Історія вчень про державу і право
5.4. Державно-правові вчення у Франції
Французькі філософи Нового часу, спираючись на досягнення переважно нідерландських та англійських вчених, рішуче заперечили майже всі попередні традиційні уявлення про особистість, суспільство і державу як «нерозумні» і започаткували, на їх думку, «вічну істину», «вічну справедливість», «царство розуму». Попередники й ідеологи Великої французької революції завдали нищівного удару по консервативних підвалинах феодального світогляду, обґрунтували передові для свого часу ідеї, захищали права людини на вільне підприємництво, недоторканність, життя, безпеку, справедливість, відстоювали ідею про пріоритет соціального середовища у творенні особистості, важливу роль її освіти і виховання тощо.
Поряд з ліберальними, авторитарними, демократичними доктринами у Франції XVIII ст. еволюціонувала ідеологія найбідніших верств населення, тобто вчення, які сягали корінням у творчість Платона, Сенеки, ранніх християн, численні легенди про «золотий вік», вірування про «тисячолітнє царство» Бога та праведників на землі і пропагували соціальну справедливість, повну соціальну рівність, революційне оздоровлення суспільства, скасування приватної власності, усуспільнення майна, його зрівняльного розподілу і користування, споживацького комунізму й казарменого соціалізму. Ідеться про утопічно-соціалістичну думку.
Французькі просвітителі й утопісти здійснили прорив у світовій державно-правовій думці. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Конституція Франції 1791 р., Декларація прав людини і громадянина 1793 р. та Конституція Франції 1793 р., Декларація прав і обов´язків людини і громадянина 1795 р. та Конституція Франції 1795 р., Конституція Франції 1799 р., сенатус-консульти 1802 і 1804 рр. тощо — це наслідок розвитку державно-правової теорії і водночас теоретична основа, що дала могутній поштовх світовій суспільній думці XIX—XX ст.
В епоху Великої французької революції набули популярності ідеї соціалізму. їх ідеологами були Ж. Мельє, Г.-Б. де Маблі і абат Мореллі.
Жан Мельє (1664—1729). Ідеолог найбідніших верств населення і основоположник ліворадикального напряму в історії вчень про державу і право. Єдина його праця «Заповіт» була спрямована проти трьох основних зол його часу: багатства, деспотизму і релігійного догматизму. Мислитель засуджував абсолютизм, стверджував, що не народи створені для правителів, а правителі для народів. Він пропонував встановити виборність посадових осіб, обстоював соціальну рівність, скасування приватної власності, право народу на збройне повстання проти тиранії.
Ж. Мельє висловив припущення, що будь-який дохід виникає з праці, а не з капіталу чи земельної власності. Наполягаючи на тому, що всі люди є рівними від природи і, відповідно, «рівною мірою мають право на свою природну свободу і свою частку в земних благах», Мельє пропонував не поділяти порівну ці блага. Він стверджував про необхідність встановлення правильної пропорції в поділі і водночас вважав, що земні блага і багатства мають бути не так поділені, як усуспільнені. Ліквідація приватної власності та заміна її суспільною, на думку мислителя, позначаться на житті людей і змінять саму людину. Зникне заздрість, не буде обманів і хитрощів, судових процесів, крадіжок, грабежів і вбивств, оскільки не буде потреби тягнутися до чужого гаманця.
Насилля, що існує в суспільстві, виходить від тих, у чиїх руках зосереджені основні багатства. Це «таємна система несправедливості». Ж. Мельє закликав до об´єднання для боротьби проти тиранічного панування правителів і королів. Основною умовою перемоги революції він вважав єдність і організованість народу. В суспільстві, де переможе справедливість, розумніші повинні управляти всіма іншими людьми, встановити добрі закони й видавати розпорядження, спрямовані на успіх і забезпечення суспільного блага.
Різко виступаючи проти релігійного догматизму, Мельє зазначав, що страх перед потойбічним покаранням робить людей не кращими, а гіршими. Доцільнішим є поселити в душах людей страх перед правосуддям. Негативні явища в середовищі народних мас є, на думку філософа, наслідком невігластва, відсутності належної освіти, добрих законів і хороших урядів. Отримавши все це і пізнавши істину про відсутність Бога і пекла, простий народ стане кращим.
Габріель Бонно де Маблі (1710—1785). Філософ, історик, дипломат, автор праць «Публічне право Європи, що ґрунтується на договорах, починаючи з Вестфальського миру до наших днів» (1748), «Принципи переговорів» (1757), «Про права та обов´язки громадянина» (1758), «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з приводу природного і необхідного порядку політичних суспільств» (1768), «Про законодавство, або Принципи законів» (1776), «Про вивчення історії» (1778), «Про спосіб писати історію» (1783), «Зауваження про уряд і закони американських штатів» (1784), «Принципи моралі» (1784) та ін.
На думку Г.-Б. де Маблі, основними завданнями суспільства є приборкання зла шляхом вгамування пристрастей і охорона природних прав людини: на розум, свободу, щастя, гідність і рівність. За Маблі, з метою охорони природних прав на основі договору люди створили державу і політичну владу. Встановлення гуманної влади, призначення правителів, здатних домогтися щастя у суспільстві, — не лише право, а й природний обов´язок громадян. На відміну від попередників, зокрема Ж.-Ж. Руссо, Г.-Б. де Маблі доводив, що суспільного договору, за яким народ передав би свої права правителям, ніколи не було. Якщо ці правителі діють не в інтересах суспільства, посягають на природні права, то народ як єдине джерело верховної влади має право чинити опір деспотам і скинути їх. Революції, на думку Маблі, не лише можливі, а й бажані, як і громадянські війни, що оздоровлюють суспільство. Він вимагав скасування спадкової влади, перебудови суспільства на демократичних засадах. Право на проголошення війни вважав справою всієї нації, а не окремих посадових осіб.
Значну увагу Маблі присвятив проблемі соціальної рівності. На його думку, нерівність несе нещастя суспільству, породжує ненависть. Природа не створювала ні рабів, ні панів, ні привілейованих, ні пригнічених. Першопричина нерівності — приватна власність. Багатства і пишноти, за Маблі, нівечать людину, суперечать її природній меті, «при них любов до слави, до батьківщини, свободи і законів поступається місцем принизливому інтересу». Шлях до відродження природної рівності людей Маблі вбачав в усуспільненні майна та вдосконаленні законодавства. Спільність майна виховає «героїв праці», сприятиме побудові держави, в якій одні громадяни не будуть тупішати від злиднів, а інші — від розкошів. Його мрія — побудувати республіку на невідомому острові, над яким чисте небо і де тече корисна для здоров´я вода, всі багаті, всі бідні, всі рівні, всі вільні, всі брати і де першим законом була б заборона володіти власністю.
