Історія вчень про державу і право
5.3. Державно-правові вчення в Англії
Розвиток новітніх державно-правових учень англійських мислителів XVII—XVIII ст. мав кілька напрямів: консервативно-охоронний (авторитарно-державницький); радикально-конституційний (революційно-демократичний); ліберально-конституційний (ліберально-демократичний). Загалом представники державно-правової думки тогочасної Англії виходили з того, що для визволення народу необхідне гарантування свободи підприємництва, слова, інформації, права на працю, соціальний захист, забезпечення недоторканності особи та її власності. Деякі філософи (дигери) вимагали ще й скасування приватної власності, заперечення майнової нерівності людей, заборони торгівлі, грошової системи та встановлення суцільної соціальної рівності. Поміркованішим був радикалізм партії індепендентів (джентльменів). Саме вони стали ініціаторами страти короля, вимагаючи його підзвітності народові, а не Богові. Англійські мислителі ретельно відстоювали принципи народного суверенітету, свободу думки, преси, совісті, цензового виборчого права.
Томас Гоббс (1588—1679). Державознавець і один із творців науки про політику. У своїх працях він розглядав проблеми походження і сутності держави, природи влади, взаємини громадян з правителями, принципи політичного і суспільного життя, з´ясовував специфіку соціальної психології, релігії, моралі. Питанню держави і права Т. Гоббс присвятив праці «Про громадянина» (1642) і «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної» (1651).
На думку Т. Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Природа дає їй «право на все», що за суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині Бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджені в руках абсолютного монарха, тому поділ влади на окремі гілки неприпустимий, бо призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава є суспільством, а суспільство — державою, які підносяться над людиною.
За Гоббсом, держава виникає внаслідок добровільної угоди людей щодо утворення соціального інституту, який має бути гарантом «спільного блага», приборкувачем ворожнечі, механізмом забезпечення самозбереження громадян. На відміну від Арістотеля, Т. Гоббс не вважав людину за її природою суспільною істотою, оскільки її поведінка є проявом войовничих, егоїстичних вроджених нахилів, прагнень володіти благами, владою. На його думку, «вроджена жадоба» і неможливість її задовольнити породжують ситуацію «війни всіх проти всіх», зумовлюють агресивну активність, перманентну загальну нестійкість суспільства. Бажання позбутися побоювання за своє життя, подолати конфлікт інстинктів самозбереження і егоїстичних пристрастей змушує людей перейти від «природного стану» до суспільного життя. Так відбуваються акт само-відчуження людини від власної природної сутності, делегування свободи громадян штучному і раціональному утворенню — державі.
Будучи концентрацією «спільної волі», держава-«Левіафан» зосереджує в руках правителя (однієї особи або групи осіб) всю суспільну владу, постає як «велика особистість». Заперечуючи принцип поділу влади, Т. Гоббс наполягав на її єдності в усіх функціях, проголошував непідзвітність правителя громадянам, зобов´язання підлеглих визнавати себе відповідальними за будь-які дії влади. Єдність держави, суспільства, уряду, народу є центральним концептом «Левіафана» . Він не тільки не передбачав принципу народного суверенітету, а навпаки, рішуче його заперечував.
За Гоббсом, народ добровільно, за взаємною згодою передає раз і назавжди владу державі, відмовляється від власних свобод, визнає право суверена регулювати не тільки соціальні та майнові відносини громадян, а й визначати «зміст» їх духовного життя. «Левіафан» поширює свої прерогативи на всі сфери людського буття. Цю тезу заперечували ті прихильники теорії «договірної держави» (Дж. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо), які обстоювали принцип суверенітету народу, проголошували його джерелом і єдиним володарем владних функцій. За оцінкою Ж.-Ж. Руссо, гоббсівське розуміння держави прирівнює її до в´язниці, де роль головного тюремника виконує сам правитель.
Незважаючи на неоднозначність висловлених ідей, «Левіафан» залишається етапним твором у розвитку світової державно-правової думки. У ньому містяться ідеї про роль економічних факторів у житті суспільства; започатковано теорію трудової вартості, на яку, зокрема, спирався К. Маркс, розробляючи теорію додаткової вартості; подано характеристику суспільної ролі грошей тощо. Цікавими є міркування Т. Гоббса щодо соціальних функцій держави, турботи про непрацездатних і знедолених членів суспільства.
