Історія вчень про державу і право
5.7. Державно-правові вчення у США
Англійські і французькі філософи й революціонери XVII—XVIII ст. справили істотний вплив на державно-правові погляди американських мислителів і політичних діячів, багато з яких стали ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 рр. і засновниками США. Незаперечним був і зворотний вплив мислителів Нової Англії на французьку революцію, бо чимало з них не тільки стали авторами написаних задовго до буремних днів у Парижі політичних документів — конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 р., Статей конфедерації 1777 р., Конституції США 1787 р. та ін., ай брали безпосередню участь у Великій французькій революції 1789—1794 рр.
Представники республікансько-демократичної течії американської державно-правової думки виклали основи американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північноамериканських колоній, своє розуміння процесу політичної історії; рішуче заперечували інститути рабовласництва і работоргівлі; стали теоретиками американського конфедералізму і демократизму, сформулювали своє бачення природних прав людини і суспільного договору, обстоювали принципи всенародного суверенітету, усезагального виборчого права, миролюбної зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства — над державою, проголошували право народу на революцію.
Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти. Демократичну республіку вони допускали лише як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтовували доктрини політичного ізоляціонізму, зневажливо ставились до прав людини, надаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Безумовною заслугою федералістів була боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями; перенесення ідей Локка і Монтеск´є про поділ влади на американський ґрунт; розроблення форм і методів політичного балансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства; захист інтересів і свобод великих підприємців; пошуки засобів політичного компромісу.
Відсутність ідеологічного монізму в американському суспільстві, прагнення до ціннісно нейтральних орієнтацій знайшли відображення у формуванні трьох основних напрямів політичної думки США: лібералізму, консерватизму і радикалізму.
Бенджамін Франклін (1706—1790). Державний діяч, правознавець, політичний мислитель, економіст. Він брав участь у підготовці Декларації незалежності (1776), був учасником укладання Статей конфедерації (1781), працював у Конституційному Конвенті (1787), редагував Конституцію США (1787).
Основою політико-правових поглядів Франкліна стали ідеї активної життєвої позиції, ініціативності, працьовитості, справедливості, ощадливості, поміркованості, послідовності у праці та в житті тощо (13 чеснот людини). Він є автором багатьох праць на політико-історичні теми, зокрема «Історичного нарису конституції й уряду в Пенсильва-нії» (1759), де обґрунтував ідеї необхідності поступової еволюції людства, розвитку знань і моралі по висхідній.
Свою політичну діяльність Франклін почав з агітації за створення власних політичних інституцій новоанглійськими колоніями на основі концепції гомруля — самоуправління. Франкліну належить ідея військово-політичного союзу колоній із метою протидії французьким військам (1754). Він доводив, що поселення колоністів в Америці означало їх повний розрив із законами Англії, тому емігрантів уже не можна було вважати підданими Британської корони через переселення їх до Нового світу. Тобто Франклін одним із перших застосував природно-правову аргументацію в обстоюванні природних і невідчужуваних прав людини. Наприкінці 60-х років XVIII ст. він рішуче заперечив позицію сприйняття Британської імперії як єдиного політичного утворення, вперше назвавши північноамериканські колонії державами-штатами (1769).
Франклін не був прихильником радикальних політичних перетворень, обстоював ідею гармонійного розвитку країни, у якій немає різкої майнової поляризації, та виступав за стан «щасливої поміркованості». Він вважав, що простота республіканських звичаїв визначає політичні навички громадян. Франклін став фундатором характерного утилітаризму: сам індивід має привілей визначати, що є добрим, а отже, обирати між проханням, переконанням і законною вимогою. Він вважав, що право приватної власності є громадянським, а не природним, воно не первинне та вихідне, а має «суто функціональний характер», тому що встановлюється додатково на певній стадії розвитку цивілізації відповідно до нагальних вимог. Будь-яка власність, на його думку, є продуктом суспільного договору, і лише найдрібніша власність, необхідна для самозбереження людини, є її природним правом. Інша власність встановлюється законом, а тому може бути переглянута іншими законами, якщо це необхідно для суспільного блага.
Наприкінці життя Франклін активно виступав проти посилення виконавчої влади у країні, зокрема проти надання Дж. Вашингтону диктаторських повноважень. Спадщина Франкліна, яка зберігається в архіві Американського філософського товариства, становить 14 тис. рукописів.