Завданням законодавця, на думку філософа, є відновлення природних прав і свобод громадян. Нові закони повинні не примножувати прибутки, а знижувати потреби, приборкувати та викорінювати честолюбство. Посадові особи у державі повинні мати такі самі потреби, як і всі її громадяни. За своїми ідеями та сутністю вчення Маблі належить до утопічного комунізму.
Мореллі (між 1713 і 1718—?). Засновник особливого напряму світової утопічної думки — «раціоналістичного комунізму». Його погляди викладено в трактаті «Кодекс природи, або Істинний дух її законів» (1755; до середини XIX ст. авторство приписували Д. Дідро) і поемі «Загибель плаваючих островів, або Базиліада знаменитого Пільпаї» (1753; Мореллі переклав твір індійського мудреця). Автори сучасного «Словника філософів» (Париж, 1993) вважають Мореллі автором творів «Есе про людський розум, або Природні принципи освіти» (1743), «Есе про людське серце, або Природні принципи освіти» (1745), «Фізика краси, або Природна влада її чар» (1748), а також праці «Принц, сердечні втіхи, або Трактат про якості великого короля і загальну систему мудрого врядування» (1751), яка є спростуванням «Духу законів» Ш.-Л. Монтеск´є.
На відміну від Т. Мора і Т. Кампанелли, Мореллі виклав свої ідеї про комуністичне суспільство у вигляді проектів законів. Він обстоював природні права і свободи людини, природне походження держави та суспільства. Людина, на його думку, створена природою як рівна і вільна від будь-яких умовностей. І ці закони — постійні, незмінні і недоторканні. Перехід від «несвідомого» «золотого віку» до «свідомого» можливий шляхом удосконалення законів, просвіти людей, побудови комуністичного суспільства.
Мореллі сформулював три «основні і священні» закони, з прийняття яких має розпочатися перебудова суспільства на комуністичних засадах. Один закон скасовує «загальну чуму» — приватну власність, другий забезпечує всім громадянам право на працю і гарантує утримання суспільством, третій зобов´язує кожного громадянина займатися суспільно корисною працею «відповідно до своїх сил, обдарування і віку».
Щодо форми державного правління, то Мореллі не заперечував ні демократії (де владуватимуть почергово — по одному року — батьки сімей), ні аристократії (де правитиме група мудреців), ні монархії. Він припускав, що після скасування приватної власності навіть монархія не зможе переродитися у тиранію. Вчення Мореллі справило вплив на Г. Бабефа, Ф. Буонарроті, Е. Кабе, Л.-О. Бланкі та ін.
Шарль-Луї Монтеск´є (1689—1755). Один із теоретиків науки про політику, політичний мислитель, правознавець, просвітитель, письменник. Свої погляди він виклав у працях «Персидські листи» (1721), «Загальний трактат про обов´язки» (1725), «Роздуми про причини величі римлян та їх занепаду» (1734), «Про дух законів» (1748), «Захист духу законів» та ін.
На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, ЦІ.-Л. Монтеск´є не ставив особистість над державою і не протиставляв права громадян правам держави. Основне завдання держави полягає в забезпеченні людині політичних свобод (можливість робити все, що дозволено законами, і не робити того, що законами заборонено). Громадянські свободи можливі за спокою духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, наявності гуманного кримінального законодавства, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, запобігання деспотизму і зловживанням з боку посадових осіб, суворого дотримання законів і встановлення непорушного режиму законності.
Монтеск´є стверджував, що забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі не залежних одна від одної трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, він ставив на перше місце, хоча розумів, що у практичному політичному житті можна говорити лише про незалежність суду. Однак судову владу в державі не уособлює ніхто, тому вона начебто позбавлена владних функцій. Мислитель вважав, що для досягнення справжньої незалежності судів слід запровадити повсюдно досвід Франції щодо купівлі-продажу судових посад, «уособити» цю владу в присяжних, тобто у виборних народних представниках, яких періодично скликають на спеціальні сесії. Щодо незалежності законодавчої й виконавчої влади, то вона, на думку Монтеск´є, має відносний характер, бо насправді існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада заважає іншій зловживати своїми функціями, узурпувати всю повноту реальної влади, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.
Правознавець пропонував надати можливість законодавчого владування парламентові, який складався б з двох палат: нижньої — народної, — до якої обирали б депутатів на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної — палати перів, члени якої призначалися б із панівних верств і передавали б посади своїм спадкоємцям. Тут, у законодавчому органі, наявні принципи відносної незалежності палат, розподілу їх Функцій і стримування, бо обидві палати мають право призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов´язкові для виконання і виконавчою, і судовою гілками влади, тобто законодавці мають безсумнівний пріоритет, але лише в тому разі, якщо самі підпорядковуються власним законам.
Найважливішим для виконавчої влади Монтеск´є вважав оперативність діянь, що забезпечується зосередженням влади в руках однієї особи, тобто монарха, короля. Врівноваження законодавчої і виконавчої влади досягається за умови, коли в компетенції парламенту перебувають фінансові, військові та деякі інші управлінські функції, а король одноосібно вирішує, затверджувати чи не затверджувати певний нормативний акт. Монтеск´є припускав, що траплятимуться випадки, коли така система стримувань паралізовуватиме діяльність і парламенту, і короля. Однак обставини все одно змусять їх рухатись, і вони знаходитимуть компроміси, тобто узгоджені рішення.
Монтеск´є був переконаний, що над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає найсильніша загроза не лише тоді, коли різні гілки влади узурпують одні державні органи або особи, а й тоді, коли різні гілки влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії. Жодна гілка влади не може володіти повноваженнями скасовувати будь-які рішення інших двох, але кожна з них може призупинити ухвалу, яка, на її думку, суперечить закону. Інакше кажучи, усі гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції.
Отже, Ш.-Л. Монтеск´є обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, задовольнив радикальні прагнення молодої буржуазії і консервативні потяги старого дворянства. Однак він не проповідував рівності у французькому суспільстві, а навпаки, доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до утворення народної держави, яка матиме деспотичний характер.
Ш.-Л. Монтеск´є вважають одним із засновників теорії правової держави, оригінальні погляди на яку він висловив із позицій географічної школи в політичній думці. Найбільший вплив на характер правової системи країни, «дух її законів», на думку мислителя, має клімат. У південних широтах спекота і духота знесилюють людей, роблять їх слабкими і боягузливими, ледачими і тендітними, схильними до неволі, рабства, сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. З огляду на це необхідні суворі закони, які б могли гартувати людей, змушувати їх до продуктивної праці під страхом покарання. До цього ж за умов теплого і вологого клімату діяльності законодавця сприяє родючий ґрунт. Землеробство паралізує волю громадян, бо вони занурюються в особисті права і не прагнуть до більшої свободи. Народи ж, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані. Вони войовничі, сміливі, рішучі, працьовиті, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права і свободи.
