Історія вчень про державу і право

4.6. Українська релігійна і світська державно-правова думка XIV — початку XVII ст.

У період перебування більшої частини території України у складі Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, що поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого КНЯЗЯ Казимира 1488 р., у Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, які разом із «Саксонським зерцалом» та іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 р.) і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. були кодифіковані.

Свідченням волевиявлення і демократичного політичного устрою стала поява у XVI ст. козацтва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політичних, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первісно-колективістські засади. Боротьба за православне віросповідання, прагнення до гуманізму, обстоювання традиційних демократичних цінностей сприяли народженню цілої когорти талановитих українських мислителів, які поклали початок процесові формування національної самобутності України.

Формування демократичного світогляду. У XIV ст. значний вплив на українську суспільну думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама (1296— 1359), що пропагував аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Цамбалак (прибл. 1364—1419) та інші — оспівували верховенство божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання грецької та римської церков. Такої позиції дотримувалися митрополит Мисаїл — автор «Послання» до Папи СікстаГУ, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга (1535—1612), православні духовні служителі Кирило Терлецький (?— 1607), Іпатій Потій (1541—1613), зосереджуючись на обґрунтуванні Брестської унії.

У цей час на захист православ´я виступили князь К. Острозький, єпископи Г. Балабан, М. Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нове дихання полемічній літературі. Одним із яскравих представників цього напряму літературно-політичної творчості був Іван Вишенський (прибл. 1545—1621). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політичний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усуспільнення майна, вбачав головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні законності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (середина XVI — початок XVII ст.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження відносин між володарем і підданими на засадах природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою політичних прав людей. Численні православні братства і братські школи у XVI—XVIII ст. дали світові практичні зразки формування громад на засадах рівності, свободи і справжнього братерства. Згодом вони стали центрами розвитку національної культури, освіти й науки — колегіями, академіями.

Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький (?—1631) — автор «Апполеї апології», Захарія Копистенський (?— 1627) — автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність», одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхи звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій (? — прибл. 1634) Зизанії виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Ставровецький (?— 1646) у «Зерцалі богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив людей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана П. Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Один із перших київських митрополитів Петро Могила (1596—1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або Камінь» та інших закликав світських можновладців до турботи про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, до рівноправ´я православ´я і католицизму. Найважливішою його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських мислителів і державних діячів. Щоправда, вони дотримувалися різних поглядів. Один із перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів (?—1657) був противником політичної орієнтації на Москву, що відображено у творі «Патерикон», а його наступники Інокентій Гізель (1600—1683),

Лазар Баранович (1620—1693), Іоаникій Галятовський (?—1688), Феодосій Сафонович (початок XVII ст. — 1676) були послідовними політичними прихильниками зближення з Росією, обґрунтовували єднання східно-слов´янських народів. І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» виступав з вимогою до російського царя надати політичні права і свободи людям, церковну автономію Україні; Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповідних») виправдовував становий політичний устрій і соціальну нерівність у суспільстві; І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії; Ф. Сафонович — автор «Хроніки з літописів стародавніх», що стала основою «Синопсису», — обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини. За повне звільнення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав А. Вишоватий.

Ігумен А. Берестейський з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи православ´я. Права людини обстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського патріарха в Україні А. Винницький, один із засновників вітчизняної політичної філософії Й. Кроковський та ін. Довго перебував у тюрмі за пропаганду ідеї возз´єднання Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст М. Андрелла. Соціальну рівність пропагував засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих (Четьї-Мінеї)», Д. Туптало. Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захисником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїце-Сергієвої лаври, а згодом єпископ Білгородський Іоасаф Святитель. Оборонцем суспільних і релігійних прав православної меншості на Правобережжі України був Матвій Значко-Яворський (прибл. 1716—1809).