Томас Пейн (1737—1809). Засновник радикально-демократичного напряму республіканізму і конституціоналізму, соціальний мислитель, громадський і державний діяч. Свої правові та політичні погляди він виклав у працях: «Серйозна думка» (1775), «Здоровий глузд. Про походження і призначення державної влади з короткими зауваженнями з приводу англійської конституції» (1776), «Американська криза» (1776—1783), «Права людини» (1791—1792), «Вік розуму» (1794), «Аграрна справедливість» (1797), «Дослідження про основні принципи державної влади» (1799), «Конституційна форма» (1805)таін.
Правові і політичні погляди Пейна ґрунтуються на світоглядних позиціях раціоналізму, метафізичного матеріалізму і деїзму, а їх концептуальними стрижнями є послідовний революційний демократизм, конституціоналізм, республіканізм, юснатуралізм з елементами егалітаризму. «Права людини» Пейна — одна з найвизначніших політико-правових праць.
Пейну належить пріоритет у чіткому науковому розмежуванні особи, суспільства і держави. Він упевнений, що суспільство, створене об´єктивними потребами людини, існувало завжди, на будь-якому відрізку еволюції людства і в будь-якому вигляді чи стані воно є благом, засобом зближення індивідів, їх захисником та «сприяє нашому щастю позитивно». Держава виникає через наявність у людини вад. Метою держави є «загнуздання такої розпусти», вона є джерелом розбрату, карателем, у найкращому випадку — необхідним злом, у найгіршому — злом нестерпним, а тому «сприяє нашому щастю негативно». Роль суспільства в майбутньому буде зростати, а значення держави — сходити нанівець.
Що стосується особи, то всі люди народжуються рівними, мають однакові і невідчужувані природні права, які належать їм за «правом існування». При цьому Пейн наголошував, що людина ніколи не мала прав власності на іншу людину, як і жодне покоління — на власність над наступними поколіннями. На певному етапі розвитку суспільства люди зрозуміли, що не всі належні їм від природи права вони можуть ефективно використовувати самостійно, а тому деякі з цих прав погодились передати суспільству, оскільки «сила суспільства перевищує їх власну силу». Із надр суспільства стали виникати держави, джерелами яких є: 1) марновірство, забобони (призводять до панування духовенства); 2) сила (панування завойовників); 3) розум (держава з´являється на підставі суспільного договору).
Розум Пейн вважав найліпшим шляхом виникнення держави. На його погляд, суспільний договір укладається не між народом та правителями, оскільки самих правителів тоді ще бути не могло. Вільні індивіди на підставі їх особистих суверенних природних прав «вступають у договір один з одним для створення правління, і це єдиний спосіб, яким мають право створювати правління, і єдина основа, на якій вони вправі існувати». У будь-якому разі, за Пейном, держава має виникати з народу, а не стверджуватися над народом. Мислитель поділяв природні права на такі, що ніколи не передаються ані суспільству, ані державі (це права на щастя і благодать, всі інтелектуальні права чи права духу, у т. ч. й релігія), і «природні права, що не зберігаються». Вони є основою, критерієм, мірилом, еталоном для прав громадянських, кожне з яких мовби «отримується в обмін на якесь природне право». Саме внаслідок поєднання «природних прав, що не зберігаються», тобто громадянських прав, виникає державна влада, яка в жодному разі не може зазіхати на природні права людини, які вона нікому не віддавала. В основі усіх громадянських прав і кожного з них окремо перебувають права природні. Громадянські права — те, що належить людині як члену суспільства, природні права — те, що належить людині як індивіду, живій істоті. Закони (позитивне право) кожної країни повинні відповідати і виходити з цих загальних принципів. У позитивному праві Пейн виокремлював право законодавче (legislative law) і право юристів (lawyer´s law). До права юристів як «маси суперечливих думок і рішень судів» він ставився критично, чим підривав загальні засади прецедентного права.
Учення про форму правління Пейн основував на «законі природи» та нещадній критиці англійської конституції як «джерела лиха англійського народу». Він заперечував «залишки монархічної тиранії в уособленні короля» і «залишки аристократичної тиранії в уособленні палати перів» як «конституцій правління» і вітав «республіканські елементи в уособленні палати громад» як «конституцій самого народу». Водночас Пейн поділяв права парламенту на такі, що належать йому за природою, і такі, що «він сам собі привласнив». Усі форми державної влади мислитель поділяв на дві: владу виборну, представницьку і владу спадкову. Влада представницька для нього істинна, оскільки ґрунтується на правах народу, влада спадкова — не має права на існування, оскільки основана на узурпації.