Мислитель переконаний, що утвердженню свободи сприяють добре захищені природою кордони держави, тобто гори і водні простори, які перекривають шляхи завойовникам.
Окрім географічного середовища, на «дух законів», на думку просвітителя, впливають густота населення, економічний рівень розвитку країни, віросповідання. Наприклад, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Однак більшою мірою визначає «дух законів» форма політичного правління держави, тобто «природа уряду».
Монтеск´є виокремлював три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію та монархію і одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Він прихильно ставився до демократії, у якій виокремлював тяжіння суспільства до чеснот, загального добра. Головним принципом аристократії вважав помірність (невибагливість), монархії — честь, тобто прагнення почестей, але зі збереженням незалежності. Усім державам необхідні саме їм притаманні правові системи: для демократії важливо закріпити у законодавчому порядку рівність дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств у одних руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберегти свої володіння, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія тримається на страхові, свавіллі. Тут закони зайві, бо деспот лише руйнує суспільство і спотворює природні права людини.
Форма держави, за Монтеск´є, визначає і характер зовнішньої політики: для республіки — це мир і поміркованість, для монархії — войовничість. Важливе значення для існування держави має розмір її території. Мала республіка швидко гине від завойовників. Велика монархія дає їм відсіч, але має тенденцію до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому мислитель рекомендував невеликим державам об´єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використовувати переваги і малих, і великих країн.
Вольтер (1694—1778). Прихильник ідеї прогресу, що спирається на розум і освіту, філософ, просвітитель, енциклопедист, письменник. Справжнє ім´я і прізвище — Франсуа-Марі Аруе. Перу Вольтера належать: наукові праці «Історія Карла XII» (1731), «Філософські листи» (1733), «Доба Людовіка XIV» (1751), «Історія Росії за царя Петра Великого» (1759—1763), «Республіканські ідеї» (1765); літературні твори — трагедії «Брут» (1731), «Заїра» (1732), «Смерть Цезаря» (1735), «Магомет» (1741), поеми «Ліга» (1723), «Орлеанська діва» (1735, надрукована 1755); філософсько-сатиричні повісті «Задіг, або Доля» (1748), «Мікромегас» (1752), «Кандід, або Оптимізм» (1759), «Вавилонська царівна» (1768).
Вольтер вважав, що природні закони ґрунтуються на розумі людини. Він заперечував варварство та заборони. Людина, з його погляду, подібна до розумної машини. її призначення — бути вільною і рівною серед рівних. Отже, свобода особи — це залежність лише від законів, це свобода совісті, віросповідання, мислення, творчості, друку. Рівність людей полягає у рівності перед законом, скасуванні станового суспільства, привілеїв церковників і феодалів, узаконенні рівної для всіх цивільної правоздатності.
Держава, за Вольтером, виникає не за божественною волею, а внаслідок договору між самими людьми. її первісна форма — республіка, яку очолює вождь, що поступово зосереджує владу в своїх руках і стає королем. Монархія усуває республіканський устрій і утверджується як «найдосконаліша форма держави». Однак такою вона є лише за владування освіченого короля, сповненого прагнення творити добро для людей. За цих умов прийнятним стає й освічений абсолютизм, який єдиновладно, шляхом реформ, без повстань і революцій у майбутньому поступиться місцем конституційній монархії. У державі Вольтера скасовані привілеї духівництва, церковні суди; священнослужителі стають державними службовцями, отримуючи за це державну платню. Реєстрація актів громадянського стану передається до компетенції органів державної влади. Вольтер вимагав ліквідації системи провінційного права у Франції, численних місцевих феодальних повинностей і впровадження єдиної державної правової системи.
Ідей народоправства Вольтер не сприймав. Навпаки, він був переконаний, що голота не має багато розмірковувати, а політичну владу слід зосереджувати в руках меншості — політичної та економічної еліти. Лише наприкінці життя Вольтер почав схилятися до «просвітительської республіки» як ідеалу держави. У тріаді «держава — людина — суспільство» на верхівку він ставив освіченого самодержця, що уособлює державу, підпорядковується конституції, дбає про підданих, їхні освіту, добробут, влаштування добропристойного і впорядкованого суспільства. Таке суспільство можливе лише за умов його поділу на багатих і бідних, недоторканності приватної власності, яка і є його стрижнем. Повними політичними правами мають володіти тільки приватні власники. У поняття «свобода праці» Вольтер вкладав розуміння вільного продажу власної робочої сили тому, хто більше за неї платить. У його суспільстві відсутнє кріпосництво, а індивідів, які не мають приватної власності, він закликав до вільного продажу своїх робочих рук.
Однією із заслуг мислителя є обстоювання принципу недоторканності особи. Він вимагав ліквідації інквізиції, заборони тортур, скасування поширених тоді у Франції прав продажу або успадкування державних посад, у т. ч. посад суддів. Вольтер виступив за відповідність покарань скоєним злочинам, пом´якшення надзвичайно суворих вироків, допуск адвокатів до судочинства, скасування системи формальних доказів, вжиття ефективних заходів запобігання злочинності. У деяких працях («Історія Карла XII», «Історія Росії за царя Петра Великого» та ін.) Вольтер звертався до української теми.
Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771). Один із ідейних натхненників Великої французької революції, просвітитель, енциклопедист. Протягом 1751—1771 рр. він разом з Д. Дідро, Вольтером, П.-А.-Д. Гольбахом, Ш.-Л. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо та іншими створював багатотомну французьку «Енциклопедію». Працю Гельвеція «Про розум» (1758) було заборонено і публічно спалено, а твір «Про людину, її розумові здібності та її виховання», написаний 1767 р., побачив світ лише в 1773 р.
У своїх працях Гельвецій обґрунтував низку фундаментальних ідей і положень. Зокрема, розвинув тезу про те, що людина є продуктом соціального середовища і виховання. Він вважав, що люди народжуються абсолютно рівними і вільними. Уявлень, пристрастей, розумових здібностей вони набувають у процесі виховання. Керуючись особистими інтересами і задовольняючи свої потреби, людина стикається з такими самими інтересами та потребами іншої людини і починає з нею боротися, однак це не «війна всіх проти всіх». Така боротьба веде не до розпаду суспільства, а до його зміцнення, адже сутність самого суспільства — у взаємо- і протидії індивідуальних інтересів. За Гельвецієм, людина людині — не вовк, від природи вона і не зла, і не добра. У суспільстві цілком природно виникають приватна власність і майнова нерівність, яка розбурхує пристрасті, владолюбство, марнослав´я. Це — рушійні сили прогресу, і ними треба керувати. Звідси виникає потреба в існуванні владних державних органів, завдання яких — не вгамовувати пристрасті, а вміло їх спрямовувати. Досягнути цього можливо з допомогою мудрих законів. Встановлювати їх спроможний лише мужній і освічений король. Перешкодою у впровадженні «правильного» законодавства, «добрих» законів є неуцтво.