Водночас із богословською державно-правовою думкою еволюціонувала і світська. Такий поділ, безперечно, є умовним, позаяк більшість духовних служителів впливала на державно-політичне життя суспільства, а представники світської влади були віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того ж цілковито світські погляди на державно-політичні процеси висловлювали і деякі релігійні сановники. Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (прибл. 1450— 1494), котрий глибоко вивчав політичне життя Італії. Його сповідували учасники львівського «двору гуманістів» — першого українського політичного клубу, який активно спілкувався із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Вагомий внесок у вітчизняну державно-правову думку зробили науковці й громадські діячі, об´єднані навколо Острозької академії. її засновник князь Кирило Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594), автор трактату «Ключ до царства небесного» (передмова до Острозької біблії) відомий як один із засновників світської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотрицький (прибл. 1572— 1633) у політичному творі «Тренос, або Плач» визнавав верховенство світської влади над церковною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії, автор віршованої «Хронології» Андрій Римша (прибл. 1550 — після 1595) активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події з позицій патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким козакам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович (прибл. 1578—1647). Він, звертаючись до сутності особистості, акцентував на природній рівності людей, обстоював їх вольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, готовність політичних керівників боротися за інтереси народу.

Загалом українська державно-правова думка європейського Відродження і Реформації не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру. Попри те що українські мислителі XI—XVII ст. добре знали давньогрецькі теоретичні здобутки, особливо вчення Платона й Арістотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу державно-правових інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено об´єктивними причинами, найголовнішими з яких є розшматування етнічних українських земель, багатовікова бездержавність.

Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого права предків, ототожнюючи його з правдою; до народовладдя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, рівності, братерства, справедливості, общинно-громадського життя. Державність знаходила свій вияв у принципі виборності владних органів (десяцькі, соцькі, тисяцькі, старости, земельні суди тощо), у децентралізації політичної влади, що було реалізовано в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєднанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі роди з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) тощо.

Водночас у козачому самоврядуванні за два століття до появи концепції Ш.-Л. Монтеск´є помітні були й елементи розвинутої демократії та класичного поділу влади на законодавчу (загальне зібрання або військова рада), виконавчу (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та судову (військовий або генеральний суддя). Опосередковано впливали на козацьке народоправство, їх первісно-комуністичний побут демократичні традиції причорноморських еллінських полісів, польська та литовська «шляхетська демократія».

Станіслав Оріховський (1513—1566). Священик-гуманіст, публіцист, філософ, історик, письменник. На основі еллінських філософських уявлень, вчення Арістотеля він першим серед українських мислителів вдався до дослідження державно-правових інститутів.

Вчення про державу і право першого періоду (40-ві — кінець і середина 50-х років XVI ст.) С. Оріховський виклав у латиномовних творах «Відступництво Риму», «Про турецьку загрозу» (дві промови), «Целібат», «Повчання (напучення) королю польському Сигізмунду-Августу» (дві редакції), «Хрещення у русинів», «Хроніки польські», «Промова на похоронах Сигізмунда І Старого», «Розрив з Римом», «Лист до Яна-Франциска Коммендомі» та ін.; Другого періоду (кінець 50-х — 60-ті роки XVI ст.) — у працях, написаних теж латиною: «Квінкункс, або Взірець польської корони», «Політія Польського королівства на кшталт арістотелівських політик», «Діалог, тобто розмова стосовно екзекуції польської корони», «Химера», «Про право природне» та ін.

Концептуальне бачення сутності держави і права, їх походження і джерел, ідеального державного управління, змісту і форм влади, взаємовідносин церкви і держави в Оріховського формувалося під впливом вчень Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона (мислитель називав їх давніми «правдами»), Августина, Томи Аквінського, Ераз-ма Роттердамського та інших гуманістів ренесансної доби, біблійних постулатів.

