоній («царя прикрашають тільки добрі діяння») і за порушення законів може бути навіть кинутий до в´язниці. При монархові на постійній основі діє Рада вельмож, яка збирається для вирішення найважливіших питань державного життя. Офіційну оцінку діяльності царя дають через 30 років після його смерті як результат всенародного обговорення.
Закони Щербатов поділяв на три різновиди: божественні, природні та позитивні (політичні, цивільні, «градські»). Позитивні повинні цілком відповідати букві і духу перших двох, а природні — божественним. На погляд мислителя, абсолютно суперечить божественному праву закон, що зобов´язує священиків писати доноси властям на тих, хто сповідувався, а закон, який уможливлював торгівлю кріпаками, не відповідає праву природному, тобто є неправедним. В ідеальній державі Щербатова законопроекти складає компетентна комісія, а після ухвалення парламентом їх публікують у «Книзі законів», яка двічі підлягає всенародному обговоренню — у «початковій та удосконаленій» редакціях, і є обов´язковою для вивчення в усіх школах. Неопублікований закон не можна вважати чинним. Верховним «хранилищем» законів у Росії є Урядовий (рос. «Правительствующий») сенат. Оскільки територія імперії величезна, поселення на ній розкидані, клімат суворий, народ «з грубими норовами», які «найміцні-шої вуздечки потребують», російські закони повинні бути значно жорсткішими, ніж в інших державах, щоб правопорядок «суворістю покарання підтримуваний був».
Щербатов детально виписав процедуру складання тексту законів. Закони повинні враховувати політичну ситуацію в суспільстві, майновий стан індивідів, бути чітко сформульованими, спрямованими на запобігання злочинам і забезпечення майнової та особистої безпеки. Мислитель впевнений, що «немає нічого шкідливішого від поганих законів», оскільки вони несуть народу «злополуччя». Пристойність законів забезпечує спеціальна Комісія для тлумачення і виправлення законів та державна посада Законодавця, який має бути високоосвіченим, мудрим, милосердним, твердим, обізнаним у «давніх узаконеннях країни», вміє передбачати наслідки дії закону, має «глибоке знання серця людського» та «владичеської схильності своєї нації».
Особливу увагу приділяв Щербатов системі судочинства і принципам правосуддя, зокрема відкритості, гласності, участі захисників у процесі, можливості та внормованості порядку оскарження вироків тощо. Він осуджував вільне тлумачення закону суддями і вимагав від них точного дотримання букви і духу законів при розв´язанні справ. А звідси випливає ще одне правило законотворення Щербатова: закон повинен бути не тільки чітко, коротко і зрозуміло сформульований, а й однозначний, щоб «ущербні судді не знайшли можливості його тлумачення для здійснення неправосуддя».
Мислитель пропонував також «щорічно друкувати в оригіналі всі справи», розглянуті у суді. Вироки, на його думку, мали бути милосердними, а покарання — «відповідні природному і божественному праву, тобто співмірні злочину». Але за жодних умов вони не мали давати «надмірних послаблень», які дарують життя «батьковбивцям, розбійникам, смертовбивцям». Безумовній смертній карі, за Щербатовим, підлягають бунтівники, державні зрадники, батьковбивці, мужевбивці, женовбивці, а також особи, що вчинили будь-яке навмисне вбивство. Ті, хто під виглядом милосердя не чинить кари, то сам стає винним у смерті всіх, кого ці помилувані розбійники вбили. До навмисного вбивства мислитель прирівнював і хабарництво суддів. За вбивство без попереднього умислу, здійснене вперше, і вбивство матір´ю щойно народженої дитини Щербатов пропонував покарання у вигляді кількох років позбавлення волі. Його рішучою вимогою було також здійснення смертної кари без мордування.
Вагомим є внесок Щербатова в науку історії держави і права, зокрема української. Коли імператриця допустила його до найціннішого придворного зібрання матеріалів та документів московського архіву іноземної колегії, він опублікував «Царственну книгу» (1769), власноручно виправлену Петром І «Історію шведської війни» (1770), «Літопис щодо багатьох заколотів» (1771) і збірник документів «Царственний літописець» (1772).