Однією з причин виникнення держави, на думку Гельвеція, є прагнення людей до деспотизму, яке теж породжується неуками і неуцтвом, культивованими феодалізмом, духівництвом, дворянством. Іншим джерелом деспотизму мислитель вважав зростання кількості населення. Деспотизм, твердив Гельвецій, — це старість держави, а демократична республіка — її зрілість. Однак ідеалом Гельвеція є не республіка, а конституційна монархія. Будь-яка необмежена влада — не надійна. Правителі — звичайні люди, такі, якими їх сформували середовище, суспільство. При владуванні з повагою до прав і свобод особи вони щирі, талановиті, чесні, гуманні, при деспотичному правлінні — вони брехливі, підлі, позбавлені таланту. Гельвецій наголошував, що найголовнішими природними законами, без яких суспільство взагалі не може існувати, є право на приватну власність, недоторканність особи, вільну думку, особисту безпеку. Власність, на думку мислителя, — це моральний бог держави, гарантія справедливості. Водночас він вважав, що щастя громадян забезпечується помірністю власності.
Гельвецій аргументував чимало основоположних думок конституційного характеру: про рівноправність народів («від Сходу і до Заходу народи скрізь однакові»); про справедливість у міжнародних відносинах, міжнародному праві; про необхідність чіткого формулювання нормативних положень («будь-яка істина повинна бути чітко викладена»); про націю як сукупність усіх громадян суспільства; про федеративний устрій Франції у складі тридцятьох однакових за територією республік із власною виборною адміністрацією, поліцією та однаковими законами тощо.
Жан-Жак Руссо (1712—1778). Автор сотень праць із філософії, соціології, права, політики, педагогіки, природознавства, мовознавства, музики, літератури. З погляду юриспруденції найважливішими є його розвідки «Чи сприяло відродження наук та мистецтв очищенню моралі» (1750), «Політична економія» (1755), «Міркування про походження і основи нерівності між людьми» (1755), «Міркування про вічний мир» (1756), «Еміль, чи Про виховання» (у 4-х т., 1762), «Про суспільний договір, або Принципи державного (публічного) права» (1762), «Листи з гори» (1764), «Проект конституції для Корсики» (1765), «Міркування про управління Польщею» (1767).
Основою розуміння сутності держави і права Руссо є переконаність у тому, що найкращий для людства — його природний стан існування, ідеальна «первісна простота», а реальні держава, право, суспільство — це ганьба, заснована на омані та насильстві. З огляду на це мислитель ставив перед собою завдання раціонального пошуку шляхів будівництва «закономірної держави». Він піддавав нищівній критиці сучасний йому правопорядок; сформулював конструктивну теоретичну концепцію державознавства і праворозуміння; активно захищав власні міркування. Його твори засуджували до «спалення рукою ката», Вольтер проголошував його божевільним, пастори проклинали, світські громади влаштовували прилюдні цинічні шельмування «дикуна у елітних салонах» тощо. Під шаленим тиском ззовні Руссо хотів покаятись, але передумав і від самозахисту перейшов до активного наступу на супротивників: його автобіографічна «Сповідь» (1775—1776) стала звинувачувальним актом проти нападників.
Правове вчення мислителя ґрунтується на слаборозвинутих діалектиці, раціоналізмі, чуттєвому сприйнятті дійсності (як правило, воно передує категорії розуму: «Я відчував раніше, ніж мислив»); осяганні сутності держави і права завдяки уявленню («Якщо мені треба намалювати весну, необхідно, щоб навколо мене була зима»); стражданнях, співчутті (дехто називав Руссо новоявленим Буддою); активному використанні парадоксу тощо. Наприклад, від гасла про юридичні науки як розпусту людства мислитель відразу ж переходить до їх характеристики як чесноти, найвищого людського блаженства; від твердження про необхідність безмежного панування розуму — до тези про людину як «зваблену тварину»; від безвідрадного песимізму — до торжествуючого оптимізму.
Оптимізм чітко простежується у вченні Руссо про виникнення держави. У первісному стані люди «не вороги один одному», оскільки це стан, «коли турбота про наше самозбереження найменше шкодить турботі інших про самозбереження». «Природна, невинна, цнотлива людина» мешкала мовби у раю, що був схожим на історичну казку: існувала незалежно одна від одної, працювала лише сама на себе, користувалась майже абсолютною волею, не знала нерівності (рівність мислитель розуміє як заперечення всього, що породжує нерівність), нестачі і злиднів, тобто була найщасливішою з усіх істот. Такий «рай» у Руссо призначений лише для молодих осіб чоловічої статі. Діти і старі люди його не цікавили, а жінки призначені лише для обслуговування чоловіків. Ідилія первісного суспільства була змальована так привабливо, що, за словами Вольтера, пробуджувала бажання «лазити рачки».
Початковим трагічним кроком людства стали відмова від окремішності і вступ до суспільного життя, що зумовило поділ праці і виправдання нерівності. Ще одним помилковим кроком людини було встановлення приватної земельної власності, оскільки земля, за Руссо, «не належить нікому, а її плоди є власністю всіх». Після цього ще більше виокремились багаті, з чим погодились бідні, обдурені обіцянкою, що заможні «будуть годувати тих, хто не зможе утримувати себе». Згодом багаті ще раз обдурили бідних, умовивши їх ухвалювати закони, що сприяли увічненню панування багатих. Шляхом облудності багаті перетворили окремі випадки насилля на недоторканне позитивне право. Несправедливі штучні закони обплутали бідних міцними ланцюгами, зробили з них холопів, приречених на вічну примусову працю, а багатих ще більше збагачували.
Ці процеси породили ще одну форму нерівності: сильних, тобто тих, хто охороняв багатих та їхню власніть, і слабких, кого нещадно експлуатували. Така нерівність стала джерелом третього помилкового кроку людства — їх згоди на появу легітимного державного правління, яке швидко перетворилось на деспотію. Правителі обрали засобом такого правління придушення свободи, свавілля, насильство і швидко зробили свою владу спадкоємною. Це призвело до поділу людей на панів і рабів.
Заперечуючи право приватної власності на землю, Руссо послідовно обґрунтовував думку про власність як «основу громадянського суспільства», «найсвященніше право з усіх прав громадянина», маючи на увазі дрібну приватну власність і вимагаючи наділення нею всіх людей у рівних частинах.