Проблему виникнення права і держави філософ виводив від «героїчної» доби «царювання» Адама і засновника Ізраїльсько-іудейської держави Саула, вважаючи їх «істинними королями», які мали можливість водночас володарювати, священнодіяти, здійснювати правосуддя, захищати підданих і відвойовувати нові землі. До числа «бездоганних королів» він зараховував і таких біблійних героїв, як Сет, Енох і Ной. Богообрані істоти завдяки Божому дару у вигляді розуму і мови виокремились із тваринного світу, об´єднались у суспільство, осягнули дані їм від природи права, виробили свої «моральні закони». Це дало підставу розрізняти справедливе і несправедливе, правду і неправду, добро і зло, корисне і шкідливе. На підставі суспільного договору між собою, а не за промислом Бога, з метою досягнення «цнотливого життя» у колективі під верховенством найдосконалішої тоді, на думку Оріховського, «влади одного» вони й утворили політію, тобто державу.

Вирішальне значення у процесі виникнення держави, на думку українського мислителя, мали не так досконалі на той час моральні закони, як «природне прагнення людей один до одного», до гурту, без якого індивід знову міг перетворитися на звіра або ж стати рівним Богові. Держава, як і людина, це теж тіло, але «тіло політичне», і будь-які її частини, відокремлені від цілого, приречені на загибель. Однак «золотий вік богатирської доби» панування природного права у формі звичаїв, найсправедливішого правління «священиків-королів» у перших політіях, досягнувши свого розквіту за умов чистого і єдиного первісного християнства, швидко почав занепадати, причиною чого було «псування» людьми віри пращурів, правди батьків, поширення язичництва, нехристиянських вірувань та інших форм «відступництва». Такі «диявольські» процеси, наголошував Оріховський, призвели до поступового виродження справедливих форм правління суспільством і людьми, спотворення праведної «влади одного», поширення зла, зростання злочинності. Перший раз Бог покарав за це людей всесвітнім потопом, але зло і несправедливість вони так і не змогли викорінити і вступили з ними у «злий вік» — сучасний для самого мислителя, вік, близький до другого пришестя.

Давньогрецькі держави-поліси, за вченням Оріховського, не змогли подолати гріховних наслідків загальнолюдського «відступництва», а навпаки, поглибили їх. Врятувати людство від нового покарання покликана польська держава як «найдосконаліша політія над усіма політіями» періоду князювання Болеслава Хороброго — королювання Сигізмунда Старого. Мислитель викладав оригінальні думки щодо ідеальної форми державного правління, які не тільки багато в чому випереджали пізніші вчення Гроція, Гоббса, Локка, Монтеск´є, Гельвеція, а й значно гуманізували, тобто «моралізували», форми і засоби зміцнення державної влади «макіавеллізму». Монарх є «сторожем держави», а піддані служать йому за внутрішніми переконаннями, за вірою, а не за примусом. Посада короля — виборна, моральний обов´язок — бути «мудрішим і кращим від інших», постійно «дбати і думати про благо народу». Короля обирають «задля держави». Мета держави полягає у задоволенні безпеки і користі громадянина; мета життя громадянина — у турботі про інтереси держави і суспільства. Управління державою — «справа не для однієї людини», оскільки його функції полягають у тому, щоб змушувати, радити і судити. Отже, це стосується короля (примус), сенату (рада) та суду (правосуддя). Очевидною є ідея поділу влади і обмеження кожної з її гілок законом. Король — лише «вуста закону». Монарх стоїть на сторожі закону, але не може стати «паном закону». Цілком підлеглим закону є і сенат, що об´єднує «найкращих людей благородного походження»: тут не місце особам зажерливим, продажним, слухняним, мовчазним. Приниження ролі сенату, нехтування ним — шлях до ненависної Оріховському тиранії. Лише закон, а не король чи сенат, є управителем незалежного суду. Якщо ж починають брати верх гроші чи сила, держава занепадає.