Паралельно Щербатов працював і над власною «Історією Російською від найдавніших часів», перші два томи якої завершив у 1769 р., а останні видано вже після його смерті. Незважаючи на те що навколо цієї праці протягом двох століть не вщухають суперечки щодо окремих її недоліків (фактичні помилки, слабке знання давньої етнографії, відсутність стрункості викладу матеріалу, нагромадження дрібниць тощо), Щербатов зробив значний крок уперед у обробленні літописів: запровадив до обігу нові важливі документи, у т. ч. Воскресенський звід, синодальний список Новгородського літопису XIII і XIV ст., давньоруські духовні і договірні грамоти князів, дипломатичні пам´ятки тощо.
Щербатов увійшов в історію право- і державознавства як фундатор російського дворянського конституціоналізму, теоретик парламентаризму і основ законотворення, дослідник еволюції давньоруської і середньовічної російської держави і права. Його вчення справили вплив на російських і українських дворянських революціонерів-декабристів, С. Десницького, Я. Козельського, М. Сперанського, М. Карамзіна, О. Герцена, С. Соловйова, В. Іконнікова та ін.
Олександр Радищев (1749—1802). Просвітитель, письменник і правознавець. Свої погляди на проблеми держави і права він виклав у працях «Творення світу» (1779), «Слово про Ломоносова» (1780), «Лист до друга, що мешкає у Тобольську за покликанням звання свого» (до С. Янова, 1782), «Ода вольності» (1783), «Житіє Федора Васильовича Ушакова» (1789), «Оповідь про те, що є син вітчизни» (1789), «Подорож з Петербурга в Москву»
(1790), «Про людину, її смертність для безсмертя» (1792), «Лист про китайський торг» (1793), «Скорочена оповідь про придбання Сибіру» (1795), «Осьмнадцяте століття» (1800), «Пісня історична» (1801) та ін. В останні два роки життя Радищев підготував чимало радикальних законопроектів і написав низку суто юридичних робіт: «Про законоположення», «Проект Цивільного укладення», «Проект для поділу Уложення Російського», «Про ціни за людей убієнних», «Про право підсудних відводити суддів та обирати собі захисника», «Про чесноти і нагороди», «Про законодавство» тощо.
Творчість Радищева припадає на період бурхливого піднесення природного праворозуміння і стрімкого його занепаду після поразки Великої французької революції. Саме із юснатуралістичних позицій з елементами стихійної діалектики і матеріалізму він розглядає історичний процес розвитку суспільства, держави і права. Вони еволюціонують за сформульованим Радищевим законом природи: «з мук народжується вольність, з вольності — рабство» по спіралі від «епох рабства» до «епох вольності». Рушійною силою розвитку держави є людина як істота не тільки суспільна, а й активна. її егоїстичні пристрасті призводять, з одного боку, до торжества, з іншого — до краху то свободи, то поневолення. Однак розумна людина з часом зможе приборкати буяння «дурних пристрастей» і шляхом революції повалити рабство та назавжди відвоювати свободу. Радищев передбачив, що революція («день, найліпший з усіх днів») у Росії невідворотна, але станеться вона не раніше, ніж через 100 років. Громадянська війна «вовка хижого (самодержавство. — Авт.) задушить» і призведе до розпаду величезної імперії на частини, які згодом утворять добровільний союз республік.