Зважаючи на такі песимістичні розмірковування Руссо про сутність сучасних йому держави і права, поняття «загальна воля», можна зробити висновок, що ніякого суспільного договору щодо утворення держави раніше не було. Загальна воля, за теорією мислителя, це нібито «середина» волі всіх (volonte de tous), тобто суми воль окремих громадян чоловічої статі (не жінок, не дітей і лише дієздатних). Таку загальну волю як джерело права, мірило справедливості і основний принцип управління при появі держави ніхто не враховував. Не існувало (всупереч Лок-ку) і мовчазної згоди повнолітніх юнаків на вступ до державного утворення. Тому Руссо розпочав свій «Суспільний договір», зарахований зараз на Заході до 15 найвизначніших робіт усіх часів і народів, зі слів: «Людина народжується вільною, але перебуває у ланцюгах!» А потім він переходив від песимізму до змалювання оптимістичних шляхів державо- і правотворення.
Мислитель виходом із глухого кута нерівності, зла (воно є витвором самої людини, а не природи), неправди до «правомірної» (правової) держави вважав «виправлення історії» завдяки укладенню справжнього суспільного договору. Мета його — «не повернення до лісу і ведмедів», а відновлення природної свободи шляхом створення колективного і морального тіла, суспільного Я, тобто республіки, що досягається самовідчуженням кожного з усіма природними правами індивіда на користь суспільства за умов повної рівності у такому відчуженні для всіх. Об´єктивним наслідком суспільного договору стає легітимна (правова) держава, а суб´єктивним — верховна влада, носієм якої є загальна воля народу як суверена. Якщо в республіці 10 тис. громадян, то кожний з них володіє «однією десятитисячною верховної влади». Ця влада, за умовами договору, найсправедливіша, найкорисніша, єдина, неподільна, невідчужувана, необмежена, священна і недоторканна.
Отже, Руссо заперечував і поділ влади, і представницьке правління як «ганебну англійську справу». Непогрішність і непорочність єдиної верховної влади народу-суверена визначається тим, що вона завжди спрямована лише на досягнення всезагального блага і рівності як «рівної долі у загальній владі», що отримується кожним індивідом у вигляді «компенсації» за добровільне самовідчуження власних природних свобод на користь суспільства. Руссо був переконаний, що людина, яка пожертвувала особистими правами, у суспільному договорі (за начебто відсутності свобод) має їх значно більше, ніж у природному стані, оскільки навіть тих індивідів, які особисто хочуть користуватися правами, суспільство може «змусити до свободи». До того ж гарантією природної свободи, яку людина втрачає, є лише фізична сила індивіда, а свободу громадянську, якої вона набуває, забезпечує їй верховна влада народу. Окрім цього, індивід збагачується ще й моральною свободою і стає, як і в первісному стані, господарем самому собі. Загальна воля суверена у Руссо — це воля більшості народу, і така більшість панує безмежно.
За Руссо, «підпорядкування закону, який індивід сам для себе встановив, і є свобода», а держава — це синонім і громадянського суспільства, і політичного організму, і суспільного організму, і республіки, і суверена, і цілого. Воля суверена стає загальною не за кількістю голосів, а за спільністю інтересів, що об´єднує більшість громадян. Акт суверенітету — це не нав´язування чогось вищим нижчому, а справедлива угода цілого з кожним з його рівноправних членів, які не підпорядковуються нікому, окрім власної волі. Усезагальна справедливість у формі природного права існує об´єктивно і не тільки зберігається завдяки санкціонуванню такої справедливості сувереном, а й стає реальністю як сутність у формі закону — акту загальної волі. Такі закони мають колективний (нормативний) характер і не можуть бути несправедливими. Індивідуальні акти, на думку Руссо, є не законами, а декретами, які ухвалюють виконавчі органи, а не народ.
Мислитель поділяв закони на основні (політичні), громадянські, кримінальні і звичаєві («закріплені не у мармурі чи бронзі, а в серцях людей»), але досліджував тільки основні. Суспільний договір вимагає від громадян неухильного дотримання законів. За їх порушення індивіда негайно виганяють з держави. Найбільшими злочинцями є ті, хто начебто схвалювали закони, а насправді їх не виконували. У такому разі вони підлягали страті за «оману законів». Однак народ як суверен «стоїть вище судді і закону», має безумовне право на життя і смерть підданих, «не може бути пов´язаним навіть Основним законом», оскільки має право відхилити суспільний договір.
У полі зору Руссо були також проблеми міфічного законодавця — «законодавця народів» як історичної необхідності, «вісника богів». При цьому мислитель наголошував, що ідеальний закон можуть сформулювати лише боги (і називав Лікурга і Кальвіна). Петра І він різко критикував за те, що той «потягнувся до цивілізації» зарано. «Законодавець народів» має враховувати, що «сила не творить права» , що закони ефективно діють лише серед людей із середнім достатком, а проти скарбів багатія і жебрацтва бідняка вони безсилі, що поняття «рабство» і «право» — антиподи.
Мудрий законодавець починатиме не з видання законів, а з вивчення їх придатності для суспільства, оскільки сила законів залежить від їх власної мудрості, а не від суворості виконавця. Такий законодавець зобов´язаний мати найглибший розум, щоб знаходити «найкращі правила», знати всі людські пристрасті, не піддаючись жодній з них («Чим більше буяють пристрасті, тим більше потрібні закони, щоб стримувати їх»), осягати природу людини цілком, не поринаючи в неї особисто. Мислитель прозоро натякав, що таким ідеальним законодавцем є він сам.
Близькі до цих міркувань роздуми Руссо про демократію. Вона є еталоном державного управління для всіх, але недосяжна на практиці, оскільки можлива лише серед «народу богів»: «Неможливо собі уявити, щоб народ весь час проводив у зібраннях». Тому Руссо був упевнений, що «справжня демократія ніколи не існувала і не існуватиме». Він надавав перевагу аристократичній формі правління, яку поділяв на природну (первісна влада родових провідників), спадкоємну (влада у сучасних для цього державах) та виборну (управління на підставі суспільного договору). Перша форма аристократії відійшла у минуле, друга — є найбільшим злом для народу, третя — найкраща форма правління, але за певних умов: правителі повинні бути наймудрішими серед натовпу, яким вони управляють; обрані особи при виконанні своїх обов´язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який «хоче блага, але не відає, в чому воно, і потребує поводирів». Правління виборної аристократії найбільш сприйнятне для «не дуже великих і не занадто малих держав». Припускав Руссо також можливість змішаного, або складного, державного управління, але приділяв цій проблемі мало уваги. Не заперечував він і монархію, вважаючи, що вона придатна для великих держав, де досконалого державного управління бути не може.