Як і в ідеальній державі Платона, суспільство в Оріховського поділене на стани, кожний з яких займається своєю справою: ксьондзи виборюють найвищу духовність і моральність, шляхта захищає державу, купці торгують, ремісники працюють у промислових цехах, селяни вирощують хліб. Однак управлінські функції може виконувати тільки еліта суспільства — шляхта і духовенство на чолі з королем. Ідеальний монарх є вищим від усіх за своїми діловими і моральними якостями, віддано шанує Бога, мудро править, з мудрими живе, мудрими робить підданих. Це — «найдержавніший з мужів», інтереси якого цілком підпорядковані суспільству, а сила — розуму. Під постійним контролем монарха перебувають добробут громадян, дотримання їх свободи, безпеки, спокою у державі, справедливе збирання податків, відбування військової повинності, здійснення військової реформи, гуртування громадян, розвиток системи освіти, виховання молоді, піднесення науки тощо.

С. Оріховський упевнений, що управління державою є «найважчою у світі справою». Він наголошував на неприпустимості уподібнюватись бджолам і хапатись за все, бо у такому разі король перестане бути лідером, а стане «нещасним підданим нещасної держави». Монарх повинен оточити трон чесними, гідними, талановитими людьми, не схильними до підлабузництва, інтриганства, дворушництва, лукавства. Добирати людей на державні посади слід не за походженням («титул без чесноти — пусте слово»), а за конкретними справами. Перша прикмета тиранії — невідповідний і несправедливий розподіл посад, титулів, нагород, інших почестей і навіть покарань.

Щодо співвідношення світської і церковної влад, їх правової основи і джерел мислитель у різні періоди обстоював різні погляди. У давню добу «королівська влада» і «верховенство» (влада церковна) поєднувалися в одній особі, а напередодні всесвітнього потопу і після нього відбулось їх розмежування. У творах першого періоду С. Оріховський доводив, що суспільний договір — це угода між людьми про підпорядкування королю, а не Папі Римському, і церква не може в нього втручатись, що навіть у польській політії Папа втратив повагу до себе, став проповідником невігластва, «хижим звіром і тираном», а призначені ним католицькі єпископи перетворились на папських шпигунів і ворогів народу.

Виходячи з таких постулатів, мислитель вставав на реформаторський курс, пропагував необхідність виборності священнослужителів і піднесення авторитету світської влади. Однак у 60-ті роки XVI ст. С. Оріховський докорінно змінив свою позицію: королівська влада «не може виходити сама із себе», вона має першооснову у божественній владі; «золотий вік» занепав внаслідок втрати верховенства християнськими служителями і поширення єретичних учень, а тому духовна влада стосовно світської є «найвищою зверхністю», як і Папа Римський щодо монарха.

Не поступалась найкращим середньовічним європейським зразкам обґрунтована С. Оріховський теорія праворозуміння. Закон для нього — «душа і розум держави», але вище від людських законів — природне право як першооснова закону, запорука свободи, рівності і справедливості. Якщо людські закони суперечать природному праву, їх необхідно змінювати або скасовувати. Хто порушує природне право, той «гірший від найзапеклішого ворога». Закон природи є втіленням чесності, гідності, доблесті і мужності, мірило, критерій не тільки свободи, а й рабства, праведного і неправедного, справедливості і несправедливості, добра і зла, прав і обов´язків як громадян, так і правителів, гарантія існування, розвитку і зміцнення держави. Найвище для мислителя право — це «щастя народу».

С. Оріховський зробив внесок і в розвиток принципів міжнародного права, особливо щодо питань війни і миру. Мислитель не був апологетом війни і не виправдовував агресію, але твердив, що недотримання однією із сторін ухваленого міжнародного договору звільняє від такого обов´язку іншу сторону і навіть надає їй право розпочати проти порушника договору війну. Таку війну бажано вести на чужій території. Збройні сили слід використовувати мудро, на користь всій державі, а не приватним інтересам. Неодноразово український мислитель нагадував Сигізмунду-Августу про бідування рідного народу, закликав його боронити Русь від нападів численних ворогів, а може, й перенести туди резиденцію короля, оскільки «там найважче», саме там існує постійна небезпека народу.