Надбанням теорії соціальної культури є також сформульовані Гоббсом 19 природних законів — правил людського співжиття, суспільних регуляторів-нормативів, основним серед яких філософ вважав загальнолюдську максиму «не робити іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе» («золоте правило»). Однак, перетворюючи моральні (природні) закони на громадянські, Т. Гоббс фактично позбавляв мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнював її з політикою. Тому образ держави-«Левіафана» став називним для характеристики тоталітарних, антигуманних політичних режимів. «Левіафан» містить у собі чимало й інших суперечностей і анти-номій, на що звертали увагу як послідовники мислителя, так і його опоненти.
Олджернон Сідней (1622—1683). Соціальний мислитель і політичний діяч. Свої правові та політичні погляди 0. Сідней виклав у творі «Міркування про уряд» (1698). Ідеї цієї праці концептуально переплітаються з ученнями його сучасників Дж. Мільтона і Дж. Локка. Твір побудовано на жорсткій полеміці із запеклим ідеологом абсолютизму Р. Філмером, автором праці «Патріархія, або Природна влада короля» (інша назва — «Патріарка»). О. Сідней вщент розбив твердження свого опонента щодо патріархального виникнення держави, прямого походження королівської влади від Адама; про підданих як беззаперечних дітей монарха, його мовчазних слуг; про непідпорядкованість короля людським законам і підвладність його лише божественному праву. Сідней доводив, що держава виникає або законним шляхом (внаслідок договору обраних правителів з народом), або незаконним (насильно). Суспільний договір має на меті самозбереження індивідів і є основою влади. Ані сила, ані омана, ані «родство з Адамом» права не породжують. Єдиним своїм першоджерелом воно має природу, і цьому природному праву повинні підпорядковуватись усі.
Стрижневим природно-правовим принципом за своєю суттю є принцип суверенітету: народ є верховним носієм і засновником влади, тому йому єдиному належить право на її повалення. Саме це передбачає суспільний договір. Монарх може бути скинутий народом, якщо він не дотримується умов такого договору, зловживає наданою йому владою або починає сповідувати чужу для більшості громадян релігію. Індивіди у договорі свідомо обмежують свою природну свободу, але лише тією мірою, якої вимагають загальна користь, суспільні інтереси. Народ повинен мати прямий доступ до розроблення і ухвалення позитивних законів, критерієм і мірилом яких є природне право. Закон, що не відповідає такій вимозі, не є законом і виконанню не підлягає. Найсправедливішою, тобто відповідною природному праву, формою правління є демократія, оскільки вона найменше обмежує свободу індивіда. Однак Сідней заявляв, що йому невідомі держави, де б демократія виявила свої позитивні якості повною мірою. Необхідний час, щоб запанувало істинно народне правління. А до цього будь-якому доброму режимові «потрібен монархічний елемент», обмежений наявністю парламенту як народного представництва. Отже, з учення Сіднея випливає «змішана» форма державного правління, яку невдовзі стали іменувати конституційною монархією.
Джон Локк (1632—1704). Фундатор ідейно-політичної доктрини класичного лібералізму і новітнього конституціоналізму. Творчість Дж. Локка охоплює різні аспекти знань з багатьох галузей науки. Його правове і політичне вчення викладене у праці «Два трактати про державне правління» (1689) з відверто висловленим автором наміром «ствердити престол великого відбудовника англійської свободи короля Вільгельма, вивести його права з волі народу і захистити перед усім світом англійський народ за його нову революцію». У першому трактаті Локк нещадно критикував апологетику абсолютної монархії, витлумачену з позицій божественного права і патріархату у роботі Р. Філмера, у другому — виклав власну теорію новітнього конституціоналізму.
Стрижнем правосвідомості і праворозуміння Дж. Локка є обґрунтовані ще до нього доктрини безумовного пріоритету розумного, природного права, народного суверенітету, суспільного договору та недоторканності прав і свобод особистості. Однак кожну з цих доктрин він наповнив оригінальним змістом, надавши їм нового концептуального «дихання», систематизував на сучасній йому державно-правовій основі, внаслідок чого світова політико-правова думка отримала цілісне вчення у формі новітньої теорії конституціоналізму і лібералізму. Локк не погоджувався з Лукрецієм і Гоббсом щодо «війни всіх проти всіх» у первісному стані людства. Для нього цей стан був царством свободи, відповідав розумності природи людини, де індивіди вільно, на основі рівності вирішували як власну долю, так і долю свого майна. Однак на певному етапі еволюції первісного суспільства, коли всі однаковою мірою могли вважати себе «королями», стало очевидним, що рівність його членів порушується, все частіше виникають спори, які за відсутності загальновизнаних органів вирішуються силою, а не на основі права і закону. Це змусило людей дійти взаємної згоди щодо утворення політичної спільноти — держави і щодо передачі їй не всіх, як у Гоббса, а тільки частини своїх природних прав. Держава втілює політичну владу, тобто розробляє і ухвалює в ім´я всезагального блага закони з відповідними санкціями, створює судові інстанції для вирішення конфліктів, покарання злочинців, стежить за недоторканністю власності та захищає народ від зовнішніх ворогів.