Отже, сповідуючи принципи рівності та прямого народоправства, заперечуючи поділ влади і парламентаризм (допускав створення представницьких органів лише за умови затвердження їх рішень народними зборами), Руссо якщо не спирався на гоббсівську теорію абсолютизму, то обґрунтовував особливий різновид «самодержавної демократії», прагнув до заміни монархічної абсолютної влади «тиранією демократії», хоча від неї відштовхувався. Мислитель намагався заперечити владу більшості, довести суперечливість такого правління «природному порядку речей» . Проте із системного аналізу його тверджень випливає, що суспільний договір міг би надати всі права і свободи лише більшості з народного зібрання, яке він вважав верховним правителем чи владикою-сувереном. Чітко вимальовується влада більшості і у формулі «загальна воля», яка виокремлюється з «волі всіх». Залишок від «волі всіх» є очевидною меншістю. Суверен (народне зібрання), залишаючи за собою законодавчі повноваження («психічну волю»), віддавав виконавчі функції («фізичну силу») уряду. Ця схема Руссо містить суперечність із його категоричним твердженням про неприпустимість поділу влади і її невідчужуваність. Основна ознака ідеального правління для Руссо — це стан, «коли без сторонніх засобів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться», а найгірше, «коли кількість народу зменшується і він бідніє». Мислитель наголошував, що мудрий правитель тримає курс не на те, щоб карати злочинців, а на те, щоб запобігати злочинам; його влада поширюється не на вчинки громадян, а на їх волю.
Ж.-Ж. Руссо висунув низку реформаторських для свого часу пропозицій у галузі виховання молоді, заперечивши репресивний спосіб насаджування знань дитині. Дитину Руссо розглядав як найдосконалішу, непорочну природну істоту, її найдорожчий і найчистіший дар, засуджував будь-який примус щодо неї (навіть «сповивання маленького тільця пелюшками»), спроби занадто раннього навчання, обґрунтовував шляхи обережного, поступового виховання допитливості, жадоби до знань, пристосування дитини до суспільства, оберігання її від того, чого вона «не повинна знати і робити», тощо. Він розмежував проповідувану ним самим «рівність»: хлопчиків треба виховувати для суспільства, дівчаток — для хлопчиків, оскільки «царство жінки — це царство ніжності, витонченості і терпимості». Весь процес виховання мислитель поділяв на чотири п´ятирічки. Сучасна педагогіка широко використовує запропонований Руссо метод виховання і навчання шляхом гри.
Сам філософ не вважав себе ані революціонером, ані радикалом. Навпаки, був переконаним противником будь-якого насильства. Суспільний договір — це поступовий, реформаторський шлях перетворення державного управління і правореалізації за його принципом: «Виправляйте недоліки державного ладу, але не ставтесь з огидою до того, що вас зробило тим, чим ви є». Проте починається такий шлях з революційного повалення деспотизму, який «силою тільки тримався, і лише сила його знищує». Тому саме політико-правові твори Руссо підштовхнули громадську думку до усвідомлення, що Франція «не має державного устрою», їй необхідні свобода, рівність, братерство, справжнє народоправство, новий суспільний договір, який забезпечить перехід від старого порядку до нового, від генеральних штатів до народних зборів тощо.
Реформатор Руссо став предтечею Великої французької революції. Саме він був авторитетом для інших її провідників. Найактивніше ними використовувались сформульовані Руссо доктрини ідеалізації народу, ненависті до багатих, презирливості «до всього того, що не входить до складу народу», а гасло «примусу до свободи» стало фундаментом якобінського терору, організатори якого оголосили і самого Руссо «аристократом, гідним гільйотини», хоча і внесли ідеї мислителя до Конституції 1793 р. та перенесли його прах до Пантеону.
Твори Ж.-Ж. Руссо справили вплив на І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегеля, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса, Й.-В. Гете, Ф. Шиллера, Дж.-Н.-Г. Байрона, В. Гюго, стали знаменом інших західноєвропейських і американських мислителів, українських і російських декабристів: Д. Фонвізіна, М. Карамзіна, О. Радищева, 0. Пушкіна, О. Герцена, М. Чернишевського, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, правознавців Б. Чичеріна, П. Новгородцева, М. Ковалевського, Б. Кістяківського та ін. Суперечливість поглядів Ж.-Ж. Руссо призвела до того, що його вчення активно використовували ідеологи і дворянсько-монархічної реакції, і анархізму. Політико-правове вчення мислителя позначилось не лише на суспільній свідомості, а й на розвитку подій у період французької революції. Авторитет Руссо залишається високим в умовах сьогодення, оскільки до його ідей звертаються прихильники і авторитарного правління, і демократичного розвитку.
Дені Дідро (1713—1784). Ідеолог французької буржуазної революції, філософ, просвітитель, енциклопедист. Упродовж 1747—1772 рр. він очолював творчий колектив, який створив «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35-ти томах. Титанічну роботу Дідро не зупинило навіть те, що в спеціальному посланні Папа Римський Климент XIII засудив «Енциклопедію...» До спалення. Дідро також є автором праць «Філософські думки» (1746), «Алеї, або Прогулянка скептика» (1747), «Лист про сліпих для повчання зрячим» (1749), «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова Д´Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774—1780) та ін.
Виступаючи з позицій «освіченого абсолютизму», Дідро гостро критикував консервативні підвалини феодального світогляду, обґрунтував передові ідеї свого часу, які стали основою документів гуманістичного спрямування — Декларацій прав людини і громадянина 1789, 1793 років та конституцій кінця XVIII ст. — американської, польської і кількох французьких. Спираючись на матеріалістичний світогляд, природні права особи, Дідро доводив, що у первісні часи суспільства не було. Люди існували як «хаотичні пружинки». Перші законодавці стали винахідниками: завдяки системі нормативних актів вони знайшли спосіб з´єднати «хаотичні пружинки» і назвали цей механізм суспільством. Уже перебуваючи у суспільстві, люди обрали собі володаря для ефективнішого захисту свого життя, щастя і власності.
Д. Дідро у своєму вченні суспільство, яке він водночас тлумачив як державу, ставив над особою, адже воно покликане дбати про її права і добробут. Філософ пропонував дві форми держави — монархію (абсолютну чи конституційну) і демократичну республіку, де народовладдя не підлягає жодним обмеженням. Вибір форми правління належить суверенному народові, суверенній нації і залежить від рівня їх прагнення до свободи. Закон у Дідро — це поєднання волі тисяч людей, тобто більшості народу, який є єдиним джерелом влади. Демократію він розумів як безпосереднє народоправство (закони приймають збори громадян) або як опосередковане народоправство (закони ухвалюються у представницькій формі, тобто депутатами).
Філософ вірив у всемогутність законів, захищав право людини на вільне підприємництво, засуджував надмірне втручання держави у виробництво, обмеження вільної торгівлі системою мита, зборів, акцизів, податків, пропонував ділити спадщину порівну між дітьми й родичами померлого. Обстоюючи права людини на життя і недоторканність особи, Дідро не заперечував смертної кари, проте рекомендував звузити її застосування, вилучити з кримінальної практики покарання, що принижують гідність людини, розширити санкції, які передбачали б грошові покарання (частину з цих коштів він пропонував видавати потерпілому), менше саджати злочинців до в´язниці, а більше використовувати їх на громадських роботах. Він був прихильником свободи совісті, свободи віросповідання, ліквідації привілеїв духівництва. Проповідуючи ідеї народного суверенітету, демократичного устрою суспільства, Дідро водночас великі надії покладав на освіченого монарха, зокрема російську імператрицю Катерину II, якій особисто пропонував встановити в Росії конституційну монархію.