Із великою повагою ставився С. Оріховський до всіх націй, називав дикунами тих, хто сіяв міжнаціональний розбрат чи доводив зверхність одного народу над іншим. Його ще за життя називали «руським Демосфеном» і «сучасним Цицероном», що свідчить про вагоме значення його творчості в українській культурі загалом і правовій та політичній думці зокрема.

Отже, світові та українські вчення епохи Відродження і Реформації створили основу для формування політико-юридичних цінностей та ідеалів наступних часів. У боротьбі із середньовічною консервативно-охоронною ідеологією виникла система якісно нових поглядів, які утверджували самоцінність особистості, свободу індивідуального вибору, гуманістичний світогляд.

Література

  1. Бакунин М. А. Коррупция. О Макиавелли. Развитие государственности (Предисловие Н. М. Пирумовой) // Вопросы философии. — 1990. — № 12.
  2. Баткин Л. М. Парадокс Кампанелла // Вопросы философии. — 1971. — № 2.
  3. Безродний Є. Ф., Ковальчук Г. К. Світова класична думка про державу і право. — К., 1999.
  4. Бурлацкий Ф. М. Никколо Макиавелли. Советник государя. — М., 1977.
  5. Гарин И. И. Кальвин. — X., 1994.
  6. Горфункель А. К. Философия эпохи Возрождения. — М.: Высшая школа, 1980.
  7. Дегтярева М. И. Разработка понятия суверенитета Жаном Боде-ном // Политические исследования. — 2000. — № 3.
  8. Жиль К. Никколо Макиавелли / Пер. с фр. М. А. Руновой. — М., 2005.
  9. Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології (від античності до поч. XX ст.). — К.: Либідь, 1993.
  10. Кальвин Г. X. Наставление в христианской вере.— М., 1997— 1998. — Т. 1—2.
  11. Кампанелла Т. Город Солнца. — М. — Л., 1954.
  12. Крестовская И. И., Цвиркун А. Ф. История политических и правовых учений: Курс лекций. — X., 2002.
  13. Макиавелли Н. Государь: Сочинения. — М. — X., 1998.
  14. Мироненко О. М. Права і свободи людини у західній політико-правовій ідеології XVII—XVIII ст. — К., 1995.
  15. Митер Г. X. Основные идеи кальвинизма. — СПб., 1995.
  16. Мор Т. Утопия. — М. — Л., 1947.
  17. Недзельська Н. I., Недзельський К. К. Політичні погляди Станіслава Оріховського Роксолана // Політологічний вісник. — К., 1993. — Ч. 1.
  18. Осиновский И. Н. Томас Мор. — М., 1985.
  19. Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. — К., 1988.
  20. Петрінко В. «Політика» Арістотеля та розвиток політичної думки італійського Відродження // Людина і політика. — 2001. — № 5.
  21. Ракитская Н. В. Политическая мысль итальянского Возрождения и Гуманизм конца XIV—XV вв. — Л., 1984.
  22. Религия и общество. — М., 1994.
  23. Сапрыкин Ю. М. Социально-политические взгляды английского крестьянства в XIV—XVII вв. — М., 1972.
  24. Сас П. М. Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу // Український історичний журнал. — 1991. — № 1.
  25. Смирин М. М. Германия эпохи Реформации и Великой крестьянской войны. — М., 1962.
  26. Смирин М. М. Народная реформация Томаса Мюнцера и Великая крестьянская война. — М., 1955.
  27. Темнов Е. И. Макиавелли. — М., 1979.
  28. Уинстенли Д. Избранные памфлеты. — М. — Л., 1950.
  29. Українська література XVI—XVIII ст. та інші слов´янські літератури. — К., 1984.
  30. Українська література XIV—XVI ст. — К., 1988.
  31. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х ч. — К., 1995.
  32. Штекли А. Э. Кампанелла. — М., 1966.
  33. Штекли А. Э. Томас Мюнцер. — М., 1961.