Індивід у Локка залишається «суверенним». Він не поглинається державою і резервує за собою право на життя, свободу, рівність, власність тощо. Ці права — недоторканні, священні, і держава за жодних умов зазіхати на них не може. Навпаки, вона повинна вбачати свій найголовніший обов´язок у захисті природних якостей індивіда, забезпеченні кожному можливостей жити власним життям, реалізації власних інтересів. Індивідуалізм Локка перетворився на «велику і головну мету» держави, яка сама є інституцією, підпорядкованою народу і цілком залежною від індивідів.
Заслугою Дж. Локка є винайдення засобів досягнення цієї «великої і головної мети». Це насамперед поділ влади на законодавчу, виконавчу і федеративну чи союзну. Законодавча влада, яку Локк вважав верховною, але не абсолютною, має видавати закони, що визначають міру покарання; виконавча — карати за злочини (сюди мислитель зараховував і суд); союзна (федеративна) — захищати державу від зовнішніх ворогів. Жодна з цих влад не може торкатись життя, свободи і майна індивідів. Монарх очолює як виконавчу, так і союзну владу, але поєднання в одному органі законодавчої і виконавчої влади, як і узурпація влади королем чи парламентом, неприпустиме. Другим засобом досягнення «великої і головної мети» держави є вибір народом оптимальної для нації форми правління. Ця форма повинна поставати із суспільного договору і за жодних умов не може бути ні деспотією, ні тиранією, ні абсолютизмом. Це має бути обмежена монархія. Ще один засіб — реальна можливість повстання народу проти правителів, які ігнорують суспільний договір і намагаються здійснювати владу «поза правом». Право на повстання проти тиранії Локк виводив із розуміння ним сутності суспільного договору як явища, що постійно оновлюється, підлягає пильному контролю з боку народу, може бути ним розірваним, що є суверенним невід´ємним правом кожного народу — засновника держави. Ефективним засобом досягнення нею «великої і головної мети» є також неухильне дотримання правової законності, визначених суспільним договором прав і обов´язків сторін, оскільки він обумовлює не тільки створення держави, а й увесь подальший процес її функціонування.
Свобода індивіда є стрижневою категорією вчення Локка. Вона вплітається у юридичну концепцію праворозуміння, своєрідні системи і мінісистеми «свобода — право», «свобода — закон», «свобода — громадянське суспільство — держава» тощо. Він заперечив міркування Гоббса про закон як явище, протилежне свободі, і навпаки. Локк доводив їх нерозривну єдність, всебічно обґрунтовував тезу «де немає законів, там немає і свободи». Мета закону для мислителя — не нищення, не обмеження свободи, а її збереження і розширення. Проте йдеться саме про правовий закон, який цілком відповідає природному праву, слугує мірилом і критерієм справедливості позитивного закону. Вимогою для правового закону є також його цілковита відповідність волі народу, суспільства, його обов´язковість для всіх громадян, у т. ч. монарха. Тут простежується абсолютно новий підхід до проблеми законності: всезагальна і повна законність для підданих і органів державної влади. Мірою добра і зла, справедливості і несправедливості, еталоном для позитивних законів, окрім законів природи і суспільного договору, має стати загальний закон, постійний закон, що перетворюється на найголовнішу державну ознаку. Всі влади, у т. ч. верховна законодавча, підпорядковані «постійному закону, для всіх однаковому».
Отже, слідом за беконівським «законом законів» Дж. Локк обґрунтував ідею новітньої конституції, яка була підхоплена і розвинута Ш.-Л. Монтеск´є, плеядою французьких та американських просвітителів і реалізована у конституціях США, Польщі, Франції та інших держав. Концепція правового закону, тобто ідеального позитивного закону, який синтезує вимоги фундаментальної справедливості, природного права, забезпечує публічно-владний захист невідчужуваних природних прав і свобод індивіда, була покладена в основу доктрин правової держави, новітньої конституційної юстиції, всього юридичного світогляду сучасної епохи.
Державно-правова думка Англії революційної доби була спрямована на подолання відчуження народу від влади. Водночас вона підготувала умови для подальшого розвитку демократії на основі інститутів англосаксонського самоврядування і парламентаризму.