Однак ні Катерина II (на запрошення якої Дідро в 1773— 1774 рр. приїздив до Росії), ні інші європейські монархи не пристали на пропозиції мислителя.
Поль-Анрі-Дітріх Гольбах (1723—1789). Філософ, просвітитель-енциклопедист, один із ідеологів Великої французької революції. П.-А.-Д. Гольбах зробив істотний внесок у розвиток політико-правових учень, брав участь у створенні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», а також створив наукові праці «Система природи, або Про закони світу фізичного і світу духовного» (1770), «Здоровий глузд» (1772), «Соціальна система» (1773), «Природна політика» (1774) тощо. Він справив значний вплив на формування доктрини прав і свобод особи.
На думку Гольбаха, ніякого природного стану людства не існувало ніколи. У первісний період жили схильні до спілкування задля досягнення особистої вигоди егоїстичні істоти, наділені суперечливими пристрастями, у т. ч. шкідливими для оточення. Як наслідок боротьби пристрастей виникла загроза надмірного пригнічення слабких сильними. Під її впливом люди стали виробляти правила, що згуртували їх у суспільство. Деякі правила (права на свободу, власність, безпеку, справедливість; обов´язки поважати чужі права і свободи, виявляти людинолюбство, співчуття, благодійництво тощо) виникли із законів самої природи, тобто об´єктивно. Інші правила співжиття, яким повинні були підпорядковуватися усі, встановлювалися самими людьми для створення єдиної волі та єдиної сили, тобто влади над собою. Так, із сукупності природних і встановлених прав та обов´язків виник суспільний договір, за яким постале з природи поза волею людини суспільство перетворилося на державу. Кожний член суспільства передав державній владі свої свободи, відмовився від незалежності, підпорядкував свою волю центральній силі, яка покликана на принципах справедливості забезпечувати громадянам щасливе існування, оберігати їх священні права на свободу, власність, безпеку.
Природна свобода для Гольбаха — це спокій духу, з якого випливають вторинні права: свобода совісті, свобода мислення, свобода друку тощо. Право на власність — це право на приватну власність, бо усуспільнення майна суперечить природі людини. Тут природна рівність індивідів поступається соціальній нерівності, яка відображає відмінності особистостей, спонукає їх до активної діяльності, самоствердження. У суспільстві, на думку Гольбаха, перші ролі належать купцям і промисловцям, які, збагачуючись, забезпечують можливість матеріального існування іншим громадянам. Феодальна власність суперечить змісту суспільного договору, тому вона повинна бути скасована разом з привілеями і правами дворянства, панщиною, кріпацтвом тощо. Філософ був прихильником такої соціальної нерівності, яка б не спричиняла революцій та інших бурхливих соціальних потрясінь; він був на боці середніх і дрібних власників і відверто засуджував пиху, пишноти та агресію проти інших народів.
Ідеал держави для Гольбаха — конституційна монархія, де влада монарха подібна до влади батька в сім´ї, а покора підданих — до покори дітей, тобто побудована на принципах справедливості, розумності і добровільності. Мислитель, як і його сучасники, виходив з того, що на форму правління у державі значний вплив справляють клімат, ґрунт, мораль, забобони, потреби тощо. Він не сприймав деспотизму, але вважав, що боротися з ним слід лише методами просвітництва, а не повстання, оскільки народ треба постійно стримувати від шаленства і гніву. Органи народного представництва у конституційній монархії Гольбаха формуються шляхом голосування. Однак активні і пасивні виборчі права надаються лише істинним громадянам, тобто громадянам-власникам, батькам сімейств. Отже, він поділяв громадян на повноправних і неповноправних. Лише повноправні громадяни, за Гольбахом, отримують право змінювати і карати обраних ними депутатів.
Праці Гольбаха з питань держави і права істотно вплинули на розвиток світової юридичної думки.
Еммануель-Жозеф Сієйєс (1748—1836). Мислитель і політичний діяч. Свої правові та політичні погляди Сієйєс виклав у праці «Що таке третій стан?» (1789), Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Конституції 1795 р. і Конституції 1799 р. Його праворозуміння ґрунтується переважно на вченнях Ш.-Л. Монтеск´є та Ж.-Ж. Руссо. Він був переконаним прихильником природних прав людини, суспільного договору, народного суверенітету, закону як відображення загальної волі народу. На відміну від Руссо, втілення принципу народного суверенітету вбачав у народному представництві. Народна воля — «завжди законна» і є джерелом будь-якого закону. Народ може виражати свою волю як «верховний закон» у будь-який спосіб, і це завжди правомірно. Держава, суспільство — «справа вільної згоди між усіма його членами», і не може бути суспільства, яке «не засноване на волевиявленні тих, що домовляються ».
Витлумачивши вчення Руссо про народ як представників третього стану, Сієйєс став ідеологом рушійних сил початкового етапу французької революції. Інтереси правлячих і заможних верств він вважав суто приватними, а інтерес третього стану — загальним, суспільним. Будучи в цьому переконаним, Сієйєс голосував за страту Людовіка XVI.
Значення політико-правової спадщини Сієйєса полягає в поглибленні ним ідеї суверенної влади народу, доведенні визначальної ролі спільного внеску громадян у справу формування загальної волі, обґрунтуванні ідеї заснування спеціального «конституційного журі» для політичної, адміністративної і судової охорони конституції.
Якобінці. Особливий напрям правової і політичної думок у світовій історії сформували члени Якобінського клубу та його організацій у провінціях у період Великої французької революції 1789—1794 рр. Ця течія виникла 1789 р. з ініціативи кількох радикально налаштованих депутатів Генеральних штатів від Бретані. Члени організації затвердили назву «Громада друзів конституції». Назва «якобінці» пов´язана з тим, що члени товариства з жовтня 1789 року збиралися в Парижі у приміщенні монастиря домініканців, яких у Франції називали якобінцями, оскільки їх перший монастир у Парижі було засновано 6 серпня 1216 року у притулку для паломників, каплиця якого знаходилася під покровительством св. Якова. Перші члени новоствореної політичної організації вважали себе монархістами, тобто проголошували своєю метою конституційну монархію і панування законів. Серед них були переважно представники інтелігенції: вчені, юристи, літератори, митці, лікарі, вчителі. У провінціях, містах і селах Франції швидко виникло понад 1000 місцевих осередків клубу. Водночас стрімко наростали і суперечки серед його членів. Із приходом до влади у 1792 р. прихильників М. Робесп´єра Якобінський клуб став не лише організатором влади, а й найвищим її контролером. Майже на чотирнадцять місяців було встановлено режим якобінської диктатури.