Радищев нещадно викривав сувору політико-правову дійсність свого часу: повне беззаконня і безправ´я людей, особливо кріпаків. Головне джерело зла він вбачав у самодержавстві і кріпацтві. Самодержець — це «злочинець з усіх найперший», створений ним «блаженствуючий» державний режим — «найпротивніший людському єству стан», його головне опертя — «алчні звірі, пиявиці ненаситні», блюстителі порядку — «нелюди»; надії на освіченого монарха — примарливі («це можливе лише уві сні»), на релігію — ілюзорні, на «хороші закони» — безперспективні. Навіть царі-реформатори, могутні перетворювачі, «деревообробники, що оновили Росію» (Петро І) «не поступаються своєю владою на користь вольності приватної». Зміцнюючи державну владу, вони «нищать останні ознаки дикої вольності своєї вітчизни», а тому треба йти «за великим прикладом» О. Кромвеля і шляхом перемог «волелюбної раті» Дж. Вашингтона. Право народу на революцію стверджується разом із його ж правом на суд над деспотом-самодержцем. Найневідкладніше завдання держави — негайне знищення кріпосного права і станових привілеїв. Основні етапи скасування кріпацтва — звільнення дворових, заборона залучати селян до домашніх робіт, вільне укладення ними шлюбних стосунків, надання колишнім кріпакам землі та права іншої власності, «повних» громадянських прав, створення «суду рівних», заборона позасудового покарання селян, дозвіл на купівлю-продаж землі тощо. Радищев керувався сформульованим ним же правилом, що природне право опору народів государям має реалізовуватись не через формальне право, позитивний закон, а силою, тобто в такий самий спосіб, у який монархи повертають народ у рабство. Крім того, ці проекти передбачали упорядкування законодавства, знищення самодержавного і чиновницького свавілля, скасування цензури, посилення боротьби з марнотратством, розкошуванням тощо.
Усі політико-правові проекти реформування державного ладу Росії мали чітку, стабільну (багато в чому русофільську) платформу праворозуміння мислителя — палкого сповідувана не лише природних прав людини, а й договірного походження держави. Глибинна причина появи держави, на думку Радищева, — «природна соціальність людини», руйнування природної рівності індивідів («всі рівні від черева материнського у природній свободі»), панування приватної власності. Суспільний договір в його уявленні — це мовчазна згода громадян на утворення держави з метою захисту слабких, пригнічених і досягнення добробуту якомога більшої кількості людей. Провідною стороною цього «мовчазного договору» є народ, що зберіг за собою суверенітет у повному обсязі, а тому про жодний поділ влади не може бути мови, оскільки своїм верховенством народ поступатися не збирався і тільки він залишається «істинним Государем». Найкраща форма державного устрою для Росії — демократична республіка за взірцем Новгорода чи Пскова XIII—XVI ст., а точніше — добровільна федерація міст-республік із прямим народоправством — вічовими зборами і федеральною столицею у Нижньому Новгороді.
Головною метою і основним обов´язком такої держави є неухильна оборона священних природних прав, «народу чи громадян взагалі», до числа яких Радищев зараховував свободу думки, слова, діянь, захисту самого себе («якщо закон того зробити не в силах»), власності та «право бути судимим собі рівними». Щодо позитивного закону, то мислитель розумів його тільки «як підтвердження того, що людині дарувала природа». Причому закон повинен повністю відповідати природному праву «двояко: спочатку, як його народила природа, потім, як його створило суспільство». Позитивні закони Радищев поділяв на три категорії: 1) закони державні, що визначають права і обов´язки управителів і підлеглих (імператора, самої держави, губерній, округів, громадян); 2) закони громадянські, що мають своїм предметом регулювання прав і обов´язків юридичних осіб (церкви, церковних, духовних, наукових та інших громад тощо), цивільних відносин, речового права, права власності та ін.; 3) закони кримінальні, які «визначають, що є злочин, проступок або погрішність, тобто в чому полягає протиуказне діяння». Злочини Радищев поділяв на шість різновидів: посягання на життя і здоров´я, честь і добре ім´я, свободу, власність, спокій, думки і міркування.
Постійно наголошуючи на необхідності повної відповідності законів природному праву, Радищев водночас виокремлював принцип «рівної залежності усіх громадян від закону», стверджував, що «коли закон одному дає право, то іншому — обов´язок». «Закон ухвалюється для того, щоб громадянин, який існує у суспільстві, знав, у чому полягають його права та обов´язки, що йому дозволено і заборонено».