Конституцію Пейн визначав як документ найвищої юридичної сили, що виходить від народу, а не держави, і передує державній владі. Держава «є лише дітищем конституції». Для неї конституція, яка повинна визначати принципи влади, її структуру, компетенцію, засоби формування державних органів, терміни існування парламентів тощо, «відіграє таку саму роль, як стосовно суду закони». Пейн зробив висновок: англійської конституції немає, народу ще треба її розробити, а взірцем конституціоналізму є французька конституція, яка поставила законодавчу владу вище виконавчої, закон вище короля, тобто «принизила карлика, щоб піднести людину». Взагалі «конституцією є лише те, що можна покласти у кишеню»: вона має існувати в писаному, систематизованому в один документ вигляді.
Особисті права людини для Пейна — «різновид власності найсвященнішого характеру», а рівність прав — «істинна і єдино правильна основа представницького правління». Захист особистості через рівність прав він вважав значно важливішим, ніж захист власності, а приватну власніть — суспільним злом, основою суспільної нерівності. Нерівність прав, за Пейном, формується також об´єднанням однієї частини спільноти з метою позбавлення іншої частини її прав. Автор гасла «якщо всі інші права знехтувані, право на повстання стає невідворотним» розмежовував засоби повалення тиранії (вони виправдовуються необхідністю і можуть бути найжорстокішими) і засоби, які використовують після повалення деспотії (вони не зумовлюють кривавих репресій). Правління революційних партій у процесі революції він називав «дискреційним здійсненням влади, що визначається більше обставинами, ніж принципом».
У полі зору Пейна перебували також суверенітет народу, усезагальне виборче право, проблема скасування майнових та інших цензів, рівноправність чоловіка і жінки, державне соціальне страхування, перерозподіл прибутків на користь бідних, здійснення правосуддя тільки на підставі законів, він рішуче заперечував війни, експлуатацію людини людиною.
Працю «Вік розуму», що протиставила силу раціонального релігійним «казкам про чудеса і пророцтва», називали «біблією для невіруючих» або «біблією американського просвітництва». Американську революцію Пейн вважав справою всього людства і дав Америці нинішню назву «СПІА». Його вчення значною мірою реалізоване не лише в Декларації незалежності СПІА 1776 p., французьких деклараціях прав і свобод людини і громадянина, а й у державотворенні наступних століть і сучасних правових системах. Воно справило значний вплив на Т. Джефферсона, А. Гамільтона, Дж. Адам-са, Дж. Медісона, Дж.-К. Маршалла, Дж. Калхуна, В. Вільсо-на, інших американських, європейських (у т. ч. й українських) мислителів і політичних діячів.
«Федераліст». У 1787—1788 pp. «батьки-засновники» СПІА О. Гамільтон, Дж. Джей та Дж. Медісон опублікували цикл статей під назвою «Федераліст». Окремою книгою збірник вийшов у 1802 р. і витримав кілька перевидань, був перекладений різними мовами. «Федераліст» присвячений тлумаченню Конституції СПІА 1787 р.
Конституцію США автори розглядали як встановлене народом-сувереном верховне право, що передує державній владі, перебуває над будь-яким законодавством, визначає організацію і принципи державної влади, її обмеження і порядок контролю з боку народу. У конституції реалізовано ідею договірного походження держави і панування права над владою. У змістовому аспекті «Федераліст» розглядав конституцію не лише як акт найвищої юридичної сили, а як форму державного устрою.
Під федералізмом автори розуміли конфедеративний устрій США, а замість поняття «унітарна держава» використовували термін «національна держава». Сповідуючи переваги федералізму, вони водночас були об´єктивними: «конституція..., ані національна, ані федеральна, а поєднує в собі обидва принципи».
Важливе місце в збірнику відведено розробленню та удосконаленню механізму захисту конституції. Сутність цього механізму полягає в розподілі гілок влад, які «будуть наглядати одна за одною, а водночас кожна наглядатиме за собою». Концептуально обґрунтована система стримувань і противаг, на перший план висунуто не політичну чи адміністративну, а судову конституційну юстицію і виняткове право судів тлумачити конституцію. На переконання авторів, «жоден законодавчий акт, що суперечить конституції, не може мати сили», а законодавчі органи за жодних умов не повинні перетворюватись на «конституційних суддів своїх прав і тлумачів власної ролі». Якщо воля законодавців, відображена в ухвалених ними законах, суперечить волі народу, закріпленій у конституції, то судді повинні керуватися волею народу, а не законодавців.
Тексти «Федераліста» і донині залишаються посібником для суддів при тлумаченні ними норм, принципів і духу конституції.
Американські соціальні мислителі, використавши у теорії і на практиці найпрогресивніші ідеї європейської державно-правової думки, суттєво збагатили її концепціями федералізму, усезагального виборчого права, локальної демократії, республіканізму, політичного представництва, мистецтва компромісу в умовах політичного протистояння.