Правова і політична доктрина робесп´єристів у питаннях походження держави і права спочатку ґрунтувалася на теорії насилля, але незабаром переорієнтувалась на позиції природного праворозуміння і суспільного договору. Стрижень ідеології якобінців — необхідність викорчування деспотизму. Вони досліджували витоки, методи, засоби встановлення, наслідки панування, шляхи і форми повалення деспотичної влади, що є «жахом для роду людського», «майстром нищення людей», «джерелом їх рабства».
Основа основ суспільного договору — рівні права, обопільна користь, взаємодопомога. У «правильній» державі якобінців верховна влада належить всій нації, а нація є єдиним джерелом права і законності. Головна мета держави, найвищий закон для неї — всезагальне щастя. Істина і справедливість — єдине, чому слід вклонятись на цій землі. Публічну владу має поділяти велика кількість посадових осіб, залежних від народу, але не залежних одна від одної, щоб було забезпечено рівновагу важелів отримання у механізмі влади.
Державним ідеалом якобінців був політичний організм, який гарантував підданим священні права, державі — дієві закони, уряду — необмеженість влади. Громадянські права індивідів мали своїм джерелом невід´ємні природні права і повинні були їм цілковито відповідати.
Важливою основою громадянських прав є також потреби людини. Рівність у галузі прав обов´язково зумовлює рівність у користуванні суспільними багатствами. Ухвалення законів органом народного представництва не є кінцевим. їх повинна затверджувати вся нація, оскільки в іншому разі влада законів перетворюється «на приховану тиранію мізерної меншості над більшістю». Існуюче кримінальне право у Франції суперечить природному. Воно має ґрунтуватися на принципах відповідності і тотожності покарань вчиненим злочинам; неприйнятності жорстоких і ганебних покарань; захисті сімей злочинців від будь-яких переслідувань тощо. Саме такі принципи були взяті на озброєння течією криміналістів-філантропів.
Правові і політичні концепції якобінців викладено у Конституції 1793 р., яка складалась на основі Декларації прав людини і громадянина 1793 р. та Конституційного акта. В Конституційному акті стверджувалось, що Французька республіка єдина і неподільна, її народ є сувереном; закони ухвалюються шляхом безпосередньої демократії (первинними народними зборами по кантонах) і представницьким органом — Національними зборами; всі державні службовці і судді обираються виборцями на певний термін. Окрім законів, Національні збори мали видавати ще декрети, предметом регулювання яких були поточні оперативні питання. Встановлювалась жорстка процедура законотворення. Виконавча влада зосереджувалась у руках Виконавчої ради з 24 членів, яка майже цілком була підпорядкована Національним зборам і підлягала щорічній ротації наполовину. Судові функції покладались на мирові, третейські суди, кримінальні трибунали і вищий касаційний суд. їх мали переобирати кожного року. На місцях було передбачено розгалужену мережу виборної адміністрації. Конституція гарантувала всім громадянам рівність, свободу, безпеку, власність, свободу віросповідання, загальну освіту, державне забезпечення та інші права і свободи.
Попри конструктивність і гуманізм вчення якобінців, у ньому існували суперечливі міркування щодо шляхів і методів раціоналізації держави. Повалення деспотизму, на їх думку, можливе за умови режиму найжорстокішої диктатури за принципами: «Бажаючи надати багато добра одним, доводиться завдавати болю іншим», «Щоб не допустити пролиття потоків крові, треба пролити кілька її крапель». Такі принципи з розумінням революційної диктатури як «деспотизму свободи», що покладе кінець «загробному деспотизму», надовго стали знаменами і виправданням для прихильників жорстокого революційного терору. Впевненість вождів якобінців у тому, що «кілька своєчасно відрубаних голів надовго стримуватимуть ворогів суспільства і на цілі століття позбавлять велику націю від бідувань жебрацтва та жахів війни», призвела не лише до панування гільйотини у самій Франції, поразки революції, а й до фанатизму, кривавого терору в багатьох інших країнах. Суперечила раніше висловленим концептуальним переконанням якобінців і їх нова доктрина єдиновладного верховного народного трибуна, диктатора, «апостола вищих ідей», який повинен очолити повстання «незагнузданого і непостійного натовпу» та привести його до торжества справедливості.
За доби якобінської диктатури демократична конституція, ухвалена режимом, не діяла. її замінили десятки декретів із жорстокими санкціями за найменшу провину. Це стало органічною частиною суспільної політико-правової свідомості доби Великої французької революції. У симбіозі ліберальних, егалітаристських і авторитарних ідей гору взяло насилля. Верховенство права у революційному вирі поступилось царюванню примусу, терору нібито в ім´я декларованої свободи, яка відразу руйнувалась тиранією все-охопного правового нігілізму. Закономірними наслідками якобінської диктатури стали її повалення у 1794 р. іншим кривавим режимом — термідоріанцями і страта майже всіх якобінських провідників без слідства і суду, тобто їх методами, вже наступного дня.
Формально діяльність Якобінського клубу тривала: термідоріанці сподівались використати його терористичні гасла для ствердження вже своєї влади. Його нові лідери вчиняли спроби повернутись до демократичних традицій, висунувши новий лозунг: «Жодна асоціація не представляє народу; ніхто не може говорити і діяти від його імені». Проте за нових умов клуб втрачав популярність і 1794 р. був розгромлений угрупованнями «золотої молоді». Першу спробу відродити клуб під соціалістичними гаслами зробив Г. Бабеф у 1795 р., другу — його прихильники у 1799 р., наступні — революціонери наприкінці 40-х, на початку 70-х років XIX ст. Однак усі потуги були марними.
Велику популярність традиції клубу мали в угрупованнях російських якобінців, серед яких було багато українців. Якобінські ідеї заколоту, захоплення влади революційною меншістю і її диктатури були поширеними серед південних декабристів, петрашевців, у гуртках Зайчневського — Аргі-ропуло, прихильників «ходіння у народ», народовольських організаціях. Особливо активними були гуртки якобінців в Одесі та Києві — терористичні фракції партій «Народної волі», «Народного права» тощо. У XX ст. чимало якобінських терористичних гасел взяли на озброєння есерівські та більшовицька партії, радикальні політичні організації багатьох країн на всіх континентах. І на початку III тис. у Франції діє Якобінський клуб, а тероризм донині не викорінений на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії.
Державно-правові вчення Франції XVII—XVIII ст. сформували юридичний світогляд як альтернативу попередньому теологічному розумінню державно-правового розвитку і цим самим значно прискорили процес становлення буржуазного ладу з новим правопорядком, заснованим на гарантіях свободи підприємництва, формальній рівності перед законом, утвердженні громадянських прав і свобод індивідів.