Значну увагу приділяв філософ і вдосконаленню системи судочинства. Він пропонував поділити суди імперії на духовні, цивільні, військові і совісні, натякав на запровадження суду присяжних. Усі такі суди, на думку Радищева, мають бути створені на виборній основі. Покарання (ув´язнення, довічне або строкове заслання, довічне або строкове позбавлення вітчизни чи місця перебування, тілесна кара, позбавлення прав чи переваг, доброго імені, штраф, догана) призначають тільки за рішенням суду. Головне, вважав Радищев, не у покаранні людини, а у вихованні, повазі до законів, заохоченнях і нагородах, довірі до уряду і «узгодженості всіх законоположень і урядових постанов». Стосовно міждержавних відносин Радищев виступав проти агресивних воєн і захищав ідею мирного співробітництва усіх суб´єктів міжнародного права.
Наприкінці життя Радищев відступив від деяких своїх радикальних постулатів удосконалення держави і ролі в таких перетвореннях права і закону. Послабшала його революційна інтерпретація суспільного договору, посилились і раніше висловлювані сумніви, чи зможе народ правильно скористатись плодами революції тощо. Він побоювався, що провідниками революції можуть стати «мужі не лише тверді, а й підприємливі», для яких спокуси будуть дорожчими від істини, і вони забудуть про свою «любов до людства», знову узурпують державну владу і перетворять «вольність на рабство». Єдину протиотруту у таких процесах Радищев вбачав у «пильності щасливих народів», які не повинні допустити перемоги «ярма влади» над свободою. Його все більше лякають «страшні уламки», які виникають внаслідок революцій. Якобінський терор він почав тлумачити як виродження «вольності у самовладдя», «нахабство» , криваве правління Сул ли, а страшні наслідки громадянської війни Радищев став вважати гіршими за «світ неволі». Простежувався також потяг мислителя до «добрих, мудрих і правдивих» царів, його переконаність, що за епохи Олександра І «мир, суд правди, істина, вольність ллються від трону». Суперечать раніше висловлюваним вимогам сформульовані в останні роки життя пропозиції поділу громадян Росії на п´ять станів або «чино-станів» з окремими правами і привілеями, визнання як головного обов´язку громадян вірності государю, проекти перетворення Сенату на «верховний уряд держави» тощо.
Праці Радищева, які, за словами Катерини II, «сповнені найшкідливішими розумуваннями, що руйнували спокій громадський, принижували належну повагу до влади, прагнули до того, щоб викликати у народу гнів проти начальників та начальства, і врешті-решт образливі і оскаженілі проти сану і влади царської», поставили його в один ряд з російськими революціонерами. Вони справили найсильніший вплив на О. Пушкіна, М. Радищева (син мислителя), М. Лєрмонтова, декабристів, О. Герцена, М. Гоголя, М. Огарьова, Д. Писарева та ін. М. Бердяев вважав Радищева першим справжнім інтелігентом на теренах Росії, а його політико-правові погляди досліджував український правознавець О. Малиновський.
Праці Радищева стали предтечею селянської реформи І861 р. і перебували під забороною аж до 1905 p., але розповсюджувались нелегально. Деякі його твори було видано у 1807—1811 pp. (без «Подорожі з Петербурга в Москву»). «Подорож...» уперше видали в 1790 р. (650 примірників). У 1858 р. твір було надруковано в Лондоні, у 1876 р. — у Лейпцигу. Сувора заборона поширилась і на ім´я Радищева. Першу статтю про нього, написану О. Пушкіним, було дозволено надрукувати лише через 20 років після смерті поета.
Російська державно-правова думка XVII—XVIII ст. відобразила абсолютистські тенденції у формуванні російської державності. Ці тенденції були теоретично сформульовані в ученнях про «освічену» абсолютну монархію, здатну забезпечити спільне благо всіх підданих. Водночас почали з´являтися прогресивні, реформаторські ідеї, спрямовані на ліквідацію кріпацтва, конституційне обмеження абсолютної влади, обґрунтування республіканського суспільно-політичного ладу.